Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природного права» і «суспільного договору» XVII ст. (Т. Гоббс і Д. Локк) XVII століття — своєрідне роздоріжжя, на якому зустрілись і розійшлися дві епохи історії — середньовічна і нова. Кожна з них ставила і вирішувала свої проблеми. Для довгої й понурої епохи середньовіччя основною філософською, теософською та соціальною проблемою була проблема Бог — людина, що виступала в ролі пасивного об'єкта. Гуманісти епохи Відродження істотно розширили межі природної та соціальної активності людини, хоча розглядали її як витвір божий. Вони ще не могли вивести її з-під впливу творця. Але, як дотепно зауважив італійський 88 мислитель Відродження Піко делла Мірандолла, Бог дозволив людині безмежно виявляти свою ініціативу. Така ініціатива у сферах філософського та соціального знання завершує середньовіччя ідеєю, що людина як природна істота є суб'єктом, творцем власної історії. Це й зумовило для наукової думки XVII ст. чітко визначити власну проблему: природа — людина^ Визнається їх акт божественного творіння, як і те, що після цього природа та людина розвиваються за своїми власними законами. У цей час набувають інтенсивного розвою математика, механіка, астрономія. Соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства. Середньовічна ідея рівності людей перед Богом в ідеології молодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і-пошуками причин їхньої фактичної нерівності в суспільстві. Поступово розвалюється середньовічна система цінностей і світосприйняття. Виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов'язано з виключенням надприродного і чудесного. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на виявлення природничих та біологічних детермінант соціального, на пошуки споконвічної «природи людини» і т. п., що знайшло своє відображення насамперед у таких відомих концепціях, як теорія «природної людини», теорія «природного права», «природної етики» та ін. Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Т. Гоббс і Д. Локк. Гх концепції походження суспільства можна розцінювати як соціологічні теорії, хоча соціології як науки на, той час іще не існувало. Томас Гоббс (1588—1679) —відомий англійський філософ, один з творців теорії «природного права і суспільного договору», автор знаменитої праці «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської» (1651), де викладена його соціологічна концепція суспільства. Людина — породжений природою біологічний організм, який набуває за відповідних умов особливої, «людської природи». Всі люди народжуються вільними, рівними, з егоїстичною природною жадібністю. Природа наділила їх однаковими потребами і пристрастями, дала кожному «право на все», і це стало причиною такої ж люті й пожадливості, яка існує в тваринному світі. Одна людина заздрить іншій, радіє її горю, заради власного самозбереження вбачає 89      в іншому ворога і конкурента на шляху до задоволення своїх потреб. Це—«природа людини», її першопочатковий натуральний стан. Саме тоді виникає «війна всіх проти всіх»-і принцип моралі «людина людині — вовк».Боротьба людей між собою, постійна загроза фізичному існуванню кожного приводять до укладення між людьми суспільного договору, основу якого становить особистий інтерес і власна вигода. З цього часу «природна людина» стає «не природною», -а соціальною істотою, оскільки такий акт знаменує початок громадянського суспільства. Виникає суспільство, держава і влада, «природна людина» стає людиною «не природною», бо новий соціальний статус громадянина перетворює ізольовану особину в члена спільності. Це положення Гоббса привертало увагу багатьох дослідників його творчості, які вбачали в ньому фундаментальну ідею, що історія — продукт власної діяльності людини, яка формує себе як історичний суб'єкт — соціальну істоту. Цікаво, що Гоббс не розрізняє поняття «суспільство», «держава», «уряд», які для нього тотожні як носії суверенітету, оскільки народ передає їм свою суверенність і вони є виразником державної волі, а отже, і волі суспільства. Так виникає держава, яку Гоббс порівнює з біблейським морським чудовиськом Левіафаном. Це могутнє утворення нагадує живий організм з відповідними функціями. Правитель— це душа, чиновники—нервова система, агентура — очі, гроші,— кров суспільства і т. д. Така аналогія між біологічним і соціальним організмами буквально буде повторена через два століття в органічному напрямі