Історія української культури екзамен шпори. Історія української культури

• Название: Історія української культури
• Анкор: Історія української культури екзамен шпори.docx
• Дата: 04.08.2018
• Размер: 273.79 Kb.
• Имя файла: Історія української культури екзамен шпори.docx
• Тип: Документы; #22485
• страница: 6 из 11

38. Вплив української культури ранньомодерного часу на розвиток культурних процесів у Росії: Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

З появою на Україні бароко , впливом візантійської, більш розвиненої культури, а також виникненням сприятливих для духовного розвитку умов, рівень українського мистецтва почав стрімко підніматися вгору. Період XVI-XVII століття можна сміливо назвати впливом розвиненої української культури на дещо відсталу російську.
Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали пар суни – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв. Таким чином Левицький , Боровиковський переносили особливості української школи до Росії.

У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. К.Розумовський зібрав 2.300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Отже, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XVII столітті впливала і вступала в конфлікт з російським мистецтвом. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів мистецтва виїжджали до Москви та Петербургу.
Стефан Яворський – українець, випускник Києво-Могилянської Академії, богослов, філософ, поет. Став митрополитом Рязанським і Муромським, президентом Синоду Православної російської церкви, протектором Слов'яно-греко-латинської академії, яку став перетворювати у дусі «латинських навчань» за українським зразком. Спадщина митрополита Яворського як оратора — величезна: становить понад 300 проповідей, виданих лише частково у XIX ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники: автор памфлету «Молоток на Камінь віри» писав, що митрополит міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Поезія займає досить незначне місце в його спадщині: після панегіриків київського періоду він писав переважно в малих жанрах, рідко призначених для широкого розголосу, як «Стихи на измену Мазепы» (1709). Але в його ліричній творчості були чудові знахідки: дружня епітафія Дмитру Ростовському (1709) стала популярним духовним віршем. Філософські погляди митрополита Яворського виявляють у ньому типового представника барокової схоластики, що характеризувала перший етап розвитку Києво-Могилянської школи. Процес пізнавання істини Яворський поділяє на чуттєве й інтелектуальне. Визнаючи важливість і докладно розглядаючи чуттєве пізнавання, вищим і досконалішим уважає інтелектуальне, яке пов'язує з діяльністю раціональної душі, що, забезпечуючи вихід людського мислення на контакт з вищим буттям, уможливлює пізнавання істини. Самопізнавання розуміє не лише як самовдосконалювання (що характерно для мислителів домогилянського періоду), а й як вивчання анатомії, фізіології та психіки людини.

Феофан Прокопович-- український богослов, поет, математик, філософ, ректор Київської академії, архієпископ Великоновгородський та Великолуцький. визначний український діяч епохи бароко. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент».

Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. 1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.
Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання).

39. Григорій Сковорода — просвітитель, філософ і поет.

Григорій Сковорода (1722-1794) — видатний український мислитель, філософ, гуманіст,просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог,. Син малоземельного козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його прогресивних поглядівта педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори “Діалог. Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об’єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості. Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода обстоював єдність людини і природи.Теорія самопізнання пов*язувалась з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Філософська концепція Г. Сковороди ґрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало. Він вважав що «святість життя полягає в робленні добра людям», також однією з відомих основних ідей була «царство наше всередині нам, і щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі й шукати Його в світі»

він був широко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов’янською мовами. Творчість Г. Сковороди – перлина барокової української. Упродовж 1769 -1779 рр. він написав 30 байок, об*єднаних у збірку «Басні Харьковскія». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об*єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш “Всякому городу нрав і права” став народною піснею.

На прохання самого Сковороди на хресті його могили було написано «Світ ловив мене, та не впіймав..»

40. 
    Іван Котляревський і початки “українського відродження”.
    

В кінці XVIII століття в Європі почав сильно поширюватися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).

Іван Котляревський - український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XV\l - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці

російського царизму. Тяжке політичне, срціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців

№41 Роль Харківського університету у відродженецькому процесі ХІХ ст.

Національне відродження у першій половині ХІХ ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).

