Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму У XIX ст. в науці відбувається різкий перехід до соціальної проблематики. Соціологія О. Конта значно прискорила цей процес. Наукове пізнання пройшло довгий і складний шлях до усвідомлення того, що всесвіт, земля, світ неживої і живої природи цікавлять суспільство і збуджують науковий пошук саме тому, що все це потрібно людині для забезпечення її фізичного та духовного існування. З людини починається наука, а сенс науки — у пізнанні природних і соціальних факторів її буття. К. Маркс тонко підмітив, що людина вдивляється в іншу людину, як у дзеркало, що дає змогу їй зрозуміти себе. Таким «дзеркалом» людства були природа, навколишній світ. Спочатку людина власні якості переносила на світ природи (анімалізм, антропоморфізм), а пізніше навпаки — природні властивості й закономірності почала редукувати на себе і власний світ (гомункулус, «людина — рослина», «людина — машина» тощо). Методом проб і помилок соціальне пізнання прямувало до розуміння людиною власної унікальності і якісної відмінності свого способу існування. Таким чином, розвиток соціології XIX ст. сприяв усвідомленню соціальним знанням специфіки соціальної природи суспільства і людини, а також суспільством факту власної унікальності як природно-історичного феномена. Органіцизм, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи в соціології можна порівняти з міфологічними кентаврами чи сфінксами (тваринами з людським обличчям). Так і тут — при всій орієнтації їх на біологічне чи природниче все ж тут у центрі уваги — суспільство, людина, соціальні інститути, соціальні проблеми. Це не були наукові теорії; вони не розкривали об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, оскільки орієнтувалися на біологію, природознавство. Але суспільній науці потрібно було «перехворіти» на аналогії, редукціонізм, щоб переконатись у науковій безплідності подібних спроб, бо в науковому пізнанні доведення неможливості того чи іншого пошуку теж є науковим досягненням, оскільки воно показує, як не слід іти далі. 159      Установки О. Конта на розуміння соціології як «соціальної фізики», орієнтованої на методи біології, фізики тощо, виявилися живучими. Переважна більшість соціологічних шкіл XIX ст. намагалися зрозуміти соціальне через біологічне чи природниче, а тому одержали в історії соціології назву натуралістичної соціології. В межах соціологічного натуралізму розвивалися такі напрями, як органіцизм, со-ціал-дарвінізм, расово-антропологічний та географічний., У зарубіжних джерелах трапляються й інші назви (біологізм, фізикалізм, екологізм тощо). Та справа не в назвах.У межах натуралістичного напряму в соціології одним з перших виникає біологічний напрям, початок якого пов'язаний з органістичною школою. Загальною рисою біологічного напряму є принцип редукціонізму, тобто зведення соціального до біологічного, пояснення більш складної системи через простішу, що в даному випадку не дає змоги розкрити сутність власне соціального. Біологічна наука у першій половині XIX ст. досягає значних успіхів. Вони пов'язані з теоріями Шлейдена і Шванна про клітину як елементарну живу частину організму та дар-вінівським ученням про еволюційне походження видів шляхом природного відбору та виживання найпристосованіших організмів завдяки закону боротьби за існування. Ці новітні відкриття не пройшли повз увагу соціологів; вони, як і у випадку з розвитком механіки, спробували запозичити нові наукові досягнення і поставити їх на службу соціології. Вихідними принципами для частини соціологів стали залежно від загальної орієнтації аналогія, редукціо-яізм, еволюціонізм. В основу ряду соціологічних шкіл натуралістичного напряму була покладена аналогія, тобто принцип подібності чи тотожності організму та суспільства. Але аналогія є логічною формою, умовиводом, коли за схожістю одних ознак робиться висновок про можливу схожість інших. Проте це яе значить, що такий умовивід завжди буде правильним, а тим більше істинним. Адже умовиводи за аналогією відносно двох об'єктів є гіпотетичними, тобто вони дають лише ймовірне знання. З розвитком науки аналогія втратила функцію пояснення, і сьогодні вона відіграє свою роль лише як засіб гіпотетичного знання для з'ясування проблеми і напрямів її вирішення. Тому неправомірно розглядати аналогію як основний засіб соціології. Це—анахронізм. Щоправда, в сучасній науці є теорія подібності, що широко використовується в моделюванні, але тут діють інші принципи — відтворення особливостей, характеристик одного об'єкта на 160 іншому, створеному як модель. Та це вже інша сфера, інші проблеми і правила. Аналогія між організмом і суспільством не є винаходом соціологічного натуралізму XIX ст. Подібні випадки порівняння суспільства з організмом трапляються у сивій давнині. Так, міфологія Стародавньої Індії оповідає про створення богом касти брахманів з його голови, воїнів — з рук, землеробів — з ніг, а «недоторканних» — зі ступні божества. Т. Гоббс уподібнював державу чудовиську Левіафану. Давно ввійшли до широкого вжитку вирази «дипломатичний», «депутатський корпус» (від лат. согриз — тіло), «капіто-лій», «капітальний», «капітал» (від фр., англ. сарііаі — головний та лат. сариі — голова), «члени уряду», «члени партії», «органи влади», «мозковий центр» тощо. Але все це скоріше метафора, художній засіб перенесення значення, образний вислів, що несе психологічне, а не логічне навантаження. Ми вже згадували про тотожність законів логосу та суспільства в античних філософів, про механістичні спроби виведення аналогій між законами механіки й законами людського організму тощо. Проте аналогія не могла забезпечити глибокого наукового проникнення в причини і сутність суспільних процесів і явищ, оскільки суспільство — якісно вища система, що розвивається на основі не стільки природних, скільки власне соціальних закономірностей, законів. Кантівська теза про необхідність використання в соціології порівняльного методу також була сприйнята натуралістичним напрямом. Його прихильники приймали ряд дослідницьких принципів за очевидні аксіоми і не утруднювали себе обгрунтуванням їх правомірності чи детальним аналізом. Тому дуже часті випадки, коли констатується певний процес або явище без пояснення, чому саме так вони відбуваються. Тут часто перебільшується значення спостереження, а позитивістська методологія не ставила питання про причини (чому) спостережуваних явищ. Іншим важливим принципом зазначеного напряму був еволюціонізм — визнання поступального розвитку неорганічного й органічного світу та його безпосереднє поширення на суспільство. Але, як не парадоксально, чимало його представників стояли на засадах антиісторизму. Вони розглядали історію суспільства без аналізу безпосередніх історичних явищ і шукали закони загального розвитку суспільства не в історії, а в законах еволюції природи та її елементів, виходячи з установок тотожності природного та соціального. Подібне зведення соціального до біологічного унеможливлювало пошуки суто соціальних закономірностей. 6 828 161       Сприйняття аналогії між природним та соціальним спочатку розглядалось як умовне порівняння, але внутрішня логіка розвитку органіцизму, наприклад, призводила декого з'його прихильників до повного їх ототожнення. Це загальна характеристика даного напрямку, і, зрозуміло, вона не поширюється на всі окремі випадки.Одним із напрямів натуралістичної орієнтації став ор-ганіцизм, що передував іншим течіям. § 2. Органістична школа в соціології (Г. Спенсер, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, А. Фулье, А. Еспінас, Р. Вормс та ін.) Започаткування органістичної школи в історії соціології пов'язано з науковою діяльністю англійського філософа та соціолога, одного з основоположників позитивізму Г. Спенсера. Герберт Спенсер (1820—1903)—плідний і різнобічний учений, який досить глибоко був ознайомлений із сучасними йому науковими досягненнями в галузях математики та природознавства, працював деякий час інженером і техніком на залізниці. Не маючи за станом здоров'я середньої освіти, завдяки самостійній наполегливій праці здобув вищу технічну освіту, зміг піднятися до рівня вченого-енци-клопедиста і залишити значний слід у науці, особливо в соціології. За своїм значенням фігура Спенсера може бути зі' ставлена з роллю О. Конта в історії соціології XIX ст.,. незважаючи на деякі більш пізні скептичні оцінки його творчості. Він — автор численних наукових праць із соціології,, найзначнішими з яких є «Соціологія як предмет вивчення»^ «Основні начала», «Основи соціології». Є два видання його творів. Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути. Еволюційна теорія Г. Спенсера була однією з найпопу-лярніших у XIX ст. Він на сім років раніше за Ч. Дарвіна на основі вивчення розвитку органічного світу приходить До ідеї існування еволюції в біологічному світі і формулює принципи природного відбору та боротьби за існування у світі природи. Після виходу праць Ч. Дарвіна Г. Спенсер стає його активним прихильником, а сам Дарвін називає ім'я Спенсера серед своїх попередників. Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, а свій еволюціонізм він поширив на 162 всі, без винятку, явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія та культура, природні за своїм походженням і тому, як усе природниче і природне, розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції. Г. Спенсер у системі соціології розглядає еволюцію як єдність двох взаємопов'язаних процесів — інтеграції, коли об'єкти переходять від стану гомогенності (однорідності) до гетерогенності (різнорідності), коли об'єкт включає в себе різноманітні, але неоднорідні елементи. Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов'я-заної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, Сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов'язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об'єднання людей у зв'язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у великі феодальні, з яких виростають провінції, королівства та імперії. Можливий інший тип подібної інтеграції, коли, наприклад, внаслідок розростання міста відбувається його злиття зі своїми приміськими районами. Еволюція проходить повсюдно однаково, але вона має три різні фази: неорганічну, органічну та надорганічну (суперорганічну). Ці фази становлять основні етапи еволюції, що послідовно змінюють одна одну, проте кожна з них однакова за своїм механізмом. Зміни космічних систем є прикладом розвитку неорганічних еволюцій, виникнення рослинного та тваринного світу відбувається внаслідок органічної еволюції, тоді як поява і розвиток людини та суспільства — наслідок надорганічної еволюції. Г. Спенсер розрізняє два типи еволюції: просту, сутність якої полягає в кількісній інтеграції елементів, і складну — коли відбуваються різноманітні зміни, внаслідок чого інтегровані елементи породжують нові якості і зумовлюють перехід від однорідності до різнорідності й багатоманітності, ускладнюється структура, диференціюються функції, зростають і збагачуються процеси взаємодії між елементами і т. п. Всі еволюційні процеси відбуваються на основі законів еволюції, головні з яких Спенсер описує в «Основних началах». Згідно із «законом нетривалості однорідного» однорідна маса елементів перебуває в стані нестійкої рівноваги і під впливом зовнішніх чинників окремі складові частини змінюються неоднаково. Наприклад, маси людей у різних ре- 6* 163         гіонах під впливом географічних умов займаються найдоцільнішими формами сільськогосподарської діяльності, пов'язаними з кліматом, грунтами, рослинністю,— скотарством, хліборобством, вирощуванням хмелю чи добуванням корисних копалин.«Закон групування» розкриває, яким чином еволюція зумовлює перехід від однорідності до більш стабільно пов'язаної різнорідності, коли різнорідні елементи групуються й утворюють більш чи менш однорідні. Наприклад, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групуються в касти, союзи, партії тощо. «Закон скерованого^)уху» полягає в розумінні розвитку еволюції як процесу, 'спрямованого до центру «тяжіння» і найменшого опору. Наприклад, люди прямують до мети згідно зі своїм бажанням, і це слід розуміти як доцільний рух, в процесі якого особа намагається уникнути можливих перепон на своєму шляху до мети. «Закон примноження наслідків» в процесі еволюційного розвитку полягає у тому, що взаємодія фізичних чи соціальних явищ породжує нові процеси, явища, наслідки. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгівля сприяє спеціалізації виробництва в різних регіонах країни, що стимулює розвиток товарного виробництва, впливає на ціни і т. д. Спенсер говорить і про «закон перетворення й еквівалентності сил», який дуже нагадує закони збереження та перетворення матерії й енергії, та про процес розкладу як закономірність еволюції. Але штучність усіх цих «законів еволюції», яких можна було б створити скільки завгодно, дає підстави не розглядати їх детально, оскільки вони не мають практичного значення. Найцікавіші елементи еволюційної теорії Г. Спенсера пов'язані з аналізом «иадорганічної еволюції» і стосуються суспільства. Еволюція, перетворюючи «однорідне» в «неоднорідне», зумовлює, як уже зазначалося, появу Сонячної системи, планет, зокрема Землі; вона ж лежить в основі органічної еволюції, з якої виростає суспільство, коли органічна еволюція досягає стадії иадорганічної з появою людини. Суспільству як продукту еволюції в найбільшій мірі притаманна диференціація маси та координація взаємодії між його складовими елементами. Кожен наступний етап еволюції немовби «знімає» найістотніші риси попереднього й у видозміненій формі зберігає в собі. Тому в соціальному організмі-суспільстві є елементи неорганічного, біологічного, психологічного характе- 164 ру. Первісне суспільство — продукт неорганічних, біологічних та психологічних факторів еволюції; воно виникає внаслідок нових процесів диференціації та інтеграції. Це суспільство відносно просте й однорідне, без усіляких соціальних відмінностей, однак і існуючі поступово зростають, виникають нові соціальні функції, насамперед у зв'язку з поділом праці. Це в свою чергу сприяє подальшій диференціації структури і функцій суспільства у зв'язку зі зростанням чисельності населення і т. д. Істотним недоліком подібного розуміння Спенсером соціальної еволюції є виключення історичного суб'єкта як творчої суспільної сили. Він не бачить різниці між еволюцією та її механізмами в природі і її особливостями в суспільстві. Для Спенсера — це абсолютно детермінований автоматичний процес, який нагадує невблаганний детермінізм Демокріта, що не визнає випадковості чи ролі суб'єктивного фактора в історії. У праці «Соціологія як предмет вивчення» Г. Спенсер підкреслює, що процес соціального розвитку настільки зумовлюється загальним характером