Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
113       Потреби в різноманітній соціальній інформації примушували шукати шляхи і засоби її забезпечення, що стимулювало появу нових галузей соціального знання. І знову, як і в минулому, розвиток математичного знання створив можливості для появи нових напрямів у суспільствознавстві.У 1654 р. французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623—1662) висловив думку про можливість виграшу в азартній грі і зробив певні розрахунки. Це наштовхнуло деяких математиків на математичні пошуки розрахунків вірогідного прогнозу певної події. Швейцарський математик Якоб Бернуллі (1654—1705) в своїй праці «Мистецтво припущень» підійшов до відкриття так званого закону великих чисел і описав один з випадків його прояву. Це відкриття мало велике значення, в тому числі і для соціальної науки. Що ж таке закон великих чисел? У «Большой Советской Знциклопедии» (М., 1970. Т. 3. С. 540) зазначається, що цей закон в економічній науці і соціально-економічній статистиці характеризує прояв закономірностей масових соціально-економічних процесів. У якісно однорідних сукупностях, що складаються з випадкових одиничних явищ, закономірності можуть виявлятися лише на достатньо великому числі одиниць чи випадків. Такі закономірності можна виразити кількісно в формі середніх чисел, причому вони виражатимуть ці узагальнені характеристики тим точніше, чим більша кількість одиниць того чи іншого явища ними охоплюється. Відхилення окремих одиниць у той чи інший бік від характеристики загальної закономірності всього явища, які викликаються випадковими причинами, при досить великій кількості одиниць практично майже взаємопогашу-ються. Проілюструємо цей закон на прикладі, який наводить французький соціолог Фредерік Бон: з точки зору статистики людське суспільство можна порівняти з лантухом квасолі, в якому порівну насипано білих і чорних квасолин. Якщо відсипати ІООквасолин, то згідно з теорією ймовірностей, вони розподіляться 45 : 55. Практика теж покаже такий розподіл білих і чорних квасолин. Отже, дійсне співвідношення їх кількості в лантусі визначено з допустимою помилкою в 10 %. Якщо відсипати 10 000 бобів, то межа помилки скоротиться до 1 %, а якщо 100 000,— то процент помилки становитиме лише 0,1. Тобто, чим більша кількість одиниць цілісної сукупності відбирається, тим вища вірогідність точного описання характеристик сукупності на основі вивчення лише частини її одиниць. 114 В соціології, демографії, статистиці та інших науках цей закон використовується дуже часто, наприклад, при вивченні суспільної думки. У свій час Кондорсе у праці «Спроба застосування математичного методу для одержання вірогідного результату рішень, які приймаються більшістю голосів» висловив думку про можливість прогнозування результатів виборів і передбачення певних соціальних процесів. Е. Ноель наводить цікавий приклад з книги відомої письменниці мадам де Сталь (1766—1817), яка була знайома з припущеннями Кондорсе про можливість прогнозування соціальних явищ і в своїй праці «Про літературу» писала про можливість зіставлення таблиць, що засновуються на статистичних висновках і містять відповіді на всі питання політичного характеру. Розвиток статистики і теорії ймовірностей, на її думку, дає можливість визначати і передбачати поведінку людей. Буквально повторюючи зміст закону великих чисел, підкреслювала, що чим більша досліджувана маса людей, тим точніший розрахунок. Це надзвичайно цікаві і повчальні факти, що свідчать про те, як науковий потенціал однієї науки плідно впливає на розвиток інших, стимулює нові наукові пошуки і як одночасно з різних сторін наукове пізнання приходить до тієї самої ідеї. Про це мова йтиме нижче. Істотним кроком уперед у розвитку пізнання суспільства та його закономірностей був поступ в економічних знаннях. У XVII ст. з'являється нова наука, названа класичною політичною економією. Економічна наука в середні віки розвивалася в лоні так званої камералістики, що являла собою суміш різноманітних елементів знання — економічних, агрономічних, географічних, гірничої справи, сільського господарства, лісівництва і навіть мистецтва ведення домашнього господарства. Але головним завданням камералістики було навчання управлінню великими феодальними маєтками. З камералістики поступово виникає політична економія, попередником якої став меркантилізм. Меркантилізм — це економічна політика, пов'язана з концепціями накопичення грошового балансу країни та концентрації грошової маси державою, що, на думку теоретиків меркантилізму, забезпечує багатство й економічну та політичну могутність. Інші теоретики пізніше проголошували принцип забезпечення активного торгового балансу країни за рахунок того, щоб купити в одній країні дешевше, а продати в іншій дорожче. Одним з перших представників класичної політичної економії, хто показав, що не грошова політика, а виробництво 115         € основою економічної і політичної могутності держави, був англійський учений Уільям Петті (1623—1687), якого К- Маркс назвав «батьком політичної економії і в певній мірі винахідником статистики». У праці «Політична арифметика» (1683) він вбачає джерело багатства не в грошовому обігу, а в виробництві. Аналізуючи суспільний поділ праці, У. Петті розглядає цей процес як продуктивну силу, оскільки через спеціалізацію досягається вища ефективність у виробництві споживних вартостей — товарів.