Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Дата: 23.05.2018
• Размер: 2.01 Mb.
• Имя файла: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Тип: Навчальний посібник; #19549
• страница: 3 из 31

§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення

для пізнання соціальних процесів

(логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)

В історії європейської культури міфологічне та епічне відображення минулого вперше витісняється розповідною історією у стародавніх греків та римлян. Цей процес від­бувається в період VII—VI ст. до н. є., коли поступово за­роджується якісно нова форма описування дійсності —

25

історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. її поява збігається з виникненням класової структури і політичної організації суспільства.

Історіографія та філософія змінюють попередні уявлен­ня людини про природу, суспільство, відтісняючи поступо­во міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична свідомість греків та римлян, а історична пам'ять цих наро­дів матеріалізується в письмових джерелах і документах. Писана історія перетворюється в могутній фактор соціаль­ного виховання на прикладах героїчних подвигів предків, стає важливим компонентом ідеологічної і політичної бо­ротьби.

Історична наука вносить у порівнянні з міфом та епо­сом нові елементи відтворення подій та явищ: їх хроноло­гічну послідовність, описування подій у просторі та часі, спроби розкриття їхніх причин, фіксацію одиничного й особливого без аналізу загального, оскільки останнє мис-лилось як подібність, аналог одиничного та ін.

Розвиток історії йде паралельно з іншими пізнаваль­ними процесами, оскільки ні міфологія, ні епос, хроноло­гічно звернені до минулого, не могли розв'язати нові проблеми, що поставали з появою нової політичної органі­зації суспільства — її соціальною структурою, системою нових суспільних та міждержавних відносин, новим світо­сприйняттям соціальних реалій. Суспільні потреби класо­вого суспільства породжують нові форми їх відображення, обгрунтування та захисту, зумовлюють появу більш доско­налих засобів аналізу соціальних проблем та методів їх розв'язання.

Далі здійснюється спеціалізація розумової діяльності, що теж відбивається на розвитку пізнання. Виникають но­ві форми суспільної свідомості — політична, правова, фі­лософська та ін.

Філософія замінила споглядальне конкретнб-чуттєве, художньо-образне сприйняття дійсності в міфології та епосі раціональним, теоретичним пізнанням. З її появою буденний, емпіричний рівень відображення дійсності «до­будовується» глибшим, фундаментальнішим — теоретич­ним. Відбувся перехід від чуттєвого знання до теоретич­ного, від одиничного відображення до загального. Про це докладніше піде мова при аналізі соціально-філософських проблем суспільства. Тут лише зауважимо, що усвідом­лення тодішньою філософією цих проблем різко негатив­но відбилося на розвиткові історії як науки.

Сьогодні ніхто не заперечує, що корінням генеалогічно-

26

го древа науки XX ст. є антична філософія (першофілосо-фія) — «мати наук». Це — тривіальна істина. Проте при більш ретельному аналізі виявляється, що вона не безпе­речна. Справа в тому, що майже паралельно з розвитком античної філософії VII—V ст. до н. є. (Фалес, Анаксі-мандр, Анаксімен, Геракліт) відбувається становлення іс­торичної науки, пов'язаної з іменами перших представників давньогрецької історичної думки, названих логографами. З їх творчістю пов'язане виникнення першої історичної про­зи в Греції.

Розрізняють два покоління логографів: старше (VI — перша половина V ст. до н. є.), до якого належать Кадм з Мілету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Самоса, Харон з Лампсаку та ін., і молодше (друга по­ловина V ст. до н. є.) — Ксанф-лідієць, Гелланік з Лесбо­су, Ферекід та ін.

З діяльністю логографів антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побу­тового чи історичного характеру до їх писемного запису. Мілетянин Кадм вперше замість віршів передавав свої розповіді прозою, фіксуючи їх письмово. У творчості лого­графів відображені і генеалогії древніх родів, і географіч­ні знання. На основі переосмислення легенд і міфів вони намагалися відтворити історію грецьких полісів, «варвар­ських» (чужих) країн і т. д., про що свідчать фрагменти з творів Гекатея, Ксанфа, Харона, Гелланіка та ін. Але, на жаль, до нас не дійшло жодної завершеної, повної праці логографів.