в соціології XIX ст., де рівновага та мир у суспільстві розглядатимуться як аналогія фізичного здоров'я організму, а революції та заколоти, як і у Гоббса, уподібнюватимуться соціальним хворобам. Концепція суспільного договору Гоббса відносно жорстка, оскільки рівність «природних людей» не дає їм права особистого суверенітету з моменту появи держави внаслідок суспільного договору. З появою суспільства «закони природного права» здійснюються через діяльність держави, яка за допомогою установ і санкцій забезпечує громадянам реалізацію їх інтересів і потреб навіть егоїстично-особистісного характеру, бо створює умови для самозбереження через громадянський мир, охороняє власність кожного громадянина, забезпечує всім, а отже, і кожному рівні громадянські права і т. д. У складних соціально-політичних умовах революції і реставрації монархії в Англії XVII ст. продовжив розробку 90 проблем державності відомий англійський філософ Джон Локк (1632—1704). Вони викладені в праці «Два трактати про державне правління» (1690). Позитивною характеристикою його соціально-політичної концепції є врахування політичного досвіду Англії XVII ст. і тих компромісів між буржуазією та монархією, які привели до встановлення конституційної парламентарної монархії. Д. Локк, як і Гбббс виходить з концепції «природного права» та «суспільного договору». Природна рівність людей забезпечується розумною діяльністю людини. Одначе її не досить, щоб гарантувати споконвічні права індивіда на приватну власність, особисту свободу та право на життя. Тому держава створюється людьми свідомо для гарантії цих прав, які не забезпечуються при природному стані людини. Оскільки головною метою держави є забезпечення свободи і власності, то їй передаються не всі «природні права» людини, а лише ті, з якими пов'язана діяльність правосуддя, здійснення виконавчих функцій усередині країни та у її відносинах з іншими державами. У зв'язку з цим Д. Локк розділяє державну владу на вищу—законодавчу, яку здійснює парламент, виконавчу і федеральну, чи союзну, що займається зовнішніми зв'язками. Уряд теж відповідає перед законом, і лише народ виступає сувереном — повним носієм влади і може не підтримувати уряд або й скинути його. Ця модель відтворювала по суті політико-правові досягнення англійської революції XVII ст. й істотно вплинула на подальший розвиток європейської соціальної думки XVIII ст. § 3. Соціологічні концепції Ш. Л. Монтеск'є та Ж. Ж. Руссо Серед представників французького просвітительства помітне місце займає правознавець, історик, соціолог Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755), автор «Перських листів» (1721), «Розвідки про причини величі і падіння римлян» (1734), «Духу законів» (1748). Всупереч поширеній традиції вважати основоположником соціології О. Конта є досить вагомі підстави називати Ш. Л. Монтеск'є першим соціологом нового часу. Щоправда, Монтеск'є не ставив питання про соціологію як окрему науку, не окреслив її структури, функцій та місця в системі наукового знання, не розробив теоретико-методологіч- 91     них проблем нової науки і не обгрунтував її принципів. Проте фактично він заклав новий напрям у суспільствознавстві, який у XIX ст. одержав назву географічної школи в соціології.Соціологічну теорію суспільства Монтеск'є викладає в своїй основній праці «Дух законів». Вона є результатом багаторічних роздумів (учений працював над нею 20 років) і несе в собі всю багату палітру ідей, пошуків, надій і сумнівів епохи, в якій сплелися метафізичні, політичні, правові, соціальні, гуманістичні, культурологічні проблеми. Як філософ, історик, правознавець, письменник, активний учасник знаменитої французької «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера, Монтеск'є виступає проти релігійного фанатизму, критикує теологічне розуміння історії Августина та Фоми" Аквінського, обґрунтовує об'єктивний характер законів розвитку природи та людської історії, підкреслює взаємозв'язок між природним та соціальним. Він вірить у майбутнє: це була епоха надій і сподівань у торжество, свободи, рівності, братерства, це був вік, який завершився Великою французькою революцією 1789—1794 рр. Весь спектр світлих кольорів духовного життя епохи ввібрала в себе фундаментальна праця Ш. Л. Монтеск'є «Дух законів», яка привертає увагу філософів, істориків, правознавців, ,економістів,' політологів, мистецтвознавців, психологів, демографів та ін., бо кожен знаходить у ній цікаву, часто дотепно й вишукано подану інформацію. Праці Ш. Л. Монтеск'є містять багатий суто соціологічний матеріал, що дає нам підстави говорити про його особливе місце в історії соціології. Монтеск'є був прихильником принципу деїзму; він вважав, що Бог .