У. Петті, Адам Сміт (1723—1790), Давід Рікардо (1772— 1823) започаткували основи теорії трудової вартості, розкрили деякі закони капіталістичного виробництва, показали, що вартість товару створюється працею виробника. Це було нове слово в науці про суспільство та його економіку. Ідея закономірності в сфері соціального буття перетворювалася з гіпотези в об'єктивний факт. У цьому був внесок і політичної економії. Про соціальний ефект нового вчення опосередковано засвідчує О. С. Пушкін: описуючи свого героя, він зазначав, що поряд із зовнішнім лоском в арсеналі своїх великосвітських принад той мав і ту, що «читав Ада-ма Сміта і був глибокий економ». Де ж тут встояти світським красуням? Наука піднімалася на новий щабель свого розвитку. Відбувається все тісніше поєднання емпіричного і теоретичного рівнів знання, яке дедалі глибше проникає в сутність досліджуваних явищ. Поряд із суто економічними процесами, предметна сфера яких відносно чітко визначилася з появою політичної економії, в ряді країн Західної Європи інтенсивно вивчаються демографічні процеси. Вперше в історії науки поряд з економічними закономірностями виявляються емпіричні соціальні закономірності. Наука досліджує масові соціальні факти, між якими математично точно констатуються постійні взаємозалежності і зв'язки. На новому етапі розвитку соціального пізнання математика знаходить широке прикладне застосування в сфері соціальних досліджень, які стали основою формування таких нових галузей соціального знання, як демографія та соціальна статистика. У 1662 р. англійський комерсант Джон Граунт у праці «Спостереження над. записами померлих» на основі аналізу записів померлих громадян міста Лондона встановлює закономірність співвідношення новонароджених і померлих. Д. Граунт показав, що на основі кількості померлого населення можна встановити чисельність живих. 116 Відомий вже Уільям Петті далі розвивав пошуки Д. Гра-унта. На основі вивчення відповідних статистичних і демографічних матеріалів він установив середню тривалість життя англійців (70—80 років). Петті належить перша спроба визначити темпи зростання населення міста Лондона і намагання передбачити термін, коли чисельність його населення подвоїться. З творчістю У. Петті та Д. Граунта багато вчених пов'язують виникнення соціальної статистики та демографії. Емпіричні дослідження й обслідування Д. Граунта й У. Петті започаткували англійську школу в розвитку статистичних і демографічних досліджень, яка була названа «школою політичних арифметиків». Відповідні дослідження розвивались і в Німеччині. Най-відомішими дослідниками були й. П. Зюссмільх та Г. Ахен-валь. ■ Вперше поняття «статистика» зустрічається в лекціях німецького вченого Германа Конрінга (1606—1682) «Соїіе-£іит РоІШсаІ зіаіізіісшп», в яких розглядаються проблеми державного права, матеріали про склад населення, економічні ресурси держави тощо. У 1749 р. німецький учений Готфрід Ахенваль (1749— 1772) обґрунтовує предмет статистики і вводить це поняття до широкого вжитку. (Поняття «статистика» походить від пізньолатинського терміна «зіаіиз»,— держава та італійського «зхаіізіа» — державний муж, діяч). Цим терміном він позначав ту частину політики, яка полягає в практичному ознайомленні з усіїма політичними устроями сучасних держав. Визначаючи в своїй праці «Нариси новітнього державознавства передових європейських держав та республік» головні завдання і цілі статистики, він окреслив коло її проблем, звівши їх фактично до державознавства. Цей напрям — державознавство — одержав назву «описової школи статистики». З нею пов'язали свою діяльність Г. Кон-рінг, М. Шмейцель, А. Шлецер та ін. Особливо яскравою фігурою в статистичних дослідженнях демографічних процесів є армійський священик Йоганн Петер Зюссмільх (1707—1769). У 1741 р. виходить в світ перше видання його праці «Роздуми про божественний порядок у змінах людського роду на підставі народжень, смерті та розмноження людей». На основі аналізу та систематизації-масового емпіричного матеріалу він відкриває закономірності у співвідношенні новонароджених дітей чоловічої та жіночої статі, співвідношенні чоловіків та жінок у шлюбному віці, в постійності числа смертності як загальної, так і за віком, у тому числі і внаслідок вбивства та са- 117        могубства. Зюссмільх констатує наявність постійної більшості новонароджених над померлими.