Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Дата: 23.05.2018
• Размер: 2.01 Mb.
• Имя файла: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Тип: Навчальний посібник; #19549
• страница: 1 из 31

М.В.ЗАХАРЧЕНКО О. І. ПОГОРІЛИЙ

ІСТОРІЯ .. СОЩОЛОПІ

	від античності
гЛ	до початку XX
ч	ст.
я-
	Затверджено Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

_(Г

. -

БІБЛІОТЕКА

київ

«ЛИБІДЬ» 1993

ББК 60.5я73 3-38

Автори: М. В. Захарченко (глави 1—3, 5, 6, 8, 9 та післямова, О. І. Погорілий (передмова, післямова та глави 4, 7, 10—12)

Рецензенти: А. О. Ручка

д-р філос. наук Є. М. Причепій, д-р філос. наук

Головна редакція літератури з українознавства та соціогуманітар-них наук

Головний редактор М. С. Тимошик Редактор О. І. Цибульська

Захарченко М. В., Погорілий О. І.

3-38 Історія соціології (від античності до початку XX ст.).— К.: Либідь, 1993.— 336 с.'

І5ВИ 5-325-00191-4.

У навчальному посібнику простежуються головні етапи роз­витку світової соціологічної думки від античності до початку нашого сторіччя. Аналізуються протосоціологічні ідеї мислителів стародавнього світу, середніх віків, нового часу, особливості ви­никнення і розвитку соціології як окремої науки. Значна увага приділена аналізові наукових концепцій класиків світової соціо­логії і основних напрямів теоретичної соціології та емпіричния( досліджень XIX — початку XX ст.

Для студентів вищих навчальних закладів. 0302010000-021

5-93 ББК 60.5я73І

224-93

I5ВN 5-325-00191-4

М. В. Захарченко, О. І. Пого­рілий, 1993

ПЕРЕДМОВА

Історія соціології — це наука про виникнення, основні етапи розвитку й історичні форми та напрями соціологіч­ного знання. Вона вивчає, як знання про Суспільство ви­окремлюється з багатоманітності людського досвіду і на­буває форми емпірично обгрунтованої наукової теорії, котра знаходиться у стані постійного розвитку і змін. Ви­раз «історія соціології» вживають у двох значеннях — вузькому і широкому; В вузькому значенні слова історія соціології веде свій початок з середини минулого сторіч­чя — з того часу, коли О. Конт, спираючись на ідеї А. Сен-Сімона, висуває проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженні та аналізові реальних фак­тів. З контівських часів розпочинається так звана акаде­мічна, або офіційна, історія соціології як окремої науки.

В іншому, широкому значенні до предмета історії соціо­логії відносять також вивчення теоретичних уявлень про суспільство, які передували виникненню соціології. Такі уявлення не завжди відповідають критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мають форму погля­дів, ідей, вчень і т. ін. Однак вони складають невід'ємну частину людського суспільного життя, людської культуру Як зауважив свого часу Е. Дюркгейм, люди не чекали по­яви науки про суспільство, аби витворити собі ідеї права, моралі, сім'ї, держави і самого суспільства, оскільки без цих ідей вони взагалі не могли б жити. Тому історія соціо­логії в широкому значенні слова включає в себе історію соціологічної думки від античності до Конта або, як інко­ли говорять, протосоціологію.

Автори посібника виступають прихильниками саме ши­рокого розуміння об'єкта і предмета історії соціології. Як­що у практиці повсякденної роботи соціолога доцільно, а то й просто необхідно обмежуватись орієнтацією на те розуміння її проблем і понять, яке вважається загально-

3

прийнятим сьогодні, то для історичного дослідження цього замало. Адже відомо, що самі норми та критерії науково­сті не абсолютні, а історично змінні. До того ж, як вважає ряд авторитетних фахівців, процес розвитку соціології до стану «нормальної науки» (у тому значенні, яке надає цьо­му поняттю відомий історик науки Т. Кун) навряд чи мож­на вважати остаточно завершеним хоча б тому, що питан­ня про те, які з досягнень соціологічної думки минулого вважати за загальноприйнятий зразок або «парадигму» соціології, залишається дискусійним. У такій ситуації звер­тання до минулого досвіду і його неупереджений, об'єк­тивний історичний аналіз набувають особливої ваги.

