Главная страница
Навигация по странице:

  • 65.Культурний рух періоду Центральної Ради.

  • Становлення української культури в період гетьманату П.Скоропадського (1918 р.)

  • Вернадський Володимир Іванович

  • 68.Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський).

  • 69. Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. ХХ ст.

  • Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала.

  • ВАПЛІТЕ

  • 71. Пам*ятники Т.Шевченкові 1920-1930-х рр.. в Україні – причини і передумови встановлення

  • Історія української культури екзамен шпори. Історія української культури


    Скачать 273.79 Kb.
    НазваниеІсторія української культури
    АнкорІсторія української культури екзамен шпори.docx
    Дата04.08.2018
    Размер273.79 Kb.
    Формат файлаdocx
    Имя файлаІсторія української культури екзамен шпори.docx
    ТипДокументы
    #22485
    страница9 из 11
    1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

    64. Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.

    Умови розвитку культури

    Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.
    Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.
    «Просвіти»
    Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури. «Більшовизація» культурно-освітньої діяльності
    Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.
    65.Культурний рух періоду Центральної Ради.

    Національне відродження першої третини ХХ ст. стало логічним продовженням процесу , започаткованого наприкінці ХІХ ст., і тісно пов*язане з проголошенням державності. У першому Універсалі (липня 1917р.) новоутвореного українського парламенту – Центральної Ради сутність національного відродження визначається словами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За короткий час у 1917 – 1921 рр. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, що визначали тенденцію культурного відродження. Створювався особливий духовний клімат, який благотворно позначився на на розвитку всієї нації і багато в чому визначив подальшу історію України. Відродження складалося за умов проголошення суверенної держави на основі дотримання демократичних засад рівності українського народу і народів, що жили на території України.

    Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі – університет в Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито 53 укр. гімназії, сотні початкових шкіл.

    Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії наук (УАН), у вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський.

    У 20х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва. Загальне піднесення національної культури було тісно пов*язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1921 рр. виникла велика кількість літературних об*єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи – «Мистецтво», «Червоний вінок», «Гроно» та ін. Новій укр.. поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В. Чумака, В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика. Чільне місце в тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Г. Епік, Є. Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».

    На творчості українських літераторів 1917 – 1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного. Але особливе місце у розгортанні культурного відродження належалонеформальній літературній київській групі «неокласиків». Вони намагалися позбавити укр.. поезію сентименталізму і поверховості, понад усе цінили в літературі професіоналізм. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров – видатний діяч національного відродження, поет, критик, професор. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був М. Рильський. Справжній зліт творчості поета почався після його збірки «Під осінніми зорями». До групи неокласиків належали також М. Драй-Хмара, О. Бургардт, П. Филипович. У Києві 20х років плідно діяли й інші літ. об*єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс.

    У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, Державний народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організував Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і створив театр ім.. І. Франка. У 1922 р. Лесь Курбас створює театр «Березіль».

    1. Становлення української культури в період гетьманату

    П.Скоропадського (1918 р.)

    Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

    - поряд із російськими гімназіями утворювалися українські;

    - був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

    - відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

    - у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

    67 Створення Української академії наук, наукові досягнення Вернадського, Багалія, Кащенка, Фоміна

    Закон про заснування УАН і наказ про призначення першого складу академіків були підписані гетьманом П. Скоропадським 14.11.1918. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Засновниками стали визначні українські вчені Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С.Смаль-Стоцький, В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський, О. Левицький. Нові члени УАН обиралися на загальних зборах шляхом таємного голосування. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН В. Вернадського. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та ін. установ академії. НАН України стала одним з визначних наукових центрів, збагативши вітчизняну і світову науку цінними відкриттями й винаходами. Так, вчені-фізики здійснили ряд важливих досліджень в галузі теоретичної фізики, зокрема ядерної фізики, в галузі вивчення напівпровідників. Вчені АН УРСР мають досягнення в галузі генерування надвисоких частот сантиметрового і міліметрового діапазонів радіохвиль, що знайшли широке застосування в новітній техніці. У післявоєнні роки вчені АН УРСР добилися значних успіхів у винайденні легуючих кольорових і рідких елементів. Видатний мікробіолог і епідеміолог Д. К. Заболотний, засновник Міжнародного товариства мікробіологів, здійснив класичні дослідження в галузі профілактики і лікування ряду гостроінфекційних захворювань. Вчені Академії наук УРСР розв'язали ряд практичних і теоретичних наукових питань в галузі історії, зокрема створено двотомний курс історії Української РСР. В Інституті літератури АН УРСР створено курс історії української літератури, видано твори класиків української літератури (Т. Шевченка, І. Франка, П. Мирного, Лесі Українки, П. Грабовського та ін.). Вчені Інституту мовознавства видали монографії про походження української мови, курс сучасної української літературної мови та її історії, ряд словників та ін.