Математично обчисливши ряд матеріалів і провівши їх систематизацію за групами, Зюссмільх відзначає можливість впливу зовнішніх умов на зміну «порядку» (закономірності) . Так, на основі відповідних даних він виявляє, що в середньому в місті помирає одна людина з 25—32 осіб, тоді як у селі — одна з 40—45 осіб. Свої таблиці він називає «Про дивовижний порядок смертей залежно від віку» й ілюструє їх відповідним статистичним матеріалом. Як глибоковіруюча людина Зюссмільх гадав, що відкриті ним закономірності в перевазі народжень над смертністю суть божественні закони, дані Всевишнім у його заповіді Адаму та Єві — «плодітесь і розмножуйтесь, і наповнюйте землю і володійте нею» (Буття, гл. 1, вірш 28). У другому виданні своєї праці (1761) автор виступає за звільнення селян від кріпосників-феодалів, закликає да знищення панщини, за розвиток господарства без особистої залежності виробника від господаря, оскільки всі ці фактори порушують «божественний порядок» і істотно впливають на зростання смертності населення. И. П. Зюссмільх різко критикує війни, засуджує надмірну розкіш, протестує проти злиденності, вбачаючи в них соціально негативні процеси, що гальмують зростання народонаселення. Він був переконаний, що за випадковими явищами соціальної дійсності, при умові, коли «ми будемо здатні вдивитись і тут в усі дрібні явища з обставинами, що їх супроводжують, то ми можемо плекати надію, що будемо спроможні одержати правильні уявлення про сферу моральних явищ і відкрити взаємну залежність між ними». Це було чітке розуміння соціального прогнозування. В Російській імперії початку XVIII ст. економічні, політичні та суто військові потреби зумовили проведення перших переписів населення. 12 лютого 1710 р. Петро І поставив вимогу провести перепис людей, селянських дворів і дворових людей для забезпечення подушного збору та рекрутських повинностей. За відмову загрожувала смертна кара. Проте перший перепис завершився невдачею. За цим переписом стояла потреба в здійсненні реформ, пов'язаних із введенням губернського управління, організації губернського господарства, реорганізації армії, вдосконаленні системи обліку прибутків та витрат і т. п. Перепис вперше охоплював нижчі верстви службового люду. Уряд сподівався, що перепис дасть значне збільшення дворів, але насправді в деяких регіонах, наприклад у Санкт-Петербурзькій, Смоленській, Архангельській та інших гу- 118 берніях, виявилося багато «пустот» — кількість дворів зменшилася настільки, що існуючі були нездатні компенсувати попередні суми поборів. Серед причин такого занепаду в описах зазначали «солдатські набори», «хліба великого недороду», «пожежні розорення» та ін. «Вікно в Європу» дорого обходилося народам Росії. Правда, також виявилося, що поряд з «пустотою правдивою» є «пустота неправдива» завдяки утаюванню справжньої кількості дворів. І це при тому, що за подання неправильної інформації загрожувала смертна кара. Перепис не виправдав сподівань. У 1724 р. Петро І замінює подвірний податок подушним. Ним оподатковуються чоловіки всіх податних верств населення імперії (селяни, купці, посадські люди, ямщики, боби-лііт. д.). Невдача перепису 1710 р. не зупинила царя. Через вісім років він знову повертається до свого задуму. Бажаючи зберегти регулярну армію, 26 листопада 1718 р. він видає указ «взяти казання у всіх, дати на рік строку, щоб правдиві принесли, оголосивши їм про те, що коли хто щось утаїть, то віддано буде тому, хто заявить про це; розписати, на скільки душ солдат рядовий з долею на нього роти і полкового штабу, поклавши середній оклад» '. Дворянство повинне було утримувати армію, розквартировану в маєтках. У 1718—1719 рр. розпочався подушний перепис чоловічого населення, так звана «ревізія», перші результати якої стали надходити в кінці 1719 р. Записи велися на основі усних повідомлень («сказьіва-ний»), звідки походить термін «ревізькі сказки», а записані в «сказки» йменувалися «ревізькими душами». У ревізькій сказці занотовувалися стать, вік, національність, соціальний та сімейний стан ревізьких душ та ін. В «сказки» записувалися селяни, робітні, посадські та ясашні люди, бурлаки, ямщики та ін. «Ревізька душа» була одиницею обліку чоловічого населення Російської імперії. Це поняття ввійшло в обіг у 1724 р., коли проводився перший перепис і замість подвірного обкладання була введена подушна подать. Кожна «ревізька душа» вважалася наявною до наступної ревізії навіть у випадку її смерті. Звідси — «мертві душі», на яких побудував свій сюжет автор однойменного твору М. В. Гоголь. Поміщики, управителі, старости, представники міських управлінь складали «ревізькі сказки»— поіменні списки людей, охоплених ревізією. Всього в Росії було проведено 10 ревізій: у 1719, 1744—1745, 1763, 1782, 1795; 1811, 1815, 1833, 1850, 1857 рр. Кожна з них мала свої особливості. 110      Скажімо, при першій, другій і шостій ревізіях не переписувалося жіноче населення. Ревізії не ароводились у Фінляндії, Закавказзі, Польщі, а також в армії та на флоті.Ревізія тривала один-два роки, потім починалася так звана тривала ревізія щодо уточнення й доповнення основної. В 60-х роках XVIII ст. привертає до себе особливу увагу Україна. Вже давно душилися залишки її волі, але цьога було замало для ненаситної імперії. В 1775 р. вона знищить Запорозьку Січ і розпустить військо запорозьке. Ненаситне царське дворянство разом з продажними місцевими кола-бораціоналістами будуть поглинати землі України, а її населення перетворювати в кріпаків. Переяславська угода буде розтоптана і забута. І щось моторошне в тому факті, що, рятуючись від Московщини, частина населення тікатиме у володіння Туреччини, в Добруджу, де заснує Задунайську Січ. Але це станеться через 15 років. А до цього слід ретельно підготуватись. Ось і починається інтенсивне обслідування