шпаргалки філософія 1-72. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду

• Название: Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду
• Анкор: шпаргалки філософія 1-72.docx
• Дата: 06.05.2017
• Размер: 244.15 Kb.
• Имя файла: шпаргалки філософія 1-72.docx
• Тип: Документы; #7153
• страница: 5 из 12

31. Філософська думка Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Серце - як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

32. філософія Г. Сковороди Народився 3 грудня 1722р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії Декілька років студіювів філософські праці за кордоном. Після повернення в Україну викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Г. Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. "Світ ловив мене, та не впіймав" - ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до не'Г (1769), Наркис" (1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "Змій ізраїльський", "Жінка Потова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний". Філософські погляди Г Сковороди: --Світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога. >• Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не молена просто знехтувати, січе духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба. >► Біблія - особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного. ^ Людина, як малий світ, мікрокосмос, "мирок ", поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення. ^ Перед людиною стоить завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі. ^ Оскільки дух за своею суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця. ^ Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце є осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному й непевному світі ^ Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук. ► Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я", живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують на шлях дійсного щастя. >► Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров я душі - її радість, кураж.
33.Філософія українського романтизму ХІХ До ідей передромантичної свідомості можна віднести ідеї історизму, нації, героїчної особи. Ідея історизму в європейській культ започатковується у XVIII ст. Українські філософи Козельський, Десницький, Гамалея розповсюджували праці Монтеня, Монтеск'є, Вольтера, Декарта. Засвоюються ідеї Гер-дера про те, що основна цінність історичних епох - у їх національній культурній самобутності.Саме у творах народу і професійного мистецтва, які є виявом душі народу, культурних традицій і духовності, відбивається специфіка українського світосприймання, основні риси національного світогляду. Назва її - філософія серця. У основних рисах вона виникла у Сковороди, сформувалась остаточно у XIX ст. у П. Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція в українському романтизмі, виявляючи себе у творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, у працях М. Максимовича. її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що в певній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і мистецтві XX ст. Секрет такого впливу в тому, що основи цього філософського світогляду грунтуються на характерних особливостях національної психології і світосприймання українців.П. Д. Юркевичу вдалося виявити ці особливості світосприймання і світогляду, бо вони вдало поєдналися з ерудицією, гострим розумом мислителя і філософською традицією, започаткованою Г. С. Сковородою. Філософія Юркевича знаходилася під впливом "філософії серця" Сковороди і дуже вплинула на становлення поглядів Вол.Соловйова. Гуманізм творчості Юркевича виражений в основній його ідеї: людина починає свій моральний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій зігріватися дружбою і взаємною повагою. Формами пізнання Юркевич вважає уявлення, поняття та ідеї. В уявленні виявляється ставлення людини до речей, через поняття вона об'єктивно усвідомлює явища, а в ідеї "розум чи думка визначаються об'єктивною сутністю речей". Інший видатний представник українського і російського романтизму - М. Гоголь. Як Сковорода і Юркевич, так і Гоголь називає душу "серцем". Серце людське - це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини помиляємось. Єдиний шлях самоствердження, самоудосконалення, що допоможе уникнути помилок, - улюблена справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Сковороди про "сродний труд", Гоголь стверджує неповторність людини, її право на власний моральний шлях у житті. Видатним представником "філософії серця" був письменник, критик та історик Пантелеймон Куліш. Природа, на його думку, "влаштована божественною мудрістю", а свідомість існує незалежно від матерії, тому можливе безсмертя душі, потойбічне життя.Виходячи з визнання національного духу як основи суспільного розвитку, Куліш створив теорію про особливості української душі, яка має дві сторони: внутрішню - серце (почуття) і зовнішню - мислення (розум). Внутрішньою стороною українець пов'язаний тільки з Україною, а зовнішньою - з іншими народами. Своєю внутрішньою стороною, сутність якої складає національний дух, українець відрізняється від інших народів. Саме вона, тобто національні почуття і національний дух, об'єднує "панів і мужиків у один загал", тобто в єдине ціле. Зовнішня сторона, розум, що пророкує українцям необхідність мати зв'язки з іншими народами і сприймати кращі сторони їх життя, заважає внутрішній. Куліш вважав, що український народ повинен розвиватися своїм, самобутнім шляхом, зберігати хутірський характер життя - показник вищої моралі і цілісності народної душі.

34. Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини ХІХ-ХХ століття.

Важливою подією для України стало скасування кріпацтва в Російській та Австро-Угорській імперіях, до складу яких входили українські землі. Відміна кріпосного права активізувала всі сфери життя українського суспільства, викликала нову хвилю національного піднесення, усвідомлення українським народом своєї гідності та єдності, розгортання культурно-освітньої діяльності як засобу національної ідентифікації та боротьби за національне визволення. Створюються громадські організації, товариства, клуби, що ставлять своїм завданням видання українських книг, журналів, газет, розвиток української культури, вивчення історії рідного краю. Активізацію цієї суспільно-освітньої роботи в Україні не без підстав пов'язують з виданням В. Білозерським та М. Костомаровим першого українського науково-популярного щомісячника "Основа", з виходом якого посилюються ідеї хлопоманства та українофільства, об'єднання окремих гуртків останнього в громади.

У 1873 р. завдяки діяльності П. Чубинського та В. Антоновича починає діяти Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Як предтеча Української академії наук воно легалізувало більшу половину тієї роботи, яку проводили громади, а саме вивчення рідного краю і народу. В цьому році було організоване Історичне товариство Нестора-літописця, орган якого "Київська старовина" став справжньою енциклопедією українського народознавства. Такого самого напряму дотримувалися Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка та його щомісячник "Літературно-науковий вісник", а пізніше "Записки Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка". Розвитку суспільно-освітньої роботи підпорядковувалася діяльність осередків "Просвіти", яка ще з 60-х років XIX ст. займалася організацією читалень, пересувних бібліотек, курсів для неписьменних, а також видавництва "Вік", газет "Київський телеграф", "Громадський друг", "Дім", "Зоря Галичини" та ін.

Розгортання культурно-освітньої діяльності в Україні повернулося наступом реакції, хоча вона завжди проявлялася з боку царських властей до української культури. В 1863 р. надійшов Валуєвський циркуляр, згідно з яким заборонялося проходження через цензуру духовних і популярних книг українською мовою, а в 1876 р. царський указ (Енський указ 1876 р.) про заборону друкувати українською мовою оригінальні твори і переклади, за винятком історичних пам'яток і творів красного письменства, проведення вистав українською мовою. За цим указом закриваються газета "Київський телеграф", українські культурно-освітні установи, недільні школи, Київське відділення Географічного товариства, конфіскуються твори українських письменників, українським дітям забороняється розмовляти в школах рідною мовою. Саме за таких умов розвивалася діяльність головних осередків української культури — громад.
35.Філософія української національної ідеї Націоналізм — це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Це — світоглядний, українотворний, будівничий націоналізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини — «людини нового духу», що не лише «знає», «яка мета нації?», «як здобути свою мету?», але й «хоче» і здатна «довершити цей процес», реалізувати поставлену мету. Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії В´ячеслав Липинський (1882— 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуального натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою «класократія», «демократія» й «охлократія.Устрій «класократії» (взірець — Англія) відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. Класократичний устрій не лише допускає, а навіть вимагає свободи критики та опозиції, яка, проте, не призводить до революційних зламів, оскільки діє в межах традиційного правопорядку, що виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності.Необмежений демократичний індивідуалізм, на думку Липинського, руйнує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів певних соціальних груп .Охлократія, за Липинським, означає абсолютне панування войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян. Це, коли суспільство зорганізоване на зразок монолітного військово-бюрократичного «ордену» на чолі з деспотичним монархом-самодержавцем або вождем-диктатором; де немає місця на легальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну біологічну масу, юрбу. До такого типу він відносив революційні диктатури, всі цезаристично-бонапартистські режими. В.Липинський бачив у суспільстві три джерела влади: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти», між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості він приписував типові «войовників-продуцентів». Інтелігенція, на його думку, мало здатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та господарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі процеси.На таких засадах Липинський вибудував конкретну українську політичну програму, суть якої полягає в переконанні, що «без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадського життя». Звідси й головне завдання — незалежна самостійна держава, без якої Україна залишиться навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. «Тільки власна держава, — пише В. Липинський, — збудована українською нацією на своїй етнографічній території.

