Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 1. Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства Події Великої французької революції мали далекосяжні наслідки як для європейської історії, так і для європейської; суспільно-політичної думки. Просвітителі XVIII ст. своєю діяльністю стимулювали процес революційної ломки старого суспільного ладу. Соціальні мислителі першої половини XIX ст. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити результати революції й оцінити той суспільний лад, котрий прийшов на зміну «старому режимові». Звичайно, все коло зацікавлень істориків, філософів, економістів тої доби не можна прямо звести до подій, що мали місце у Франції впродовж 1789—1794 рр. і пізніше. Однак навряд чи можна заперечити, що проблема «революційної демократії», «індустріаліз- 5* 131      му» і «капіталізму» виступає ключовою для всіх, без винятку, визначних мислителів даного періоду. З деяким спрощенням найцікавіші думки з цього приводу можна згрупувати за трьома напрямами.Перший напрям об'єднує тих, хто позитивно сприйняв ті суспільні «даності», що виникли внаслідок революційних подій, насамперед реалії буржуазного суспільства, котре остаточно вивільнилося з-під тиску «старого режиму». Приймаючи ці реалії як щось нормальне, позитивне, мислителі прагнуть водночас осмислити внутрішні закономірності функціонування цього суспільства, дати поради щодо поліпшення тих чи інших аспектів нового суспільного устрою. Це — позиція ліберальної соціально-політичної думки, зокрема позитивізму, який концептуалізував її висновки. Безперечно, сюди можна віднести й соціологію у її контівсько-позитивістському варіанті. До другого напряму можна віднести ті концепції, які у тій чи іншій формі висловлюють несприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позицій минулого. Найчастіше при цьому йдеться про позитивні сторони зруйнованого революцією «старого режиму», ідеалізацію феодально-дворянської старовини та досить гостре викриття негативних аспектів буржуазного суспільства. Цей напрям суспільно-політичної думки називають консерватизмом. Нарешті, третя позиція пов'язана також з критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердився внаслідок революційних подій, однак при цьому і «старий порядок» також стає об'єктом засудження. Феодальному минулому і буржуазному сьогоденню тут протиставляють майбутній справедливий лад, який має бути побудований самими людьми. Це — позиція представників утопічного соціалізму. Звичайно, згадані напрями не вичерпують собою усіх інтелектуальних течій першої половини минулого сторіччя. Однак вони належать до найвпливовіших серед них. Слід мати на увазі, що між цими течіями існують і певні спільні «точки дотику», а в окремих визначних мислителів (Гегеля, Токвіля та ін.) простежується поєднання і консервативних, і ліберальних ідей. Формально представників консервативної ідеології об'єднує негативне ставлення до революції як насильницького, брутального розриву з традиційними засадами народного життя. Найвпливовіші з ідеологів консерватизму (Е. Берк (1729—1787), Л. Бональд (1754—1840), Ж. де Местр (1753—1821) та ін.) —це, як правило, вихідці із знатних аристократичних родин, що зазнали утисків і переслідувань у результаті якобінського терору. У своїй творчості вони 132 обстоюють типові для представників «вищих станів» цінності — принципи монархії, станової ієрархії, католицької віри. Твори консерваторів пройняті прямою чи прихованою полемікою проти ідеології просвітництва як духовного фундаменту революції. Консерватори критикують абстрактно-раціоналістичні засади соціальної філософії Просвітництва, вказують на наявність і значущість ірраціональних аспектів людського життя, пов'язаних з почуттям, вірою і т. п. Уявленням про суспільство та людину «взагалі» вони протиставляють уявлення про конкретні, історично зумовлені форми життя народу. «Я не знаю, що таке людина взагалі,— пише Л. Бональд,— натомість я знаю-французів, італійців, росіян». Суспільне життя розвивається згідно з органічними законами, у відповідності до «духу народу», тому для нього небезпечні всілякі раціонально заплановані експерименти. Консерватори, зокрема, гостро критикували наслідки революційної законотворчості, як вони були втілені у «Декларації прав людини і громадянина» і наступних кодексах. Новому буржуазному праву, що грунтувалося на індивідуалістичних засадах, вони протиставляють традицію, котра грунтується, на їх погляд, На почутті колективності і враховує конкретику міжособистісних стосунків. Новітні філософські школи, зазначає Бональд, створили філософію індивідуальної людини, філософію «я». Натомість потрібно створити філософію людини соціальної, філософію «ми». Не треба, однак, некритично приймати