Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Дата: 23.05.2018
• Размер: 2.01 Mb.
• Имя файла: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Тип: Навчальний посібник; #19549
• страница: 6 из 31

§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для розвитку соціального пізнання

Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспіль­ства, гуманітарної просвіти, науки та культури зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму.

Гуманізм — система поглядів в історії людства, яка ви­значає цінність людини як особистості, її права на свободу, розвиток, щастя, на прояв своїх здібностей. Гуманізм про­голошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми. У вузькому значенні цей тер­мін означає процес культурного розвитку епохи Відро­дження, коли були закладені й визначені принципи гума­нізму та його система поглядів.

Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену со­ціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, по­требами, цінностями. Тут чітко простежується його анти­клерикальна спрямованість, що знаходила відображення в боротьбі проти релігійного аскетизму, в проведенні думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного жит­тя всупереч, християнській моралі, що проповідувала ни­цість людини та її земного життя.

Представники гуманізму епохи Відродження займалися пошуком гармонії між природою та людиною, висунули ідею всебічного, гармонійного розвитку людини як єдиної тілесно-духовної субстанції, захищали необхідність сприй­няття всіх радощів земного буття людиною, стояли за визнання і захист людської гідності, проповідували культ знання, освіти, духовності, праці.

Величезною заслугою гуманістів була орієнтація на античну культуру та її відродження й використання для розвитку філософії, філології, мистецтва.

Гуманісти епохи Відродження використовували пере­важно принципи описування й аналізу соціальних явищ, які були притаманні античним авторам, проте духовна спадщина Греції та Риму застосовується ними для аналі­зу сучасності. За нових історичних умов їм доводилося повторювати характерні стадії в розвитку античної істо­рії — критично переосмислювати історичні факти, вести боротьбу проти релігійних вигадок про чудеса, знамення, яких у сучасній їм історіографії було багато внаслідок підпорядкування науки богослов'ю.

Гуманісти поступово піднімаються від локального, об­меженого бачення людини до розуміння загального харак­теру людської історії. ї

З 828

65

Зароджується критично-раціоналістичний підхід до ви­вчення суспільних явищ, який витісняє містику. Простий перелік подій змінюється концептуальним аналізом фактів і явищ життя.

Серед найвідоміших представників гуманізму епохи Відродження — імена Данте, Петрарки, Бруно, Валли, Альберті та ін.

На зламі класичного середньовіччя й епохи гуманізму визначною є особа і творчість мислителя, філософа, полі­тика і поета Данте.

Аліг'єрі Данте (1265—1321) —активний учасник полі­тичних подій у Флоренції, двічі присуджений до спалення за свої політичні погляди і боротьбу проти зазіхань пап­ства на світську владу, автор праць із питань етики, бого­слов'я, мови. Данте більше відомий в історії культури як італійський поет, що вперше почав писати народною мо­вою. У віршах, присвячених юній флорентійці Беатріче, яку він кохав без взаємності, вперше італійською мовою поет заговорив про земне кохання до земної красуні, про свій внутрішній світ глибоких пристрастей і переживань, про трагедію втрати у зв'язку з ранньою смертю коханої. Лірика Данте відкривала нову сторінку в історії сучасної поезії.

У своїй геніальній «Комедії» (пізніше названою «Бо­жественна комедія») він поєднує богословські, філософ­ські, наукові і поетичні уявлення про світ. Відтворюючи його картину за середньовічними зразками, він уводить елементи нових уявлень про людину як істоту, що нале­жить «обом природам» — божественній і земній. Данте го­ворить, що слід берегти й цінувати людину, бо однією з особливостей її душі є воля, яка може вибирати між доб­ром і злом. І від цього вибору залежить доля Італії. Краї­ну роздирають пристрасті, боротьба за владу, особливо з боку церкви; тому люди не повинні підтримувати папу в цій боротьбі.

Двоїстість Данте особливо впадає в очі, коли він гово­рить про великих філософів і поетів античності, симпатія до яких незаперечна. Як ортодоксальний християнин він не може допустити й гадки, що люди, які жили до Христа, потрапили до раю, але як палкий прихильник і захисник античної культури Данте не мислить собі, щоб великі муд­реці, поети й герої античності терпіли пекельні муки (хо­ча нехрещ§них «не спасуть одні заслуги»). І тому він посе­ляє Гомера, Горація, Овідія, Демокріта, Сократа, Платона та інших до Лімбу — першого кола пекла, де немає страж­дань, хоча й немає надії потрапити до раю.

