Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
106 лень, вважає Кондорсе, спираючись лише на спостереження, проте «...без використання обчислювань часто неможливо було б вибрати з якоюсь впевненістю між двома сполученнями, утвореними для досягнення тієї ж мети, коли переваги, які вони надають, не вражають очевидною неспів-розмірністю. Врешті, без цієї допомоги ці науки залишилися б назавжди грубими та обмеженими, позбавленими досить витончених інструментів, щоб уловити ледве примітні істини». Заслуга Кондорсе полягає насамперед у послідовній і систематичній розробці теорії прогресу і в застосуванні принципу розвитку для аналізу історичного процесу, розумінні значення економічних і духовних факторів у житті суспільства. Безумовно, прогресивною є пропаганда ідей спільності культури і міжнародного миру, розвитку людини та ін. Творчість Кондорсе мала значний вплив на Сен-Сімо-на, французьких істориків періоду Реставрації. Одним із найфундаментальніших досліджень філософії історії є праці відомого німецького просвітителя И. Г. Гер-дера. Иоганн Готфрід Гердер (1744—1803) —вчений надзвичайно широкого діапазону діяльності. Він займався медициною, філософією, теологією, лінгвістикою, мистецтвом, естетикою, фольклором і скрізь сказав своє слово. Ця особистість настільки багатогранна, як і суперечлива. Позиції його не завжди послідовні. Так, визначаючи Бога як творця, він водночас зауважує, що Бог передав долю людства-до рук самих людей тощо. Свою концепцію всесвітньої історії як закономірного, єдиного, взаємопов'язаного цілісного процесу Гердер викладає у фундаментальній, правда, незавершеній праці «Ідеї до філософії історії людства» (1784—1791). На початку своєї праці він обґрунтовує необхідність філософії історії людства як особливої галузі знання, виходячи з того, що все в світі має свою філософію і науку, то чому ж не бути «такій філософії і такій науці, які трактували б... усю історію людства в цілому». Гердер розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля—це частина космічної системи, кузня органічного світу. Рослинний і тваринний світ — продукт еволюції природи, між ними існує тісний взаємозв'язок. Людина самопороджується природою, несе на собі елементи неорганічного, рослинного і тваринного світу і є вершиною, вінцем природи. Аналізуючи поведінку і діяльність мавп, Гердер вказує на численні приклади подібності їх з людською поведінкою, висловлює ряд 107      цікавих думок про антропогенез, значення прямоходшня, розвиток мозку, виникнення свідомості тощо.Органічна конституція людини ніби обумовлює її здатність до розуму, формування витончених почуттів, що породжують мову і мистецтво, здатність засвоювати дух гуманності і релігії, бажати безсмертя. Людство — біологічний вид, а закони його розвитку такі ж природні, як і закони природи. Тому основними елементами соціального прогресу є зовнішні і внутрішні фактори. Зовнішні — сукупність природних явищ — зумовили зовнішній вигляд жителів півдня та півночі, специфіку їх навичок та звичаїв. Внутрішні фактори, пов'язані з належністю людини до даного народу чи суспільства, є більш дієвими, оскільки суспільство має вирішальне значення у формуванні індивіда. Людина породжується суспільством, і їй лише здається, що вона творить іманентно, зі свого єства, тоді як насправді розвиток її здібностей залежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури. Культура — один з визначальних елементів людської історії, що детермінує прогрес. Вона включає в себе мову, ремесла, науку, мистецтво та інші матеріальні й духовні цінності. В культурі матеріалізується діяльність минулих епох; вона є джерелом і стимулом подальшого розвитку суспільства. Культура виступає центрооб'єднуючим фактором; вона забезпечує спільність людського існування. Суспільство як певна соціальна група, спільність існує через взаємозв'язки індивідів і груп людей між собою (сім'я, об'єднання виробників тощо). Відносини між людьми забезпечуються керуванням, управлінням. Одним з головних знарядь цієї системи є держава, проте, скептично ставлячись до неї, Гердер називає й інші регулюючі механізми (сім'я, релігія, наука і т. д.), що можна розглядати як підхід до розуміння ролі соціальних