Окрім того, досвід минулого у науках про суспільство і культуру не відмежований від сьогодення так різко й однозначно, як це має місце у науках природничих та тех­нічних. Як вже не раз звертали увагу, ідеї античних істо­риків і філософів, так само як і міркування про політику і суспільне життя Макіавеллі, Монтеня, Гоббса чи Руссо для сьогоднішнього гуманітарія куди більш актуальні, аніж ідеї сучасних їм природознавців для сучасного фізи­ка. Адже соціальні ідеї, як і художні, релігійні та інші гуманітарні цінності, не можуть бути так чітко й однознач­но ранговані у «лінію прогресу», як досягнення природни­чих наук і техніки.

Слід також мати на увазі, що доки та чи інша наукова дисципліна не виробить власну класичну традицію, влас­ну проблематику та власну термінологію^ історик науки змушений «вилущувати» її проблеми й ідеї з філософ­ських вчень і понять суміжних наук. У цьому відношенні історія соціології виглядає особливо міцно вплетеною у той багатий традиціями комплекс гуманітарного знання, який називають соціальними науками. Йдеться насампе­ред про політичні, економічні, правові, історичні дисцип­ліни, концептуальні засади яких були досить ретельно опрацьовані ще в античну добу. Кожна з цих дисциплін уже має у своєму розпорядженні і використовує певні уявлення про суспільне життя як таке, про його основні закони та форми. Однак ці уявлення, як правило, не си­стематизовані, і представники окремих наук часто не на­дають їм належної ваги.

Соціологія ж «за визначенням» прагне теоретично осяг­нути соціальний вимір людського буття у його найбільш чистих, найбільш типових формах — формах, які по мож­ливості були б вивільнені від історичної, економічної, по­літичної та іншої конкретики. Перші кроки у цьому на­прямку були зроблені ще в античну добу, коли вперше

4

була усвідомлена й осмислена якісна різниця між люди­ною і навколишнім природним світом. Начала науки про суспільство, як пише К. Поппер, сягають принаймні епохи Протагора і софістів, коли була усвідомлена потреба роз­межування між двома елементами людського буття: при­родним середовищем і середовищем суспільним. Саме тоді формулюється фундаментальна для соціології проблема подібності і різниці між законами природи і законами су­спільного життя. В античну й середньовічну епохи ще відсутнє уявлення про соціологію як науку, однак уже досить детально розроблені концептуальні засади політич­ної і пр*авової теорії, економіки, етики й інших дисциплін, у центрі уваги яких — проблема законів і норм суспільно­го життя. Починаючи з епохи Ренесансу знання про су­спільство поступово вивільнюється від релігійно-теологіч­ної оболонки і набирає секулярних форм. Одним із найважливіших досягнень соціальної думки нового часу є розробка раціонально обгрунтованої теорії громадян­ського суспільства, розмежування між категоріями су­спільства і держави, осмислення значення групових інте­ресів і договірних засад у суспільному житті. В цей час широко розбудовуються закладені ще античністю емпірич­ні підвалини соціологічного знання. Однак розвиток цього знання ще здійснюється у формі конгломерату філософ­ських, історичних, правових, економічних концепцій, де крім наукових наявні і спекулятивні елементи. Тут не йде ще мова ні про соціологічні дослідження, ні про соціоло­гічну теорію в сучасному смислі слова, однак уже наявні серйозні спроби концептуалізації соціального досвіду і по­будови раціонально обгрунтованої теорії суспільства. Ці та інші факти дають підстави розпочинати вивчення істо­рії соціологічної думки не з її зрілих, пізніх етапів, а з її протосоціологічних витоків.