Найбільшою заслугою логографів, особливо їх молод­шого покоління, є спроби описування історичних подій і процесів на основі легенд, оповідей, документальних мате­ріалів тощо. Вони намагалися відкинути містичне, ірраціо­нальне, міфологічне, замінити все це раціональним осмис­ленням на основі здорового глузду. Історія була тоді єди­ним нефілософським суспільствознавством, і її головні труднощі полягали в розмежуванні не з іншими сферами соціальних емпіричних досліджень (такі були відсутні), не з філософією (ця межа була очевидною), а з міфічним переказом, тобто з «пізнанням» історії, яке не містило в собі наукового елемента.

Школа логографів у певній мірі поставила питання про достовірність історичного матеріалу. З нею безпосередньо пов'язана також проблема критичного ставлення до міфо­логії.

З діяльністю логографів можна пов'язати появу прин­ципів відбору, класифікації та викладення фактів, що роз-

27

кривають історію окремих полісів-держав та народів. Во­ни першими почали використовувати документальні дже­рела та раціональні розповіді про минулі історичні події. Логографи, писав Діонісій Галікарнасський (грецький іс­торик І ст. до н. є.), «...переслідували завжди одну мету: зібрати в одне ціле всі перекази для кожного народу або держави, які збереглись у місцевих жителів або були за­писані в релігійних і світських книгах».

Для логографів характерне «раціоналістичне осмислен­ня міфів та легенд, що свідчать про зачатки наукової кри­тики»; в їх творчості використовувалися «власні спостере­ження та осмислення фактів, розпитування та дослі­дження».

Значним науковим здобутком логографів є введення ними в історичне описування фактора часу. На основі хро­нік, списків посадових осіб^ зіставлення фактів логографи намагалися відтворити хронологічну послідовність мину­лих подій ранньої історії греків, викладали сучасні їм історичні явища в хронологічній послідовності. В їхніх працях події розгортаються від минувшини до сучасності, як наприклад, в «Генеалогіях» Гекатея Мілетського. І це — дуже важливий набуток культури та науки того часу. Ад­же в міфах час, по суті, не фіксувався; в епосі він консер­вувався лише в межах зображуваних подій далекого минулого, а соціальні орієнтації на ідеали теж були спря­мовані в минулі часи «золотого віку». Цим грішили і міфо­логія, й епос. У праці Гелланіка «Аттіда» відображається хронологічно послідовний літопис подій і фактів, що від­буваються в Афінах та інших місцях Греції.

Часова і просторова систематизація та групування ма­теріалів і фактів, критичне ставлення до" різноманітних інформаційних джерел та раціоналістичне переосмислення матеріалів, використання власних спостережень і розві­док — це принципово нові елементи, що були внесені в со­ціальне знання та пізнання логографами. їхній творчий доробок став фундаментом, на ■ якому зводилася власне історична наука, бо логографів ще не можна назвати істо­риками в строгому значенні цього слова, хоча з їх діяль­ності торується шлях до історичної науки. Логографи не спеціалізувалися на дослідженні історії, хоча й започатку­вали її. У такій же мірі їх можна вважати першопроход-цями, що заклали основи літературної прози стародавніх греків і були першими грецькими географами (оповідання Скілака про подорож до Індії, велика праця Гекатея Мі­летського «Землеописання», яка містила багатий геогра­фічний матеріал країнознавчого характеру та, можливо,

28

карту із зображенням ойкумени — заселеної людьми час­тини суші).

Логографів можна назвати енциклопедистами свого ча­су. Такі люди з'являються переважно на переломних етапах розвитку культури і започатковують не якийсь один, а різні напрямки духовної діяльності наступних по­колінь.

їхня творчість не позбавлена суперечностей. «Батько» історії Фукідід неодноразово згадує ім'я логографа, «сина Гегесандра» — «історика Гекатея», який під час «перебу­вання в Фівах перерахував жерцям свій родовід (родона­чальник якого, шістнадцятий предок, за його словами, був богом)... І ось, коли Гекатей послався на свою родовід­ну і в шістнадцятому коліні звів її до бога, вони проти­ставили йому свої родовідні розрахунки і заперечували походження людини від бога». Жерці протягом багатьох століть вели облік родоводів царів та жерців і, за їх сло­вами, за «11340 літ у Єгипті царствували тільки смертні люди, а не боги в людському образі». Жерці проілюстру­вали Гекатеєві свої аргументи на родоводі 345 поколінь земних людей — «піромісів», чи «прекрасних і благород­них людей», де піроміс походив від піроміса і 345 великих статуй яких зберігалися в храмі.

