шпаргалки філософія 1-72. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду
 Скачать 244.15 Kb.
|
Апологетика (захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів і широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання. Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької мудрості: позитивний і негативний. Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський, Оріген- вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній. Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, вона взагалі зіпсувала й спотворила людину, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на його думку є і і наука, і занадто розніжене мистецтво, і розбещена мораль, і аморальна релігія. Патристика. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики. Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин (Августин Блаженний). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" він розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.Схоластика («схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше .так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.11.Філософія доби Середньовіччя. Номіналізм та реалізм Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм - це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Номіналізм. В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття - це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне - тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі. Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Фома Аквінський - один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви. Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною душею" - це рослини. Третій рівень - тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім'я "самосущого". На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум - це воля, що спрямована не на пізнання, а ла діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою. Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою у всій розумній природі. За Ф.Аквінським розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його. 12. Особливості італійського Відродження та ідеологія Реформації Італійське Відродження — Раннє Відродження (кватроченто)—пов'язаний із XV ст. Він вражає щедрістю, нібито надлишком художнього життя: ніколи стільки не писали, не будували, не ліпили скульптур, як тоді. Художня творчість на той час перейшла із рук багатоликого анонімного середньовічного художика до рук художника-професіонала, артиста, стверджуючого себе, свою індивідуальність. Ї хоч епоха Відродження знала й народжувала честолюбців, користолюбців, вона не продукувала поставщиків художніх сурогатів — їх не було в художньому житті цього періоду. Виконуючи функцію універсального пізнання, художня діяльність цього часу за своєю шириною й глибиною йшла попереду науки філософії, техніки та ін. Особливо це притаманне образотворчому мистецтву, покликаному розкрити велич і красу людини. Художників Раннього Відродження високо цінували, їх постійно опікували ті, що перебували на вершині суспільства, заохочували меценатство та й самі були меценатами. Разом із цим художнє життя не обмежувалося придворним побутом, а охоплювало все місто, все населення. Саме тоді і встановлюються нові критерії оцінок прекрасного, в основі яких — схожість із природою, почуття співрозмірності. Вивчаються пропорції людського тіла, анатомія, лінійна перспектива, що дає змогу точно передати природу людини. Головним для художника є утвердження краси ідеальної, але земної людини. Виразниками ідей Раннього Відродження звичайно вважають архітектора Брунеллескі, художника Мазаччо і скульптора Данателло. Брунеллескі, створивши Виховний будинок, Капеллу Пацці при церкві Санта Кроче у Флоренції та ін., дав своєму часу цілком світську за духом архітектуру, витончено просту, геометричне пропорційну, в котрій нібито зникло відчуття ваги матеріалу. Скульптор Донателло створив першу в Італії (після середньовіччя) оголену скульптуру (Давид), першу кінну статую (кінна статуя кондотьєра Гаттамелати). Він утвердив тип круглої скульптури, котра самостійно стоїть, не зв'язана з архітектурою, створив школу майстрів рельєфу, реалізувавши в них уявлення про новий тип особи. Художник Мазаччо присвятив себе пошукам узагальненого героїчного образу людини, правдивій передачі навколишнього світу. Втіленням його творчої суті стали фрески Капелли Бранкаччі при церкві Санта-Марія дель Карміне у Флоренції («Чудо із статиром», «Вигнаний із Раю» та ін.). Він відійшов від декоративності, посилив увагу до образу людини, зробив перший крок до об'єднання фігур із пейзажем тощо. Раннє Відродження поєднало художню творчість із наукою, Причина цього — прагнення ясності, відмова від усього хиткого й аморфного, через що людина активно вимірює, визначає перспективу, осягає механізм руху тіла, пізнає його будову, класифікує рух остраху. Іншими словами, намагається все, що доступне, розчленувати, увести в суворі рамки, міцно поставити на землю. Тверезо споглядаючи все навколишнє, вона водночас усе романтизує, уявляє його як ідеально красиве. Отже, художнє життя кватроченто було пронизане мирським Духом з акцентом на красу як головну якість людського світу. 