шпаргалки філософія 1-72. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду

• Название: Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду
• Анкор: шпаргалки філософія 1-72.docx
• Дата: 06.05.2017
• Размер: 244.15 Kb.
• Имя файла: шпаргалки філософія 1-72.docx
• Тип: Документы; #7153
• страница: 9 из 12

54. Основні форми наукового пізнання (факт, проблема, ідея, гіпотеза, концепція) Наукове пізнання охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, і практики; 3) предмета пізнання, проявляється в певних логічних формах. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо — це не тільки результат, ай форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично.Емпіричний рівень пізнання не зводиться лише до форм і методів чуттєвого сприйняття. Експериментальне дослідження, предметна діяльність передбачає й теоретичні дії, мислительну діяльність, спрямовану на постановку завдання, вирішення проблем. Проте й теоретичне пізнання не зводиться до оперування абстракціями, поняттями, категоріями, принципами. Теоретична діяльність вчених, якщо вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику, експеримент, спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника фактами. Зрештою, наукові теорії завжди виходять з певних фактів, а їх теоретичні конструкції отримують статус об'єктивної істини, лише спираючись на факти. Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки. Науковий інтерес породжує потяг суб'єкта до знання, що виявляється спочатку у формуванні проблеми, підтвердження чи спростування певних положень і фактів. Під час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи теоретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового пізнання (концепцій, теорій, ідей. Матеріалістична філософська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу пізнання, стали предметом і надбанням людської діяльності й культури "факт — це неспростовна річ". Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення. Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Концепція— це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований і в основному доведений вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у чітку систему наукових понять Разом з тим концепція — це провідний задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда, стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ (концепція перебудови, концепція реформ аграрного сектору).  Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв'язки. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких є: 1) під сумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія — взаємопов'язані й взаємозумовлюють одна одну. 

Виокремлюють три основних види теоретичних досліджень. • Фундаментальні дослідження, що спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання. • Дослідження, в яких вчений має справу з уже сформульованими проблемами, коли належить критично вивчити запропоновані рішення, перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. • Прикладні теорії, спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій, пошук методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці та пізнання.

55. Суспільство як система і життєдіяльність людини.

Зрозуміти суспільство як об'єктивний процес пізнати закономірності його функціонування, розвитку — це головне завдання соціальної філософії. На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т.Гобс, Ж.Ж.Руссо, Ф.М.Вольтер) та французькі матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель — як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як "фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени". Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про "деякий мінімум взаємоорієнтацій". Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Марксистська соціальна філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки — ось головний висновок марксистської соціальної філософії.Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля. Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, — дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій. Поняття "сфера суспільного життя" відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах. На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя: а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію; б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації; в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості, трансформації її від однієї інстанції до іншої, перетворення в індивідуальний духовний світ людини; г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми, освіту, виховання. Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільстваДіяльність як спосіб існування соціального. Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Без діяльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Соціальне живе лише в діяльності й завдяки їй.Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Соціо- і культуротворча функція діяльності філософською традицією осягалась надзвичайно суперечливо. Цю функцію визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального способу буття діяльність постала лише в німецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив І.Кант. У статусі ж загальної основи культури діяльність вперше в історії філософської думки означив Й.Фіхте. На його думку, діяльність ."Я" як чиста самодіяльність, вільна активність створює світ "не-Я" — світ, що оточує людину, світ людської культури.