Це — цікава ілюстрація класичної ситуації, повторюва­ної в різні часи, за якої раціональні принципи аналізу та діяльності щодо інших об'єктів нерідко вступають у супе­речність, коли вони спрямовуються до творця і зачіпають його особисті інтереси. Так і у випадку з Гекатеєм: раціо­нально переосмислюючи міфологеми заради істини, він сам, можливо і несвідомо, створював міфологему божест­венного походження засновника власного роду. І це не дивно: кожна епоха творить свої міфи, зумовлює люд­ську причетність чи відмежування від них, у залежності від рівня їх соціального престижу, групових та особистих інтересів і т. д.

Та скільки б не було суперечностей чи недоречностей в історичних творах логографів, які дійшли до нас, все ж вони ніяк не зменшують їхньої ролі у виникненні історич­ної науки. Логографів можна називати праісториками, протоісториками, попередниками істориків,— як завгодно. Вже в ^античній науці їх називали по-різному: логографа­ми' (творцями літературного жанру), істориками, геогра­фами, мандрівниками (залежно від конкретних обставин і сфер їхньої діяльності). Що ж стосується процесу форму­вання нової галузі суспільного знання — історії, то її ви­токи, генезис і принципи безпосередньо пов'язані з твор-

29

чістю тих логографів, що займалися проблемами історії суспільства, і саме в цій ролі вони є попередниками цілої плеяди грецьких учених, професійна діяльність яких зосе­реджувалась на історичних дослідженнях, написанні іс­торії.

На грунті історичного доробку логографів виникає пер­ша наука про суспільство, яка спирається на емпіричний матеріал, дані спостережень учасників подій, на матеріали тогочасних документів, інші джерела. Розробляються пер­ші принципи пізнання соціальних явищ, перші спроби осмислення логіки пізнання. Всі ці процеси пов'язані з виникненням історії як науки.

Найпершим пам'ятником історичної науки є знаменита робота видатного вченого, «батька історії» Геродота «Істо­рія».

Геродот (між 490 і 480 — близько 425 р. до н. є.) у сво­їй праці, яка умовно була названа «Історія», описує гре-ко-перські війни з 509 Д° 478 р. до н. є., які вели вільні давньогрецькі міста-поліси проти східної перської деспотії і які завершились у 449 р. до и. є. перемогою греків і під­несенням ролі Афін у житті рабовласницької грецької держави як домінуючої політичної сили.

Робота Геродота цікавить нас не як історичний доку­мент, що розповідає про певні події. Це справа істориків. Для соціології вона цінна як певний пізнавальний доку­мент, що містить ряд нових елементів, пов'язаних з науко­вими дослідженнями соціальних процесів.

Велика заслуга Геродота полягає в тому, що він, як і його попередники-логографи, намагається раціонально пе­реосмислити величезний історичний матеріал — генеалогії, місцеві хроніки, землеописання, письмові та усні легенди й оповіді, матеріали логографів, розповіді очевидців, свід­ків та учасників подій, особисті спостереження і т. д. І хо­ча в цій раціональності він не завжди послідовний, оскіль­ки вважає, що важливіше передати розповідь про певну подію, а не визначати її достовірність, проте в ряді місць досить критично ставиться до відтворюваних фактів.

Про характер роботи Геродота з джерелами інформа­ції свідчить таке його зауваження: «До сих пір я розпові­дав про те, що бачив своїми очима, керуючись власними судженнями чи відомостями, котрі я збирав • особисто. Тепер я хочу повідомити те, про що дізнався з розповідей із єгипетської історії».

Якісно новим моментом побудови Геродотом своєї «Іс­торії» є введення принципу, що об'єднує його твір в єдине ціле. Цим принципом виступає ідея боротьби Греції зі Схо-

30

дом, переваги вільних греків над уярмленими східними варварами.

Геродот, щоправда, не міг подолати численних забобо­нів свого часу, тому його погляди багато в чому супереч­ливі, йому ще бракує органічної єдності, цільності, стро­гої наукової визначеності при описуванні та поясненні подій. Проте його «Історія» з фактографічного боку — пер­ше історичне дослідження, з якого розпочинається інтен­сивний розвиток науки про суспільство, де наявні елементи наукового дослідження соціальних явищ, а саме: критич­ний аналіз окремих повідомлень та фактів, хронологічна послідовність і системність викладу матеріалу, намагання достовірного викладу фактів, посилання і вказівки на від­повідні джерела історичної інформації тощо. Усе це дало підстави Ціцерону назвати Геродота «батьком історії». У творчості Геродота людина вперше виходить на арену історії як її головний і єдиний суб'єкт.