на віру колективістський пафос консерваторів, оскільки тут йдеться насамперед про станову, корпоративну солідарність соціальних верхів старого суспільства, котрі не бажають змиритися з утратою свого високого статусу в минулому. Консервативна критика справедливо вказувала на таку рису буржуазних суспільних відносин, як їх безособовість, абстрактна «масовість». Індивід у такому суспільстві позбавляється надійної підтримки та захисту з боку громади чи корпорації і стає беззахисним перед імперсональними державними інституціями. Таким чином, нормальний суспільний стан уявлявся консерваторам у вигляді певної ієрархізованої системи груп, всередині яких індивідам належать певні чітко фіксовані позиції. Руйнування стабільної соціальної структури внаслідок тих чи інших переворотів має своїм наслідком хаос і дестабілізацію суспільного життя, оскільки порушується органічність суспільного розвитку. Неважко бачити внутрішню спорідненість між поглядами представників консерватизму й ідеями органіцистської соціології. У подальшому 133      деякі тези консервативних критиків «нового порядку» були активно сприйняті і розроблені неоконсерватизмом.Дещо іншу позицію стосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку», займає соціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважати класика економічної науки А. Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революції опрацювали І. Бентам, Д. Мілль, Дж. Мілль, Б. Констан. На терені професійної соціології минулого сторіччя ідеї лібералізму обґрунтовував Г. Спенсер. Звичайно, лібералізм, так само як і консерватизм, це не строго обгрунтовані теоретичні системи, а скоріше конгломерати поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Такими провідними для лібералізму ідеями виступають насамперед індивідуалізм і утилітаризм. Ідеологи лібералізму творили в добу розквіту вільнопідприємницького капіталізму. Не випадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмеженої ділової ініціативи, прагнення до збагачення «діловим шляхом» набувають на той час масового характеру, стають до певної міри стилем життя. Лозунг «роби, що хочеш» стає на цей час своєрідним буржуазним символом віри. Представники ліберальної думки надають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою». Обстоюючи цінності буржуазного активізму та раціоналізму, ліберали захищають від консервативної критики ідеологію Просвітництва. Дж. С. Мілль, наприклад, прямо називав себе продовжувачем справи просвітителів XVIII ст. Це не означає водночас, що ліберальні мислителі, безумовно, приймали все, без винятку, зі спадщини Просвітництва і революції. Адже вони були свідками реального втілення революційного «слова і діла» у життєву практику і не могли не бачити кричущих розбіжностей між ідеями і дійсністю. Дж. С. Мілль і Б. Констан, зокрема, помічають'внутрішню суперечність між ідеєю егалітаризму, рівності та принципами свободи особистості. Б. Констан пише про «диктатуру мас», коли більшість пригнічує меншість; надуживання владою в рамках буржуазно-демократичних інститутів турбує і Мілля. І. Бентам убачає небезпеку того, що за голосними гаслами «всенародних інтересів», природних прав можуть бути занедбаними інтереси звичайних «маленьких» людей. На його думку, соціальний мислитель має виходити з тієї простої й очевидної аксіоми, що усі люди, прагнуть передусім до задоволення своїх власних потреб і інтересів, і в цьому немає нічого аморального. Адже людське прагнення до 134 щастя, як зауважив свого часу Гельвецій, таке ж природне, як і прагнення уникати страждань. Тож будь-яку суспільну інституцію, доводить Бентам, слід оцінювати насамперед з погляду на те, чи сприяє вона збільшенню щастя людгй, чи служить вона їм на користь. Все те, що не відповідає такого роду номіналістичним критеріям, мусить бути визнане за соціально недоцільне, шкідливе. «Суспільство,— пише він,— нагадує тіло, яке складається з органів — індивідів. Чим же може бути в такому випадку суспільний інтерес, як не сумою інтересів індивідів, що складають суспільство». Звичайно, формула Бентама аж надто механістична. Однак слід оцінити висновки, що випливають з неї. А ці висновки мають виразне ліберально-демократичне забарвлення. Те нове, що вніс Бентам і інші ліберали до відомої гобб-сівської тези про егоїзм як рушійну силу історії, полягало у припущенні, що егоїстичні людські нахили можна нейтралізувати не шляхом вивершення над ними надбудови у вигляді авторитарно-тоталітарного Левіафану державної влади, а через відповідну «каналізацію» егоїстичних інтересів у суспільно корисному напрямку. Адже ще Мандевіль у своїй «Байці про бджіл» дотепно зауважив, що людські гріхи можуть мати і корисні для суспільства наслідки. Найвагоміші докази з цього