інститутів. Саме як «правління» він трактує і первісну сім'ю як першу форму існування суспільства. Розвиток всесвітньої історії у зв'язку зі станом культури Гердер простежує на прикладах "історії народів Далекого Сходу (Китай, Корея, Лаос, Японія та ін.), Близького Сходу (Вавилон, Асирія, Єгипет і т. д.), Греції, Риму, історії народів західної, північної Європи, слов'ян та ін. Багато цікавих і плідних роздумів містить його твір про роль природних, економічних, наукових факторів у розвитку суспільства. . Аналізуючи історію середньовічної Європи, Гердер акцентує увагу на значенні цехового ремесла для розвитку Європи. Він підкреслює, що завдяки цехам Європа, наймен- 108 ша і найбідніша частина світу, взяла верх над іншими, а цехи та гільдії «були школами, в яких виховувався дух винахідництва». У спільній сім'ї єдиного людства Гердер розглядає й історію слов'янських народів. Він підкреслює працьовитість, гостинність слов'ян, високу виробничу культуру. Миролюбність слов'ян стала однією з причин завоювання войовничими сусідами, в тому числі німцями, що «вчинили стосовно їх великий гріх». До речі, й. Гердер дуже високо оцінював пісенну творчість українського народу. Така оцінка слов'ян нетипова для німецької гелертерської традиції. Відома різко негативна оцінка Гегелем ролі слов'янських народів у всесвітній історії, яку продовжив Ф. Енгельс у статтях «Боротьба в Угорщині», «Демократичний панславізм» (1848), де він розглядав слов'ян як «об-ломки народів», «фанатичних носіїв контрреволюції», що такими залишаться «до моменту повного їх знищення чи повної втрати своїх національних особливостей». Взаємодія і взаємовплив культур — закономірність історії, і саме завдяки цим процесам жодне суспільство не зникає безслідно. Воно створює умови для виникнення і розвитку інших народів і інших культур, які спираються на матеріальні та духовні досягнення минулого. Цей принцип історизму дав змогу поєднати історію окремих народів в єдину всесвітню історію людства. У цьому— велика заслуга Гердера. Ідеї саморозвитку, спадкоємності культурної історії людства, її безперервність у просторі і часі, об'єктивний, закономірний характер суспільного прогресу — це риси герде-рівської концепції історії. У чому ж сенс історичного розвитку? Прогрес людства відбувається в напрямку досягнення гуманності, під якою Гердер розуміє виховання людської шляхетності, духовності, фізичного здоров'я і панування над силами природи. Гердер не був революціонером у політичному плані, але він був ворогом деспотизму, загарбницької політики, насильства, причиною яких вважав державу. Саме їй належить ініціатива у війнах, експансіонізмі, завоюванні інших народів і територій. Насильство — атрибут держави, а тому, на думку Гердера, вона має бути ліквідована. Монархія відрізняється від республіки лише мірою деспотизму, й остання є лише меншим злом; тому з часом, коли народ зможе розумно здійснювати самоуправління, йому не потрібні будуть ні правителі, ні уряд. Держава, «машина», «знаряддя» стануть зайвими і зникнуть, бо природа не визначала 109        «людському родові ніякого пана». Держава прагне природний стан людини—мир, взаємодопомогу, безпеку існування — перетворити в протилежність. Порушуючи природний порядок, вона несе зло, і тому війни, неприродні конгломерати різних народів, зігнаних силою в одну державу, зумовлюють ворожнечу й насильство, тоді як природі людини відповідає лише мир. Люди мають вчитися на досвіді власної історії; вони мають право на використання сили проти деспотизму й сваволі державників.Гуманістична філософія історії .'