66

У «Божественній комедії» переплітаються язичницькі і християнські уявлення про світ людей і світ тіней. Душі християнських праведників перевозить язичницький похму­рий Харон, чорти об'єднуються з кентаврами, античні ге­рої і персонажі міфології язичників — Електра, Гектор, Еней, Цезар, Мінос, Цербер («...всіх не назвати поімен­но») співіснують у вічності з Карлом Мартеллом, апосто­лами, Фомою Аквінським і т. д. Ця ідея єдності історії й історичних героїв у вічності позаземного буття вже в епоху середніх віків приведе до пошуків і обгрунтування ідеї єдності людської історії.

Численні проблеми політики, історії, науки, етики Дай­те розглядає не в ортодоксально-теологічному розумінні, а через суспільну думку свого часу і своє особисте світо­сприйняття філософа та поета.

Франческо Петрарка (1304—1374)—філософ-мораліст, основоположник гуманізму Відродження. Його ім'я запо­чатковує становлення культури Відродження. Закоханий, як і Дайте, без взаємності в Лауру, Петрарка проніс своє кохання через усе життя. З 366 віршів «Книги пісень» пе­реважна більшість присвячена Лаурі. Ця лірика належить до вершин світової поезії; за своїм світосприйняттям вона ближча до духовності сучасної людини, ніж до середньо­вічної.

Петрарка захоплювався античною культурою, ідеї якої він використовував за нових історичних обставин своєї епрхи.

^Петрарка— автор численних трактатів, статей з питань філософії, політики, культури тощо. Так, у «Трактаті про­ти певного медика», віддаючи належне величі Арістотеля, він зауважував про деяку обмеженість його знань, адже той був усього-навсього людиною і не міг усе знати. Пет­рарка високо поціновував Платона за те, що той надавав великого значення філософії як знаряддю морального вдосконалення людини.

,У праці «Про засоби проти щасливої і нещасливої до­лі» Петрарка говорить про наявність двох начал у люди­ні — доброчинності (уігіиз) і долі (фортуни). Людина прагне до щастя, та якщо вона знаходить його в багатст­ві, то не досягає щастя, оскільки багатство породжує за­здрість, користь, зло. Нещасна доля — причина хвороби душі, коли людина переповнюється страхом, скорботою і не відчуває щастя від життя. Тому всупереч долі людина може досягти щастя через мудрість і доброчинність: у ба­гатстві треба бути поміркованим, а невдачу долі приймати як перевірку на випробування мудрості та доброчинності.

з*

67

Петрарка болісно переживав феодальну роздробленість Італії, постійні війни між правителями, які спираються на найманців і займаються міжусобицями, грабують країну. Звертаючись до «випадкових володарів замучених земель» Італії, Петрарка звинувачує їх у народному нещасті, в прагненні до наживи за рахунок людських страждань.

Разом з Данте і Бокаччо Петрарка належить до зачи­нателів і основоположників італійської літературної мови.

Леонардо Бруні (справжнє ім'я Аретіно) (1370—1444) — видатний історик, письменник, автор праць «Данте», «Жит­тя Петрарки». Він започаткував гуманістичну історіогра­фію працями «Історія флорентійського народу» і «Записки про події мого часу».

У своїх історичних дослідженнях Л. Бруні відкидає ле­генди та чудеса й однозначно орієнтує історичний пошук на вивчення соціальних явищ. Він вважав, що історія роз­вивається завдяки діяльності людей, і вбачав їх покликан­ня в сприянні добробуту і слави держави. Взаємодія і спіл­кування між людьми забезпечують кожному можливості об'єктивізувати свої потенційні задатки та здібності й до­сягти самовдосконалення. Бруні, аналізуючи сучасні йому історичні події у Флоренції, показує, що причини їх кри­ються в боротьбі громадян за республіканський лад, проти тиранії Медічі. Таким чином, проблема громадянських сво­бод виступає як фактор історичного процесу.

Бруні виступив ідеологом громадянської свободи жите­лів вільних італійських міст, з розвитком яких розпочина­ється формування елементів капіталістичних відносин. Він сформулював і виразив ту ідею, яка вже назрівала серед населення. І, мабуть, не випадково, коли Флоренція пиш­но хоронила свого великого громадянина, на груди Бруні поклали «Історію флорентійського народу». Це була шана ремісників, торговців, політичних діячів, чиї мислення й умонастрої складалися під впливом Аретіно.