створив світ, але не втручається в закони природи та людської історії. Монтеск'є розпочинає свою працю «Дух законів» думкою про те, що закони є необхідними відносинами, що випливають з ходу речей. Ці закони він називає «позитивними». Закон — це відображення одноманітності різноманітного і відтворення сталості в кожній зміні, а також необхідності й неминучості. «Позитивні закони» випливають з природи речей і діють у природі та суспільстві, бо якщо «існує суспільство людей, то справедливо, щоб люди підпорювались законам цього суспільства». Як фізична природна істота людина управляється законами природи, що випливають з її організації. Але людина часто порушує закони, діє всупереч їм завдяки своїм незнанню і пристрастям. Первісна людина, що перебуває в природному стані, на- 92 ділена не стільки пізнанням, скільки здатністю до пізнання, і тому вона відчуває свою обмеженість, немічність і боїться всього, що відбувається навколо. У стані страху кожна людина відчуває себе нижчою і слабшою стосовно інших людей, і тому первісним людям притаманне почуття миролюбності та поступового усвідомлення почуття рівності. Монтеск'є вважає, що Гоббс помилявся, розглядаючи війну первісних людей як їх природний стан. Мир, підкреслює Монтеск'є, є першим природним законом людини. Добування їжі людиною — другий закон. Третім законом природного стану людини є потреба в спілкуванні. Коли люди виявляють, що їх страх спільний, взаємний, їм хочеться об'єднатися, попрохати про щось один одного, і в результаті вони вступають у контакти, відчуваючи при цьому таке задоволення, яке притаманне тварині, коли вона зустрічається з представником своєї породи. З переходом людини від наявних почуттів до набуття знань ще більше зростає потреба до зближення. Бажання жити в суспільстві — четвертий природний закон людини. Люди об'єднуються в суспільства, і з відчуттям могутності та сили між ними розпочинаються війни, як і між окремими індивідами, що теж починають усвідомлювати свою перевагу й силу, і т.ут теж розпочинається боротьба. Боротьба між народами та між окремими людьми викликає потребу в законах, які регулювали б відносини між народами та громадянами. Так виникає міжнародне та цивільне право. Норми права існують у всіх народів. Зважаючи на численність законів, оскільки людиною правлять природні, церковні, міжнародні, цивільні й інші закони, Монтеск'є ставить завдання виявити природу різноманітних форм правління. Він виділяє «три способи правління»: республіканський, монархічний і деспотичний. Дві перші форми правління грунтуються на «незмінних» (природних) законах, тоді як деспотія «поза всякими законами і правилами спонукається волею і свавіллям однієї особи». Подібно до того, як влада батька в сім'ї «встановлена самою природою», так і влада уряду в державі перебуватиме в гармонії з природою тоді, коли його особливості найбільше відповідають характеру народу. Саме тому закони мають відповідати і природі, і принципам встановленого уряду. У цьому Монтеск'є вбачає головне завдання законів. Що ж визначає характер самих законів? Закони «...повинні бути відповідними фізичним особливостям країни, її клімату — холодному, жаркому чи помір- 93     «ому,— якості грунту, її положенню, розмірам, способу життя її народів — землевласників, мисливців чи пастухів, ступеню свободи, дозволеної державним устроєм, релігії населення, його схильностям, багатству, чисельності, торгівлі, натурі (нравам) і звичаям...» Цю сукупність взаємодіючих відносин, побудованих на різних законах, Монтеск'є називає «духом законів», який «...полягає в різноманітних відношеннях законів до різних предметів». Такий принцип аналізу загальних тенденцій (а не деталей) пізніше використає у своїй філософії історії І. Г. Гердер.