шпаргалки філософія 1-72. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду
 Скачать 244.15 Kb.
|
|
50. Практика - критерій істини, основа і ціль пізнання. Види практики Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу. Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети і явища природи просто тому, що останні діють на органи пасивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина - не пасивна істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство. Гегель відводив практиці важливу роль у пізнанні. Між практикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не означає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і практики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини. До практики входять і інші види суспільної діяльності.♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва.♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).♦ Діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничо діяльності. У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.Проблема практики в пізнанні - це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Під суб'єктом розуміли людину як особливу природну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати себе, свою діяльність. Об'єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і активно впливає на суб'єкт. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ. Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається до сфери діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнання. Наприклад, електрон як об'єктивна реальність став відомим ще в часи Демокріта, Ньютона, Галілея, але він не був об'єктом пізнання людини. Це зумовлювалось ступенем розвитку суспільства.Таким чином, об'єктом пізнання на кожній історичній сходинці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії із суб'єктом у його практичній діяльності. Точніше, об'єктом пізнання стають тільки ті явища природи, які залучаються до сфери трудової діяльності.♦ По-перше, вона зв'язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. ♦ По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене потребами суспільної практики людей. ♦ По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю♦ Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання.Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.Наукові знання мають життєвий сенс лише в тому випадку, коли вони втілюються в життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини. Практика виконує в процесі пізнання винятково важливу роль, адже практика:♦ основа наукового пізнання;♦ вихідний пункт пізнавального процесу;♦ рушійна сила розвитку пізнання;♦ критерій його істинності;♦ кінцева мета.Таким чином, пізнання - це процес активного цілеспрямованого відображення матеріального світу в свідомості людини. Це відображення є складний процес руху людського пізнання від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. 51. Єдність чуттєвого і раціонального моментів пізнання Відображення світу відбувається у двох формах: чуттєвій і раціональній.Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметами і явищами. Основні форми чуттєвого пізнання: ♦ відчуття;♦ сприймання;♦ уявлення.Першою і початковою формою і джерелом чуттєвого пізнання є відчуття. Це безпосередній зв'язок свідомості із зовнішнім світом, це перетворення енергії зовнішнього подразника у факт свідомості. Предмети і явища насамперед діють на наші органи чуття. Людина має п'ять органів чуття: зір, слух, дотик, нюх, смак. Кожний з органів чуття виконує певні функції. Втім, суб'єктивні ідеалісти Берклі, Юм, Мах, Авенаріус спотворювали питання про відчуття, вважаючи, що людина може сприймати лише свої власні відчуття, а не предмети матеріального світу. Весь світ вони сприймали як комплекс відчуттів, а тому самі відчуття, на їх думку, - єдина реальність, вони первинні і не мають ніякого об'єктивного змісту. Завдяки відчуттям у нашій свідомості відображуються лише окремі властивості предметів і явищ. Наприклад, якщо ми спостерігаємо будь-яку рослину, то завдяки зору відчуваємо її форму, колір, величину. Нюх установлює запах рослини, відчутність надає відомості про характер поверхні стовбура, листя, тобто окремі відчуття відображають не всі властивості предмета, а лише одну або кілька. Цілісність же образу предметів відображується у свідомості людей завдяки більш високій формі чуттєвого пізнання - сприйманню.Сприймання є більш досконалою формою, його підґрунтям виступає відчуття. Але якщо відчуття дають нам лише образи одиничних ознак предметів, то сприймання відображує предмети в їх цілісності, у сукупності усіх властивостей. Тому сприймання - це така форма чуттєвого пізнання, коли у свідомості людини відбувається цілісне відображення зовнішнього матеріального предмета з усією сукупністю його властивостей, якостей, сторін, які відображені у відчуттях. Здатність сприймання відображувати предмети в цілому зумовлена природою самого предмета. Чуттєве сприймання є, таким чином, узагальненням відчуттів окремих властивостей, ознак предмета в цілісний образ. Це більш складний ступінь відображення людиною зовнішнього світу.