|
|
Функції мови у суспільстві. Інформаційна революція. Писемна традиція і суспільний розвиток. 2
Білет №8
Комунікативні ознаки культури мови.
Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, синтаксична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.
Точність пов’язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності.
Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів’я чи багатослів’я.
Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення – це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень.
Багатство. Показник багатства мовлення – великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.
Виразність. Ця невід’ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом.
Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми.
Білет №9
Кодифікація і стандартизація мови.
Кодифікація мови (Лінгвістична кодифікація) - зафіксоване визнання нормативності мовного явища чи факту, спрямована розробка правил, яка призвана допомагати збереженню літературних норм і їх науково обґрунтованому обновленню. КМ базується на наявності хоча б трьох ознак: на відповідності даного явища структурі мови; на факті масової й регулярного відтворення даного явища в процесі комунікації; на суспільному схваленні і визнанні цього явища нормативним. Кодифікація піддається не вся національна мова, а лише ті його системи, які є найбільш важливими у соціальному та комунікативному відношенні, зазвичай це літературна мова.
Стандартизація мови - зведення варіантів мовних одиниць до одного. Вибір варіанта, який ми вважаємо за стандарт наказового (рекомендованого) до вживання, зафіксованого у словниках, граматиках, використаного як основа нормалізації мови.
Білет №10
Принципи українського правопису.
Принцип — це те, що лежить в основі правопису (від латинського principium — основа). Відповідно до цього визначають такі принципи:
історичний (традиційний);
морфологічний;
смисловий (диференційний).
Фонетичний — написання слова точно відображає його літературну вимову.
Вимова
|
Написання
|
[вода]
|
вода
|
[калина]
|
калина
|
[л'ісовий]
|
лісовий
|
[пал'аниц'а]
|
паляниця
|
[треба]
|
треба
|
[с'ім]
|
сім
|
УВАГА! Вимова = написання
Морфологічний — написання слова розходиться з його звучанням. Значущі частини (морфеми) у споріднених словах або граматичних формах того самого слова вимовляються по-різному, але пишуться однаково.
Вимова
|
Написання
|
[роузумний]
|
розумний
|
[проз’ба]
|
просьба
|
[беж:урно]
|
безжурно
|
[на ріц’:і]
|
на річці
|
[снис’:а]
|
снишся
|
Традиційний (історичний) — написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем. Слова пишуться так, як прийнято за усталеною традицією:
яблуко (біл. ябльїк, рос. яблоко)
щока (біл. шчака, рос. щека);
Приклади: левада, лимон, кишеня; фізика, факт, формула, фея (запозичені); хвилина, хвіртка, хвороба, хвастун (українські); журі, тонна, бароко, Гюго, Голландія; митець (хоч мистецтво), натхнення (хоч надихати).
Смисловий (диференційний) — написання однозвучних слів залежить від їхнього значення. Наприклад:
написання великої чи малої літери:
Любов (ім’я ) — любов (почуття);
Орел (місто) — орел (птах);
написання слів разом чи окремо:
з гори (з пагорба) — згори (зверху);
на пам’ять подарувати (прийменник + іменник) — напам’ять вивчити (прислівник );
про те ( прийменник + займенник ) — проте (сполучник).
У жодній мові правопис не базується виключно на якомусь одному принципі. Так, в основу української орфографії покладено фонетичний і морфологічний принципи, за якими пишеться більшість слів і словосполучень. Традиційною можна вважати англійську орфографію, яка відображає вимову ХV-ХVІ ст. Визначальним для російської мови є морфологічний, а для білоруської — фонетичний принцип.
|
|
|
Скачать 289.11 Kb.