56. Природа як об’єкт філософської рефлексії. Теоретичне ставлення до природи складається з відокремлення філософії від міфології. У ціннісному плані це ставлення виявляється двоїстим: ♦ та частина природи, що залучена до людської діяльності, тлумачиться з утилітарно-прагматичної точки зору як джерело ресурсів для людини і місце її проживання; ♦ природа ж у цілому сприймається як ідеал досконалості, гармонії. В античній філософії природа трактується як осередок логосу, еталон організації, мірило мудрості. Суттєво змінюється ставлення до природи із ствердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального першопочатку, як "низ", що протистоїть абсолютному, духовному, тобто Богові. На противагу античності основною ідеєю тут є не злиття з природою, а піднесення над нею. Відродження знову звертається до античних ідеалів тлумачення природного як втілення гармонії і досконалості. Ця позиція і пізніше відтворюється в різних контекстах, а саме - в концепції природного права Руссо, у школах літератури і філософії, які проголошували лозунг "назад до природи". Цей ідеал відношення до природи в Новий час відіграв значну роль у перетворенні природи на об'єкт наукового дослідження. Дослідне природознавство висуває ідею "випробування" природи. Щодо пізнавальної і практичної активності людини природа починає виступати як царина діяльності, як інертна сила, що потребує підкорення, встановлення над нею панування розуму. Такий тип ставлення до природи зберігається доти, доки створений людською діяльністю світ досягає планетарних масштабів, стає за своїм обсягом рівним масштабам процесів у природі. Тоді утилітарно-прагматичне ставлення до природи доповнюється усвідомленням залежності самої природи від людини.На цьому підґрунті складається новий тип ціннісного ставлення до природи (соціально-історичний), що виходить з оцінки природи як унікального і універсального простору, де міститься людина і вся її культура. Така оцінка передбачає відповідальне ставлення до природи, постійне вимірювання потреб людства і можливостей природи, врахування того, що сама людина і людство є частиною природи. У науково-теоретичному плані цій ціннісній переорієнтації відповідає перехід від ідеї абсолютного панування над природою до ідеї стосунків природи і суспільства як стосунків партнерів, сумірних за своїм потенціалом. Першим теоретичним виявленням цієї позиції стала створена В. І. Вернадським концепція ноосфери. Усвідомлення потенціальної, а інколи і актуальної зверхності суспільства над природою поступово породжує новий підхід, заснований на ідеї єдиного, збалансованого і відповідального управління соціальними і природними процесами і умовами. У широкому розумінніприрода- це все, що оточує нас. Природа - об'єктивна матеріальна дійсність в усій багатоманітності і єдності її форм. У цьому розумінні природа - це об'єктивна дійсність, що первісно дана, нестворена людиною. У більш вузькому розумінні природа- це об'єкт науки, а точніше - сукупний об'єкт природознавства. Поняття "природа" дає принципову схему розуміння і пояснення того або іншого предмету вивчення (простір і час, рух, причинність). Таке загальне поняття природи розробляється в межах філософії і методології науки, які виявляють його основні характеристики, спираючись при цьому на результати природничих наук. Наприклад, із створенням теорії відносності суттєво видозмінились погляди на просторово-часову організацію об'єктів природи; розвиток сучасної космології збагатив уявлення про спрямованість природних процесів; досягнення фізики мікросвіту сприяють значному поширенню поняття причинності; прогрес екології призвів до розуміння глибинних принципів цілісності природи як єдиної системи. Найбільш вживаним є тлумачення поняття природа як сукупності природних умов існування людського суспільства. У цьому розумінні поняття природи характеризує її місце і роль у системі історично мінливого ставлення до неї людини і суспільства. Це поняття використовується також для позначення створених людиною матеріальних умов її існування - "другої природи".Процес виробництва, являє собою вплив людей на предмети й сили природи з метою добути і створити засоби існування: їжу, одяг, житло.