Таким чином, Монтеск'є будує логічний ланцюжок, у якому в одній взаємопов'язаній системі виступають природа і суспільство. Він ставить за мету пояснити різноманітність форм соціального, державного та політичного устрою епох різних народів. Багатство історичних форм людського існування, способів життя, форм державного устрою і правління, звичок, побуту, моралі Монтеск'є аналізує через закони. Закони, як їх розуміє Монтеск'є, є сталою об'єктивно існуючою реальністю, що виражає необхідні відносини між процесами та речами, які випливають з природи цих речей. Про це йшла мова раніше. Як же виникають закони в історії суспільства? Що зумовлює їх появу та дію? Відповіді на ці запитання Монтаск'є шукає в менталітеті своєї епохи, духовний зміст якої був зумовлений значною мірою розвитком природничо-наукового знання. Тому не випадково дослідження соціальних явищ, у тому числі й правового характеру, органічно пов'язані з натуралістичною орієнтацією йауки, а це, в свою чергу, не могло не відбитися на методологічних принципах дослідження самого Монтеск'є. Розуміння єдності природи та суспільства, вплив концепції «природного права і суспільного договору» логічно підводили автора до пошуків природничих детермінант історії. Аналізуючи побутові, культурні, моральні, політичні та інші особливості життєдіяльності багатьох народів у різних кліматичних зонах землі, Монтеск'є дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать саме природничі фактори. Мислитель неодноразово підкреслює результати власних спостережень, експериментів, часто використовує порівняльний метод при вивченні норм права, звичаїв, психології різних народів, що істотно підсилює його аргументацію. Основний його метод дослідження — дедукція, та через усю працю проходить і аналіз багатого емпіричного мате- 94 ріалу, що посилює ефект доказовості й переконливості аргументів. Ми подибуємо тут багато спільного з натуралістичними соціологічними концепціями XIX ст. Особливо чимало таких аналогій між логікою аргументації принципів Монтес-к'є — з одного боку і представниками органіцизму та географічного детермінізму XIX ст.— з іншого. Беручи до уваги «природничі» та порівняльні дані спостереження (наприклад, матеріали власного вивчення під мікроскопом тканини язика вівці), Монтеск'є намагається довести залежність фізичної, розумової та психологічної природи людей у різних географічних регіонах від клімату. Він пише, що в холодному кліматі люди мають міцніше здоров'я завдяки безпосередньому впливові температури на фізіологічні процеси, а отже, і на психіку: «Народи жарких кліматів боязкі, як старики; народи холодних кліматів відважні, як юнаки». У жаркому кліматі сила покидає тілог а ця послабленість переходить і на душу, що робить людину байдужою, незацікавленою, пасивною. Монтеск'є послідовно аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного правління, на дух, натуру і звичаї народу, розглядає проблеми торгівлі, грошей. Він ставить також численну кількість демографічних проблем, пов'язаних із шлюбом, сім'єю, чисельністю населення та факторами його зростання, підкреслює, що Європа потребує законів, які сприяли б збільшенню населення (кн. XXIII). Йому відомі демографічні дані про те, що в Європі народжується більше хлопчиків, аніж дівчаток, і він робить цілком правильний висновок, що за інших рівних умов у тих країнах, де дівчаток народжується більше, ніж хлопчиків (Японія), кількість населення зростатиме швидше (кн. XXIII, гл. XI). Монтеск'є послідовно проводить свою соціологічну теорію про роль клімату, грунтів, території, ландшафту в розвитку суспільства і формуванні народного духу, що має враховуватися системами політичного та правового устрою держави. Критикуючи деспотизм, у тому числі й королівський у Франції, Монтеск'є виступає прихильником конституційної монархії на зразок англійської (не без впливу Локка). У працях Монтеск'є трапляються і роздуми про Росію. Він писав, що холодний клімат Росії з її безмежними просторами зумовили появу царського самодержавства. Він характеризує його як деспотичне й реакційне, бо воно не стимулює торгівлі, фінансових відносин, закріпачило селян і перетворило їх фактично в рабів. «Московіти,— писав Мон- 95     теск'є у «Перських листах»,— зовсім не можуть виїжджати зі своєї держави, навіть для подорожей. Таким чином, будучи відгороджені від інших націй законами своєї країни, вони зберегли свої давні звичаї з тим більшою схильністю до них, що вони й не думають, що можна мати інші».