В основу даного посібника покладена періодизація, за­пропонована російським соціологом Ю. М. Давидовим та його співробітниками. Згідно з цією періодизацією історія соціології включає в себе етап протосоціології та чотири основні етапи офіційної, або академічної, історії цієї науки.

Перший етап офіційної історії соціології розпочина­ється, як уже зазначалося вище, з появи контівської про­грами перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обгрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст.-У цей період інтенсивно розвиваються емпі­ричні соціологічні дослідження, однак між ними і соціоло­гічними теоріями суспільства ще відсутній скільки-небудь

б

систематичний зв'язок. Домінуючим методологічним на­прямом у соціології цього періоду виступає позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, на­бираючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарві-нізму тощо. У цей період також формується і набуває поширення марксистська соціальна теорія.

Другий етап офіційної історії соціології розпочинаєть­ся з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років нашого сто­річчя. Його зміст пов'язаний насамперед з гострою кри­зою натуралістської соціології і «переломом» у розвитку соціологічної теорії, наслідком якого стає поворот інтере­сів до проблем соціальної дії і взаємодії, розробка методів «розуміючої соціології» та концепцій соціології особисто­сті. Проблематика загальної соціологічної теорії поєдну­ється у цей час з проблематикою емпіричної соціології, як це має місце у науковій діяльності класиків соціології — Е. Дюркгейма та М. Вебера. Характерною рисою історії соціології цього періоду виступає також її інституціоналі-зація як академічної дисципліни — введення до навчальних планів університетів, створення перших кафедр і факульте­тів, організація професійних асоціацій соціологів тощо.

Третій етап академічної історії соціології, що охоплює період кінця 20—70-х рокіз нашого сторіччя,— це час фор­мування основних її сучасних теоретичних напрямів, Ін­тенсивної галузевої диференціації, дальшого вдосконален­ня методів дослідження. Якщо у ряді європейських країн у цей час внаслідок світових війн і революційних потрясінь виникають значні перешкоди в розвитку наук про суспіль­ство, то соціологія у США розвивається більш стабільно і в деяких питаннях навіть займає лідерські позиції. Однак •з кінця 50-х років соціологічна наука європейських країн поступово надолужує втрачене і відновлює свій традиційно високий рівень. Крім того, в цей період відбувається інтен­сивне поширення цієї науки в країнах Сходу та Латинської Америки.

Починаючи з 70-х років прийнято вести мову про новіт­ній (сучасний) у вузькому значенні цього слова етап роз­витку соціології.

У навчальному посібнику розглядаються головні момен­ти розвитку світової соціологічної думки від античності до кінця другого етапу її офіційної історії. Матеріали з історії вітчизняної соціологічної думки автори викладуть у нас­тупній частині посібника, який готується до видання.

ГЛАВА 1

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО ЗНАННЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства

Найдавнішою формою відображення та пояснення сві­ту природи і людини була міфологія (від грец. тіШоз — старовинна легенда, оповідь та 1о§оз — слово, вчення, опо­відання).

Міф — складне явище й об'єкт нескінченних дискусій про його сутність, природу, функції, про що свідчить наяв­ність близько 500 спроб визначення міфа. І це не випадко­во, оскільки міф — явище поліфункціональне; в ньому уособлюються примітивний світогляд людини, спроби по­яснення природи і сутності різноманітних явищ дійсності, релігійні уявлення, певні ідеологічні функції, складне спле­тіння вигадки, віри, знання та ін., проте сутність міфа не зводиться до жодного з них.

Міф — фантастичне відображення людиною світу на стадіях родового та раннього класового суспільства, в яко­му явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень, де суб'єктивний образ (уява) ототожнюється з об'єктивним чи суб'єктивним предметом, явищем чи про­цесом.