Істотним кроком уперед у розвитку історичного піз­нання стала творчість видатного представника історичної науки античної Греції Фукідіда.

Фукідід (близько 460—400 р. до н. є.) сам брав участь у Пелопонесській війні в 424 р. до н. є. (він був стратегом і командуючим афінською ескадрою). За запізнення з вій­ськовою допомогою афінському гарнізону, який потерпів поразку, Фукідіда було засуджено на вигнання. Там він і займався впродовж 20 років збиранням матеріалу для сво­єї видатної праці з історії Пелопонесської війни, яка йшла між грецькими полісами з 431 до 404 р. до н. є. Фукідід описав події з початку війни до осені 411 р. до н. є. у пра­ці, що пізніше дістала назву «Історія».

«Історія» Фукідіда — це унікальна праця з точки зору її наукової достовірності. її автор, за свідченням дослід­ників, не використав жодного недостовірного факту.

Тут наявні всі основні елементи, що характерні для на­укового дослідження: послідовність логіки викладу мате­ріалу, спроба знайти соціальні детермінанти подій, строгий відбір фактичного матеріалу на основі ретельної перевір­ки, усунення повчань та авторських сентенцій і оцінок, суб'єктивного ставлення до зображуваного, яке є досить типовим не лише для логографів, а й для істориків пізніших часів.

Оцінюючи наукове значення доробку Фукідіда, слід за­значити, що ті принципи історичного дослідження, які він висловлює в своїй праці, є, по суті, універсальними прин­ципами соціального пізнання, в тому числі й соціологіч­ного.

31

У першій частині «Історії» Фукідід ставить проблему достовірності використаних матеріалів про події Пелопо-несської війни, підкреслюючи, що він поставив «собі за­вдання описувати їх, одержуючи відомості не шляхом роз­питування першого-ліпшого і не за власним розсудом, а зображати, з одного боку, лише ті події, у яких самому довелося бути присутнім, а з другого — розбирати пові­домлення інших зі всією можливою точністю». Вказуючи на таке важливе джерело для розуміння описуваних по­дій, як промови, Фукідід зауважує, що їх не можна точно передати, тому він, «наскільки можливо, дотримується за-гального смислу дійсно виголошених промов».

Фукідід прекрасно розуміє, наскільки «ускладнені істо­ричні пошуки» давно минулих подій і фактів. Описуючи з перших сторінок прадавню історію племен і народів, що проживали на території Греції, Фукідід критично оцінює легендарні й поетичні розповіді про минуле. Поети «пере­більшують і прикрашають оспівувані ними події», гово­рить він, а історії, «які пишуть логографи (більш вишу­кано, ніж правдиво)», перетворилися в легендарні і «за давністю не піддаються перевірці».

Він відкидає свідчення людей у залежності від їх суб'­єктивного ставлення до воюючих сторін чи від сили їх па­м'яті.

З упевненістю людини, що сумлінно виконала свій обо­в'язок, Фукідід пише: «Моє дослідження, при відсутності в ньому всього легендарного, можливо, здається малопри-вабливим. Але якщо хто захоче дослідити достовірність ми­нулих і можливість майбутніх подій (які можуть повто­рюватися завдяки властивостям людської природи в то­му ж чи подібному вигляді), то для мене буде достатньо, якщо він визнає мої дослідження корисними. Моя праця створена як надбання навіки, а не для хвилинного успіху у слухачів». У цьому ємкому лаконічному уривку закла­дено дуже- багато: скепсис до легенд та міфів як джерел історичної науки, ідея повторюваності в історії «завдяки властивостям людської природи», впевненість у корисно­сті здійсненої праці для майбутнього.

Докоряючи тим, хто не «утруднює себе пошуком істи­ни», Фукідід заперечує значення призвісток (прикмет), чу­дес, втручання богів в історичні події. Так, розповідаючи про афінського державного діяча й полководця Нікія, він зневажливо зауважує, що той надавав великого значення тірнзвісткам і т. п.