57. Сутність глобальних екологічних проблем сучасності. Серед глобальних проблем найчастіше фігурують сировинна, продовольча, екологічна, демографічна, енергетична, проблеми миру та роззброєння, подолання бідності та відсталості, які не нові для людства. З розвитком людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. До глобальних стали зараховувати проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, Космосу. Важливою ознакою проблем розвитку людської цивілізації є їх глобальний характер, адже вони зачіпають життєво важливі інтереси всіх держав і народів світу, виступають потужним фактором посилення взаємозалежності та цілісності світу, надаючи йому нових інтеграційних рис. Якщо у 70-80-х роках XX ст. головною вважалась | проблема запобігання світовій ядерній війні, то нині пріоритетною окремі фахівці вважають екологічну проблему, інші - демографічну, а треті — проблему бідності та відсталості. Однак усі ці проблеми можна вважати пріоритетними, адже вони безпосередньо пов'язані з виживанням людства, хоча і породжені дією різних факторів, а отже, є об'єктами дослідження таких наук, як міжнародна економіка, соціологія, право, біологія, географія, екологія, океанологія. Загострення глобальних проблем людської цивілізації викликане безсистемною, безконтрольною утилізацією природних ресурсів, низькою технологічною культурою матеріального виробництва, максимізацією, а не оптимізацією темпів економічного зростання, домінуванням технократичного підходу над соціальним, масштабним впливом людської цивілізації на навколишнє середовище, необмеженим вторгненням людства в біосферу. Суттєвими причинами цього загострення також є швидка урбанізація населення планети, зростання гігантських мегаполісів і агломерацій, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією, поглибленням суперечностей між світовим економічним розвитком та соціальним прогресом. Значна кількість глобальних проблем, їх багаторівневий та багатовимірний характер потребують класифікації. До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства. Серед них слід виділити надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, раціональне природокористування і збереження природного навколишнього середовища, раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору. Вони спричинені закономірностями розвитку світових продуктивних сил, що створює можливості для зростання масштабів господарської діяльності, потребує все більшої кількості світового видобутку сировини, використання прісної води, вирубування лісів, збільшення навантаження на природний потенціал сільського господарства. Це сприяє задоволенню потреб людини в засобах існування, зростанню старих виробничих потреб та виникненню нових. Характерною рисою цих проблем та їх переростання у глобальні є те, що споживання відновлюваних і невідновлюваних ресурсів досягло величезних масштабів, зростає високими темпами, і реально постає загроза їх вичерпання. З 1970 по 1995 pp. XX ст. спожито майже 35% усіх природних ресурсів планети, а з 90-х швидкість їх виснаження збільшилася до 3% на рік. Щодо використання енергетичних ресурсів, прогнозується, що енерго-виробництво зростатиме високими темпами впродовж найближчих 75 років до досягнення енергетикою теплового бар'єра, а потім залишиться на такому ж рівні. За такої умови всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років'. Виникла ситуація, коли досить гостро проявляється суперечність між потребами суспільства в енергетичних та інших невідновлюваних природних ресурсах і можливостями природи задовольнити ці потреби людства. Друга група проблем - це глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин, які пов'язані із роззброєнням, конверсією військового виробництва і збереженням миру, відверненням світової термоядерної війни, недопущенням локальних, регіональних і міжнародних криз та забезпечення стабільного миру; подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу.

58. Суспільство як процес. Проблема сенсу історії. Люди існують на планеті близько 3-3,2 млн. років. За цей час змінилося приблизно 560 тисяч поколінь, і тільки останнє з них знайоме з переважною більшістю матеріальних і духовних надбань, які будь-коли до цього мало людство. Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історичного процесу починається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини.Вивченням історичного факту класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього економічного і соціально-політичного розмежування займались О. Тьєррі, Ф. Гізо, Ф. Міньє, визначенням закономірностей і прогресивного характеру історичного процесу - Ф. Шлосер, Е. Маурер, І. Кант, Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, О. Шпенглер. Ці мислителі зробили значний внесок у створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах. Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощоІсторичне мислення є важливим чинником соціальної активності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.Соціальна історіяявляє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соц групами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту,) та історії еволюції людського духу. Соціальна історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів. Людський вимір історії - у розумінні чільного місця людини в історичному процесі - дає можливість цілісно сприймати життя у просторі й часі. У той же час такі представники позитивізму і неопозитивізму, як Р. Карнап, О. Нейрат, Б. Рассел та К. Поппер скептично оцінюють евристичні можливості історизму. К. Поппер, наприклад, взагалі доводить принципову неможливість наукового знання в історії й суспільних науках, бо історія суспільства не знає вічних і незмінних законів. Ідеї історичного мислення К.Поппер протиставляє соціальне конструювання, суть якого - у творчо-практичній діяльності за потребами моменту без урахування історичних тенденцій, традицій, звичаїв.До розуміння історичного характеру соціуму філософи та історики йшли століттями, намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори й рушійні сили. Першу спробу охопити історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат божественного визначення. Етапною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розуміння, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробнич відносинами).