Гердера випливає не стільки з аналізу фактів історії (за його часів багато чого ще було незнаним), скільки з аналізу уроків історії. Це й піднімало його твір над епохою і часом. Иоганн Готфрід Гердер — великий гуманіст і мудрий мислитель, про що свідчать його «Ідеї до філософії історії людства». Цей твір — гімн миру, співробітництву і людському братерству. Не маніакальна ідеологія людського розбрату, расової, етнічної чи класово-антагоністичної неповноцінності людей, а загальнолюдські принципи гуманізму, любові до людства й людини, виховання благородства, шляхетності, «розуму, свободи, високих помислів і поривань, сил і здоров'я, панування над силами Землі» ■— ці заклики двохсотрічної давності сьогодні більш зрозумілі і більш відповідають інтересам людини XX ст., ніж недавні гасла «обмеженого національного суверенітету», «класової боротьби» і повної перемоги комунізму у всесвітньому масштабі. Серед інших теорій суспільного прогресу та концепцій філософії історії праця Гердера виділяється своїми загальнолюдськими історичними цінностями й орієнтаціями. Вона свідчить, що загальнолюдська значущість ідей визначається не часом їх виникнення, а неминущою актуальністю і цінністю для наступних поколінь, бо в яких би умовах люди не жили, якими б відмінними між собою не були їхні способи життя, нормальна людина завжди зорієнтована на пошуки миру, щастя, добра і соціальної справедливості. За своїм змістом, структурою та принципами праця Гердера наближається до соціологічних творів О. Конта, Г. Спе-нсера та.інших і займає «серединне» місце між філософією історії і соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу. «Соціологізм» філософії історії Гердера пов'язаний з тим, що вчений відштовхується від історико-культурного матеріалу. У цьому — перевага концепції Гердера над філософією історії Гегеля. - Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) — класик 110 німецької філософії, творець системи діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Основні принципи філософії історії Гегель виклав у одноіменній праці «Філософія історії». Він включив до своїх принципів філософії історії ідеї Гердера про поступальний характер розвитку всесвітньої історії, взаємозв'язок її етапів, їх спадкоємність тощо. Більш глибока в теоретичному плані концепція Гегеля фун-даментальніша і в розумінні історичної необхідності. Проте вона менш історична і соціологічна, оскільки Гердер ішов від історії та культури до ідеї прогресу, а Гегель втискував історико-культурний процес у спекулятивну схему тріадної логіки розвитку абсолютної ідеї. Строго логічна і правильна система філософії історії Гегеля не завжди узгоджується з логікою всесвітньої історії, коли логіка буття штучно підганяється під абстрактну логічну схему. Гегель розглядає історію як «прогрес духу в усвідомленні свободи», де свобода є і свободою духу, мислення й інтелектуальною свободою особистості. Але особистість теж не реалізовує себе, хоча їй здається, що вона творить за власною волею, насправді за цим стоїть абсолют. Всесвітня історія — поле і простір духу, який розвивається закономірно і не знає випадковостей. Випадковості — для світу людей. Гегель конструює штучну схему всесвітньо-історичного процесу, під яку підганяє складну й багатоманітну реальну історію. Він розглядає історію як вищу сферу в порівнянні з природою, де абсолютний розум (дух) самопізнає себе. Всесвітня історія — арена духу, що розвивається закономірно, з необхідністю реалізуючись в історії. Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді абсолютний дух детермінує всі історичні випадковості, підпорядковуючи їх своїм цілям. Тому історія є об'єктивізацією духа, що саморозвивається й уособлюється в історичних подіях, людях, епохах. Таким чином, рушійною силою історії, її суб'єктом є не діяльність людини (людина — лише засіб), а процес саморозвитку духа. І як така еманація розвиток історії — поступальний процес. Поступальність і розвиток передвизначені саморозвитком духа, що уособлюється в історії різних епох і народів. Кожному «історичному народові» притаманний свій «народний дух» (термін Гегеля). Таким чином, Гегель поєднує абсолют з «народним духом», а історичні особи ■— «герої» є лише «субстанціональним елементом», який виражає волю світового духу. Історію людства Гегель розділяє, згідно зі своєю «тріадою», на три головні епохи: східну, античну, германську. 111          Зміна історичних епох — об'єктивний, закономірний, поступальний процес розвитку історії як історії самопізнаючого себе духа на шляху його «прогресу в усвідомленні свободи».