Слід звернути увагу і на ніби мимохідь висловлену Фу-хідідом фразу про події, «які можуть повторитись». У цьо-

32

му висловлюванні міститься зачаток ідеї історичного кру­говороту, циклічності розвитку суспільства, яка стане однією з центральних у пізніших історичних і соціально-філософських концепціях. При цьому він виходить з того, що повторюваність подій і доль випливає з властивостей людської природи, а не з якихось містичних чи космічних начал. Тут, правда, мається на увазі повторюваність (по­дібність) індивідуальних дій та доль, тоді як концепції круговороту розглядатимуть циклічності в розвитку наро­дів, держав, культур і т. п.

Переконаність у можливому повторюванні соціальних явищ та процесів, виникнення можливих аналогій у май­бутньому — основа впевненості Фукідіда в корисності своєї праці для прийдешніх політиків, які мають враховувати в своїй діяльності досвід і помилки минулого. Це — над­звичайно істотний новий елемент, який сам ФукідГд, мож­ливо, усвідомлював не повною мірою, хоч, по суті, це про­образ гносеологічного принципу, пов'язаного з прогнозу­ванням, передбаченням розвитку подій у майбутньому на основі знання про минуле та сучасне, якщо воно базується на достовірному знанні та цивірених фактах.

«Історія» Фукідіда- з боку фактології майже бездоган­на. Якщо той чи інший факт не підтверджується відповід­ними джерелами, то Фукідід робить застереження, що не міг установити його точно.

Дослідження історії Пелопонесської війни приводить Фукідіда до розуміння різниці між причиною та приводом подій. Історичні процеси він розглядає як результати ді­яльності людей, зумовлені особливостями «людської при­роди» з їх прагненнями до здійснення своїх надій, інтере­сів, до влади, з намаганнями позбутися бідності чи збіль-лнити свій достаток і т. д. Ці властивості людської натури і є причинами повторюваності самої історії.

Фукідід звертає увагу на роль географічного положен­ня, багатства держави та їх впливу на хід історії. І це надзвичайно цікаво, оскільки тут фактично вперше в істо­рії суспільної думки зовнішні фактори впливу на історичні процеси виступають не в образі богів чи фатуму, а мають земне — природне чи соціальне походження.

Творчість Фукідіда, принципи його історичного опису­вання істотно вплинули на подальший розвиток історич­ного знання і творчість наступних поколінь істориків, та­ких як Ксенофонт ((близько 430 — 355 чи 354 р. до н. є.), який безпосередньо продовжує роботу Фукідіда й описує події з 411 до 362 р. до н. є. у праці «Грецька історія»), Полібій, Плутарх та ін.

2 828

33

Полібій (близько 201 — 120 р. до н. є.) —давньогрець­кий історик, після перемоги Риму над греками був залож­ником і 16 років прожив у Римі, автор проримської праці «Всесвітня історія».

У творчості Полібія ми знаходимо кілька нових прин­ципів, що розширюють межі соціального пізнання. Вже сама назва праці показує, що її автор виходить за межі старої традиції розглядати історичні процеси локально (культурні греки і чужинці-варвари з їх незрозумілою мо­вою та дивними звичаями й культурою). Полібій розгля­дає історичні процеси у їх взаємозв'язку.

Важливим фактором розвитку всесвітньої історії, на його думку, є державна машина. Вона досягла абсолют­ної досконалості в політичній системі Римської держаьи, що й зумовило панівну роль Риму в долі «всезагальної іс­торії» народів Греції, Македонії, Єгипту, Сирії, Карфаге­на, Малої Азії та ін.

Полібій доводить, що Римська держава завдяки впли­ву долі (телеологічної мети) змогла належним чином спря­мувати історичні події і «підкорила їх одній меті», коли історія стає ніби єдиним цілим, де події в Італії та Лівії переплітаються з еллінськими та азіатськими і все зво­диться до того самого завершення, до одного кінця. Доля є неминучою і всемогутньою, і саме вона визначає, який народ чи держава покликані стати ведучою силою в істо­ричному процесі, що розвивається по колу. _

Політичні форми держави змінюються послідовно одна за одною, маючи між собою спотворені проміжні «ненор­мальні» форми: монархія-+т\іратя->-аристократія-+олігар-хія-мЗежо/срапя-»-анархія (охлократія). Анархія призво­дить до встановлення монархії, і таким чином коло зами­кається, а історія повторюється завдяки впливу невблаган­ної долі..