Бруні виступає за необхідність всебічного розвитку лю­дини. Відчуження і відлюдність особи, за думкою мисли­теля, притаманні лише людям, ницим духом і не здатним до активної діяльності будь-де. Він твердить, що освіта — це головна передумова для формування особи, її мораль­них характеристик. Гуманітарні науки дають можливість удосконалювати й розвивати людину, досягати їй вершин у житті, поведінці, прагненні до добра й довершеності. Він першим проголошує необхідність освіти і для жінок, чим започатковує ідеї майбутньої емансипації. Виховання й освіта — шлях до поміркованого способу життя й активної плідної діяльності.

68

Валла Лоренцо (1405 чи 1407—1457) — знаменитий учений — філософ, філолог, політичний діяч, свою твор­чість присвячує подальшому поглибленню вчення гуманіс­тів. У своєму знаменитому трактаті «Про істинне і помил­кове благо» Лоренцо Валла розкриває вчення Епікура та блискуче розвінчує теологізовану етику й аскетизм. Ви­знаючи, що природа і людина створені Богом, Валла на цій підставі стверджує, що природа свята і людина мусить додержуватися її законів. Людина як богоподібна істота має чинити у житті так, як велить сама природа і природа людського єства.

Лише невігласи гадають, що людина не повинна праг­нути тілесних і духовних радощів, пориватися до насолоди як блага, бо сама природа створила насолоду і дала душу, що прагне її. Адже здоров'я, сила, краса, щастя бачити,, чути, відчувати органами смаку і нюху — все це від приро­ди. Тому людина тілесно і духовно має право прагнути до-насолоди, до задоволення душі і тіла.

Лоренцо Валла говорить, що якби не було кохання, то зник би рід людський, оскільки саме йому залишена запо­відь «плодіться, розмножуйтесь». Більше того, Валла під­креслює, що живим істотам ніщо не притаманне в такій мірі, як прагнення'зберегти своє життя.

Це був відчутний удар по ідеології аскетизму, що про­повідував презирливе ставлення до живої плоті, самомор-дування веригами, постами, голодом і т. п. Це було звину­вачення і чернецтва, й системи целібату (обов'язкової безшлюбності католицького духовенства).

Лоренцо Валла, будучи секретарем неаполітанського короля Альфонса, скористався війною свого патрона проти папи і написав знамениту працю «Роздуми про підробле­ність так званої Дарчої грамоти Костянтина». В історії відомий так званий «Костянтинів дар» — документ, на під­ставі якого римські папи претендували на світську владу в усіх країнах колишньої Західної Римської імперії. Згідно з грамотою, сфабрикованою у VIII ст., імператор Костян­тин у IV ст. нібито передав папі Сильвестру верховну вла­ду над західною частиною Римської імперії, в тому числі і над Італією.

Валла провів блискучий аналіз «Костянтинового дару» і показав, що це груба, некваліфікована підробка. З точки зору мотивів, що спонукали Костянтина до свого «дару» (зцілення папою імператора від прокази),— це «безсором­на вигадка», з точки зору мови і грамотності — тут безліч «варварських зворотів мови» і помилок, неможливих у вік Костянтина, з точки зору фактичного матеріалу— «дикі ні-

69

сенітниці». Церква не простила цього Валлі: за антирелі­гійні праці неаполітанська інквізиція розпочала процес, але заступництво Альфонса врятувало його від кари.

Це приклад нової історичної критики, що формувалася гуманістами в епоху Відродження. Поступово створювали­ся нові умови для розвитку соціального пізнання і прогре­су культури.

В оцінці творчості гуманістів Ренесансу слід дотриму­ватися поміркованості. їхня діяльність локалізувалась у кількох великих торгових містах Італії й охоплювала не­значну частину суспільства. Не випадково навіть у творчо­сті гуманістів, того ж Петрарки, можна знайти не дуже втішні характеристики маси — темної, забобонної, неосві-ченої, жадібної і жорстокої. Суспільна свідомість Європи ще дрімала під покровами.середньовіччя, але вже спалаху­вали іскорки людського розуму і з кожним століттям все яскравіше освітлювали морок, той самий, що в 1466 р. по­родить «Молот відьом».

Культурологічні проблеми античності, які були в центрі уваги гуманістів Відродження, поступово змінюються нови­ми, які привносить епоха кризи пізнього середньовіччя. Це — проблеми держави, форм державного правління, по­літики і політичних відносин.