13. Розвиток натурфілософських вчень епохи Відродження Натурфілософія є системою умоглядних уявлень про природу, що розроблялася у філософських вченнях. Антисхоластична спрямованість філософії епохи Відродження приводить до появи пантеїзму як провідної риси всіх натурфілософських вчень. Пантеїзм (усе Бог) - вчення про тотожність Бога і природи. Бог тут втрачає свій надприродний характер, зливається з природою, завдяки чому сама природа починає обожнюватися. Одним із найвідоміших представників натурфілософії епохи Відродження був німецький кардинал католицької церкви, математик, уродженець містечка Куза в Німеччині Микола Кузанський. Своє вчення він ґрунтує на християнськи переробленому неоплатонізмі. Центральною ідеєю філософії Кузанського є вчення про тотожність абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму. Це вчення стало передумовою обґрунтування нескінченності світу і створення геліоцентричної системи, а також сприяло подальшому розвитку діалектичного методу пізнання. Поняття «абсолютний максимум» і абсолютний мінімум. Кузанський стверджує, що єдине і нескінченне - тотожні. Абсолютний максимум - це нескінченність, більшого від неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному максимумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі - все» - це є теза пантеїзму Кузанського. Тому усе в природі, кожна річ і кожне явище є відбиттям Божественного світла і сенсу. Усе в цьому світі збігається з Богом. Таке уявлення стає характерним для натурфілософії Відродження з її прагненням осмислити природу як єдине ціле, елементи якого нерозривно зв'язані одне з одним. Пантеїзм Відродження підносив цінність будь-якої окремої речі у світі, природи і людини, ототожнюючи їх з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з'єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського. Вчення Кузанського спричинило руйнування старої, схоластичної картини світу, яка ґрунтувалася на філософії Аристотеля і геоцентричній астрономії Птолемея. Вважалося, що центром скінченного світу є Земля. Кузанський заперечує наявність фізичного центра Всесвіту. Бог присутній у всьому світі, виступає і його межею, і його центром. Тому Земля є часткою світу як «обмеженого максимуму», центр якого «всюди і ніде».Наступний крок у пізнанні нескінченності світу належить М. Копернику, який створив геліоцентричну систему світу. Загалом, епоха Відродження - це час формування першого досвідного наукового знання про природу (з'являються теорії Коперника, Кеплера, Галілея, Бруно). Пантеїстична філософія природи Дж. Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. 14.Гуманізм у філософії епохи відродження Філософія Відродження - напрям в європейській філософії XV - XVI віків. Характеризується неприйняттям офіційної католицької релігійності і інтересом до людської особистості. Усередині течії гуманістів цей інтерес виразився в ідеях класичного гуманізму і сприяв затвердженню практичного критерію істини (досвід+користь), який ліг в основу методології сучасних природних наук. Людина епохи Відродження прагне максимально розширити поле своїх дерзань. Леонар до да Вінчі - живописець і винахідник, Мікеланжело - живописець і поет, обоє до того ж талановиті філософи. Гуманізм (від латинського - людяний) - переконання, що грунтується на самоценности людини як особі, його праві на свободу, щасті, благополуччя. Гуманізм мав тривалу передісторію в античності і середньовіччі, але як широкий громадський рух, що має найважливіші політичні, соціальні і моральні застосування, він складається уперше саме вепоху відродження. Суперечка йшла принципиальный-о новому світоглядному, моральному і політичному ідеалі. Критиці і осмисленню піддавалася схоластика, тобто безплідне, відірване від життя умствование. Вівся також пошук шляхів узгодження інтересів людей. Основу людських відносин, вважали гуманісти, складають любов, дружба, взаємоповага, що не суперечить захисту приватного інтересу і індивідуалізму. Гуманізм, в зв'язку з цим показова творчість Данте, ставить питання про істинне благородство людини. 15. Емпіризм у філософії Нового часу Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон». Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого суб´єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб´єкта і об´єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу. Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум: — «ідоли роду» — схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми; — «ідолли печери» — відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини; — «ідоли площі або ринку» — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов´язані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.); — «ідоли театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій. Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки. При цьому він виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою. На основі теорії знаків Гоббс різко критикував реалізм. («Слова, за якими ми нічого не сприймаємо, крім звуків, є те, що ми називаємо абсурдом, або нонсенсом».) Світогляд Гоббса, на відміну від Бекона, є суто механістичний. Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. 16.Раціоналізм у філософії Нового часу Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм. Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину. Якщо Бекон(емпіризм) орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо. У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу: – принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву; – розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей; – додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта є дедукція та інтуїція; – ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок. Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки. |