Звичайно, географічний фактор має певне значення в розвитку суспільства як умова його існування, проте не слід перебільшувати його роль хоч би тому, що за тих самих природних умов економічний, політичний, культурний рівень держав і народів можуть істотно різнитися між собою. Проте не варто особливо ретельно аналізувати слабкі сторони концепції Монтеск'є, бо її історична сила саме в цих «слабкостях», і це закономірно: адже автор географічної школи в соціології одним з перших розробив послідовну теоретичну систему поглядів на історію, у якій вбачав об'єктивні природничі, натуральні, а не містичні детермінанти суспільного розвитку. Серед французьких просвітителів XVIII ст. визначне місце займає політичний мислитель, філософ, теоретик мистецтва, соціолог Жан Жак Руссо (1712—1778). Енциклопедисти вважали його бунтівним і занадто радикальним, хоча насправді як представник малозаможних верств населення він глибше розумів суперечності існуючої політичної системи. Широку славу Руссо принесла його книга «Про суспільний договір, чи Принципи політичного права» (1762), яку він розпочинає знаменитою фразою: людина «народжується вільною, проте повсюдно вона в кайданах». У більш ранній праці «Розвідки про походження і основах нерівності між людьми» (1755) Руссо вбачає головну причину соціальної нерівності в привілеях, що має частина громадян. Суспільний прогрес, пов'язаний з розвитком людського розуму, зумовив появу виробництва («промисловості»), житла, знарядь праці та ідеї власності. «Перший, хто, огородивши ділянку землі,, натрапив на думку сказати: «Це моє» і знайшов людей, занадто простодушних, щоб йому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства. Від скількох злочинів, війн та вбивств, від скількох бід та жахів позбавив би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би своїм ближнім: «Не слухайте краще цього ошуканця, ви пропали, якщо здатні забути, що плоди землі належать усім, а земля —■ нікому». Це наївне уявлення про першого власника не відображало реального багатовікового процесу становлення приватної власності, проте Руссо відтворює деякі дійсні яви- 96 ща, притаманні первісному суспільству, коли люди були вільними, не знали приватної власності. Фізична нерівність між ними на той час (вікова різниця, стан здоров'я, тілесні, розумові та психологічні якості тощо) не мали істотного значення. Люди були здоровими, добрими і щасливими, наскільки мали бути такими за своєю природою й одержували задоволення від принадності незалежних відносин. Подібна ідеалізація буття первісної людини, різка критика сучасної культури та моралі зумовили появу несправедливих звинувачень Руссо в тому, що він нібито закликає суспільство повернутися назад до «природного стану». В певній мірі такій оцінці посприяв іронічний Вольтер, який, не поділяючи поглядів Руссо, саркастично зауважив, що той пропонує людству стати рачки і повзти до первісного лісу. Зауваження в'їдливе, але несправедливе. Насправді ж Руссо прекрасно розумів необоротність суспільного прогресу і свої ідеали пов'язував з майбутнім, оскільки, як зазначає він сам, перехід від природного стану до громадянського істотно змінює людину: вона набуває багато матеріальних і духовних переваг і перетворюється з «тупої й обмеженої тварини в мислячу істоту — в людину». Як і інші автори концепцій природного права, Руссо розглядає первісних людей як індивідів, що не потребували співпраці багатьох осіб. З обробкою металів, виникненням землеробства почалась епоха «першого перевороту», коли утворились і відокремилися сім'ї, з'явилася перша власність, а з нею сутички і розбрат. Людина почала використовувати працю іншої, з'явилася можливість запасати і накопичувати продукти, йшло поширення приватної власності, а з нею— рабства й злиденності. Залізо та хліб, зазначає Руссо, загубили людський рід. Поглиблення соціальної нерівності, нестатки неімущих породили крадіжки, насильство, гноблення, смути, боротьбу між правом сильного і правом першого, хто заволодів власністю. Становлення соціальної нерівності проходить три етапи: прийняття законів та права власності, що закріплюють поділ людей на бідних і багатих, поява магістратури — влади правителів, королів, що означало встановлення різниці між сильним і слабким та перехід до влади, що грунтується на свавіллі і насильстві, що свідчить про появу відмінностей між паном і рабом. Головною ідеєю «Суспільного договору» є ідея народу як суверена — носія верховної влади. Ця праця Руссо ві- 4 828 97    діграла надзвичайно важливу роль в ідеологічній підготовці третього стану до революції 1789 р. у Франції.