Проте Полібій не завжди послідовний у визнанні зна­чення долі, оскільки при розгляді інших подій ніби забуває про її існування. Так, у його творчості чітко визначилося розуміння- ролі історичної особи в суспільстві, яка здатна прискорити чи загальмувати розвиток тих чи інших полі­тичних структур та процесів, боротися проти «сили долі», переслідуючи свої цілі й інтереси. В цьому контексті він аналізує діяльність Ганнібала, Персея, Сціпіона Старшо­го та ін. Своєю особливою заслугою Полібій вважає від­криття того, що всі суспільні явища породжуються певни­ми причинами земного походження. «Не варто,— пише він,— залучати божество для пояснення таких випадків,

34

коли існує можливість віднайти, від чого чи завдяки чому відбулося те, що сталося».

На відміну від Фукідїда, який концентрував увагу на точності описування історичних подій, Полібій вбачає своє завдання в поясненні їх, у розкритті взаємопов'язаних причин. Доля, божество і фатум Полібія-філософа відсту­пають на другий план у Полібія-історика і вченого. Про це свідчить і те, що причини війн він вбачає в зіткненні торгових інтересів і т. п.

Історична концепція Полібія — приклад перетворення історичної науки в ідеологічну силу панівного класу рабо­власницького Риму. Запеклий прихильник (і заложник!) Риму, що покорив Грецію — його вітчизну, Полібій свідомо перетворює історію в знаряддя активного ідеологічного звеличення Римської імперії. У цьому знайшов відобра­ження процес формування держави як могутньої сили, що визначає долю індивідів, класів і народів.

У творчості Полібія визначилося розуміння історичної науки як наставниці життя, і тому він не випадково під­креслював, що вона має бути прагматичною (від ргадта — діло), корисною, діловою.

Визначеність загальної концепції і принципів пізнання історії, що так чітко відобразились у «Всесвітній історії» Полібія, значною мірою вплинули на розвиток соціологіч­них концепцій епохи Відродження, особливо на творчість Н. Макіавеллі.

Посилення могутності Римської імперії, політичні ам­біції всевладних імператорів та претендентів на трон, полі­тичні авантюри й інтриги відобразились на процесі праг­матичного пізнання, в тому числі й історичного. Ці проце­си яскраво відтворив у своїх працях римський письменник та історик Таціт.

Публій Корнелій Таціт (близько 58—120) відомий свої­ми працями «Історія», «Аннали», у яких відтворюються переважно сучасні йому події в житті Римської імперії. Суперечливість імперської епохи відбилась і в творчості Таціта, коли він аналізує діяльність імператорів з точки зору не лише їх позитивної, але й реакційної діяльності. Діалектичне сприйняття історичного процесу — чи не най­характерніша риса цього історика.

У пізнавальному аспекті творчість Таціта становить інтерес у зв'язку з тим, що він, порівнюючи республікан­ський та імперський Рим, звертає увагу на ті соціальні й політичні умови, які безпосередньо чи опосередковано впливають на достовірність історичного матеріалу. Перша книга «Історії» Таціта розпочинається саме з цього: «Події

2*

35

попередніх восьмисот двадцяти, літ, які пройшли з часу заснування нашого міста (Рима.— Авт.), описували бага­то хто, і доки вони вели оповідь про діяння римського на­роду, розповіді їх були красномовними та щирими. Але... після того..., як усю владу прийшлося зосередити в руках однієї людини, ці великі таланти перевелися. Правду по­чали всіляко спотворювати — спочатку через незнання державних справ, котрі люди почали вважати для себе сто­ронніми, потім — з бажання полестити можновладцям, або навпаки, з ненависті до них. До думки нащадків не стало діла ні огудникам, ні лестунам. Але якщо лестощі, якими користується історик для того, щоб досягти успіху, огидні кожному, то до наговорів і наклепів всі охоче прислухо-вуються; це й зрозуміло: лестощі несуть на собі відбиток рабства, тоді як підступність виступає під личиною любо­ві до правди».

Таціт вказує на головні причини спотворення соціальної інформації, які криються в соціально-політичній системі, політичному режимові, рівні забезпечення інформаційним матеріалом, характері ставлення суб'єкта до пануючої си­стеми суспільних відносин і породжуваних нею суб'єктив­них мотивів творчої діяльності тощо. Значення останніх для дослідника історії він прекрасно розуміє і завершує наведену думку напутньою порадою «...тим, хто вирішив непохитно дотримуватись істини... вести свою оповідь, не піддаючись любові і не відаючи ненависті».