59.Філософія історії про роль і місце людини в історії.

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичнимпізнанням. Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія. Зміст, структура і функції філософії історії істотно змінювалися на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний. Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку ХХ ст. Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції. Філософію історії не слід плутати з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку протягом історичного розвитку. Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичнимпізнанням.^[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія. З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану. Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалася на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний. Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична, аналітична філос історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку ХХ ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції.Філософію історії не слід плутати з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку протягом історичного розвитку.

60. Історична ґенеза соціальних спільнот. Історично першими спільнотами людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Пізніше з'явились класи та народності, а ще пізніше - нацією. Сім'яіснує з найдавніших часів і до наших днів, бо грунтується вона на потребі у відтворенні життя, вихованні дітей, догляду за престарілими членами родини. Кровні родичі в сім'ї пов'язані спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю. Група кровних родичів, усвідомлюють себе нащадками спільного предка, мають спільне родове ім'я, утворюють рід. Рисами родових стосунків є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами, заборона шлюбу в межах однієї родової групи. Плем'яохоплює декілька родів, має  спільніу території, економічними стосунками співплемінників, єдиною племінною мовою, культурою. Відбувся розподіл праці, розвитк виробництва, обміну, нерівномірності концентрації власності у різних членів племені. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та суспільні класи, що породжує державу. Народністьвиступає як спільність людей, що живуть на одній території, спілкуються однією мовою, мають спільні традиції, звичаї, риси характеру.  На руїнах народності виникає нація;класові стосунки набувають все більш стійкого вигляду. З 1000 різноманітних етносоціальних груп насьогодні лише 170-175 народів піднялись у своєму розвитку до рівня нації. Американський соціолог Г. Кон пов'язує націю з інтегративною особливістю ідей, В. Сульцбах - з національною самосвідомістю, австрійський соціальний філософ О. Бауер - зі спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі. Нація формується завдяки єдності таких засад:♦територіальних, бо кожна нація має свій "життєвий простір";♦етнічних(самосвідомість, мова, єдності історії, традиції);♦економічних, бо спільність господарських зв'язків пов'язує єдиною справою;♦загальнокультурних(мова, традиції, звичаї, обряди);♦ психологічних, взаємоспілкування.Усі критеріальні ознаки нації - територіальні, етнічні, економічні, загальнокультурні та психологічні - відбиваються у специфіці національних стосунків. Специфіка національних відносин зумовлена такими чинниками: ♦ національні відносини вплетені в систему матеріальних та ідеологічних відносин і водночас виступають як відносно самостійні; ♦ центр уваги зміщується в галузь надбудови (мова, свідомість, культура, психологія); ♦ важливу роль відіграє національний характер; ♦ неадекватно оцінюється позитивне і негативне у своєї нації та в інших; ♦ історично зумовлені дружні стосунки або агресивність між різними народами. Суспільні відносини складаються в процесі багатогранної життєдіяльності людей. Вони – охоплюють економічну, соціально-політичну, духовну, культурно-побутову сфери життя. Суспільні відносиниє відносинами індивідів як особистостей, індивідуальностей і одночасно як представників класових, національних, етнічних, політичних, релігійних соціальних груп. У соціальній філософії здійснювалась як індивідуалізація суспільних відносин, так і їх соціалізація. Так, спираючись на праці М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Паретто, представник структурно-функціонального напрямку у соціології Т. Парсонс спробував представити суспільство як систему соціальної взаємодії індивідів. Марксизм же, навпаки, подавав суспільні відносини виключно як відносини між соціальними спільнотами, надаючи перевагу суспільному. Сучасна соціальна філософія наголошує на індивідуально-соціальному характері й природі суспільних відносин. Серед різноманітних суспільних відносинсоціальна філософія виділяє відносини з приводу: власності; влади; соціальних і культурних цінностей, морально-правових норм. Відповідно до умов розподілу праці, форм власності й типів влади суспільні відносини можуть розглядатися як: антагоністичні (конфлікт між соц групами) - неантагоністичні (соціальна злагода). Якщо марксизм поділяв їх на первинні і вторинні, матеріальні та ідеологічні. Т. Парсонс усі суспільні відносини структурував як міжособистісні. У сучасній систематизації суспільних відносин за провідний критерій беруться різноманітні сфери суспільного життя: ♦ матеріальна (виробничі, обмін, розподіл); ♦ соціально-політична (класові, етнічні, соціально-групові); ♦ духовна (наукові, моральні); ♦ культурно-побутова (родинно-сімейні,дружні).