України та українців, які вже перетворені в Малоросію та малоросів. Головною ж метою описів є колонізація території та закріпачення українського народу. Майже паралельно з третьою ревізією, що розпочалася з 1763 р., було переписано населення Слобідсько-Українсь-кої губернії та українське населення російських губерній і деяких інших територій імперії. В Україні у 1763—1764 рр. вперше було проведено подушне зчислення населення за так званим «переписом графа Разумовського». Перехід з подвірного перепису на подушний було ознакою прийдешнього закріпачення. Через рік після закінчення перепису Розумовського розпочинаються так звана «Рум'янцевська опись Малоросії» (1765—1768), що офіційно йменується «Генеральний опис Лівобережної України (Малоросії)». Метою перепису було введення налогового оподаткування. Перепис здійснювався на основі указу Катерини II від 4 листопада 1763 р. за вказівкою і під наглядом малоросійського генерал-губернатора П. О. Рум'янцева-Задунайського, активного ліквідатора автономії України. Саме він увів в Україні подушну кріпацьку подать у 1783 р., а в 1785 р. поширив дію Жало-ваної грамоти дворянству, за якою їм надавалося неподільне право володіння землею та кріпаками. Опис проводився з чіткою фіксацією соціальних станів. На його основі пізніше було заборонено перехід селян від закріплених кріпосників. За російськими дворянами і місцевою старшиною закріплювалися ті землі, на які не було 12» юридично оформлених законних документів, різко збільшилося надходження до державної казни. «Генеральний опис Лівобережної України» проводився за чотирма формами: у першій формі описувалися міста й містечка, у другій — державні, коронні та монастирські по-містя, у третій — помістя старшини та поміщиків, у четвертій — козацькі володіння. В інструкціях передбачалась уніфікована форма заповнення. Так, при опису міста необхідно було вказати його географічне положення, описати укріплення, дати інформацію про ярмарки, торги тощо. Відзначалася кількість дворів, чисельність населення, майновий стан кожної сім'ї. В матеріалах описів містяться відомості про кожен двір, його розташування, прізвище і склад сім'ї господаря, його професію, наявність житлових та господарчих споруд, орної землі, сіножатей, лісів, наймитів тощо. Історики високо оцінюють якість цього опису, який дає точний фактичний матеріал. Ще б пак! Мета зумовлювала статистичну точність. Російська імгтерія завжди вміла точно обчислювати чуже добро, щоб, не дай Боже, чогось зайвого не залишити господарям. Так було і в роки перепису. Матеріали подвірного опису поділялися на статистичні (реєстри) та юридичні (купчі, дарчі тощо). Характеризуючи історичну цінність матеріалів опису України на основі старих рукописів, що дійшли до нас, дослідниця українського міста XVIII ст.УІ. А. Пляшко пише: «Заможні й обез-долені люди, ті, що жили у великих хоромах, і ті, що тинялися все своє життя у наймах по чужих кутках, грошовиті громадяни й безпорадні сироти промовляють до нас із сторінок старих рукописів. Весь цей різноголосий хор зливається в уяві в цілісну картину, що іменується життям». Справді, сухий статистичний матеріал, описуючи великі соціальні масиви, може дати набагато більше для пізнання життя епохи, ніж всебічне зображення окремого, але нетипового явища. Матеріали «Рум'янцівського опису», який лише частково зберігся до наших часів і містить опис 3500 населених пунктів, ще чекають на своїх дослідників. У XVIII — на початку XIX ст. в Росії виникають перші емпіричні дослідження, пов'язані з діяльністю В. М. Тати-щева та М. В. Ломоносова. В цілому розвиток статистичних і демографічних досліджень відбувався під впливом німецької описової школи статистики (державознавства). Небіж Якоба Бернуллі — Даниїл Бернуллі (1700— 1782), який з 1728 по 1733 р. працював у Петербурзькій Академії Наук, а потім був її почесним членом, розробив теорію ймовірностей із застосуванням її до статистики народонаселення. - 121      Викликає інтерес спроба дослідження соціальних явищ, зроблена Василем Микитовичем Татищевим (1686—1750) — автором «Історії Російської» та політичним діячем петров-ської епохи. Він мав намір зібрати значний фактичний матеріал за допомогою спеціально складеної анкети, яка називалася «Про складання історії та географії Російської».Анкета розсилалася на місця від імені Академії наук і містила в собі 198 питань та інструкції з роз'ясненнями місцевому начальству значення запланованого обслідування. Мета анкети — з'ясувати й одержати конкретний матеріал географічного, історичного, економічного, етнографічного, побутового, культового та іншого характеру. Анкета складається з трьох розділів. 60 запитань пов'язані з інформацією про старі назви обслідуваних регіонів, кордони, географічні особливості та кліматичні умови, про корисні копалини; майже 20 запитань присвячені демографічним проблемам; ЗО — побутовим умовам населення, його соціально-економічному становищу тощо. ЗО запитань стосувалися історії та історичного минулого народів — повстань, залишків поселень минулого, історичних пам'ятників: «Чи не бунту-вались жителі оного, і в які часи, і яким чином скорені чи прощені», «Чи нема в уїзді тім яких ознак та видів, де поперед сього городи чи відомі будівлі були і чи нема вістей, як іменовані, ким і коли зруйновані», «Чи не знаходяться десь в степах і пустелях кам'яні ідоли чи камені з надписами, або якимись накресленнями, котрі єліку можливо жи-вописць належить назнаменувати й, описавши його міру та колір, при тому ж повідомити». 