17 січня (29 за новим стилем) 1805 року було підписано Указ про відкриття у Харкові Імператорського Університету. Це був другий університет на півдні Російської імперії, він був заснований з ініціативи місцевого громадянства, головним чином заходами В. Каразіна, ідею якого підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Куратором університету був призначений граф Северин Потоцький, а першим ректором був філолог І. Рижський .

Харківський університет у першій половині ХІХ ст. став центром наукових досліджень. Відомий професор математики Т.Ф.Осиповський був ректором Харківського.Він створив тритомний “Курс математики”.

Ще до того, поки Київ став осередком українського національного життя на Наддніпрянщині, в середині с ст. тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині 19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів (Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань. 1906 надано почесні докторати М. Грушевському й І. Франкові, а 1910 — О. Єфименко. 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою.

42.Початки галицького відродження. Творчість Маркіяна Шашкевича. "Руська трійця", "Русалка Дністровая".

М. Шашкевич і його побратими прагнули з допомогою власних українознавчих досліджень, літературної творчости й друкованого слова рідною мовою сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомости галичан як невід'ємної частини українського народу. Так вони прислужилися справі його відродження до самостійного національного життя та входження в коло вільних, рівноправних й культурних націй Европи, насамперед слов'янських. Цьому присвятили всю свою багатогранну працю: збирацьку, дослідницьку, видавничу й публіцистичну в ділянці гуманітарних дисциплін, а також літературно-художню та перекладацьку творчість

«Руська трійця» (1834—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів літературного угрупування користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель. Вплив на постання «Руської трійці» мав чеський славіст Ян Ковбек.«РусалкуДністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

43.Епоха Просвітництва в Україні: ідеологічні особливості й визначні представники.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років багато творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 Василь Каразін. В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії.

Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:

1. 
   Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.
   
2. 
   Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.
   Особливості:
   

- Погялд на Бога, як на серцевину буття
- Нахил до ускладненої форми
- Спостерігається знову релігійне забарвлення усіх сфер к-ри

- Звертаєтсья багато уваги на природу, але природа не протиставляється Богові, а трактується, як шлях до самопізнанняю

44. Класицизм в образотворчому мистецтві та архітектурі в Україні

Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.

В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.

Відомі зодчі першої половини ХІХ ст.. такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.

Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст.. співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості.

Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст.. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.

Квадратна у плані будова з чотирьох боків має виступи. На виступу головного фасаду створено портик-лоджію з чотирьма колонами, затиснутими між двома антами. Бокові виступи підкреслено чотирьма півколонами з яких середні напівкруглі, а дві крайні – квадратні. Бокові входи оригінально розміщено в нішах..

Церква звісно мала вигляд цивільної будівлі, й мала хрест на бані, який свідчив про її культове призначення. Найбільшою спорудою Києва першої половини ХІХ ст.. була будівля університету. Її будівник В. Беретті. Будівлю університету розміщено на перехресті двох основних магістралей нового міста, завдяки чому вона добре пов’язана з Хрещатиком, Печерськом і старим містом. Головний фасад корпусу університету виходить на Володимирську вулицю.

Через значних висотних споруд цього часу виділяється дзвіниця Успенського собору в Харкові, зведена за проектом архітектора Є. Васильєва у пам’ять перемоги над Наполеоном. Кожен із 4-ох ярусів дзвіниці являє собою самостійну ордерну композицію, а п’ятий ярус становить барабан увінчаний позолоченою банею.

Для пізнього періоду класицизму характерний розвиток прибуткового будинку. До цієї категорії належить збудований у 1842 р. так званий театр С. Скарбека у Львові. Театр вбудовано у велику чотирьохповерхову споруду з квартирами. Головний фасад підкреслено винесенням уперед портиком, який спирається на аркаду.

Вплив класицизму й певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальні елементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков. Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов’язане з характером місцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.

Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст.. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції, здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Ормувалися нвоі жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку досяг портетний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перетворюючись в холодний, відірваний від життя, офіційний стиль.

45.Творчість композиторів Д.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя

Бортнянський Дмитро Степанович

Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський — видатний реформатор церковног оспіву, духовний композитор, диригент. Створив новий тип хорового концерту.

Походив з козацької родини. Навчався в глухівській співочій школі а згодом співав у придворній капелі в Петербурзі. Потім жив в Італії і працював там над удосконаленням свої майстерності. Згодом він очолює Петербурзьку придворну капелу д осамої смерті.

Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську і Гатчині. Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована, тоді як третя — «Квінт Фабій» — існує лише в рукописі, а перша — загублена.

Березовський Максим Созонтович— український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.

Народився в козацькій родині, вищу освіту здобував у КМА. Через виняткові вокальні дані був відряджений до Петербургу, де став солістом у Придворній капелі. Згодом навчався в Італії у Болонській філармонічній академії, де здобув славу. В росіїж він зіткнувся з байдужістю урядовців. Через постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам, захворів на нервові недуги. А в 32 роки покінчив життя самогубством.

Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту. Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською

Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки і чембало, написана в Пізі. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці.

Ведель Артем Лук'янович

Арте́м Лук'янович— український композитор, диригент, співак, скрипаль.

Навчався в КМА. Пройшов курс до класу філософії, де здобув й музичну освіту. Зазнав гонінь з боку влади (9 років утримання в психіатричній лікарні). Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали і викновали, незважаючи на заборону.

На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант.

В Інституті рукописів НБУВ зберігаються рукописи неповної літургії Івана Златоустого і 12 духовних концертів.

Переважна більшість концертів Веделя написані на слова псалмів, переважно благального, скорботного характеру, в яких йдеться про досаджання людини злими силами. Три концерти написані на тексти псалмів історичного змісту і лише два— панегирічного.

Як і Березовський та Бортнянський, Ведель дотримувався традицій партесного співу. Концерти багаточастинні більшість з яких побудована за принципом темпового і тонального контрастів. Нерідко частини концертів мають 2-4 відносно самостійні розділи, що складаються з експозиційного викладу, розвитку і закінчення.

46. Живопис В. Боровиковського та А. Лосенка.

Рання творчість Боровиковський зв'язана з традиціями українського живопису18 століття. Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М.І. Лопухіної, 1797, Третьяковська галерея). В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу».

Катерину II Боровиковський намалював звичайною старою жінкою в хатньому одязі на прогулянці в парку.

Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова « Дашенька та Лізонька », , портрет селянина, названий «Алегорія зими» .

В останній період творчості під впливом патріотичного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812, В. Боровиковський в створюваних тоді портретах М.І. Долгорукої, А.Л. Сталь, та ін. прагнув передати благородство, людську гідність, героїчність. Більш строгою стає композиція портретів Боровиковського, чіткішим пластичне моделювання персонажів.

До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.

Антон (Антін) Павлович Лосенко народився в родині українського козака. Навчався в Глухівській школі співу та інструментальної музики. Рано залишився сиротою і семирічним хлопчиком був відправлений до Петербурга хористом до царського двору. В шістнадцять років хлопця, що «спав з голосу» (тобто через мутацію − пов’язану з віком зміну голосу), віддали навчатися живопису до кріпацького живописця графа П. Шереметьєва портретиста І. Аргунова. Згодом А. Лосенко зарахований вихованцем Академії мистецтв. За успіхи у навчанні було призначено на посаду підмайстра. Вдосконалював майстерність спочатку в Парижі, потім вивчав античне мистецтво і копіював твори Рафаеля в Італії. За період пансіонування в Європі написав картини: «Чудесний лов риби» , «Авель» і «Каїн», «Зевс і Фетида», які засвідчили народження в російському мистецтві значного майстра історичного жанру. Французькою академією мистецтв нагороджений трьома срібними медалями.

після повернення до Санкт-Петербурга, створив велику картину на давньоруську тему − «Володимир і Рогніда», за яку отримав звання академіка історичного живопису. Офіційне визнання цього твору стало знаковою подією в подальшій історії російського класицизму: сюжет із вітчизняної історії в ієрархії жанру відтепер став на один щабель з античним і біблійним, а її автора було призначено на посаду професора і директора Академії.

У 1773 р. А. Лосенко розпочав роботу над монументальним полотном «Прощання Гектора з Андромахою». Оспівані Гомером патріотичні почуття, безмежна любов до Батьківщини були співзвучні високим ідеалам класицизму, які митець сповідував до кінця свого нетривалого творчого шляху. В образі Гектора яскраво втілено високу героїчну патетику, стійкість духу, готовність до подвигу і самопожертви. Важливою деталлю для розуміння новацій художника є те, що в обличчях зображених воїнів, які оточують троянського героя, можна легко впізнати типові риси його співвітчизників — простих селян.

