Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій) Ідеали гуманістів не узгоджувалися з реальною практикою феодалізму і з тенденціями, що виникали у зв'язку з розвитком буржуазних відносин — первинним накопиченням капіталу, власності, розвитком егоїстичних інтересів, які так часто підкреслюються в дослідженнях учених цих часів. Суперечності між інтересами виникаючого «третього стану» й існуючою реальністю феодального суспільства зумовили переміщення досліджень з проблем особистості до проблем суспільства, держави, політики і права, бо саме в них були сконцентровані головні інтереси молодої буржуазії. Особистість почала розглядатися в більш загальному контексті, як елемент, частина цілого, а проблеми індивідуальної свободи — через свободи суспільства. У зв'язку з цим 81    постають питання про розвиток суспільства, його механізми, рушійні сили та закономірності.У науці поряд з традиційними проблемами буття поступово формуються концепції соціальної філософії, державного і приватного права, переглядаються релігійні доктрини походження суспільства та людини. Така переорієнтація зумовлювалася потребами молодої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту власних інтересів. Ці проблеми чітко ставляться в творчості видатних ідеологів нового класу — Н. Макіавеллі, Ж- Бодена та Г. Гроція. Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527) — італійський політичний діяч, письменник, мислитель. Він відкидає релігійне тлумачення історії і стверджує, що держава створена людьми, а не Богом. Людська історія породжується людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами, які є спонукальними мотивами людської діяльності. Людиною керує почуття самозбереження й особистий інтерес. Після необхідності захистити себе від загибелі людей найбільше побуджують до помсти спроби посягань на їх майно і честь. І тому навіть правителі мають утримуватися від таких акцій, бо люди скоріше забудуть смерть власного батька, ніж втрату спадщини чи позбавлення, майна. Природна^сутність людини в своїй основі незмінна, нею є егоїзм, що уособлюється в самозбереженні й особистому інтересі. Макіавеллі припускав, що ці риси людської натури формуються під впливом клімату. Оскільки інтереси людей стикаються між собою, що несе загрозу життю, породжує насильство, то держава потрібна як знаряддя для приборкання егоїзму і встановлення загального порядку. Держава — це вище породження людського розуму заради загального блага. Ідеальним типом держави Макіавеллі вважав республіканську форму правління, зразком якої була для нього Римська республіка. Про це він пише у праці «Роздуми на І декаду Тіта Лівія». В історію політики Макіавеллі ввійшов як ідеолог підступності та політичної безпринципності, а терміном «макіавеллізм» почали називати політичні дії, скеровані на досягнення мети будь-якими засобами, навіть аморальними. Проте таке звинувачення несправедливе. Макіавеллі — ідеолог раннього періоду розвитку капіталізму. Він жив у політично роздробленій Італії і прекрасно розумів необхідність централізованої єдиної країни. В своїх працях Макіавеллі аналізував багатовікову історію Італії з давніх-давен до сучасного йому стану державності і показав, яку зловісну роль відіграла католицька церква з її 82 претензіями на поєднання світської і релігійної влади. Тому відродження Італії як єдиної централізованої держави -Ма-кіавеллі пов'язує лише з принципом реалізації одноособової влади, котра за тогочасних умов була єдиною можливістю об'єднати країну. Для того щоб створити демократичну республіку, яка засновується на громадському обов'язку та доброчинності, в Італії немає відповідних умов. Програму створення централізованої держави Макіавеллі викладає в своїй знаменитій праці «Князь». Монарх може використовувати всі принципи для реалізації політичної мети — зміцнення державності. Це мають бути моральні засоби, зазначає Макіавеллі, та якщо вони не досягають мети, тоді правитель може використовувати все, що сприятиме могутності та благу держави. Монарх у таких випадках має поєднувати в собі мужність лева і хитрість лиса. Такі були політичні реалії часів Макіавеллі. До того ж ще з античності існувала традиція протиставлення політики й моралі. В радянській літературі в свій час особливо часто підкреслювали «аморалізм і віроломство» макіавеллівського розуміння політики у зв'язку з відривом її від моралі, хоча в цьому теж містилася доля «макіавеллізму». Адже відома заява В. І. Леніна, що «моралі в політиці нема, а є лише доцільність». А це вже ширше від «макіавеллізму», який все ж не відгороджувався від моралі в політиці. Французький політичний діяч, юрист, соціолог Жан Бо-ден (1530—1596) аналізує розвиток суспільства як поступальний процес на відміну від природних процесів, для яких характерний кругообіг. У праці «Метод легкого вивчення історії» Ж. Боден розглядає географічне середовище як фактор суспільного життя. На його думку, клімат, родючість грунтів, рельєф та інше зумовлюють особливості