Проблеми особистості відтісняються, їхнє місце займа­ють більш загальні проблеми суспільства, походження держави, механізми взаємодії між особистістю та суспіль-• ством тощо. Йде формування філософсько-історичного роз-. гляду суспільства, який поєднує аналіз соціальних фактів з філософськими роздумами та узагальненнями. Це новий елемент у соціальному пізнанні, якого бракувало філосо­фам античності. Повільно окреслюються контури зближен­ня емпіричного й теоретичного, чуттєвого і раціонального в соціальному пізнанні.

§ 4. Соціальні утопії Т. Мора і Т. Кампанелли

Пошуки соціальних Ідеалів і найкращих форм держав­ного устрою, здатних забезпечити досягнення загального добра і блага, відбувалися не лише на шляхах вирішення проблем індивідуалізму, свободи особистості і визнання приватної власності як атрибута індивідуальної свободи.

Паралельно з індивідуалістичними концепціями в XVI— XVII ст. зароджується розуміння значення суспільної влас­ності та колективістських заеад у соціальному житті і ви­словлюється критика порядків, заснованих на особистому

70

інтересі, приватній власності і породжуваній ними соціаль­ній несправедливості.

З'являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких лежать комунітарні принципи організації суспільства, основоположниками яких були Т. Мор і Т. Кампанелла.

Томас Мор (1478—1535) —англійський письменник, по­літичний діяч і гуманіст, автор праці «Золота книга така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», більш відомої під назвою «Утопія». За відмову визнати короля главою церкви він страчений, у 1935 р. канонізований і визнаний святим.

Джованні Доменіко Кампанелла (в чернецтві — Томма-зо) (1568—1639) — італійський філософ, утопічний комуніст. З 15 років — чернець монастиря ордену домініканців; за організацію повстання проти Іспанського поневолення Не­аполітанського королівства засуджений на довічне заточен­ня. 27 років провів у в'язниці, де піддавався жахливим тор­турам. У неволі й написав свою знамениту книгу «Місто Сонця» (1602), видану в 1623 р., у якій виклав ідеї утопіч­ного комунізму.

У своїх творах Т. Мор і Т. Кампанелла проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можли­вих на основі суспільної власності.

Т. Мора — сина лондонського юриста і придворного ко­роля та Т. Кампанеллу — сина бідного чоботаря об'єднує трагічність долі, переконаність у можливості створення щас­ливого людського життя завдяки спільній праці при наяв­ності спільного майна, усунення приватної власності на засоби виробництва як основи всіх людських нещасть. Оби­два— гуманісти, мрійники, вороги приватної власності, прихильники усуспільненого виробництва, де праця по чо­тири — шість годин на день є обов'язковою для кожного громадянина, розподіл відбувається згідно з розумно до­статніми, але не надмірними потребами, а сама праця пере­творюється в потребу.

Т. Мор переконаний, що «розподілити все порівну і по справедливості, а також щасливо керувати справами люд­ськими можна не інакше, ніж цілком знищивши власність». Т. Кампанелла впевнений, що власність існує тому, що ко­жен має окреме житло, власну дружину і дітей, а з влас­ності виникає себелюбство, обкрадання держави заради власного збагачення, що сприяє вихованню жадібності, зрадництва та лицемірства.

Соціальні утопії Мора і Кампанелли розділяє час, три­валіший за століття. Вони різняться формою і логікою ви­кладу, багатьма деталями, та дуже схожі між собою зміс-

71

том — у зображенні суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої здійснюються надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя та братерство.

У Т. Мора і Т. Камианелли, як і у пізніших утопістів, не виникало сумніву, що цей справедливий устрій забезпечить усіх громадян умовами для нормального людського існуван­ня. Виборні посади, мудре колективне керівництво, вико­нання громадянами норм суспільного співжиття були до­датковими гарантами в забезпеченні справедливості та доб­робуту. Ці утопії були революційним викликом індивідуа­лізмові, приватній власності, лицемірній релігії, жорстокій державі, яким протиставлялися колективізм, общинність, державна народна власність, істинна віра і справедлива дер­жава.

Проте домінанта загального, колективного породжувала не менш складні проблеми, що залишалися поза увагою утопістів.

Приватна власність вимагала незалежності особистості, а остання пов'язана з проблемами свободи і вибору, які гарантували б держава чи суспільство.

Суспільна власність зумовлювала суверенність колек­тиву, маси, суспільства, а проблема індивіда ставилась уто­пістами тільки у зв'язку з його обов'язками або ж правом обмеженого вибору.

