ГОСЫ. Масова комунікація
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
Стаття 42. Звільнення від відповідальності Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо: 1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників); 2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України "Про інформацію"; 3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян; 4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього; 5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.
ЗУ про доступ до публічної інформації Стаття 16. Відповідальні особи з питань запитів на інформацію 1. Розпорядник інформації відповідає за визначення завдань та забезпечення діяльності структурного підрозділу або відповідальної особи з питань запитів на інформацію розпорядників інформації, відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз та контроль щодо задоволення запиту на інформацію та надання консультацій під час оформлення запиту. 2. Запит, що пройшов реєстрацію у встановленому розпорядником інформації порядку, обробляється відповідальними особами з питань запитів на інформацію. Стаття 17. Контроль за забезпеченням доступу до публічної інформації 1. Парламентський контроль за дотриманням права людини на доступ до інформації здійснюється Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, тимчасовими слідчими комісіями Верховної Ради України, народними депутатами України. 2. Громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації здійснюється депутатами місцевих рад, громадськими організаціями, громадськими радами, громадянами особисто шляхом проведення відповідних громадських слухань, громадської експертизи тощо. 3. Державний контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до інформації здійснюється відповідно до закону. Стаття 19. Оформлення запитів на інформацію 1. Запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. 2. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. 3. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. 4. Письмовий запит подається в довільній формі. 5. Запит на інформацію має містити: 1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі. 6. З метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо. 7. У разі якщо з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий запит, його має оформити відповідальна особа з питань запитів на інформацію, обов'язково зазначивши в запиті своє ім'я, контактний телефон, та надати копію запиту особі, яка його подала. БЛОК ― ЖУРНАЛІСТСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ (жр –журналістське розслідування, ж-р журналіст розслідувач )
Журналістське розслідування – жанр аналітичної публіцистики, мета якого виявити таємні пружини гострих суспільних (економічних, політичних, соціальних, моральних, екологічних) проблем, справжні причини існування яких старанно приховуються від широкої громадськості владними, політичними та іншими впливовими колами. Факти, вчинки і поведінка людей, колізії, що виникають між ними, є складниками, на підставі яких журналіст вибудовує власну концепцію досліджуваного явища, його природи та умов існування. За формою реалізації авторського задуму журналістське розслідування – складний, синтетичний жанр, у друкованому чи електронному варіантах якого можуть бути використані елементи проблемної статті, памфлету, нарису, фейлетону, репортажу, інтерв'ю, звіту, рецензії, а також фінансові документи, ділове листування, постанови, протоколи, угоди, архівні, статистичні дані тощо. В жр використовується весь арсенал літературно-публіцистичних засобів і стилістичних прийомів, які б стимулювали розумову енергію та впливали на емоції людей, викликаючи в них відповідну реакцію. Предтечею сучасних журналістських розслідувань був очолюваний талановитим публіцистом Йожефом Пулітцером так званий рух "розгрібачів бруду" (макрейкери), який існував у північноамериканський пресі на початку минулого століття. Главным печатным органом «макрейкеров» становится журнал «Макклюрс» («The McClure's»). Работали Э. Лефевр и Ф. Виллард, поднявших проблему муниципальной коррупции. Эра «макрейкеров» началась в октябре 1902 года, когда в «Макклюрс» была напечатана статья Л. Стеффенса и К. Уитмора «Времена Твида в Сен-Луи». Макклюру удалось собрать в своем журнале лучших журналистов Америки. более всего жанр «макрейкерской» журналистики обязан книге Л. Стеффенса «Позор городов» (The Shame