А. Лосенко був не тільки видатним історичним живописцем, а й блискучим рисувальником. З його ім’ям пов’язані кращі досягнення в портретному жанрі. Про це свідчать досконалі за композицією і малюнком портрети його.

Створив перший в Російській імперії посібник з художньої анатомії під назвою «Изъяснение краткой пропорции человека, основанной на достоверном исследовании разных пропорций древних статуй, старанием Императорской Академии художеств профессора живописи господина Лосенка для пользы юношества, упражняющегося в рисовании, изданное».

Педагогічна діяльність А. Лосенка, а також його підручник, яким користувалися до серед. ХІХ ст., істотно вплинули на розвиток художньої освіти в Російській імперії.

У 1773 р. (на 37 році життя) почав тяжко хворіти і невдовзі помер. Похований на Смоленському кладовищі в м. Санкт-Петербург.
47.Творчість Т. Шевченка

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник й автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), збереглися також твори живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіяхДо ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою і основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», в якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей лірично епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка. Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843—1845). Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності на Україні. В сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» вважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Вміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. Характерний для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». В ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з досконаліших зразків світової політичної лірики. Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). Цикл «В казематі», написаний на весні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 57). Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після виходу поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 61). Розпочинає його поема «Неофіти. Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» , та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно зв'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.

Живописні твори Шевченка: офорти з «Живописної України» на історичну тематику. У 1834 розпочинає роботу над серією офорті «Живописна Україна», як художнє періодичне видання про історичне минуле, народний побут, звичаї і фольклор, природу й історичні пам’ятники У. Над цією серією працював весь 1844 рік. Він сам працює над виготовленням гравюр, в процесі освоюючи складну техніку. Автор планував видавати по 12 естампів щороку, але через матеріальну скруту цей грандіозний задум реалізувати не вдалося. Замість того був виданий лише один альбом, куди ввійшло 6 естампів: «У Києві», «Видубецький монастир», «Судна Рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині».
48. Перший професійний історик України Микола Костомаров та його культурна діяльність.

М. І. Костомаров — визначний історик, письменник, літературознавець, фольклорист, викладач Київського університуту, автор програмних документів Кириор-Мефодіївського братства

Він був одним із засновників першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївське братство січень 1846), програма якої передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності, свободи слова, боротьбу проти самодержавного централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, федерацію рівноправних слов'янських народів. М. Костомаров здійснив велику роботу для розвитку національної самосвідомості українського народу, визначенню його менталітету, виступав за самостійність його мови й культури.
Як історик М. Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, ввів до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл. Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури. Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур. Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового→ літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення та ін.У викладацькій роботі М. Костомаров ставив перед собою два головні завдання: висувати в історичному житті на перший план роль народних мас, пізнання життя народу в усіх його неповторних виявах та пропагувати ідею федерації як вільного об'єднання народів на рівноправних взаємовигідних засадах. Разом з В. Білозерським і П. Кулішем він бере активну участь в організації першого українського журналу «Основа», у визначенні й реалізації його політичної, національної і культурно-освітньої програм, у відстоюванні права українського народу на самобутність його мови, історичного життя та національно-культурного розвитку.

49. Життя і творчість Пантелеймона Куліша.
Був слухачем лекцій в Київському університеті а загдом невдало намагався до нього втспуити. журнал "Современник" починає друкувати перші розділи його роману "Чорна рада", ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови.

Потім Куліша було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство.

Також написав популярну драму "Байда, князь Вишневецький"



50.Валуївський циркуляр та Емський указ 1876 р. та їх наслідки на розвиток української культури.

Причиною прийняття циркуляра є Польське повстання 1863-63рр. Під його впливом Російський уряд розгорнув репресії проти українського руху. Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв. 20 сервня міністр внутрішніх справ Валує заявив, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання Емського указу.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання.Заборонено навчання українською.

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним.У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту).

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

51. Український романтизм: література, музика, театр, історіографія, етнографія.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм). Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.