Наступною формою чуттєвого пізнання і до того ж більш розвиненою є уявлення, котрі походять з чуттєвих сприймань, але, на відміну від них, безпосередньо не зв'язані з предметами. Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів, які колись безпосередньо діяли на органи чуття, а потім відтворюються за "відбитками", які збереглися в мозку за умов відсутності самого предмета. Саме в уявленнях закріплюються знання, які одержані в процесі чуттєвого пізнання, а тому уявлення більше, ніж інші форми чуттєвого пізнання, пов'язані з діяльністю мислення і відіграють досить значну роль на ступені абстрактного мислення. Пізнавальне значення уявлень визначається також і тим, що з наявних уявлень людина може створювати різні комбінації, будувати нові уявлення, тобто образи таких предметів, яких вона сама ніколи не бачила. Такий процес поєднання і перетворення різних уявлень у цілісну картину нових образів називається уявою, що має велике значення в мистецтві, техніці, науці і взагалі всюди, де потрібна творчість, а не просте копіювання явищ життя.Отже, уявлення порівняно зі сприйманням становить більш узагальнений образ дійсності і є за своєю сутністю сходинкою до логічного або раціонального відображення дійсності.Таким чином, відчуття, сприймання і уявлення, які виникають внаслідок дії на наші органи чуття матеріального світу, є формами чуттєвого пізнання. Зрозуміло, що чуттєве пізнання дає знання окремих сторін речей і зовнішніх зв'язків між ними, знання одиничного і не спроможне розкрити внутрішні, суттєві зв'язки між предметами і явищами, їх можна виявити тільки на шляху абстрактного мислення. Перехід від живого споглядання до абстрактного мислення -це глибокий діалектичний стрибок у пізнанні, сутність якого полягає в тому, що людина завдяки абстракції відволікається від усього другорядного, виділяючи сутність речей, їх внутрішні закономірності, тобто людина в процесі абстрактно-логічного мислення виходить за межі наявних чуттєво-конкретних образів і виробляє абстрактні поняття. Таким чином, мислення -це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних зв'язків речей і явищ.Процес абстрактного, логічного мислення здійснюється також у трьох основних формах:♦ поняттях,♦ судженнях,♦ умовиводах. Вивчаючи предмети і явища за допомогою органів чуття, людина порівнює, виділяє в них загальні риси. 52.Інтуїція: етапи та умови формування Інтуїція надає пізнанню новий імпульс і напрям руху. Кожній людині притаманні такі особисті здібності як уява та інтуїція. Поширеність, загальність інтуїції підтверджують численні спостереження над людьми в звичайних, повсякденних умовах. У нестандартних ситуаціях за умов обмеженості в інформації суб'єкт діє нібито "передчуваючи", що потрібно діяти так, а не інакше. Приклади інтуїції - очевидне уявлення про структуру молекули бензолу, яке виникло в Кекуле, або про будову атома в Резерфорда, поява поняття про кватерніони у Гамільтона або про нейтрино в Паулі. В історії філософії поняття інтуїції вміщувало різний зміст. Під інтуїцією розуміли форму безпосереднього інтелектуального знання або споглядання. Так, Платон стверджував, що споглядання є видом безпосереднього знання, яке приходить як раптове понадчуттєве прояснення, до якого веде тривала підготовка розуму. Починаючи з античності, інтуїція протиставлялась не тільки чуттєвим формам пізнання, а й логічному мисленню.Матеріалістична діалектика вбачає позитивну якість інтуїції в характеристиці моменту безпосередності у пізнанні (не спирається на логічний доказ), що являє собою єдність чуттєвого і раціонального. Процес наукового пізнання, а також різні форми художнього опанування світу не завжди здійснюються в розгорнутому, логічно і фактично доказовому вигляді. У процесі інтуїтивного пізнання не усвідомлюються усі ті ознаки, за якими здійснюється висновок, і ті засоби, за допомогою яких він робиться. Отже, інтуїція - це своєрідний тип мислення, коли окремі ланцюги процесу мислення проносяться у свідомості більш-менш підсвідомо, а чітко усвідомлюється тільки результат думки -істина. Інтуїції буває достатньо для того, щоб угледіти істину, але її замало, щоб запевнити в цій істині інших і самого себе. Таким чином, інтуїція - це здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без доказового обгрунтування. Інтуїції притаманні раптовість і неусвідомленість. Нерідко рішення проблем (пошук нового поняття, теми, ідеї) приходило раптово, випадково в непридатних для творчості умовах, які контрастують з умовами цілеспрямованого наукового пошуку. Інтуїтивне "убачання" здійснюється не тільки випадково