Прогрес людського знання зумовлює розвиток виробництва, яке стає причиною приватної власності, держави і законів, що закріплюють соціальну несправедливість, а майнову нерівність доповнюють політичною та юридичною у вигляді нерівності прав і обов'язків громадян. Особливо це характерно для деспотичної держави, яка надає громадянам лише рівність у безправ'ї та свавіллі перед примхами володаря. Руссо проголошує, що свобода людей є їх природним правом, а тому вони можуть підкорятися лише добровільно, за власним бажанням, оскільки людина сама собі пан і суддя. Жодна людина не має прав над собі подібними. Це можливе лише на основі законної влади, яку люди створюють завдяки угоді між собою. При цьому вони не відмовляються від власної свободи, бо це означало б відмову від власної гідності, що несумісне з природою людини. Тому не може бути такого договору, за яким одні люди віддають іншим свою абсолютну владу і погоджуються на безмежну покору та слухняність. Це — безглуздя, нонсенс, оскільки поняття «раб» і «право» суперечать одне одному і взаємовиключаються. Сутність суспільного договору полягає в тому, що кожна людина «віддає свою особу і всю свою міць під верховне керівництво загальної волі, і ми сумісно приймаємо кожного члена як невід'ємну частину цілого». Така загальна угода індивідів ніби утворює колективне ціле, загальне «я», котре виступає як узагальнена «суспільна особа» — громадянська община, що пізніше стане називатися «республікою, чи політичним тілом». її називають «державою», якщо вона пасивна, і «сувереном», коли вона активна. Як держава вона виступає і при зіставленні з іншими, їй подібними. Учасники угоди називаються «народом», а окремі особи — «громадянами» як учасники суверенної влади і «підданими» як підлеглі державним законам. За суспільним договором відмова громадянина підкорятися загальній волі дає право примусити його міццю всього політичного організму і присилувати бути вільним. Держава мусить виконувати загальну волю. Суверенітет не може відчужуватися на користь окремих індивідів чи групи людей, бо в цьому випадку держава буде виражати окрему або групову, а не загальну волю. Ідеалом такої держави є республіка, яка керується законами, що відображують загальний суспільний інтерес, і діє заради блага, яке уособлюють свобода та рівність громадян. Уряд є лише 98 уповноваженим органом, що опосередковує взаємовідносини між підданими та сувереном (активною республікою), а члени уряду, що йменуються магістратами чи королями (правителями), теж є виконавцями суспільної волі. У зв'язку з- тим, що народ є єдиним сувереном, Руссо вважав непотрібним розподіл влади на викона'вчу та законодавчу і пропонував при вирішенні важливих соціальних проблем, які зачіпають інтереси всього суспільства, проводити всенародні плебісцити — опитування. Такі акції, на його думку, давали б можливість державі враховувати і виконувати волю народу та виражати його інтереси. На відміну від концепції суспільного договору Гоббса теорія Ж- Ж. Руссо більш радикальна. Засуджуючи приватну власність, він не заперечував її, а проголошував необхідність егалітаризму (відносно рівномірне наділення всіх людей приватною власністю), виступав проти надмірної її концентрації в руках дворянства та буржуазії. Революційність його вчення полягала в осудженні існуючої держави та її правителів, що порушили суспільний договір з народом і узурпували його суверенітет. Тому це дає право народові скинути деспотичну владу узурпаторів і побудувати її на нових засадах громадянського республіканського устрою — державу розуму, а не насильства. Ідеї Руссо мали надзвичайно велике значення для передреволюційної епохи у Франції. Його вчення було тією ідеологічною силою, що вела" третій стан на барикади Великої французької буржуазної революції 1789—1794 рр. Науку нового часу особливо цікавили проблеми історичної закономірності розвитку суспільства, його механізми та напрями. Ці проблеми особливо актуалізуються у XVIII ст. і безпосередньо пов'язуються з розвитком філософії історії. Різні аспекти філософії історії порушувалися й раніше, але як особлива спеціалізована галузь філософія історії формується у XVIII ст. і досягає вершин свого розвитку. Чималий внесок у цей процес зробили представники французької та німецької просвіти. Багато елементів філософії історії ми подибуємо в творчості Монтеск'є і Руссо. Воль-тер увів цей термін у науковий вжиток. Особливістю філософії історії XVIII — початку XIX ст. € те, що вона займає проміжну ланку між соціальним знанням минулого і майбутнього, між філософією та соціологією, між синкретичним і диференційованим суспільним знанням. 4* 99      |