Деспотизм епохи східного світу характеризує стан людини, коли вона не усвідомлює сутності свободи; тому в цей період люди — раби. Античний світ стародавньої Греції та Риму з його демократичними й аристократичними формами політичного устрою характеризується самоусвідомленням частиною громадян значення свободи як власної сутності, тоді як решті людей притаманна самосвідомість, яка надає «перевагу життю перед свободою, вступає у відносини рабства». Таким чином, Гегель розуміє рабство не як соціально-економічний і політико-правовий феномен, а як суб'єктивний вибір. Але це суперечить здоровому глузду. Схема душить історичні факти. Найвищою, епохою в розвитку людства є епоха досягнення духом самопізнання. Цей етап всесвітньої історії, на думку Гегеля, уособлюється в історії германських народів, серед яких найпершими осягли усвідомлення свободи німці. І тому Прусська монархія є вінцем розвитку самопізнавшо-го себе духу і найвищим досягненням історичного прогресу. Навіть В. І. Ленін з його повагою до гегелівської зручної діалектики зазначав з приводу її періодизації й аналізу трьох епох всесвітньої історії, що це «фразерство пустісіньке». Виходячи з логіки ідей, Гегель спотворював логіку речей. Але цей принцип разом з перелицьованою і переосмисленою гегелівською діалектикою позитивно сприйняв марксизм, особливо часто використовуючи їх в історичних дослідженнях, які нагадують гегелівський аналіз історії. Коли ж факти суперечать принципам, то, як дотепно зауважував «корифей науки» товариш Сталін, тим гірше для фактів. Філософія історії Гегеля на відміну від розглянутих вище концепцій не містить соціологічного аналізу історичних суспільних явищ. Штучно створена конструкція, вона позбавлена того привабливого гуманістичного і морального потенціалу концепції Гердера, який привертав до себе увагу сучасників і послідовників. І цілком можна погодитися з ленінською оцінкою філософії історії Гегеля як застарілої й «антиквіруваної», що дає дуже і дуже мало і містить «ар-хіпошлу ідеалістичну нісенітницю». На фоні Гердера, для якого кожен народ був явищем унікальним і розглядався як найвища цінність історії, Гегель виступає в своїх іето- 112 ричних поглядах самовпевненим феодальним бюргером і реакціонером, суддею народів, яким навішує з своєї абсолютної печери ярлики історично безперспективних (слов'яни), аморальних (китайці), розбещених (індуси) і т. д. Філософія історії Гегеля стоїть осторонь теорій суспільного прогресу Віко, Кондорсе, Гердера, які предметом дослідження брали суспільство і людину, а не абсолют і в своїх узагальненнях виходили з аналізу соціокультурних факторів. У Гегеля — навпаки. І тому при всіх недоліках вони стоять ближче до історії, ніж Гегель, а їх концепції більше відповідають реальним суспільно-історичним тенденціям, ніж логіка розвитку самопізнаючого абсолюту. Філософія історії чітко поставила проблему закономірності й об'єктивності історичного процесу, робила спроби поєднати фактологічний емпіричний матеріал з його теоретичним узагальненням. Та ці спроби ще не спиралися на тверді методологічні підвалини з чітким розумінням діалектики емпіричного і теоретичного, та й сам історико-культур-ний фактологічний матеріал був досить обмеженим і недостатнім для відкриття дійсних закономірностей історичного розвитку. Закономірність історії залишалась ідеєю, а не доведеним фактом. Це зумовило кризу в розвитку даного напряму соціального пізнання, і на початку XIX ст. філософія історії втрачає своє домінуюче становище в розвитку соціального знання. Паралельно з філософією історії відбувається становлення нових галузей і напрямів у розвитку суспільної науки. 5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних, демографічних і статистичних досліджень XVII — початку XIX ст. (Р. Мальтус) Філософія історії відобразила в собі певні суперечності тогочасної соціальної гносеології, яка, орієнтуючись на природничі науки, усвідомлювала необхідність спостереження і точного методу аналізу. Але, поєднавши історико-культурологічний матеріал із традиційно філософськими методами його аналізу, не досягла пізнавального ефекту. Причиною було тяжіння до філософії з її спекулятивними методами. Розвиток капіталізму, товарно-грошових відносин, потреби розширеного виробництва, торгівлі, інтереси держави зумовлювали попит на знання економічного і політичного характеру: про прибутки, робочу силу, народжуваність, смертність населення, джерела багатства і могутності держави тощо. |