Аналіз генезису історичної науки показує, що саме в ній виникають і усвідомлюються важливі принципи соці­ального пізнання, оскільки об'єктом історичної науки була людина, суспільство, соціальні факти. Логографи та істо­рики, фіксуючи події, були першими, хто спеціалізував процес пізнання щодо суспільних явищ. І це не випадково. Адже на відміну від філософських досліджень, що розгля­дали буття в контексті всесвіту, логосу, історіографи мали конкретний об'єкт — суспільство, що об'єктивно сприяло постановці та вирішенню завдань, пов'язаних із розробкою принципів і засобів пізнання соціальних явищ. Багато з них стане предметом особливого вивчення через століття і тисячоліття, як, наприклад, проблема соціального факту.

Непересічною заслугою логографів та істориків антич­ності є систематичне описування та письмове фіксування історичних подій і фактів, постановка питання про досто­вірність та істинність соціальних фактів і їх критерії, за-початкування історичної критики, введення важливого принципу — хронологічного відтворення подій і фактів за ча­сом їх звершення, констатування фактора історичного про-

36

стору звершення подій, постановка в центр дослідження діяльності історично реальних осіб, а не богів чи міфоло­гічних героїв. Античні історики вперше в науковій практиці зробили спробу дати концептуальний виклад історичного матеріалу через систему ідеологічного бачення соціально­го світу; в їх творчості намітилися перші спроби розгляда­ти географічні, економічні, політичні, психологічні та куль­турні фактори як детермінанти історичних процесів, розу­міння різниці між причинами та приводами історичних подій; виявлення і розкриття факторів, що спотворюють, деформують правдивість історичного дослідження, та ба­гато ін.

Такої чіткості в постановці гносеологічних проблем у соціальній науці антична філософія не дала. Тому в прак­тиці історичної науки тих часів ми знаходимо більше ма­теріалів для розуміння особливостей формування соціаль­ного знання та пізнання, ніж у фундаментальних і глибо­ких філософських трактатах, хоча, звичайно, і там є чимало корисного та повчального.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історич­ної науки Стародавнього світу особливо значимий, оскіль­ки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують про­цес достовірного відображення соціальних явищ і спотво­рюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їх відбору й узагальнення і т. д. Саме тому без протосоціо-логії історія соціологічного знання буде неповною, а хроно­логічні рамки її генезису істотно обмеженими. Таким чи­ном, всебічність і повнота соціологічного знання неможливі без протосоціології.

Завершуючи аналіз історіографічного доробку антично­сті, ще раз хочеться звернути увагу на драматичність того факту, що геніальні відкриття тогочасної історії не стали набутком наукового пізнання свого часу і пройшли повз увагу філософії, яка розвивалася паралельно з історією, проте зневажливо ставилася до неї. Але про це мова йтиме далі.

Слабкою стороною історичної науки був її споглядаль­но-констатуючий характер.

Рабовласницьке суспільство тривалий час несло в собі рудименти родообщинного устрою, який був ближчим до природи, ніж до цивілізації, і тому в еллінській історії особливо відчутний її зв'язок з міфологізованим світогля-

37

дом, у якому людина, суспільство так чи інакше мисли-лись як елементи космічного цілого з його фаталізмом, провидінням чи долею, що прорікали суще. Незважаючи на спроби окремих істориків показати активність суб'екта-людини, можливість її волевиявлення і вибору, проблема свободи в її філософському смислі в цілому була нетипова для даного періоду. М. О. Бердяєв слушно зауважує, що еллінській свідомості не було притаманне «...усвідомлення свободи, творчого суб'єкта історії».

Ця традиція поряд з іншими фактами зумовила опи­совий, споглядальний характер розвитку історичної науки аж до XIX ст., коли впродовж віків історіографія обмежу­валася відтворенням реального історичного процесу в фік­сації подій, імен, фактів у просторі і часі і не вникала в глибинні механізми суспільно-історичного розвою, а завер­шилася кризою повзучого емпіризму, не здатного піднести­ся над фактами. До речі, саме ця криза стала однією з причин, що зумовили появу соціології в XIX ст.