90 запитань пов'язані з характеристикою побуту, вірувань і «народів ідолопоклонницьких та магометан», місць їх проживання, матеріалів про їхню історію, «закони писменні», цілительство і т. д. Анкета В. М. Татищева була розіслана Академією наук у 1737 р. губернським правителям і канцеляріям за активною участю автора. Незабаром із різних кінців імперії почали надходити відповіді на анкету. В 1745 р. географічний департамент Академії наук видав «Атлас російський». Наприкінці 1742 р. оголошується проведення другої ревізії, у зв'язку з чим В. М. Татищев пише трактат «Роздуми про ревізію поголовну і відносно оної». В цій праці дається коротка аналітична характеристика переписів 1648, 1678, 1710 рр., які були обмеженими, особливо два перші, оскільки складалися на основі валових переписів збіглого населення і часткових переписів жителів окремих районів і не могли претендувати на повноту даних. Розглядаючи ревізький перепис як засіб збільшення державних прибутків, Татищев указує на основні джерела — збільшення кількості 122 підданих, розвиток «доброї економії та домобудівництва», необхідність використання армії та правосуддя для примусу до праці і зменшення дармоїдів, необхідність наведення порядку у внутрішній і зовнішній торгівлі, примноження рукоділля та мануфактури тощо. Татищев прикладає розроблену інструкцію для проведення перепису, де пропонує ввести ревізорів з виборної місцевої знаті із забезпеченням їм жалування, зменшити кількість помічників і піддячих, дати якісний зразок «ревізької сказки» і т. д. Дослідження В. М. Татищева ведуться в руслі відомого вже державознавства: це — проблеми історії, держави, економіки, географії, культури, релігії, народонаселення тощо. Подібні дослідження проводив і видатний російський учений Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765). Він, мабуть, врахував основні недоліки анкетного опитування Татищева і склав свою анкету, яка за обсягом була значно меншою, більш чіткою і стандартизованою. Вона складалася з ЗО запитань щодо адміністративного, територіального поділу, розвитку і стану промислового та сільськогосподарського виробництва, промислів, видів занять, демографічних питань і т. д. Матеріали анкетних даних М. В. Ломоносов збирався доповнити даними ревізького перепису та тривалих ревізій 1743—1747 рр. Анкета Ломоносова називалася «Запити, які вимагаються в імператорську Академію наук географічні вісті з усіх міст в усіх губерніях і провінціях Російської держави, для створення знову переробленого (исправнейшего) російського атласа в оній Академії». Наведемо кілька запитань з цієї анкети. 1. Місто, чим огороджене, кам'яною стіною чи дерев'яною, чи земляним валом, палісадником чи ровами? Причому показати міру їх околу, вишини, глибини; чи ціла она огорожа чи ні?
8. Чи є ряди і ярмарки і в яких відомих селах? 18. При дорогах, якими їздять із якого міста в найближчі сусідні міста, які в селах церкви є і де є монастирі, де мости, перевози, і через які ріки саме і де дороги лісами, полями, горами чи водами і на яких відстанях суміжні міста? 25. Чи є де якісь в містах креслення оних міст самих і навколишніх місць, то оні, купно з географічними повідомленнями присилати, чи точні копії з них. 123     26. Позначити, де є старих міст залишені руїни чи городище, в якому стані залишки і ознаки і як їх називають?28. Від північних сибірських міст і зимовищ надсилати повідомлення про острови на Льодовитому морі, які відомі тутешнім жителям чи промисловим людям, які великі, як далеко від старої (матерой) землі і яких звірів на них ловлять, також як і оні острови називаються? ЗО. В якому повіті який народ живе, один чи з іншими змішаний? М. В. Ломоносов у 1758 р. очолив Географічний департамент, він планував створити оновлений «Атлас російський», який би містив 60—80 спеціальних карт із детальним описом економіки, географії та адміністративно-територіального поділу країни. З цією метою для доповнення анкетних даних було організовано і послано Академією наук у різні райони країни географічні експедиції для фіксації широти і довготи місця розташування населених пунктів. Водночас у травні 1759 р. виходить «Ухвалення канцелярії АН про витребування географічних відомостей для виправлення «Атласа російського». Разом з матеріалами другого ревізького перепису все це становило цікавий матеріал для реалізації поставленої мети. У 1761 р. у зв'язку з указом про проведення нової ревізії населення М. В. Ломоносов пише «Думку (мнение) про використання теперішньої ревізії на користь Географії Російської і створюваного нового атласу»,, в якому висловлює деякі поради щодо проведення ревізії і планує використати її матеріал при створенні доповненого атласу. Бюрократична державна машина Російської імперії поволі і недоброякісно постачала необхідні дані. Матеріали надходили в недостатній кількості, і М. В. Ломоносов так і