В «Утопії» і «Місті Сонця» питання про свободу особис­тості не порушуються. Вони розглядаються лише в загаль­ному плані визначених заздалегідь прав і обов'язків усіх членів держави. Життя на острові Утопія і в місті Сонця строго регламентовано. Жителі Утопії перебувають під по­стійним контролем, щоб ніхто не байдикував, а займався своїм ремеслом; людей годують бригадами, тут існує навіть ра'бська праця тощо. Ще більше регламентується життя в «Місті Сонця», де помешкання, спальні, ліжка — спільні, де строго контролюються шлюбні відносини, а їх суб'єкти під­бираються начальниками, чоловіки й жінки носять майже однаковий одяг, ходять і працюють загонами і т. д. Все жит­тя фактично проходить під контролем верховного правителя «Сонця» та його трьох співправителів — Пона (Міць), Сіна (Мудрість) і Мора (Любов). Вони не обираються за волею народу, а лише за угодою між собою. У їх розпорядженні — розгалужений чиновницький апарат посадових осіб.

Перші гуманістн-утопісти не відчували, що ідея народо­владдя вступає в суперечність з незмінністю влади верхов­ного жерця — Сонця і традиціями засновника острова Уто­пія— Утопа, який за допомогою свого геніального вчення

72

перетворив «дикий народ», що прийшов на острів, у найос-віченіший і створив такий спосіб життя, що перевершував усі інші. Т. Мор і Т. Кампанелла всупереч своїм демокра­тичним переконанням підсвідомо закладали ідеологічні еле­менти культу особистості, відзначеної особливим талантом, розумом, доброчесністю і т. п.

Наївні і гуманні уявлення про життя утопічних комун, деталі побуту, праці, зображених Т. Мором та Т. Кампанел-лою, зворушували своїх читачів соціальними ідиліями май­бутнього до того часу, доки споконвічні соціалістичні мрії не стали давати свої паростки і матеріалізуватися практич­но. У націонал-соціалістичній Німеччині практикували ви­ведення породистого арійця. Грандіозні маніфестації та ма­сові видовиська, комунальні кухні та гуртожитки, різнома­нітні табори — від піонерського до гітлерюгендівського і аж до концентраційного — ставали знаряддями колективіст­ського виховання.

Читання творів утопістів сьогодні породжує не віру в світле майбутнє, а моторошну оцінку сьогодення і недавньо­го минулого, бо єдина уніформа більше асоціюється з уні­фікованим одягом для хунвейбінів чи зеків, а образи Утопа чи Сонця — з геніальними вождями, вчителями і кермани­чами всіх часів і народів. Гуманісти-утопісти не могли спи­ратися на конкретний емпіричний матеріал. їхні праці на­лежать до соціальної фантастики, і не їх вина, що фанта­стика минулого перетворюється в реалії нашого століття. Наведемо кілька таких прикладів.

Т. Мор, описуючи життя на острові Утопія, розповідає, Що там під час збирання врожаю сільські начальники по­відомляли міські власті, скільки громадян ті мають при­слати на сільгоспроботи. А описуючи міста утопійців, зау­важує, що хто знає одне місто, той знає про всі: так вони схожі між собою. Кампанелла пише про чиновників так: «Посадові особи одержують більші і кращі порції, і із своїх порцій вони завжди виділяють що-небудь на стіл дітям...» Щось дуже схоже, але наполовину, з практикою реального соціалізму, де очікуваний «повний потік» благ так ніколи і не ринув, тоді як його недоліки реалізувались повною мірою, через край.

Не тільки утопісти, але й представники наукового соціа­лізму і комунізму і навіть їх критики були впевнені, що це суспільство дасть людям досить хліба. Але цього так і не сталося, бо проблема хліба однозначно пов'язана з пробле­мою свободи людини. Вже Монтеск'є розумів, що рівень розвитку «землеробства в країні залежить не від родю­чості, а від свободи». Не випадково голод у XX ст. в пе-

73

реважній більшості вражав країни з тоталітарним режи­мом. Страшний голодомор в Україні 1933 р. мав не природ­ні, а соціально-політичні корені.

Помилялись і утопісти, гадаючи, що нагодувати людей можна без свободи. А свободи в їх утопіях не існує. Це не означає ідеалізації приватної власності й індивідуалізму. Просто це проблема для роздумів і пошуків нових рішень, оскільки, як мовиться, істина знаходиться посередині між крайнощами.