61. Людина як предмет філософського осмислення. Проблема історичного походження людини У комплексному людинознавстві філософія виконує: по-перше, світоглядну функцію, тобто обґрунтовує суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості; по-друге, методологічну функцію, тобто створює оптимальну стратегію вивчення і вдосконалення людини. Історія пізнання людини свідчить про складність та суперечливість даної проблеми. Кожна філософська концепція додавала їй нових рис, відкривала нові грані в пізнанні людини. У філософії Давньої Греції панував космологізм у розумінні людини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементи стихії, космосу. Демокріт підкреслював: якою мірою Всесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокосмосом. У другій половині V ст. до н. е. у Греції з'являються софісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: "Людина - міра всіх речей..." Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ. її він поставив у центр своєї філософії. Учень Сократа Платон розрізняв у людині безсмертну душу і тіло. Інакше розумів природу людини Аристотель. Людину він розглядає як "політичну тварину", вершину світової ієрархії. Вона, з одного боку, внутрішньо пов'язана з природою, а з другого - протистоїть їй, оскільки у неї є душа - причина і початок людського тіла. Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношення між Богом і людиною. Найважливішим для людини є спасіння, котре християнство розуміє як сходження недосконалої особи до найдосконалішої - Бога. Поняття особи було введено Августином Блаженним. Він підкреслював, що Бог є сама особа. Тому і людина, яку створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда, внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Суттєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам'ять. Через них проходять шляхи вдосконалення людської душі і єднання її з Богом. Оригінальність духу Відродження полягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, людина робилася головним предметом духовних пошуків. Вище за все вона ставить своєрідність та унікальність індивідуума. Оригінальність і відмінність від інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смисловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Ренесанс - це разом узяті теорія і практика гуманізму. Філософія Нового часу вважала істинно людським у людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливого значення надавала розуму як специфічній особливості людини. Рене Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: "Мислю - отже, існую". Раціоналістичний підхід до людини об'єднувався в Декарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв'язок бездушного і мертвого тілесного механізму з розумною душею, яка має волю і мислить. Багато уваги проблемі людини приділяли і такі філософи Нового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Дені Дідро. Іммануїл Кант наголошував на моральному характері природи людини, Йоганн Фіхте - на ролі діяльності в житті людини, Георг Гегель - на духовності, Людвіг Фейєрбах - на любові до ближнього. Фейєрбах розглядає людину як природну істоту, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. Сутністю людини Карл Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Перша група - біологізаторські концепції. Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До таких концепцій належать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм.Друга група - соціологізаторські концепції. Вони ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, яким відводиться роль лише передумови соціального життя і які не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать: конвенціоналізм, соціологізм, панлогізм, соціологічний аналіз. Третя група сучасних концепцій людини - спіритуалізм (духовний). Вона об'єднує погляди, за якими в основі розкриття сутності людини лежить її внутрішній духовний світ , і проголошує первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості :суб'єктивний антропологізм, антропологічний матеріалізм, релігійний антропологізм, спіритуалістичний дуалізм. Такі три основні групи сучасних концепцій людини. Вони містять як позитивні, так і негативні моменти. До позитивних слід віднести: а) конкретно-наукове спрямування дослідження людини;б) об'єктивність наукових досліджень;в) доведення принципового значення основних чинників існування людини.