приводу представники ліберальної думки віднаходили у сфері господарського життя. Адже, йк переконливо показав А. Сміт, розвинений економічний розподіл праці й обмін виступають ідеальним засобом об'єднання суперечливих інтересів і прагнень людей в одне функціонуюче ціле. Саме тут, дбаючи насамперед про власну користь, люди встановлюють міцні соціальні зв'язки, котрі функціонують як самоорганізована система. З теорії економічного лібералізму Сміта випливав важливий висновок соціологічного характеру— висновок про те, що попри всі можливості політичного втручання у регулювання економічних процесів політика завжди залишається чимось зовнішнім стосовно економіки, котра здатна функціонувати «в автономному режимі», що не виключає водночас можливості корекції дії ринкових механізмів. Ідеологія лібералізму мала важливе значення для формування соціологічної думки в цілому і розвитку соціологічної теорії зокрема. Вона закладала підґрунтя теорії соціальної дії, ставила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями особистості й інституційними рамками соціальної діяльності, а також про зв'язок між окремими соціальними «субсистемами». Не випадково пізніше «ринкова модель» була покладена в основу новітніх теорій суспільства — функціоналістської, теорії соціального обміну й ін. 135       У праці А. Сміта «Теорія моральних почуттів» знаходимо вдале порівняння, що дає змогу зрозуміти роль так званого суб'єктивного (мотиваційного) аспекту соціальної дії. Критикуючи прихильників адміністративного втручання в економічну сферу, автор зауважує, що останні «уявляють собі, ніби можуть розставляти по місцях людей у великому суспільстві так, як рука шахіста розставляє фігури на шахівниці. Однак вони не розуміють, що фігури на шахівниці не мають інших напрямків руху, окрім тих, що їм задані — на той час як на великій шахівниці людського суспільства кожна фігура має свої власні правила руху, які досить відмінні від тих, що хотів би їй нав'язати той чи інший законодавець».§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад Своєрідним синтезом ліберальних і консервативних ідей стала соціально-філософська концепція А. де Токвіля (1805—1859), автора відомих праць «Про демократію в Америці» та «Старий порядок і революція». Хоча на сучасників його праці не мали скільки-небудь серйозного впливу, вони були заново відкриті у першій половині нашого сторіччя. Р. Арон вважає Токвіля мислителем такого ж рангу, як і Конт або Спенсер. Токвіль гостро відчував усю глибину і сиЛу того перелому, який відбувався в житті європейського людства, починаючи з подій Великої французької революції. Як французький посол у Сполучених Штатах Америки, він мав змогу детально ознайомитися зі специфікою політичного життя та суспільного побуту цієї країни. Спостереження за різноманітними проявами буржуазного прогресу дали мислителю підстави для далекосяжних узагальнень. «Ми,— писав він,— виступаємо свідками революції, котра відбувається у суспільному побуті, законах, ідеях і почуттях людей. І хоча вона далеко ще не завершена, вже сьогодні її результати не можна порівняти ні з чим із того, що вже було в цьому світі». Твори Токвіля — це свого роду соціографія ранньобур-жуазного суспільства, вибудувана на значному фактичному матеріалі й підпорядкована водночас певній центральній ідеї. Подібно до того, як ряд пізніших соціологів прагнули мислити категоріями «індустріального» і «доіндустріально-го» суспільства, Токвіль виходить із.порівняння, а якоюсь мірою і протиставлення суспільства «аристократичного» та «демократичного». Аристократичне суспільство втілював в очах соціолога «старий режим», зруйнований Великою французькою революцією. Демократія для Токвіля означає си- 136 нонім політичного режиму і водночас усього суспільного побуту Сполучених Штатів, які, на його думку, показують у цьому відношенні зразок і перспективу для усього людства. Висуваючи проблеми політологічні, Токвіль водночас не ототожнює політичні відносини і відносини соціальні. «Не можна,— писав він,— погодитися з тим, що люди творять суспільство вже самим фактом визнання певного володаря чи визнання певних законів, суспільство існує лише тоді, коли люди дивляться на речі з однієї точки зору, коли мають спільні погляди, коли, зрештою, ті самі факти викликають у них однакові враження і думки». Тому і поняття демократії й аристократії у Токвіля означають дещо більше, аніж символи політичного устрою,— швидше це певні «ідеальні типи» суспільних відносин, які докорінно різняться між собою. У праці «Про демократію в Америці» Токвіль ретельно описує комунальні засади американського суспільного життя, аналізує форми та механізми адміністративної та судової влади, виборчу систему, принцип федералізму в управлінні, міжрасові стосунки, релігійність населення, вплив демократичної системи на ставлення до прані і сімейні стосунки та ін. Головною ознакою «демократичного етосу» виступає індивідуалістична життєва позиція. У демократичних суспільствах втрачається почуття пошани до авторитетів; люди тут схильні покладатися насамперед на власний розум. Індивід відчуває себе вивільненим від прив'язаності до групи і перебуває віч-на-віч із суспільством як таким. Демократія, таким чином, водночас і зближує людей між собою, й ізолює їх одне.