У міфі всі явища природи та суспільства відтворюють­ся в персоніфікованій формі, художньо узагальнених на­очних образах. О. Ф. Лосєв виділяє кілька характерних ознак міфа: міф — чуттєва уява, але на відміну від зви­чайних чуттєвих уявлень міфологічна фантазія наповнена чудесами; міф — завжди узагальнене відтворення певного роду явищ; він — безпосередній предметний збіг загаль­ної ідеї та чуттєвого образу, де ідеальне тотожне матері­альному.

Міфологія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. Не виді­ляючи себе із світу природи, людина сприймала її такою, як і систему власних родообщинних відносин, в яких вона ж:іла. Тому природа — земля, небо, рослинний та тварин­ний світ — у її уяві були аналогічними родовій общині і

7

мислились як живі, розумні, родинно споріднені між со­бою істоти. Звідси — анімалізація (одухотворення) та антропоморфізація — наділення людськими властивостями (олюднення) всіх предметів і явищ природи, а також над­природних істот (духів, богів).

Міф — форма синкретичного світосприйняття, в якій органічно поєднані матеріально-практичний і теоретичний досвід родового суспільства — практичне, художнє, мо­ральне, пізнавальне освоєння світу, який сам по собі був для людини фантастичним і загадковим. Міф переводив загадковість і таємничість буття на мову зрозумілого чут­тєво-образного сприйняття — персоніфікований, уособле­ний, узагальнений образ.

Наше раціоналістичне мислення не може повністю ус­відомити міфологічне світосприйняття, для якого міф був не стільки способом пояснення світу, скільки злиттям, ототожненням з ним: міфом була сама реальність, а ре­альність ототожнювалася з міфом, ідеальне — з матері­альним і навпаки. У ньому персоніфікувалось і матеріаль­не (природа — Пан), й ідеальне (мудрість — Афіна, до­ля— мойри, чи парки), соціальні та містичні процеси (дотепність, мандри, торгівля, супроводження душ помер­лих— Гермес).

Ми наводимо приклади з міфології давніх греків та римлян як найбільш відомих у культурі європейських на­родів. Але всі етноси мають свою міфологію. Пік її роз­квіту випадає на період розвитку родообщинних відносин. З цією епохою пов'язано утворення найвідоміших мі­фологій— Веди, Махабхарати (Індія), Іліади та Одіссеї (Греція), Авести (Іран), німецької, скандинавської, сло­в'янської та інших міфологій.

У міфах кожного народу, як правило, розглядаються питання походження Сонця, Місяця, зірок, Землі (космо­гонія), земної природи — гір, лісів, тварин, води і т. п.; особливе місце належить міфам про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, похо­дження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.) — (антропогонія). Тому не випадково, що в різних народів трапляються схо­жі міфологічні образи, наприклад подібність культу сло­в'янської богині Лади та її дочки Лелі до культу грецької Деметри та Кори-Персефони. В інших образах сучасні дослідники вбачають прямий чи опосередкований зв'язок пізніших міфів із давньою міфологією. Так, відоме загаль­нослов'янське божество Перун розглядається в контексті загальноіндоєвропейського походження як паралель індій­ського міфологічного образу Індри, від якого виводять

8

Зевса-громовержця, германського Тора, балтського Перку-наса та ін.

Міфологія не розташовує події в часі, хоча в деяких з них існує міфологема про> першопочатковий час, період перших доленосних подій, час створення світу тощо.

Первісні часи в міфології мають велике значення; з ни­ми пов'язується все найкраще та найістотніше в житті лю­дини. Тому не випадково теперішнє і майбутнє орієнтовані до минулого, соціальна історія проектується на екран першопочаткових часів, часів «золотого» та «срібного» ві­ків, коли люди вели райський спосіб життя, не знали воєн, братовбивства і чвар (Гесіод «Роботи і дні»), жили довго й щасливо. В ці часи вони навчилися добувати вогонь, створювати знаряддя праці, будувати житло, використову­вати лікарські трави та ін.