of Cities), которая вышла в свет в 1904 году и была составлена из статей, напечатанных ранее в журналах. Стеффенс в 1902–1903 годы ообъезжает города Америки и в каждом из них находит небольшую группу людей, в чьих руках сосредоточены деньги и власть. Но в 1908 году он порывает с «макрейкерами», уразумев, что в бедах Америки повинны не столько люди, сколько «система». Обвинительный заряд «разгребателей грязи» имел большой общественный резонанс, однако в 1907–1908 годах в их движении намечается спад. Грязи в Америке меньше не стало, но интерес к обличениям в обществе заметно угас. К 1913 году движение «разгребателей грязи» фактически прекратило существование, задавленное теми самыми монополистическими кругами, с которыми «макрейкеры» так рьяно боролись. Глушко диктував на лекціях НЕ в хронологічному порядку ( розписую, кого ми не проходили): жр в 60-ті рр. виник як рубрика в Пн Америці. Поштовх до появи - війна у В’єтнамі. Уотергейтська справа – під час виборів президента США. Вашингтон пост- Боб Вудворт, Карл Берстайн, Говард Сімонс – редактор. Призвела до відставки президента. Джерело – глибоке горло — заступник директора ФБР Марк Фелт. Перше в Росії жр — История Пугачевского бунта Пушкіна. Так думає Тертичний, але Глушко стверджує, що найстаріший Путешествие из Петербурга в Москву Радищева. Марк Твен – кін 19 ст. Памфлет Лінчуючі сполучені штати (злочини ку-клус-клану), Людина, яка біжить у пітьмі, Монолог короля Леопольда + Журналістика в Тенесі, Как я редактировал сельськохозяйственную газету і тд. Джек Лондон «Дюди безодні» Луї-Себастьян Мерсье «Картины Парижа» — общественные и частные нравы, господствующие идеи, обычаи, скандальная роскошь, злоупотребления. Мерсье интересуют представители разнообразных профессий: извозчики и рантье, модистки и парикмахеры, водоносы и аббаты, офицерство и банкиры, сборщицы подаяний и учителя. Пише про состояния воздуха и чистоты воды, работа полиции, необходимость сдерживать множество голодных людей, видящих, как кто-то утопает в роскоши, является невероятно тяжёлой обязанностью, сарказм вызывает у Мерсье состояние современного театра… Панас Мирний «Подоріжжя від Полтави до Гадячого» Іван Франко про бориславських нафтовиків Коцюбинський рубрика «Свет и тени русской жизни» в газеті Волинь Гиляровський «Трущобные люди» 2. Розслідувальна публіцистика газети «Волинь». Було мінімум дві Волині: в одній працював Коцюбинський (її ми і проходили), в другій – Самчук, про неї я про всяк випадок теж напишу. Влаштувавшись у Житомирі (за протекцією київських знайомих) до редакції губернської газети «Волынь», Коцюбинський став вести рубрику «Свет и тени русской жизни», а також публікував замітки культурологічного характеру. Умови роботи виявилися досить виснажливими: робочий день новоспеченого журналіста тривав з 9 ранку до 9—10 вечора. Та й матеріального достатку робота не приносила. Загалом за період роботи письменника у «Волыни» було опубліковано 15 його матеріалів, підписаних М.К. Тогочасна «Волынь» являла собою газету, розраховану на «обывателя» і була нашпигована переважно офіційною інформацією, місцевими губернськими новинами, світською хронікою та рекламою. Ось номер за 11 грудня 1897 року. У колонці «Свет и тени русской жизни» Коцюбинський робить огляд декількох публікацій з інших газет (Нижегородської та Харківської губерній), які розповідають про «забави» простого народу. В одному селі найулюбленішою розвагою є цькування (до смерті) собак, гусей, півнів. В іншому — управитель помістям за відсутності хазяїна влаштував «кориду», внаслідок якої оскаженілий бик травмував кількох селян. «О tempora, o mores!» — вигукує Коцюбинський, засмучений такою дикістю. А далі письменник пропонує один із шляхів подолання відсталості та невігластва серед селян — створення народних театрів. Називаючи їх «світлим явищем у культурному житті», Михайло Михайлович стверджує, що саме цей вид мистецтва найкраще поєднує смаки інтелігенції та простого народу. Але головна цінність статті — не в цьому. Основна думка матеріалу настільки яскраво характеризує патріотизм Коцюбинського, що варта цитування («Волынь» виходила російською мовою): «Для того, чтобы народный театр принёс ту пользу, какую он может и должен принести, необходимо, чтобы пьесы, входящие в репертуар народного театра, были написаны родным, понятным для народа языком. У нас, в Малороссии, народный театр