62. Проблема життя та смерті у духовному досвіді людства Життя і смерть — вічні теми духовної культури людс-тва Про них розмірковували пророки й засновники релігій, філо-софи й моралісти, діячі мистецтва та літератури, педагоги й лікарі. Навряд чи знайдеться людина, яка б не замислювалася про сенс свого існування, перспективу смерті й можливість безсмер-тя. Ці питання так чи інакше розглядаються і вирішуються прак-тично в всіх філософських системах. Фактично йдеться про тріаду: життя — смерть — безсмертя, оскільки будь-які духовні системи людства виходили з ідеї супе-речливої єдності цих феноменів. За невеликим винятком майже в усі часи й усіх народів висло-влювання про життя є досить негативним. Життя — страждання (Будда, Шопенгауер); життя — сон (Веди, Платон, Лабрюйєр, Паскаль); життя — безодня зла (давньоєгипетський текст «Роз-мова людини зі своїм духом»); життя — суєта і духовна нудьга (Екклезіаст); «Життя — боротьба і мандри по чужині» (Марк Ав-релій); «Усе життя — лише ціна облудних надій» (Дідро); «Моє життя — вічна ніч,...що таке життя, як не безумство?» (К’єркегор); «Усе людське життя глибоко поринете в неправду» (Ніцше). Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як спе-цифічно людську драму.Дійсно, в цьому сенсі життя кожної людини є драматичним і трагічним: яким би вдалим не було життя, як би довго воно не тривало — кінець його неминучий. Епікур намагався вирішити це питання так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, ми не існуємо».Смерть та потенційне безсмертя — найбільша принада для фі-лософування, оскільки всі наші життєві справи повинні так чи ін-акше порівнюватися з вічним. Людина приречена на роздуми про смерть і цим відрізняється від тварини, яка є смертною, але не замислюється про це. Щоправда, тварина відчуває наближення смерті, але її передсмертна поведінка найчастіше нагадує болісні пошуки самотності та заспокоєння.. Кожний живий організм має механізм само-знищення, пов’язаний з геномом, що вмикається на певному ета-пі його розвитку. В той же час існує і постійне намагання спрос-тувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Причому безсмертя активне, коли організм перебуває в постійному стані свого розквіту. Людина постає як мала частина цього живого Всесвіту, мікрокосм, що увібрав у себе все багатство макрокосму. Перший вид безсмертя — у генах нащадків, близький перева-жній більшості людей. Одним з міцних потягів людини є бажан-ня побачити свої особливості в дітях, онуках і правнуках. З цим пов’язують наслідування не тільки фізичних, але й моральних якостей, а також здібностей до певних видів діяльності. Другий вид безсмертя — муміфікація тіла з метою вічного його збереження. Досвід єгипетських фараонів, практика су-часного бальзамування свідчать про те, що в ряді цивілізацій це вважається прийнятим. Досягнення техніки кінця ХХ ст. зробили можливою кріогенезацію (глибоке заморожування) тіл померлих з тим, щоб лікарі майбутнього їх оживлять і виліку-ють хвороби, які сьогодні не лікуються. Подібна фетишизація людської тілесності характерна переважно для тоталітарних суспільств, де геронтократія (влада старців) стає основою ста-більної держави. Третій вид безсмертя — покладання на «розчинення» тіла й духу померлого у Всесвіті, входження їх у космічне «тіло», у віч-ний кругообіг матерії. Це характерне для деяких східних цивілі-зацій, зокрема японської. До такого рішення схиляється ісламсь-ка модель ставлення до життя і смерті та різноманітні матеріалістичні або точніше натуралістичні концепції. Йдеться про втрату особистісних якостей і збереження частин колишньо-го тіла, котрі можуть увійти до складу інших організмів. Четвертий вид безсмертя пов’язаний з результатами життє-вої творчості людини. Наукове відкриття, створення талановито-го взірця літератури чи мистецтва, демонстрація державної муд-рості, видатна військова перемога тощо — все це залишає ім’я людини в пам’яті нащадків. Однак у пам’яті людей зберігаються як імена героїв, творців та пророків, так й імена найжорстокіших тиранів і видатних злочинців. А це ставить питання про неодно-значність оцінки масштабів особистості людини. П’ятий вид безсмертя досягається за допомогою «змін стану свідомості». Здебільшого основному вони є продуктом системи психотренінгу та медитації, прийнятих переважно у східних релі-гіях і цивілізаціях. Тут можливі «прориви» в нові виміри просто-ру й часу, мандрівки в минуле й майбутнє, екстаз і просвітлення, містичне відчуття причетності до Вічності. Можна стверджувати, що сенс смерті й безсмертя, а також шляхи їх досягнення, є зворотною стороною проблеми сенсу життя. Очевидно, що ці питання вирішуються по-різному, залеж-но від провідної культурно-світоглядної установки. метою життя людини є обожнення, шлях до ві-чного життя. Без усвідомлення цього земне життя перетворюєть-ся на сон. По суті воно є лише підготовкою до вічного життя, яке очікує кожного.