У міфі теперішнє і майбутнє не є предметом особливо­го інтересу, оскільки вони фаталістично запрограмовані й жорстко детерміновані вже в далекому минулому, їхня до­ля визначена заздалегідь. Цікаво, що така орієнтація ідеа­лу на минуле тривалий час правила за зразок для різно­манітних соціологічних і філософських концепцій, у яких минуле було овіяне романтичним ореолом. Досить згадати ідилічні картини щасливого дитинства людства, коли пану­вала свобода та рівність між людьми, «природне право» і «природний стан», який ще у- XVIII ст. переоцінював видатний французький мислитель Жан Жак Руссо.

Моделлю діяльності, взаємодії міфологічних героїв є тип родообщинних відносин етносу — тзорця відповідної системи міфів, норм, моралі, взаємостосунків, уява про світ якого знаходила своє відображення в міфах. Проте земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії пере­творювалось у надсоціальне та надприродне, ставало чу­десним і загадковим. Людина та її діяльність тут знахо­дяться на останньому плані і лише в тій мірі, в якій висту­пає об'єктом, іграшкою діяльності міфологічних сил.

Пасивний, споглядальний характер діяльності родової общини, її залежність від природних та соціальних сил у міфології видаються за немічність і безпорадність самої людини.

У міфі історія твориться богами; лише з їхньої волі чи за приреченням невблаганної долі діють герої. Вони бо­рються, помирають або відправляються в далекі й небез­печні мандри, перемагають чудовиськ і долають інші небезпеки, засновують нові держави. Події в міфі відбу­ваються поза історичним простором і часом і мають сак­ральний, священний характер.

9

Міфологія була першою системою світогляду, яка по-своєму пояснювала світ, причинно-наслідкові зв'язки, роз­повідала про добро та зло, в доступній формі художнього наївного образу орієнтувала людину в її діях та помислах. Проте в цій формі уявлень про дійсність переважало не ра­ціональне, а фантастичне знання; людина займала скром­не місце статиста.

З розвитком суспільства, що знаходить своє відобра­ження насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологіч­ного сприйняття дійсності до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різних історичних стадіях їхнього розвитку. Виникають нові фор­ми світосприйняття, де фантастичні образи поступово за­мінюються людськими, на перший план виходить людина, яка не сприймає покірно визначену долю, бореться з фату­мом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає ворогів.

Виникає нова форма соціального знання — епос.

Героїчний епос. Поняття епосу має два значення — як різновид художньо-літературної творчості (оповідання, ро­ман, поема тощо) і як героїчний епос.

Предметом нашого аналізу буде саме героїчний епос як особлива форма історичної пам'яті народу. В одних на­родів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ла­ду, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин.

У різних народів епос має свої форми та авторство, хо­ча переважно він є продуктом народної творчості. Існують великі за обсягом оповіді — книжні епопеї «Іліада» та «Одіссея» Гомера (XII—VII ст. до н. є., Греція), «Махаб-харата» В'яса (друга половина II тисячоліття до н. є., Ін­дія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. «Сасунці Давид» («Да­вид Сасунський»), киргизький «Манас» (близько 0,5 млн віршованих рядків), калмицький «Джангар», тюркський «Алпамиш» та ін. У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, у слов'янських народів — історичних пісень та оповідей: югославських юнацьких пісень, російських би­лин, українських історичних пісень та дум тощо.

Характерною для героїчного епосу є така деталь: чим пізніше він виникає, тим менше міфологічних елементів містить у собі і тим більше картин історичного побуту, відображення реальних історичних явищ несе слухачеві.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

10

Вони уособлюються в образі історично реального або ви­гаданого героя-богатиря, наділеного незвичайною силою, розумом, хитрістю, здатного долати всі перешкоди, що ви­никають на його шляху.