должен быть малорусским». Зауважимо, що це сказано за вісім років до Маніфесту Миколи II (17 жовтня 1905 року), який послабив утиски української мови. Ще більш показовим у цьому контексті є матеріал, надрукований 6 й 7 лютого 1898 року під назвою «Русский язык в Галиции?», в якому Коцюбинський аналізує полеміку двох газет — «Биржевые ведомости» і «Санкт-Петербургские ведомости» — щодо української мови. Перша з них, повідомивши про відкриття в Тернополі гімназії з «руською» мовою навчання, розтлумачує читачам, що це, мовляв, не російська мова, а «говор — нечто жалкое, смешное и неуместное». Натомість «Cанкт-Петербургские ведомости» вміщують позицію російського(!) історика і письменника Дмитра Мордовцева, котрий аргументовано захищає українську мову. Коцюбинський, переказуючи в своєму матеріалі зміст полеміки, особливо детально викладає думки Мордовцева, серед яких, зокрема, й такі: «Язык галичан и малороссов гораздо древнее и родственнее, чем общерусский, праотцу языков славянских — древнеславянскому», «…осмеиваемый якобы «говор» стоит ближе, чем общерусский, к родовитой аристократии языков, и при всех неблагоприятных условиях его развития он послужил богатейшею, неиссякаемою сокровищницею для создания целого цикла самостоятельных произведений». Не обмежуючись аргументацією Мордовцева, Коцюбинський згадує у статті таких авторитетних європейських вчених, як Абель, Шафарик, Лавровський, Потебня, Житецький, кожен iз яких свого часу виступав на захист української мови. Тут же — імена понад п’ятдесяти видатних українських письменників ХIХ століття, як свідчення життя та бурхливого розвитку невизнаної імперією мови. Навряд чи ця глибока та смілива стаття з’явилася б у «Волыни», якби не тверда позиція Коцюбинського, який не побоявся бути «білою вороною» у зросійщеному колективі редакції. Європейська свобода мислення, помножена на український національний ідеал — ось своєрідне творче кредо письменника, якого він прагнув неухильно дотримуватися. Один iз багатьох проявів цього принципу — матеріал у «Волыни» за 1 лютого 1898 року «К годовщине смерти П.Кулиша». «Сильный и гибкий ум, ширина и независимость взглядов, крупный талант поэта и беллетриста дают право этому «последнему из могикан» блестящей плеяды украинских писателей 40 х годов на почетное место в украинскойлитературе», — у губернському Житомирі лише через рік після смерті Куліша прозвучала настільки влучно-щира оцінка його творчості. «Лучшим памятником поэту и писателю Украины было бы издание доступного по цене издания его сочинений», — підказує сучасникам Коцюбинський. І підсумовує: «Кулиш всю жизнь оставался верен своему народу», — у цих словах помітна не лише глибока повага, а й дороговказ для самого Коцюбинського, своєрідний маяк у літературному океані. Бути вірним своєму народові — як просто сказано, проте як важко йти цим шляхом! Але — «шлях здолає, хто йде». Наприкінці лютого 1898 року Михайло Михайлович виїхав до Чернігова, назавжди попрощавшись iз Житомиром. 2. Часопис "Волинь" виходив у Рівному з 1 вересня 1941 року до січня 1944 року. "Волинь" (поширювалась на окупованій території, цензурувалась німцями )з вересня 1941 року до 22 березня 1942 року редагував Улас Самчук (називають колабораціоністом, але він був за україну: і проти німців, і проти срср). 4 есеї надрукувала Теліга, ще багато-хто працював, найвідоміші: Євген Маланюк, Олег Ольжич. У Самчука – езопова мова, аналогії, бо проти німців, але не міг виступати відкрито, тому друкував фото Гітлера, оголошення їхати на роботу в Нім і тд. Самчук порушував українське питання: здобуття державності, об'єднання національно-патріотичних сил для боротьби за самостійну, незалежну Україну, відродження рідної мови, культури, організацію і розбудову міст і сіл України, вітчизняної промисловості та сільського господарства. Важливо: розвінчував культ Сталіна, він розповів усьому світу про злочини "батька народів, які він здійснював під гаслом "визволення трудящих з-під іга капіталістів" щодо фінів, прибалтійських народів, а особливо – українців. !!! Голодомор - автор уперше назвав цифру знищених голодною смертю українців – 12 мільйонів. "Цифра вистачальна, пане Сталіне, щоб ми, українці, щоб наші нащадки і наша історія поставили вам у самому центрі України гігантський пам'ятник – прокляття і жаху! !!! Фатальною у долі Самчука стала передова стаття "Так було – так буде" . Це була стаття-протест проти злодіянь німецьких окупантів (напередодні виходу був бабин яр, вбили подругу Самчука Телігу і редактора "Українського слова" Івана Рогача)на території України. 