еволюції, що його послідовні ступені не можна визначити наперед, і тому жодне вчення, жодна політика не в змозі прискорити його більше певної норми, яка обмежена швидкістю органічних змін у людських істотах. Проте, на думку Спенсера, сам цей еволюційний процес можна розладнати, уповільнити чи порушити, але ні в якому разі неможливо його вдосконалити штучно, шляхом зовнішнього впливу. Виходячи з цього, він категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природний процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, сприяє зростанню конфліктів, безладдя та зубожіння. Спенсер розглядає соціальні революції як історичні патології і порівнює їх з тими наслідками для організму, які викликаються захворюваннями шлунка. В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерів-ська соціологічна система спирається на принципи орга-ніцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв'язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Тому невипадково поняття «соціального організму» є одним з ключових у понятійно-категоріальному апараті соціологічної теорії Г. Спенсера. Спенсера можна назвати поміркованим органіцистом, оскільки він уподібнював соціальний організм біологічно- 165       му, протестував проти приписуваних йому спроб їх ототожнення, проте сам у своїх працях давав привід для подібних звинувачень. Польський учений Єжи Шацкі слушно зауважує, що Спенсер «порівнював не лише суспільство з біологічним організмом, а й біологічні організми із суспільними: в його біології є також багато соціологічних аналогій, як аналогій біологічних в його соціології».У праці «Основи соціології» Спенсер, обґрунтовуючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біологічним організмом, виділяє кілька подібностей між ними: 1) соціальний та біологічний організми в процесі розвитку збільшують масу та обсяг; 2) з їх розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури (за рахунок внутрішньої диференціації складових елементів); 3) ускладнення структури зумовлює диференціацію функцій в обох типах організмів; 4) в біологічному та соціальному організмах різноманітні елементи соціальної та біологічної структури взаємозалежні між собою і перебувають у постійній взаємодії, де функціювання одного з -елементів системи неможливе без взаємодії із системою решти структурних елементів; 5) існування обох типів організмів пов'язане з обов'язковим виконанням відповідних функцій, і тому цілісний організм існує довше за свої складові елементи, хоч і останні можуть певний час існувати при порушенні життєдіяльності цілого. Проте між біологічним та соціальним організмами є істотні відмінності: суспільство не має чітко окресленої форми, яка утворюється відносно локальними групами елементів, що розсіяні в просторі, тоді як біологічний організм є певною цілісністю тісно пов'язаних між собою елементів; дискретність цілісного суспільного організму, його «нестала цілісність», розміщена в просторі, вимагає кооперації, взаємодії різних структурних елементів, яка здійснюється за допомогою символічної комунікації (мова, звичаї, обряди тощо), чого не має біологічний організм; у біологічному організмі почуття та свідомість концентруються в окремих спеціалізованих органах, тоді як здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, суспільна радість чи горе більш чи менш адекватно переживається і відчувається кожним членом суспільства; окремі елементи суспільства досить динамічні, рухливі і не пов'язані строго з певним простором, кожен індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства, на відміну від структурних елементів біологічного організму, частини якого чітко локалізовані в «просторі» організму і позбавлені рухливості; в організмі його складові елемен- 166 ти підпорядковані цілому й існують заради нього, тоді як у суспільстві не індивіди існують заради суспільства, а суспільство існує заради блага своїх окремих членів. Розглянуті вище питання, пов'язані з аналізом спільного та відмінного між соціальним і біологічним організмами, мають принципове значення для оцінки соціологічної системи Г. Спенсера, оскільки подальший розвиток започаткованої ним органістичної школи призвів до повного ототожнення цих двох різнорідних систем, а отже, і закономірностей і специфіки їх розвитку. Поміркований органіцизм Спенсера полягає у спробі відкрити в системі органічного світу певні раціональні елементи, які можна було б використати в процесі пізнання суспільства. Оцінка ефективності такого підходу не може бути однозначно негативною чи позитивною. З одного боку, використання аналогії між соціальним та біологічним було неефективним з точки зору можливостей подальшого розвитку пізнання суто соціальних процесів і закономірностей, оскільки так чи інакше цей шлях вів до паралелізму у розгляді біологічних і соціальних явищ і до ототожнення соціальних та природничих закономірностей. Що нового в пізнанні суспільних явищ давало уподібнення