людського життя, їхні психологічні та інтелектуальні якості. Населення Землі від півночі до півдня проживає в трьох географічних поясах: жаркому, помірному, холодному (Африка, Європа і північні народи, які він ототожнює із скіфами). У зв'язку із «законом протилежностей», у тому числі «протилежністю властивостей тіла і духу», фізичні умови існування зумовлюють особливості тілесного і духовного складу людей: хто міцніший духом, той слабший фізично. З цього постулату Ж- Боден робить висновки про те, що дух настільки притаманний жителям півдня, наскільки тіло — жителям півночі. Ж- Боден — прихильник «золотої середини»: він вважає, що крайнощі кліматичних умов півночі та півдня врівно- 83      важуе зона помірного клімату, яка відповідає психологічним особливостям цих народів та формам їх діяльності. Жителі півночі — фізично міцні, жорстокі, марнотратні, бідні на розум, здебільшого займаються ремеслом, тоді як народи півдня — малорослі, фізично слабкі, духовні, умо-споглядальні, хитрі, замкнуті, скупі чи бережливі тощо. Для населення помірної кліматичної зони (Греція, Італія, Франція, Верхня Німеччина) притаманні такі риси, як фізична сила, хоробрість, розсудливість та поміркованість, мудрість, простота в стосунках, любов до спілкування та ін. Упертості жителя півдня відповідає легковажність «скіфа», тоді як жителям середнього поясу притаманна твердість.Цими факторами Боден пояснює розвиток наук у південних народів, ремесла у скіфів, державності, права, торгівлі, господарства у жителів помірного клімату, що виділяються різноманітними здібностями. Це вони дали світові знаменитих воєначальників, ораторів, правознавців, акторів, письменників і т. д. Розвиток суспільства залежить від впливу природного середовища, яке зумовлює розвиток кровногосподарчих сі-мей-союзів, з яких виростає держава. Найкращою формою державного правління Боден вважав монархію, обмежену законами. Якщо ж правитель діє поза законами, то він перетворюється в тирана, і народ має право вбити його. В соціологічному відношенні творчість Ж. Бодена цікава тим, що він започатковує становлення географічного напряму в соціології. Проблеми держави стають все актуальнішими у зв'язку з початком буржуазних революцій у Західній Європі. Гуго де Грот Гроцій (1583—1645) —голландський політик, юрист. У праці «Про право війни та миру» (1625) вперше викладає ідеї «природного права» та «суспільного договору», які стали ідеологічним обгрунтуванням права народу на революцію. Його робота написана під безпосереднім впливом Нідерландської буржуазної революції і боротьби народу за національну й політичну незалежність від феодальної Іспанії. Г. Гроцій вважає, що на первісному етапі історії люди були рівними у виробництві та споживанні, мали спільну власність. Але поступово принципи справедливості порушилися, з'явилися ворожнеча і ненависть, почалися війни, первісна комуністична община розпалася на поосібне існування людей. Проте в природі людини, на відміну від тварини, закладена потреба в спілкуванні, мирних взаємовідносинах із собі подібними, Для подолання ізольованості, ворожнечі 84 люди склали суспільний договір і створили державу. Людина від природи має право на незалежність і рівність. Держава, свідомо створена людьми, має забезпечити їм умови миру і злагоди у відповідності з «природним правом». На основі останнього держава забезпечує дію «людського права» — захист власності, покарання за злочини, дотримування угод між суб'єктами права і т. д. Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Гуго Гроцій, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та інші мислителі завершують епоху пізнього феодалізму в розвитку соціального знання, і кожен по-.своєму орієнтує його у майбутнє. Запитання для самоконтролю
       ГЛАВА ЗСОЦІАЛЬНІ ЗНАЧЕННЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII — ПОЧАТОК XIX ст.) § 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу XVII—XVIII ст. характеризуються інтенсивним процесом розвитку знань про людину, суспільство. Соціальне пізнання за формою та змістом істотно відрізнялося від попереднього: виникали нові галузі наукового знання (політична економія, соціальна статистика, демографія), використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, чітко ставиться питання про можливість використання математичних методів для соціального пізнання та прогнозування розвитку соціальних процесів. Суспільне знання розвивається без страху звинувачення в єресі чи богохульстві. Розкріпачена від теології думка спрямовується на пошуки істини. Парадигма нового часу про зв'язок природи і суспільства методологічно спрямовує на пошуки таких же законів і закономірностей у житті суспільства, які вже відомі астрономам, фізикам, механікам. Спостереження і накопичення фактів природних наук примушують замислитись, чи не можна використати аналогічні процеси при пізнанні соціального. Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза ставлять проблему методу і принципів пізнання. Одночасні процеси диференціації та інтеграції науки, її спеціалізація і взаємодія створюють сприятливі умови для накопичення соціального знання і появи нових передумов його переходу на вищий ступінь. На цей період випадає основна доля иротосоціологічно-го матеріалу, тобто тих методологічних, методичних, технічних елементів, які пізніше будуть включені до соціології. Відбулися істотні зміни економічного, політичного, світоглядного характеру у зв'язку з тим, що буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних відносин. Вона переповнена земними проблемами і турботами, пов'язаними з товарним виробництвом і необхідністю розвивати всі ті відносини, що забезпечують оптимальність процесів його організації, розподілу, споживання, транспортування і т. д. Вона вже реально править державою чи настійно прагне до цього. Буржуазія вірить у майбутнє і намагається якомога більше знати сьогоднішнє; тому вона потребує наукового знання про суспільство. Це теж одна з причин прогресу соціального знання. чг; Революції в Нідерландах, Англії, пізніше у Франції зримо показали наявність розвитку суспільства і були незаперечною аргументацією на користь того, що суспільні відносини можуть змінити самі люди. Це, в свою чергу, порушувало питання про те, що таке поступ, як він відбувається, що лежить в основі його механізму, які рушійні сили запускають цей механізм і т. д. Крім того, буржуазія потребувала своєї ідеології, яка теоретично, на підставі перекон-.ливих аргументів обґрунтовувала її права, інтереси, ідеали, розкривала б роль і значення в історії, показувала її історичні перспективи. Концепції Т. Гоббса і Дж. Локка були спробою/частково відповісти на ці питання. Це сукупність тих соціально-економічних ї політичних факторів, що зумовлювали розвиток соціального пізнання і знання в нових історичних умовах. Крім того, процеси пізнання суспільних явищ, як і наука в цілому, мають свою власну логіку розвитку. Соціальне знання нагромадило до початку другої половини XVII ст. величезний гносеологічний арсенал фактів, принципів, ідей, гіпотез, концепцій із найрізноманітніших сфер соціального життя. Філософія, історична наука, соціальна практика мали досить матеріалу — емпіричного і теоретичного, але вони не були пов'язані між собою, і кожна з них розвивалася за своїми законами, за власною логікою. Проте абстрактно-теоретичний, спекулятивний аналіз суспільства здійснювався філософією без урахування реальних історичних фактів і умов, а також суспільно-історичного досвіду. Філософія носилася в емпіріях власних абстрактних систем. Водночас історична наука з часів її виникнення так і не змогла піднятись вище від накопичених нею фактів, хроно-логій, фіксації подій. Вона виявилася нездатною на теоретичні узагальнення власного матеріалу, залишалася гранично емпіричною, і не випадково Гоббс в «Левіафані» визначав історію як «запис знання факта». Ця оцінка схожа з тією, що її давав Арістотель, і свідчить про те, як за цей час мало змінилась історична наука. Скептично ставився до історичної науки Гете, який зауважував, що вона розповідає про минулі події не .так, як вони відбувались, а якщо навіть і так, то це лише незначний фрагмент того, що мало місце. Наведені приклади свідчать, що тогочасні мислителі пре-красно'усвідомлювали емпіричну обмеженість історіографії, нездатної піднестися над фактами. Щось подібне відбувало-лось і в оцінці філософії, зануреної в умоспоглядальні схеми, які не спираються на реальні історичні факти. 87      Розвиток природознавства демонстрував, що лише зв'язок емпіричного і теоретичного рівнів дає можливість пізнання сутності.У суспільствознавстві ж склалася суперечність між суспільними потребами в пізнанні логіки історичного процесу та його закономірностей — з одного боку і з іншого — нездатністю спекулятивної умоспоглядальної філософії, відірваної від фактів реального життя, і фактологічної, емпіричної історії, неспроможної до узагальнення, відповісти на питання, що таке суспільство, людина, які механізми та рушійні сили розвитку суспільства, чи існують закони цього процесу, куди прямує історія та ін. Сукупність цих проблем зумовила появу у XVIII ст. так званої філософії історії. Однак нею не обмежувався розвиток процесу соціального пізнання. Продовжувалися розробки елементів соціологічного знання, все більший інтерес становлять пошуки психологічних механізмів пізнання, особливим об'єктом дослідження стає географічне середовище та його вплив на соціальний розвиток, розробляються нові аспекти концепції суспільного договору тощо. В Німеччині та Франції виникають рухи, названі Просвітою. Особливо авторитетною була школа французьких просвітителів XVIII ст., представлена плеядою відомих діячів науки, культури, філософії, що згуртувалися навколо «Енциклопедії» Д. Дідро (1713—1784) та Ж. Л. Д'Аламбера (1717— 1783). Французькі просвітителі закладали ідеологічні основи революції 1789 р. Серед них особливо глибокі соціологічні ідеї притаманні творчості Монтеск'є та Руссо. |