і раптом, але й без чіткої усвідомленості засобів і шляхів, які приводять до результату. Інтуїція містить такі етапи: ♦ накопичування і неусвідомлений розподіл образів і абстракцій у системі пам'яті; ♦ їх неусвідомлене комбінування і переробка для вирішення певного завдання; ♦ чітке усвідомлення завдання; ♦ несподіване для даної людини знаходження рішень. Залежно від специфіки діяльності суб'єкта визначаються особливості інтуїції історика, лікаря, біолога-експериментатора, сталевара та ін. Виділяються такі види інтуїції, як технічна, наукова, буденна, лікарська, художня тощо. За характером новизни інтуїція буває стандартизована і евристична. Першу з них нерідко називають інтущією-редук-цією. Приклад - лікарська інтуїція С. П. Боткіна. Відомо, що поки пацієнт проходив 7 метрів від дверей до столу, Боткін ставив попередній діагноз, уявно застосовуючи певну "матрицю" - схему. Евристична ж інтуїція пов'язана з формуванням принципово нового знання. Той же С. П.Боткін як учений клініцист, який розробляв теорію медицини, неодноразово використовував таку інтуїцію у своїй науковій діяльності. Вона допомогла йому, наприклад, висунути гіпотезу про інфекційну природу катаральної жовтяниці ("хвороби Боткіна"). До загальних умов формування і виявлення інтуїції належать такі: ♦ фундаментальна професійна підготовка суб'єкта, глибоке знання проблеми; ♦ стан проблемності, пошукова ситуація; ♦ напружені зусилля вирішити проблему; ♦ наявність "підказки", що є "пусковим механізмом" для інтуїції. У ролі такої реалізаторної причини для Ньютона, як відомо, було яблуко, яке впало йому на голову і викликало ідею всесвітнього тяжіння; для інженера С. Броуна - висяче між гілками павутиння, яке наштовхнуло його на ідею висячого мосту; Важливість для інтуїції підказок, за якими стоять аналогії, загальні схеми, принципи, веде до певних практичних рекомендацій: суб'єктові, який знаходиться в творчому пошуку, необхідно прагнути не тільки до максимуму інформації зі своєї спеціальності і суміжних дисциплін, але й до розширення діапазону своїх інтересів, включаючи музику, живопис, художню, науково-фантастичну і детективну літературу, науково-популярні статті, суспільно-політичні журнали; чим ширший світогляд людини, тим більше буде факторів для дії інтуїції. 53. Діалектика абсолютної та відносної істини. Істина не є сталий стан, а являє собою процес. Для того щоб пояснити "рух" істини, у філософії вироблені поняття "абсолютної" і "відносної" істини. Істинність знання зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримента. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму) і великої кількості відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу). Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина- це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад: "Птахи мають дзьоб" являє собою вічні істини. За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобразити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені суспільною практикою в кожний даний момент. Нескінченність пізнавального процесу визначається також і тим, що предмети і явища матеріального світу за своїми властивостями для пізнавання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінніабсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, яку намагаються досягти люди.Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до другої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна. У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі. Догматизмрозглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків, існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін "догматизм" було введено давньогрецькими скептиками Пірроном і Зеноном, які заперечували можливість істинного знання. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується на попередньому дослідженні його можливостей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне розсудливе мислення. Гносеологічну основу догматизму становить однобічне ставлення до істини, визнання в ній абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її відносності. Психологічно догматизм пояснюється сліпою схильністю до способів і заходів, що вироблені і засвоєні раз і назавжди. Звичайно, догматизм використовується для збереження і зміцнення певних уявлень, які забезпечують стабільний стан суб'єкта, якщо в цьому є класова, групова або індивідуальна зацікавленість.На противагу догматизму релятивізм(відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивізму становлять невизнання спадкоємності в розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану). Факт розвитку пізнання, коли долається попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, доагностицизму. Скептицизм перебільшує значення таких моментів, як умовність знань, залежність їх від історичних умов, і тлумачить їх як свідчення невірогідності. |