    Вернадський Володимир Іванович— український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом Української АН та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського).

    68.Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський).

    У боротьбі за ріст національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить Володимиру Винниченку, українському письменнику, громадському та політичному діячеві, вічному емігрантові. Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму й людинолюбства. В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. 
    Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова. Політико-ідеологічна концепція Д. Донцова включає три вихідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Усі ці елементи знайшли своє послідовне втілення у величезній кількості праць і зокрема, у «Підставах нашої політики» й «Націоналізмі». Ідеалом, державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє». Системний виклад націоналістичних ідей Д. Донцова міститься в його головній праці «Націоналізм».
    Вячеслав Липинський здійснив філософське обґрунтування принципів політики українського державотворення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Ключовими поняттями політико-ідеологічної доктрини В. Липинського стали поняття: «традиція», «аристократія», «нація», «демократія», «охлократія», «класократія». За їх допомогою вчений обґрунтовує ідею принципової незавершеності історії, відкритості її в майбутнє, значення свідомої волі, спрямованої на державотворення. В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. На його думку, Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. За переконанням В. Липинського, основною умовою створення української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. У центрі наукових інтересів .В Зеньковського цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття.

    69. Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. ХХ ст.

    12 партійний з’їзд у квітні 1923 затвердив.

    Радянська влада в галузі ідеології, к-ри проводила політику «коренізації», яка в У отримала назву «українізація». Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ к-ри, видавництво газет, журналів і книг укр. мовою. Уркаїнців намагалися переконати в тому, що радянська влада – не окупаційна, а їхня власна влада. Користуюсчись підтримкою генерального секретаря ЦК КПБУ Лазаря Кагановича, Микола Скрипник на посаді наркома освіти УСРР прагнув отримати з офіційної політики українізації максимум можливого. Також нарком освіти очолювали до Скрипника Гринько і Шумський.

    Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. Література. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань: найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури

    70. Література і театр в умовах радянського мистецького життя.

    З’явився такий напрям, як пролеткультурство. Це була лівачька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лаборарним шляхом» «чистої пролетарської к-ри»,яка відповідала б «пролетарській психіці». В У. теоретиками і активними пропагандистами пролеткультівських теорій були Михайличенко, Семенко, Хвильовий.

    Український футуризм, який виник ще до революції, у першій післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут»(асоціацію панфутуристів), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі «Юголіф». Футуристи нападали на прихильників традиційних форм в лі-рі та мистецтві, пропагували урбанізацію к-ри, європеїзацію та модернізацію змісту і форми укр.мистецтва. У рядах футуристів було ьагато колишніх символістів.

    Ще в роки революції на чолі з Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого мистецтва на основі освоєння класичних зразків світ літ (Рильский, Філіпович, Драй-Хмара). Пізніше опоненти назвали цю групу «неокласиками». Великим літ центром була тодішня столиця України – Харків. Тут сформувалася спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 20их Хвильовий і Яловий заснували ВАПЛІТЕ (вілна академія пролетарської літератури). «ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!».
    Найяскравішим здобутком укр. театрального мистецтва сталв театр «Березіль», організований у 1922 режисером Лесем Курбасом.
    Перші кроки зробило українське кіномистецтво. Почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії. У 1928 вийшов перший фільм Довженка «Звенигора».
    71.Пам*ятники Т.Шевченкові 1920-1930-х рр.. в Україні – причини і передумови встановлення

    У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну.

    У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, він — автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда», спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна ' цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченку у Києві 1926 р., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М Манізер

    Упродовж 1910–1914 рр. було проведено чотири міжнародні конкурси на кращий проект пам’ятника Т. Шевченку в Києві.Але заборона царського уряду щодо вшанування пам’яті поета призвела до затримки його спорудження.
    1. 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


    написать администратору сайта