3. Метод маски: європейський та російський досвід. Михайлин : Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане, включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст стає на певний час членом якого-небудь колективу, організації, закладу, установи. Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане - відсутність такої обізнаності. Методом включеного спостереження (інші назви: "метод маски", "метод перевдягання", "метод зміни професії") Першовідкривачем методу маски в російській журналістиці був легендарний Володимир Гіляровський. Цей метод відродив Михайло Кольцов у 1930-ті роки, а в 1960-ті -репортер "Экономической газеты" Анатолій Гудимов, що написав цілу книжку нарисів "Таємниця чужої професії. Сім днів у таксі. Віч на віч" (1965). Сама Людмила Васильєва в додатках до названої книжки вмістила свої нариси 1990-х - початку 2000-х років, які первісно друкувалися в газеті "Комсомольська правда" (Далекосхідне представництво) . Інформація для них зібрана методом маски, включеного спостереження. На парах ми зосереджувались на Гіляровському і Лондоні В 1871 году Гиляровский ушёл из домапосле неудачного экзамена, и началась его жизнь, полная приключений и скитаний. Был и бурлаком, и циркачом, и актёром, работал на белильном заводе, объезжал диких лошадей в степях. Он всегда знал все последние городские новости, что и где произошло. И это неудивительно, ведь с кем он только не водил знакомств и ото всех умел получать нужную информацию. В трущобах, в том числе и на Хитровом рынке, среди его знакомцев были самые отчаянные бродяги, которые сообщали ему сенсации преступного мира. О пожарах, по приказанию брандмайора С. А. Потехина, он узнавал из повесток, да и среди работников железной дороги у Гиляровского тоже были свои агенты, которые сообщали обо всех происшествиях и крушениях поездов. Один из самых известных его репортажей «Ходынская катастрофа» вызвал множество кривотолков и пересудов. Никто не мог поверить, что человек, побывавший в самом центре этого кошмара, вышел оттуда живым и невредимым, да ещё и написал об этом. И уже в 1887 году была готова для печати его книга «Трущобные люди». Но в ходе обыска её изъяли и не пустили в печать. В «Трущобных людях» Гиляровский показывает, как попадают на самое дно жизни люди. «Москва и москвичи» — главная, наиболее известная книга В. А. Гиляровского. Она вобрала в себя более чем полувековые впечатления о Москве и ее обитателях. В 1926 году вышло первое издание книги. В ней было всего 5 глав, рассказывающих о рынках, трущобах, трактирах и долговой тюрьме-яме. Интерес к этим объектам был вызван тем, что Моссовет приступил к их уничтожению. Затем Гиляровский пишет новые главы. Джек Лондон Люди безодні: Ассоциация «Америкен Пресс» в 1902 году предложила отправиться в Восточный Лондон — беднейший и опаснейший район столицы Британии. Цель — серия репортажей. На месте английские социалисты отговаривали его, не понимая, как в обстановке гетто он собирается выжить: «Там зарежут через полчаса». «Они не понимали, что это моя среда, я оттуда родом», — улыбаясь, говорил Лондон. И все же масштабы нищеты по сравнению с родными Штатами поразили даже видавшего виды репортера. Вот отрывок из его будущей книги «Люди бездны»: «Мы подошли к дому. Дверь была настолько узка, что пришлось перешагнуть через женщину, которая, сидя с беззастенчиво обнаженной грудью, кормила младенца. Мы оказались на лестнице, заваленной отбросами. В этой трущобе, называемой домом, семь комнат, в шести из них живет двадцать человек обоего пола и различного возраста. Каждая комната площадью шесть-семь квадратных метров. В них стряпают, спят, едят и работают...» Лондон делает радикальный вывод: «Восемь миллионов человек, никогда не евших досыта, не имевших теплой одежды и сносного белья, предъявляют счет правящему классу за пищу, которую он пожирает, за вина, которые он пьет, за роскошь, которой он себя окружил, за дорогие платья, которые он носит». Німецький журналіст Гюнтер Вальраф у середині 1970-х років використав метод включеного спостереження, прикинувся турком-гастарбайтером і в серії нарисів розповів про всі "красоти" емігрантського життя, ткнувши носом німців у їхню ж ксенофобію . |