Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання Філософія історії не була механічним поєднанням філософського й історичного методів аналізу соціальних процесів. Генетично вона виникає і розвивається в лоні філософії як її складова частина, предметною сферою якої виступає історія суспільства. Принаймні такою вона залишається в системі Гегеля. Хоча в цілому філософія історії — продукт XVIII ст., однак елементи соціальної філософії трапляються і в творчості попередніх авторів — філософів античності, в Августина, Макіавеллі та ін. В історико-соціологічному відношенні філософію історії можна розглядати як з'єднувальну ланку між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зобов'язана саме філософії історії. Термін «філософія історії» вперше вживає Вольтер для позначення загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення його змісту. Потім він зустрічається в серії статей за 1770—1776 рр. у швейцарського письменника Вегеліна й однозначно трактується видатним представником німецького просвітництва І.Г. Гер-дером як філософська наука про історію людства. Аналіз концепцій філософії історії показує, що її головними завданнями були дослідження процесу виникнення людства; розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії та культури народів; визначення напрямку розвитку людства в цілому. З появою філософії історії завершується відносно тривалий етап у розвитку самої філософії. Поступове розростання в їх надрах соціальної проблематики приводить до відокремлення гуманітарного знання від філософського, що поклало край філософії як синкретичному знанню і надало йому завершеного вигляду. Філософія віднайшла свій специфічний предмет, а суспільствознавство розділилося поза філософією на свої специфічні галузі знання, в тому числі й на соціологічне. Філософія історії намагалася відтворити історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальненнями й інтерпретаціями. У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійський філософ-соціолог Джамбаттіста Віко (1668—1744), який 100 багато в чому упередив елементи наукового соціологічного знання в своїй праці «Основи нової науки про спільну природу націй» (1725 р.). Віко розглядає історію як продукт діяльності самих людей, тому вона не має в собі нічого містичного. Бог хоча й створив світ, але він не втручається в його розвиток. Віко вважає, що історичний процес є об'єктивним. Та це не значить, що людина з її волею, інтересами може змінювати хід історії, оскільки самі історичні закони мають провіденціальний характер і не збігаються з волею царів чи інших історичних осіб. Історична необхідність суспільного розвитку реалізується в закономірному характерові соціальних процесів, які для кожного народу чи нації виявляються в трьох обов'язкових циклах чи етапах, які вони проходять. Історично першою епохою в розвитку суспільства є «період богів», коли релігійні уявлення панували над розумом, суспільством керували жерці, не було держави і правових законів. З виникненням держави як «універсального громадського блага» історія вступає в «героїчний період». Біля державного керма стоять представники аристократії, які нав'язують свою волю й жорстоко пригноблюють плебс. Останній, третій період, який Віко називає «людським», є найвищим рівнем у розвитку суспільства. Тоді виникають республікансько-демократичні чи представницькі монархії з правами і свободами для всіх громадян і забезпечують їм гідний людини суверенітет та особисті свободи і права. На . цьому етапі законодавство мудро поєднує співвідношення приватного та загального інтересу, забезпечує справедливість у вирішенні соціальних проблем і т. д. Д. Віко розглядає ці етапи як розвиток суспільства по спіралі, де кожний наступний цикл пов'язаний з попереднім і майбутнім етапами. Триступеневу модель учений порівнює з віковими періодами розвитку людини — дитинством, юністю, зрілістю, де останній цикл (зрілість, людський період) закінчується розкладом суспільства і поверненням до початку. Таким чином, Віко по суті підводить до ідеї історичного круговороту. Не випадкове порівняння циклів історії з етапами розвитку самої