не встиг здійснити свій задум, який у 1765 р. перервала смерть. Проте анкетним обслідуванням не вичерпується наукова діяльність Ломоносова в пізнанні соціальних процесів. Вченого дуже цікавили проблеми демографії, народонаселення, про що свідчить його відомий трактат «Про збереження і розмноження російського народу». У цій праці М. В. Ломоносов виходить 3 політекономічного принципу, за яким джерелом багатства і могутності держави є людська праця і чисельність її народу. Тому держава повинна створювати відповідні умови для забезпечення зростання народонаселення. З цією метою він пропонує заборонити ранні шлюби, шлюби з великою віковою різницею між подружжям та шлюби за примусом, а «священикам накріпко 124 підтвердити, щоб вони, почувши де про невільне одруження, оного не допускали». Ломоносов вважає за необхідне створення притулків для виховання покинутих дітей, протестує проти самодурства попів, що хрестять дітей у холодній воді, говорить про заборону чернецтва в молодому віці, про необхідність вибирати для постів відповідний час, щоб це не шкодило здоров'ю. Для зменшення дитячої смертності вчений пропонує поширювати медичну освіту серед студентів, а також висловлює думку про необхідність проведення своєрідного опитування повитух, для чого «скликавши виборних (повитух.— Лет.), що довготривалою майстерністю справу знають, запитати кожну окремо й усіх разом і, що за благо прийняте буде, внести в ону книжицю». Перед цим Ломоносов говорить про необхідність «вибрати хороші книжки про повивальне мистецтво і, взявши за основу найліпшу, скласти російською мовою... до чого приєднати добрі прийоми російських повивальних майстерних бабок»... Є тут і пропозиції зменшити податки, солдатські набори, щоб припинити втечу за кордон. Навпаки, слід створити умови, щоб іноземці приїздили в Росію на постійне проживання. Цей комплекс заходів спрямований на збереження і розмноження: російського народу, а в цьому «полягає велич, могутність і багатство всієї держави». Але тупа і глуха імперія ніколи не прислухалася до голосу своїх геніальних синів. Започаткування спеціалізованих статистичних і демографічних емпіричних обслідувань у Росії пов'язане з іменами І. П. та К- Ф. Германів. Іван Пилипович Герман (справжнє ім'я Бенедикт Франц Иоганн) (1755—1815) — гірничий інженер, статистик. У 1782 р. переїхав з Австрії в Росію, йому належить розробка проекту організації системи постійного статистичного обліку на державному рівні та створення статистики державного господарства. Він висунув пропозиції про створення при Сенаті спеціальної комісії для організації систематичного збирання й опрацювання статистичних матеріалів, які будуть на місцях збирати спеціально підготовлені чиновники. І. П. Герман вважав за доцільне вести в кожній губернії систематичний облік населення, дворів, населених пунктів. Потім узагальнені статистичні губернські матеріали періодично надсилати до сенатської комісії, котра оброблятиме їх і таким чином систематично забезпечуватиме державні органи необхідними статистичними даними. 125     І, П. Герман також розробив проект проведення одноденного загального перепису населення імперії, який мав замінити довготривалі громіздкі і ненадійні ревізькі переписи. Дані одноразового перепису передбачалося доповнювати більш досконалою системою церковного обліку населення, котрий мав чітко фіксувати народження, смерть з констатацією причини, реєструвати шлюб із зазначенням дати та віку вступаючих до шлюбу тощо. .Але бюрократична імперія не змогла оцінити новаторство вченого, і його проекти були забуті. Значний слід в історії російської демографії та статистики залишив К- Ф- Герман. Карл Федорович Герман (1767—1838) у 1795 р. на запрошення приїхав у Росію з Німеччини. З 1807 р. він — професор статистики та політекономії в Петербурзькому педагогічному інституті, а потім — в університеті. З 1810 р.— академік, керував статистичним відділом у міністерствах. Є дані^що у 1816—1818 рр. він читав приватні лекції з курсу політичної економії для декабристів. За прогресивні погляди, критику кріпосництва та негативне ставлення до абсолютної монархії його було усунуто від викладацької роботи в університеті. Він—автор праць «Загальна теорія статистики» (СПб., 1809), «Статистичні дослідження відносно Російської імперії» (СПб., 1819), які царизм заборонив, і сьогодні є бібліографічною рідкістю. К- Ф. Герман був видавцем і редактором спеціального «Статистичного журналу», який виходив з 1806 по 1808 р. В центрі уваги вченого перебували питання демографічної статистики, злочинності та смертності населення. У доповіді, прочитаній Германом на засіданні Академії наук на тему «Розвідки про число самогубств та вбивств у Росії за 1819 і 1820 рр.» він звертає увагу на закономірності та причини, які призводять до цього: «Головні причини цих злочинів лежать звичайно в крайнощах, у диких звичаях або у витонченій цивілізації, що вироджується в егоїзм, у безвір'ї та фанатизмі, в анархії чи гнобленні, в крайнощах злиденності чи надмірного багатства; таблиця цих злочинів дає змогу принаймні частково пізнати моральне та політичне становище народу...» Проводячи свої обслідування, Герман розділяє Росію на декілька