В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдо­історичний персонаж. Уособлюючи в собі добро та спра­ведливість, він бореться проти зла і неправди, які симво­лізує його супротивник, міфічний чи історично реальний. Боротьба найчастіше ведеться на фоні історичних подій та осіб. Так, у «Пісні про Байду» («В Цареграді на риноч­ку»), на думку багатьох дослідників, мова йде про заснов­ника Запорозької Січі на Хортиці та Томаківці черкаського старосту князя Дмитра Вишневецького, який у середині XVI ст. двічі ходив на Крим. Пізніше попав у полон, був виданий турецькому султанові, який за нищення турецьких володінь велів почепити козака на гак, де той прожив ще три дні, знущаючись над султаном та його вірою. Згідно з легендою, турки вирвали у Д. Вишневецького серце і з'їли його по шматочку, щоб пройнятися лицарською силою та зневагою до смерті. За іншими даними, Байді обіцяли жит­тя, якщо він відмовиться від християнської віри і прийме магометанство, на що той не погодився і пішов на муче­ницьку смерть. Існує версія, за якою прототипом Байди був Самійло Корецький, котрого стратили турки 1622 р. Та незалежно від того, хто саме став прототипом ко­зака Байди, в цій історичній пісні є всі характерні ознаки епічної оповіді про народного героя — мужнього, хвацько­го, байдужого до багатства, влади, не здатного на зраду своєї віри та народу. І тому на пропозицію «царя турець­кого»:

Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Возьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! козак відповідає:

Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівнбчка поганая!

Він приймає муки. Байда в цьому творі героїчного епосу виступає узагальненим образом українського козацтва — кращих синів України. Як особистість, він є носієм загаль­нонародної ідеології тих часів, принципів добра та спра­ведливості українського народу.

Епос істотно відрізняється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епо-

п

су — територія свого етносу та ворогів. Герой-богатир уособлює в собі ідеали й цінності свого народу, живе за його нормами, його дії підкорені загальному (роду, пле­мені, народу).

У героїчному епосі, особливо ранньому, надзвичайно виразно проявляється тенденція самоусвідомлення свого існування і виклик долі чи волі богів. Це характерно для того епосу, в якому значне місце займають міфологічні об­рази: вони ще домінують, але людина протидіє їм, бореть­ся з ними. Це — вже не смиренний індивід, що покірно плететься за долею, а бунтар, що піднімається з колін.

У цьому плані надзвичайний інтерес викликає один з найдавніших епосів людства, який виникає в кінці III ти­сячоліття до н. є. серед шуме"рів Дворіччя,— «Епос про Гільгамеша». Гільгамеш — напівлегендарний правитель міста Урука в Шумері за 2800 р. до н. є., що дружить з Енкіду — дикою людиною, котру на прохання богів ство­рює дошумерська богиня-мати Аруру:

«
Омила руки Аруру.
Відщипнула глини, кинула на землю,
Виліпила Енкіду, створила героя.
...Шерстю вкрите все його тіло,
Мов у жінки, волосся в нього.
...Ні людей, ні світу не відав...
Разом з газелями їсть він трави,
'Разом із стадом шука водопою,

Разом із звіром серце водою тішить.

Пізнавальне значення «Епосу про Гільгамеша» величез­не. Ми натрапили на оповідь про створення людини, яка дуже нагадує перші вірші Буття Старого Заповіту Біблії. В цьому епосі розгортається широка панорама життя лю­дей того часу: побут, вірування, спосіб життя і т. д. Але найбільш вражаючі сторінки твору пов'язані з постанов­кою вічних філософських проблем — життя та смерті. Приголомшує глибина усвідомлення людиною, яка тіль­ки-но ступила на поріг культури і цивілізації, питань сво­єї тимчасовості на землі, розуміння конечності свого буття.