людини, котра є істотою соціальною й історичною. Схоже на те, що сучасне суспільствознавство не повною мірою оцінило ідеї Джамбаттіста Віко та його вчення про людину, яку він розглядає, говорячи сучасною термінологією, як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Вчений розглядає природну суть людини в органічному поєднанні із системою внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Він 101       концентрує увагу не на природних факторах історичного процесу, які незалежні від людини, а на тому, що саме людина вносить в історію людського, що відрізняється від природного. Самотворення людиною історії є умовою і людського самопізнання, бо гуманітарне знання — це не що інше, як самоусвідомлення цілей і результатів своєї історичної діяльності. Особливості світу людини, його фізичного, духовного, інтелектуального рівня Д. Віко розглядає у залежності від історичного світу, створеного людиною, у якому вона живе. Світ людини — це система тих зв'язків і взаємовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціального — людського.Це—геніальні ідеї. В сучасній соціології вони в модернізованому і трансформованому стані лежать в основі цілого ряду соціологічних напрямів, течій і шкіл. Таким чином, циклічність історії — загальний закон розвитку всіх народів. Історія має єдиний, універсальний закон, у якому реалізується прояв індивідуального людського розуму (на відміну від загального розуму — Бога), а тому людина здатна пізнати те, що вона творить своїм розумом і діяльністю, і отже, історія є усвідомленням людством власної історичної діяльності. Заслуговує на увагу метод аналізу історичного процесу Д. Віко. На відміну від більшості філрсофсько-соціологічних концепцій суспільства (Кант, Фіхте, Шеллїнг, Гегель та ін.), де історичні дані підтверджували сконструйовану схему, Віко виходить з аналізу історії, використовуючи для побудови своєї системи як її емпіричну основу історію Риму, елементи вчень Н. Макіавеллі та Т. Кампанелли. Сприйнявши думку останнього про те, що політичні зміни пов'язані з відповідними змінами релігійних ідей і їх впливом на су- • спільство, Д. Віко демонструє це положення на прикладі історії Римської держави, .що дає йому змогу простежити розвиток форм державного устрою Риму від Сервія Туллія до Августа Октавіана. Справді, зміна світосприйняття, вірувань координується зі змінами соціально-політичними. Ми не будемо вдаватися в деталі, наскільки правий чи помиляється Д. Віко в конкретних деталях. Головне те, що він побачив узгодження принципу з фактами історії Риму. І це дало йому можливість використовувати, по суті, іс-торико-порівняльний метод в аналізі розвитку суспільства. У дещо наївній формі він «схоплює» завдяки своєму ме- 102 тодові аналізу окремі реальні тенденції в історії людства. Його дитинство включає передісторію людей і пов'язане з їх напівтваринним існуванням, дикістю, жорстокістю, самознищенням людини людиною. Страх перед силами природи породжує перші вірування в існування надприродного — Бога. На цьому етапі виникає мова, з'являється житло (печера), сім'я, створюються уявлення про добро і зло. В спробах за якимись зовнішніми ознаками попередити гнів божества, задобрити його люди створюють гадання, виникають релігійні культи. Людська мудрість, знання та досвід розглядаються як дар божий, і завдяки цьому патріархи—глави сімейств — користуються силою свого повновладдя над домочадцями. Ці батьки перших сімей жили в горах, на узвишшях, а внизу ще точилася дика боротьба між первісними-людьми. Деякі з них просили захисту у патріархів; ті спускалися вниз, нищили розбійників і, ставши героями, перетворювали захищених у своїх рабів. З розширенням рабства і зростаючим бажанням поліпшити своє становище герої почали згуртовуватися, створювати міста-фортеці з органами державного управління, сенатом та ін. Так виникає аристократія й епоха героїв. Пізніше під тиском плебеїв, вимушених поступок люди «благородного походження» і тлумачі волі богів практикують змішані шлюби своїх дітей з плебеями, розширюють своє елітарне коло через залучення нових людей. Поступово змінюється шкала людських цінностей; поряд