природних районів, тобто типологізує їх, і на цій основі проводить зіставлення кількості самовбивств із кількістю вбивств в окремих губерніях. Він звертає увагу на залежність цих явищ від економічного становища регіону, особливостей місцевого життя, пияцтва тощо. Наприклад, наявність великої кількості самогубств у Смоленсь- ке кій губернії він пов'язує з війною 1812 р., а високу питому вагу пограбувань і крадіжок у Новгороді та Казані пояснює тим, що це—крупні торгові міста Європи й Азії. Термін відзначає велику кількість самогубств у Петербурзькій губернії. Він правильно констатує соціальні й економічні причини суїциду (самогубства), що підтверджують і сучасні дані. Так, наприклад, погіршення соціально-економічного становища в країні різко підняло вгору криву суї-цидальних випадків у Москві та Санкт-Петербурзі: якщо за тиждень у 1990 р. в цих містах добровільно кінчали життя самогубством сім — дев'ять чоловік, то в 1991 р. за січень — березень це число становило 19—21 і піднялось (Огонек, 1991. № 13. С. 8) до середньосоюзного показника за 1991 р. з розрахунку на 100 тис. жителів, причому на Росію і Прибалтику припадало 23—29, а на Закавказзя та південь Середньої Азії — чотири — дев'ять самогубств (Аргументи и. факти. 1991. № 15). Офіційна реакція на результати праці Германа — разючий приклад тієї задушливої атмосфери, в якій розвивалася допитлива думка дослідників. Президент Російської академії О. С. Шишков (адмірал, статс-секретар Олександра І, член Державної ради, член суду над декабристами) дає таку оцінку доповіді Германа, надрукованій у виданні Академії наук: «Статтю про зчислення смертовбивств і самогубств, які сталися за два минулі роки в Росії, не вважаю для чого-небудь потрібною, а шкідливою. Перше: яка потреба знати про число сих злочинів. Друге: за якими доказами кожен читач може вдостовірений бути, що число се аж ніяк не збільшено. Третє: для чого звіщення про се може служити. Хіба для того лише, щоб злочинець, який вагається, зміг почерпнути з того схвалення, що він не перший до цього діла приступає. Мені здається, подібні статті, непристойні для обнародування оних, належало б до того, хто прислав їх для надрукування, відіслати назад з зауваженням, щоб і наперед над такими пустими речами не трудився. Хорошо звіщати про благі справи, а тоді, як смертовбивства та самовбивства мають занурюватись в вічне забуття». Такою була високовельможна оцінка першого оригінального емпіричного дослідження суїцидності в Росії, оцінка некомпетентної людини, не здатної навіть зрозуміти, «яка потреба знати» про це. Турбота про цноту імперії свято боронилася адміністративно-бюрократичним апаратом, якому потрібна не істина, а лише приємні вісті «про благі справи». Імперія ніколи не хотіла, бачити брудних виразок на власному тілі. А людей, що наважувалися це зробити, ув'я- 127     знювали в божевільні, відправляли на заслання, забороняли працювати, виселяли з країни або знищували фізич но. Істина імперії не потрібна, бо вона несе їй загрозу. Усі праці К- Ф. Германа були заборонені. *. Це дуже цікавий повчальний матеріал для соціологічного аналізу соціальних і політичних умов розвитку знання про суспільство. Прогрес суспільствознавства та його диференціація на спеціалізовані галузі знання створює можливості для інтегрованого аналізу різноманітних соціальних процесів і явищ та їхнього розгляду в узагальнених соціальних теоріях. Це, безумовно, плідний напрям наукового пошуку, але на той час для нього ще не визріли відповідні умови, щоб реалізувати його на основі глибокого і всебічного наукового аналізу. Подібні спроби тоді могли призвести до протилежного результату, про що свідчить штучно сконструйоване вчення Р. Мальтуса, яке виникає наприкінці XVIII ст. Воно є своєрідним синтезом теорії, в якій переплелися елементи тогочасних уявлень з політекономії, демографії та географічного детермінізму. Томас Роберт Мальтус (1766—1834) — англійський священик і економіст, автор праці «Досвід закону про народонаселення». Розглядаючи соціально-демографічні явища, він приходить до висновку про постійно зростаючі диспропорції між процесами росту населення та засобами існування людини. Мальтус як економіст спирався на роботи перших представників політичної економії, зокрема фізіократів, які вважали, що лише землеробство створює додатковий продукт— земельну ренту. Він трансформує цей принцип і переносить його у сферу промислового виробництва. Шляхом компіляції праць різних економістів Мальтус висуває «Закон про убування продуктивності послідовних затрат» і формулює його стосовно сільськогосподарського виробництва як «закон убуваючої родючості землі». Зіставляючи дані між зростанням народонаселення і збільшенням засобів існування, Мальтус приходить до висновку, який формулює як «природний закон» про зростання населення в геометричній, а засобів існування, необхідних для фізичного прожиття людей, в арифметичній прогресії, що нібито призводить до «абсолютного перенаселення». XVIII—XIX ст., на рубежі яких жив Мальтус, примітно виділяється в історії науки особливими пристрастями до відкриття законів — як об'єктивних, так і фіктивних. (У науці теж існує мода, що притягує людей, далеких від справжньої науки). Мальтус не був глибоким дослідником. 