Гільгамеш та Енкіду вбивають страшного Хумбабу, у якого «уста його — полум'я, смерть — його подих», «ураган його голос, море хвилить, хита суходоли», «уста розверз-не — здригається небо, гори тремтять, хитаються скелі і все живе утікає в провалля». Цар богів Елліль доручив Хумбабі, щоб «кедровий ліс оберігав він, страхи людські йому довірив». У цьому сюжеті «Епосу про Гільгамеша» відчувається переможний поступ людини, що звільняється

12

від страху перед стихійною силою природи і намагається подолати зло космічного хаосу.

Незабаром Енкіду захворів, «стала важча недуга Ен­кіду»:

Що за сон огорнув тебе нині?
Став ти темний, і мене не чуєш!
А той голови підвести не може.
Торкнув він серце — воно не б'ється.
...Гільгамеш за Енкіду, своїм другом,
. Гірко плаче, біжить в пустелю:

«Чи я не так само помру, як Енкіду?»

Невтішне горе Гільгамеша, та жахлива думка пронизує мозок героя:

Енкіду, друг мій, якого так любив я, ...Людська доля його спіткала! ...Черви до носа його проникли! Смерті я жахнувся, життя не знайду я! ...Енкіду, друг мій, став земним прахом! Так, як він,— чи не ляжу я в землю, Щоб уже не встати ніколи?

Устами мудрої чашниці, якій Гільгамеш розповідає про смерть Енкіду, висловлюється глибока мудрість усіх часів і народів, хіба що тут не вистачає згадки про працю:

Боги, коли творили людину,— Смерть вони судили людині... Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу, Вдень і вночі — завжди будь веселий. Учту справляй щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй ти! Хай будуть чисті твої одіння, Волосся чисте, омивайся водою, Дивись, як дитя твою руку тримає, Своїми обіймами тіш подругу — Нема іншого діла в людини!

У цьому вражаючому за змістом і формою епічному гворі чітко простежуються контури філософської Та худож­ньої культури давніх іудеїв, греків, римлян.

Таким чином, героїчний епос був значним кроком упе­ред у розвитку самопізнання людиною своєї особливої природи і долі. Епос містить багатий матеріал для пізнан­ня умов життя, побуту, культури своїх етносів, оперує іс­торичними фактами і відносно чітко визначений у просторі і часі. Суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини, яке служило прототипом міфологічних героїв.

13

Героїчний епос був поетизованою філософією, мораллю, політикою, нормами повсякденної життєдіяльності етносів, елементом їхньої духовної культури, на якій виховувалися численні покоління, оскільки він відображав найголовніше, найістотніше в ідеалах і цінностях кожного народу. А сам епічний герой виступає як образ узагальненого, персоніфі­кованого етносу: герой-богатир захищає народ, рідну зем­лю, віру предків, живе за законами і нормами свого роду і в своїх вчинках керується ними.

Міфологія та епос — позанаукові форми відображення дійсності. Як інформативний феномен, необхідний для ви­рішення суто практичних проблем повсякденного життя, вони не можуть задовольняти запитів практики нової си­стеми організації суспільного життя — держави, що прихо­дить на зміну первісній родовій общині. Вони ще співісну­ють з новими формами знання, проте їх первісна доміную­ча роль поступово відтісняється на задній план.

Соціально-історичний прогрес породжує нові форми пізнання дійсності та її відтворення в свідомості індивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення перших математичних і природничих наук. Міфологія та епос замінюються точні­шим описуванням минулих подій — історичними хроніка­ми та історією.

Виникають елементи наукового знання. Це стає можли­вим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці, по­глибленням її спеціалізації, вдосконаленням знарядь тру­дової діяльності. Особливо велике значення для виникнен­ня науки мало відокремлення розумової праці від фізич­ної, коли з'являється категорія людей, що професійно займається духовною діяльністю. Це перетворює її у від­носно самостійну сферу суспільної життєдіяльності, сприяє диференціації та спеціалізації форм діяльності, породжує специфічні закономірності й особливу логіку розвитку людського духу.