63. Форми суспільної свідомості – типи відображення соціального буття.

Суспільна свідомість- сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, які відображають суспільне буття. Виділяють буденну і теоретичну свідомості. В основу цього членування покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв'язку з практичними основами життя. Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній практичним досвідом і є засобом його забезпечення. Вона узагальнює емпірично дане, і в цьому її обмеженість.Буденна свідомість має і свої переваги порівняно з теорією, бо відбиває світ у його безпосередній данності, індивідуальному сприйнятті; відображає суспільно-історичну практику з боку особливостей її конкретного переломлення в долі кожного індивіда. Буденна свідомість не збігається з індивідуальною, їі призначенням є обслуговування постійних життєвих потреб, життєвих ситуацій, вироблення практичних рецептів для здійснення в конкретних умовах. Теоретичний рівень суспільної свідомості є найвищий рівень узагальнення дійсності й найрозвинутіша форма організації знання.У свідомості виділяють два рівні- ідеологію і суспільну психологію.

♦ Матеріальні економічні відносини, соціальні умови існування людей, їх повсякденна діяльність і нагромаджуваний досвід відображаються в людській психіці у. вигляді почуттів, настроїв, думок, спонукань, звичок, їх називають суспільною психологією. ♦Якщо суспільна психологія створюється безпосередньо в процесі повсякденної життєдіяльності людей, їхнього взаємного спілкування, то ідеологія виступає як більш-менш струнка система поглядів, положень, ідей (політичних, філософських, моральних). Суспільна свідомість керується соціальними законами, її історія йде за історією суспільного буття, і те, які саме відбуватимуться зміни - еволюційні чи революційні, оцінка свідомості визначається в кінцевому підсумку відповідно до змін у суспільному бутті. Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. ♦ Політика- сфера суспільного буття, діяльність класів і партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та їхніми інтересами. ♦ З політикою тісно пов'язане право - сукупність встановлених та санкціонованих державою загальних обов'язкових норм поведінки, дотримання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. ♦ Мораль- система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку людей. ♦ Найбільш віддаленою від економічного базису формою суспільної свідомості виступає релігія.Ранніми формами релігії в історії суспільства були анімізм, тотемізм, магія. Основна ознака релігії - віра в надприродне - Бога. Релігійний культ складається з певних обрядових дій, початок яких має вихідним пунктом первісну магію. Через певні обрядові дії та забобони, встановлювані сучасними релігіями, віруючі звертаються до Бога за втіхою, допомогою. Можна виділити три елементи релігії: ♦ релігійні уявлення;♦ релігійні почуття;♦ релігійний  культ. Релігія являє собою найбільш консервативну форму, що спирається на "вічні і незмінні" догмати релігійного віровчення. ♦ Однією з найдавніших форм суспільної свідомості є естетична свідомість, тобто мистецтво, виникнення якого належить до докласового суспільства. Мистецтво- естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості -особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність в образах відповідно до певних естетичних ідеалів.