128 Він намагався пояснити процеси зростаючої пауперизації населення, пов'язаної з обезземеленням селянства, поширенням безробіття і зубожіння, абсолютним перенаселенням, наслідком якого є відсутність для частини населення продуктів споживання, що, в свою чергу, спричинює голод, епідемії, війни тощо. Природа сама регулює реальне співвідношення між кількістю населення і засобів існування за допомогою голоду. Надлишок людей на землі зумовлює закон боротьби за існування, в якій переможцем виходить найсильніший і най-пристосованіший. Проте сама природа не встигає справлятися з процесом швидкого зростання населення зі збільшенням голодних ротів, тому з «абсолютним перенаселенням» потрібно боротися на державному рівні шляхом регламентації шлюбів і регулювання народжуваності. Масову загибель людей у війнах, внаслідок пошестей, епідемій він вважав явищем позитивним, оскільки воно зменшує частку «зайвого» населення. З морального боку теорія Мальтуса зрозуміла і коментарів не потребує. Що ж до наукової аргументації відкритих «законів», то на них слід зупинитися детальніше. В історії суспільства ніколи не існувало такого «закону» про співвідношення між ростом народонаселення та засобів існування, про який говорить Мальтус. Навпаки, практика розвинутих країн показала, що в нормальних умовах розвиненої економіки приріст виробництва засобів існування завжди вищий, ніж приріст населення. На прикладі слаборозвинутих країн можна простежити, коли справді в окремих випадках за певних умов (економічна, політична дезорганізованість, стихійні лиха тощо) такий розрив може існувати певний час, коли, скажімо, приріст населення становить 3%, а приріст національного прибутку—1—2%. Але і це співвідношення не виражається геометричною та арифметичною прогресіями. Це — проблеми соціальні, економічні та політичні і нічого спільного із законами природи не мають. Мальтус часто некоректно обґрунтовує свою «геометричну прогресію» зростанням населення в окремих регіонах, коли цей процес відбувається не за рахунок природного приросту (різниця між кількістю народжених і померлих), а завдяки міграційним процесам (переміщення мас населення з одного регіону в інший), які щодо даної країни чи регіону ні в якому разі не можна вважати за натуральний приріст. Ще одним сумнівним принципом мальтузіанської теорії народонаселення є принцип «недоспоживання». Відповідно до нього, на думку Мальтуса, капіталістичне суспі- 5 828 129     льство виробляє надмірну кількість товарів, які не можуть бути куплені населенням. Це зумовлює появу непродуктивних споживачів, так званих «третіх осіб» (після капіталістів та робітників) — офіцерства, землевласників, обслуги тощо, яких він розглядає як необхідне і корисне для держави населення. Висока продуктивність капіталу зменшує потребу в робочій силі, що теж є причиною зростання «надлишку населення» за рахунок робітників. Таким чином,, мальтузіанська концепція виявляє себе як елітарне ідеологічне вчення. Не випадково книга Мальтуса ще за його життя видавалася кілька разів, а її ідеї вплинули на законодавчі акти Англії проти бідноти в 1834 р.Концепція Мальтуса |була безпосередньо спрямована проти вчення Ж- Ж- Руссо про соціальну рівність і право людини на свободу та проти вчення його учня — англійського утопіста Уільяма Годвіна (1756—1836), який у своїй праці «Дослідження відносно політичної справедливості» писав, що люди можуть організувати виробництво так, іщ> воно буде здатне задовольнити потреби кожного, за умови знищення приватної власності і панування багатіїв, що привласнюють працю трудящих. Ідеї Мальтуса набули поширення в демографії та соціології. Пізніше теорія Мальтуса була відкоригована і доповнена дослідниками в США, Англії, Франції та інших країнах і існує під назвою неомальтузіанства. Соціальна статистика і демографія в XIX ст. розвиваються зростаючими темпами. З їх поступом пов'язаний розвиток нових напрямів у галузі емпіричних соціальних досліджень, про що йтиметься далі. Що ж стосується розвитку соціально-філософських теорій суспільства, філософії історії та історіографії, то на початку XIX ст. вони однозначно зазнали кризи. З одного боку, чітко виявилася нездатність абстрактно-філософських концепцій, які не спиралися на аналіз історичних фактів і були спекулятивними та позаісторичними. З іншого — безплідними виявились і шляхи розвитку історичної науки, яка зводилася до накопичення й описання фактів і не могла піднятися над власним емпіричним базисом, не мала методів теоретичного узагальнення історичного процесу і залишалася на позиціях повзучого емпіризму. Філософія історії теж потерпіла поразку в своїй спробі поєднати історико-культурологічні факти з методами теоретичного аналізу, оскільки останні змикалися з традиційно філософськими. Суспільна наука була на грані кризи і потребувала нових дослідницьких орієнтирів. 130 Запитання для самоконтролю
8. За якими критеріями І. Г. Гердер оцінює всесвітню історію людства як єдиний, цілісний процес прогресивного розвитку? 9. Назвіть головні причини кризи «філософії історії».
ГЛАВА 4 СОЦІОЛОГІЧНІ ІДЕЇ КОНСЕРВАТИЗМУ, ЛІБЕРАЛІЗМУ й УТОПІЧНОГО СОЦІАЛІЗМУ |