36. Філософське поняття буття та його основні рівні, загальна характеристика. Різноманітні філософські підходи до визначення субстанції. Поняття "буття" - одне з найбільш поширених, найбільш ємних, об'ємних. Аналіз буття як найбільш загального філософського поняття пов'язують з діяльністю античної школи Елейська школа (Парменід, Зенон). Елейська школа першими спробували зрозуміти світ, застосовуючи до різноманіття речей гранично загальні поняття: буття, небуття, рух, ціле, подільність, неподільність. У результаті вони ототожнили поняття буття із самим буттям. Вважаючи, що "все є буття, а небуття немає. Зенон намагався логічно підтвердити і довести, що рух і подільність, наша ілюзія. За дану концепцію Елейська школа зазнали критики з боку Платона, Арістотеля, але вони першими поставили питання про буття як таке, про її цілісність, про збіг думки про буття з ним самим. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер:1. Матеріально-предметне буття. Це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на свідомість, мислення через органи почуттів.2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в її соціальності: світ думок, наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань, світ відносин, реально існуючих як загальнолюдська культура, як суспільну свідомість..3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи буття. 4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає в себе також матеріальний і духовний елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда з його неповторним індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються тільки з даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя. З філософської точки зору в структурі буття можна виділити ще кілька градацій: "Буття саме по собі" (Об'єктивне буття), "Буття для нас" (Суб'єктивне буття). "Буття саме по собі" співвідноситься з поняттям вічності, а "буття для нас" - з поняттям тимчасовості. Буття розрізняється, як буття дійсне, Фактичне, актуальне, наявне, виявлене, І як - буття потенційне, можливе, ще не виявлене (його можна прогнозувати). Буття як акт і потенція (Арістотель, Спіноза). Буття справжнє (змістовне, сутнісне) - "світ ідей" у Платона, Бог у релігійному онтології, Абсолютна Ідея в Гегеля і буття неістинним (здається, видиме) - буття на думку, Буття, що не має сенсу. Поняття субстанції. У філософії під субстанцією розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. Залежно від характеру і загальної спрямованості концепції виділяється одна субстанція, що називається моністичною (один). Ідеалістичний монізм вважає субстанцію ідеальною, духовною (Платон, Берклі). Матеріалістичний монізм — навпаки, матеріальною (Демокріт, Френсіс Бекон, К Маркс) . Якщо філософське вчення відстоює існування двох субстанцій, то це є дуалізм (двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно. Рене Декарт, наприклад, вважав, що існують одночасно субстанції матеріальна і духовна. Матеріальній субстанції притаманна властивість — протяжність, а духовній — спроможність мислити. Деякі філософи відстоюють існування одночасно багатьох субстанцій. Такий підхід названо плюралізмом (множинний), наприклад, монади у філософії німецького мислителя Готфріда Лейбніца, які є безліч простих та різноманітних субстанцій, що однаково є самостійними, активними та мінливими. В історії філософії точилися тривалі дискусії про суть та природу субстанції, і все ж це викликало до життя ще одне їх пояснення: пантеїстичне (все бог). Прихильники — Дуне Скотт, Бенедикт Спіноза, Джордано Бруно. Пантеїсти послабили дуалістичні суперечності різних субстанцій тим, що духовне і матеріальне нібито не протистоять, а доповнюють одне одного: через пізнання природи пізнається. Сучасна наука при дослідженні явищ світу користується матеріалістично-моністичним розумінням субстанції.