з минулими заслугами і «благородством» походження вищими цінностями стають працелюбність, бережливість, справедливість. Народ повстає проти тиранії героїв і створює монархію. Релігійні парадигми змінюються філософськими. Нова влада змушена захищати народні інтереси, стояти на стороні слабких і здійснювати керівництво в дусі вимог народу. Але поступово вона скочується до забезпечення своїм володарям матеріального добробуту. Люди розбещуються, стають вередливими, потурають різним примхам, і на новій стадії первісне дикунство перетворюється в ницість. Старе варварство замінюється новим. А це й означає початок розкладу і загибелі суспільства, цикл завершується, і люди немовби на новому рівні повторюють минулий шлях. «Дикунство» повторюється в умовах нових уявлень про світ, нових вірувань, цінностей та ідеалів. Це не історичний катаклізм, що завершується загибеллю суспільства, а лише нові «варіації» на стару тему. Концепція історичного круговороту Д. Віко дуже нагадує марксистський принцип розвитку за законом запере- 103       чення заперечення, де, наприклад, стадно-первісний комунізм ніби повторюється у «знятому» вигляді на стадії дійсного комунізму, коли суспільство з «царства необхідності» вступає в «царство свободи». Та оскільки привид комунізму з недавніх пір вже не бродить по Європі, а «розвинений» соціалізм відкинув суспільство до стадії первісного накопичення капіталу, натурального обміну і поставив народ на межу злиднів і напівголодного існування, то на реаліях першої стадії комунізму можна припускати, яким би він став на своїй вищій фазі.Але це вже проблеми спіралеподібного розвитку суспіль ного прогресу за законом заперечення заперечення XIX ст. і Д. Віко був більш поміркованим і розсудливим ідеалістом, ніж матеріаліст К. Маркс. Не зрозумілий сучасниками, Віко своїми ідеями випередив час. Вони мали велике значення для становлення принципу історизму в соціальному пізнанні, багато в чому упередили ідеї Гердера та Гегеля, істотно вплинули на французьких істориків періоду" реставрації. Ідею круговороту використав Шпенглер та ін. Значний внесок у розвиток філософії історії зробив фран цузький соціолог, політичний діяч, математик Марі Жан Антуан Нікола Кондорсе (1743—1794). За активну участь у французькій революції та опозицію якобінській диктатурі його кинули до в'язниці, де він написав свою знамениту пра- С цю «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» (1794). Вже сама назва говорить, у чому її автор вбачає | головну причину — рушій історичного прогресу. Це — розум, знання, людські здібності. Здавалося б, що такий принцип пояснення рушійних сил історії мав орієнтувати автора на визнання ролі видатних осіб як суб'єкта історії, проте Кондорсе заперечував проти цього і розглядав розум не як індивідуальний інтелект, а як духовний рівень суспільства, як суспільну свідомість певної епохи. Вчений робить спробу розкриття основних етапів соціального прогресу, яких він нараховує десять. Водночас ви- |' словлюється безліч цінних здогадок, ідей стосовно ролі праці в розвитку суспільства, значення суспільного поділу праці, економічних та політичних і соціокультурних факторів. Перша епоха в розвитку людини пов'язана з виникненням мисливства, рибальства, з появою вміння виробляти знаряддя праці і різні інструменти. Люди об'єднуються в сім'ї, розростання яких приводить до виникнення племен. ' На цій стадії суспільство не знає приватної власності. Лю- ки ди перебували в постійних пошуках їжі, не мали вільного часу для заняття наукою, мистецтвом. Поступово вони переходять від напівтваринного існування до людського, що пов'язується Кондорсе з можливістю людини не лише добувати засоби до життя, а й зберігати певний час продукти харчування, робити їх запаси. На його думку, це була перша характерна риса, котра почала відрізняти людину від тварини. Друга епоха в розвитку суспільства пов'язана з виникненням пастуших народів, появою тваринництва і переходом до землеробства. Спеціалізація діяльності внаслідок суспільного поділу праці зумовила формування нової соціальної структури, виникнення приватної власності та її наслідування. З'являється