від одного. Тут реалізує себе принцип рівності людей, однак при цьому кожен дбає насамперед про власні інтереси, втрачає інтерес до громадських справ. Токвіль ставить у прямий зв'язок розвиток демократії з рівнем індустріалізації господарського життя, доходячи при цьому висновку, що тою мірою, якою суспільство набирає демократичних рис, окремі групи людей, пов'язані з промисловістю, набувають ознак нової аристократії. Нерівність всередині цієї групи наростає пропорціональ-но до того, як зменшується у суспільстві в цілому, робить висновок Токвіль. Цікаві думки висловлює вчений і щодо проблеми централізації у демократичних суспільствах. Демократії, вважає він, притаманний централізаторський інстинкт. Впровадження в життя принципу всезагальної рівності створює нові, незнані раніше можливості централізації і, говорячи сучасним терміном, маніпуляції людьми. «Складається враження,— пише Токвіль,— що ми стаємо свідками двох проти- 137       лежно спрямованих революцій, одна з яких поступово послаблює владу, друга ж невпинно її зміцнює. Ніколи ще влада водночас не була такою слабкою і такою сильною». «Тиранія більшості» — такий суворий присуд виносить Ток-віль американській і всякій іншій демократії.Причиною цього виступає, як уже зазначалося, двозначна ситуація, у котру потрапляє індивід у процесах демократичних революцій. З одного боку, він позбавляється тут більшості своїх традиційних групових зв'язків і віри у всілякі авторитети. З іншого — він опиняється сам-на-сам з інститутами державної влади; між людиною і владою тепер майже немає ніяких проміжних інстанцій у вигляді станових, родових, корпоративних чи релігійних зв'язків. Ато-мізована у такий спосіб особистість легко стає об'єктом маніпуляцій з боку «центру». Токвіль засуджує так звану адміністративну централізацію, обмеження прав місцевого самоврядування. Небезпека, яку несуть із собою демократичні революції, полягає саме в посиленні у пореволюцій-ному суспільстві адміністративної централізації. «...Немає народів, більш здатних підпасти під іго адміністративної централізації, ніж ті, що мають демократичний суспільний устрій. Ці народи мають схильність зосереджувати всю урядову силу в руках одної-єдиної влади, котра безпосередньо представляє народ, оскільки за ним немає більше нічого, окрім окремих, рівних одне одному людей, що злиті в одну масу». При Людовякові XIV, зауважує автор «Демократії в Америці», французьке суспільство було у значно меншій мірі адміністративно централізоване, аніж у по-революційну добу. «Урядова централізація набуває велетенської сили, коли поєднується з централізацією адміністративною. Таким чином вона привчає людей наївно і постійно зрікатися їх власної волі і підпорядковуватись не в окремих випадках, а в усьому і завжди. У цьому випадку вона не лише підкоряє їх собі силою, а й впливає на них, на їхні звички, вона ізолює їх, а потім поодинці забирає під свою владу із загальної маси». Принципи рівності у пореволюційних суспільствах проявляються, таким чином, у подвійній формі — і як гарантія свободи громадян, і як підстава для обмеження цих свобод і встановлення нової «тиранії більшості». Міркування Ток-віля про «подвійний характер демократичних революцій» мають певну тематичну спорідненість із тими дискусіями про «масове суспільство», які розпочалися в соціології пізніше, у першій половині нашого сторіччя. Токвіль одним із перших відчув ті суперечності, які криє в собі «масовізація» суспільного життя, котра робить вельми умовною грань між 138 «демократією натовпу» і тоталітаризмом. У цьому — одна з причин сьогоднішньої актуальності його теоретичної спадщини. Суспільно-політичні ідеї консерватизму та лібералізму — важлива сторінка історії соціальної думки минулого сторіччя. Звичайно, далеко не все з проблематики, котра обговорювалась консервативними і ліберально орієнтованими теоретиками, може бути прямо й безпосередньо віднесене до соціології. Однак ті цінності, які обстоювалися консерваторами та лібералами — цінності «порядку» і «свободи», виявилися далеко не чужими і соціологічній теорії нашого часу. Більше того, проблема «волюнтарного порядку» або «реальної свободи» і сьогодні залишається в центрі соціологічних дискусій. |