Спенсером засобів комунікації судинній системі, товарообміну — системі живлення організму, уряду, капіталістів, організаторів виробництва — нервовій системі, а армії — епідермі? Що зміниться, якщо ми уподібнимо якийсь уряд раковій пухлині, а армію чи каральні органи — імунній системі чи, навпаки, порівняємо їх зі СНІДом, якщо в тоталітарно-фашистській системі вони служать сліпим знаряддям кривавої диктатури, що знищує всі громадянські свободи і їх носіїв, кидає в концентраційні табори мільйони своїх кращих синів і дочок, замість житла будує підземні шахти для ракет, нагромаджує таку кількість зброї, яка викликає жах у нормальних людей, а суспільство приречує на злидні, безправ'я і життя в стані постійного страху? Хіба подібні порівняння допоможуть нам розкрити сутність політичних режимів Гітлера, Сталіна чи Пол-Пота? Тим більше, що між ними є не лише спільне, а й відмінне. Такі засоби належать не до наукових, а до художніх; вони можуть впливати емоційно, але нічого не дають для розуміння причинно-наслідкрвих залежностей. З іншого боку, при відносній недостатності знань про людину та суспільство аналогія між біологічним та соціальним в окремих випадках давала змогу не стільки вирішувати, скільки ставити ряд проблем, розв'язання яких стимулювало подальший розвиток соціологічного пізнан- 167        ня. Саме аналогія при всій її пізнавальній неефективності стала для Спенсера досить вдало використаним знаряддям для розкриття ролі соціальних інститутів у житті суспільства.Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема «закону групування», Г. Спенсер показує, що на фазі надорга-нічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані «соціальні органи», які він назвав «соціальними інститутами». Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. Зростання чисельності населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів, які утворювали б соціальний організм. Це зумовлює появу різноманітних типів організації людей, спеціалізованих за видами діяльності, відмінними за формами, функціями і нормами, за допомогою яких кожна «диференційована» й «однорідна» організація регулює, контролює, заохочує чи примушує до відповідних форм взаємодії людей і груп. Ці особливі «органи», чи типи організацій Спенсер називає соціальними інститутами. Він досить детально їх розглядає, висловлює багато раціональних думок, але не дає чіткого й однозначного визначення соціального інституту. У сучасній соціологічній теорії соціальний інститут визначається як «сталі форми організації сумісної діяльності людей», як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності по забезпеченню стабільного функціювання суспільних відносин», а також «спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку соціальних спільностей чи суспільства в цілому». Спенсер у своїй соціологічній системі в тій чи іншій формі аналізує або ставить питання про функції і роль соціальних інститутів, які перегукуються із сучасним їх розумінням. Розвинений соціальний організм у процесі надорганіч-ної еволюції поступово виробляє систему органів, що забезпечують можливості взаємного пристосування, кооперації та взаємодопомоги між людьми, перетворювання несу-спільної за своєю внутрішньою природою людини в учасника кооперованої, спільної діяльності, в суб'єкт суспільних відносин. Інакше кажучи, соціальний інститут формується як система забезпечення всіх суспільних форм соціальної діяльності. Спенсер вводить в ужиток як соціологічний термін «со- 168 ціальний інститут», але сам спочатку використовує його нечасто і здебільшого паралельно з такими поняттями, як «орган», «організація», «контроль», «регуляція» та ін. Аналіз становлення і розвитку соціальних інститутів здійснюється ним на основі використання величезної маси етнографічного й історичного матеріалу, оскільки він вважав історико-порівняльний і еволюційний методи найефективнішими в дослідженні соціальних явищ. В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім'я, шлюб),, обрядові, чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціалу суспільства тощо. Згадані вище типи соціальних інститутів класифікуються за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них включається в певну систему органів. Виділяються три таких системи інститутів: 1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,— розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масштабах суспільства та ін.); 3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інститутів). Третя система інститутів заслуговує детальнішого аналізу, оскільки Г. Спенсер першим в історії соціології зробив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів. Виникнення людини із світу природи як процес переходу від органічної до надорганічної еволюції пов'язаний з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно виступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів — племена, з племен — нації і т. д.). Спершу одно- |