соціальна нерівність і можливість перетворювати військовополонених у рабів замість знищення їх, як це було раніше. Третя епоха пов'язана з виникненням писемності, яка дала змогу розвивати пізнавальні можливості суспільства, духовність. Четверта епоха включає прогрес людського розуму в Греції до періоду диференціації наук за часів Олександра Македонського (розвиток математики, геометрії, астрономії,, філософії Сократа, медицини Гіппократа тощо). П'яту епоху Кондорсе пов'язує з прогресом науки від їх-розділення до занепаду. Це час діяльності Арістотеля, Ар-хімеда, інтенсивного розвитку механіки, гідравліки, мистецтва грецьких майстрів, правознавства, історичної науки.. Наприкінці епохи виникає християнство. Шоста епоха характеризується занепадом науки і просвіти аж до їх відродження в часи хрестових походів. Це час торжества теологічного марення, феодальної анархії, кріпацтва, час зародження магометанської віри. Сьома епоха відзначена першими досягненнями наук у період їх відродження на Заході до винайдення книгодрукування. Наукові досягнення — компас, порох, у сфері культури — творчість Дайте, Боккаччо та ін. Восьма епоха розпочинається винайденням книгодрукування і триває до часів подолання наукою та філософією старих авторитетів. У науковий вжиток вводяться національні мови. Йде боротьба проти «релігійного макіавелліан-ства», відбувається реформація. Змінюється старе уявлення про сонячну систему завдяки Копернику та Галілею. Бекон вирішує проблеми методу пізнання. Математика від-: криває логарифми. Дев'ята епоха започатковується Декартом і триває доі утворення Французької республіки. Найхарактернішою ази 105       накою цієї епохи є досягнення незалежності людського розуму, що відкриває безмежні перспективи суспільного прогресу.Кондорсе ще не бачив усіх наслідків Великої Французької революції 1789—1794 рр., бо в рік її завершення одержав смертний вирок і покінчив життя самогубством, прийнявши отруту. Але в мороку якобінської в'язниці він вірив у нову епоху, яка прийде на зміну попереднім. Десяту епоху (глава «Про майбутнє людського розу му») Кондорсе зображує як епоху перемоги і торжества цар ства розуму на землі. Вона принесе «знищення нерівності поміж націями, прогрес рівності між різними класами то го ж народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини», вдосконалення її «інтелектуальних, моральних і фізичних здібностей». а. . Соціальні ідеали Кондорсе відображають зміст тих гасел — свободи, рівності, братерства, з якими «третій стан» ішов на штурм Бастилії. У цій вірі в майбутнє торжество справедливості і розуму є щось і від гуманістів епохи Відродження з їх культом всебічно розвиненої людини, і від утопістів з їх ілюзіями щодо рівності та справедливості відносин між людьми, і навіть термінологічно щось нагадує проблеми гармонійного і всебічного розвитку особи при комунізмі у вченні К- Маркса, яке з'явиться на півстоліття пізніше. Але, мабуть, такий уже інтелектуальний ідейний потенціал перехідних епох, що містять у собі одночасно елементи старого, нового і майбутнього. Але ідеали майбутнього нерідко зіштовхуються з реальністю сьогодення. Епоха розуму для Кондорсе починалася з Французької революції, за яку він боровся і яка знищила його самого. Людина завжди перебільшує принади далекого майбутнього. І Кондорсе, і Маркс вірили в них, але на порозі XXI ст. люди ще більше вірять у їх нездійсненність. Прозірливий і далекоглядний Кондорсе все ж ідеалізував нове буржуазне суспільство як царство розуму, забуваючи, як і всі мрійники, що в житті розумне й раціональне існують остільки, оскільки в наявності є їх протилежності. Талант Кондорсе відкривається ще однією гранню — як математика, члена Академії Франції. Тут він у своїх передбаченнях більш точний. Кондорсе переконаний, що математику, особливо теорію ймовірностей, можна успішно використовувати в науках про суспільство. Це використання «...обіцяє прогрес тим істотніший, що воно одночасно є єдиним засобом надати їх результатам майже математичну точність і оцінити рівень їх достовірності та правдоподібності». Соціальні явища можна досліджувати і без обчис- |