Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Скачать 2.01 Mb.
|
169 рідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функціями своїх членів, до «економічної агрегації всього людського роду, все більше урізноріднюючись за різницею функцій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані виробництвом окремого товару». В процесі переходу від однорідного простого суспільства до різнорідного, складно організованого величезну роль відігравали інститути регулюючих органів, які здійснювали організацію, контроль за допомогою засобів заохочення, тиску чи безпосереднього примушення (морального або фізичного). Вони як певна система органів розвивалися водночас із прогресом суспільства, в ході еволюції кожен з цих інститутів спеціалізував свої функції, чітко координував свою діяльність з іншими. Це особливо важливо для розуміння методу соціології Спенсера, який не аналізує причин, чому це так відбувалось, а показує генетичний процес, як це мало місце в соціальній еволюції, яким чином розвивалися відповідні явища. Розвиток соціальних інститутів відбувається не з волі чи бажання людей, а являє собою такий же природний процес, як, скажімо, формування кореневої системи чи поява листя на деревах. Проте система соціальних інститутів складає необхідну умову для переходу суспільства і людини зі стану дикунства, варварства та зоологічного індивідуалізму до цивілізованого суспільного стану, до виникнення співробітництва, кооперації діяльності і такого становища індивіда в суспільстві та державі, де на відміну від своїх ранніх форм не перетворюють людей в однорідність, а, навпаки, формують індивіда в суспільну істоту, соціалізують її і де не людина існує заради цілого, а ціле — суспільство, держава — слугує людині. Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоніальні інститути. Вони належать до найдавніших і передують політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. Обрядові інститути пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) — всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбувається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираються 170 на силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове становище щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують почуття субординації, формують відповідне ставлення людей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами. Поряд з «церемоніальними» інституціями важливе місце в регулюванні, соціальному контролі та примушенні належить політичним інститутам, які уособлюють держава, політичні організації, установи та партії. З появою політичних інститутів боротьба між індивідами за своє існування переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вважав Спенсер, виникає система рабства, коли переможці стають панівним класом, а переможені — рабами чи кріпаками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) частини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєнний клас застосовує примушення щодо виробників. Це — своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці,, яка базується на силі примушення і характеризує суспільство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції приходить добровільний тип співпраці, характерний для промислового типу суспільства. Політичне управління являє собою одну з форм соціального контролю, який доповнюють релігійні інститути,, покликані закріплювати соціальні ідеї та почуття і цим самим зміцнювати суспільство. Таким чином, завдяки політичним інститутам, передусім державі, суспільство тримається на силі страху перед живими, а завдяки релігійним інститутам (церкві) — на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, церковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціальний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо порушників. Завдяки такому різноманітному механізмові і технології здійснення соціального контролю людина та суспільство поступово із свого первісного біологізованого стану перетворювалися в цивілізовані об'єкти, що соціалізувались у процесі надорганічної еволюції. В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважувати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спілкування та взаємодії. 171 В історії соціології взаємодія між людьми завжди визнавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню в його різноманітних формах. Це особливо характерно для епохи пізнього середньовіччя та нового часу, що відобразили концепції суспільного договору та соціальні утопії, які виходили з факту необхідності сумісного існування людей. Проте конкретні механізми, зумовлюючи колективність людського буття, не завжди чітко аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрунтування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок. О. Конт вперше в історії соціології привернув увагу дослідників до проблеми соціального консенсусу як умови сумісного проживання людей. Спенсер сприйняв цю ідею і на основі органіцистичного принципу взаємодії частини й цілого та спеціалізації функцій біологічного та соціального організмів доходить висновку про наявність консенсусу між ними. Сам механізм появи консенсусу він розкриває через принцип рівноваги. В даному випадку принцип рівноваги логічно пов'язаний з еволюційним «законом скерованого руху», внаслідок якого все намагається розвиватися без протидії й опору. Суспільне життя в цілому тяжіє до рівноваги, до збереження консенсусу та гармонії між частиною і цілим, між спеціалізованими функціями суспільних органів, де кожен інститут, наприклад, виконуючи властиві йому функції, не може брати на себе виконання функцій інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу цілісної системи. Більше того, діяльність соціальних інститутів спрямована передусім на збереження сталості соціального організму, на врівноваження взаємодії між його структурними елементами. Г. Спенсер розглядає рівновагу і як принцип, котрий допомагає зрозуміти причину сталості будь-якої органічної чи надорганічної системи й умов її існування, і як онтологічну даність, завдяки якій конкретний біологічний чи соціальний організм існує в нормальних умовах без порушення співвідношення між його складовими частинами, зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». Приклади такого наближення до рівноваги можна спостерігати на співвідношенні, чисельності населення із виробництвом засобів існування, між прогресивними та консервативними силами, між полярними ідеями тощо. 172 Енциклопедична діяльність Спенсера привертала до себе увагу сучасників. Його наукові праці з філософії, соціології, біології, психології, етики видавалися в багатьох країнах; вони містили багато цікавих фактів з різних галузей науки, були зрозумілі для непрофесійного читача; в них відчувалася віра в торжество й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових досягнень, з революцією в природознавстві на рубежі XIX—XX ст., з подальшим розвитком соціологічного та соціально-психологічного знання, критикою позитивізму, прихильником і теоретиком якого був Спенсер, популярність і авторитет спенсеріанства зменшуються. У великому й різноманітному творчому доробку Спенсера було багато неправильних положень, елементів механіцизму, вульгарного натуралізму і навіть містицизму. Досить згадати фаталістичність його еволюційної теорії. Все це не могло не вплинути на критичне ставлення до творчості Спенсера. «На початку XX століття,— зазначає А. Босков,— ніхто не міг передбачити, що Герберт Спенсер, плідний англійський проповідник нової соціальної науки, перетвориться в інтелектуальний курйоз, про -якого згадують, але якого не читають». Така оцінка хоча й правильна, але не зовсім справедлива, оскільки чимало понять саме цією школою було взято із соціологічної системи Спенсера, а тому не можна без почуття сумнуватого гумору в тій же самій роботі читати про звинувачення Спенсера в тому, що його «соціологія... насичена термінологією сучасного функціоналізму», хоч і «побудована на зовсім іншій методології». Це нагадує оповідь С. Рудан-/ ського про народження сина раніше за свого батька. При всіх недоліках соціологічного вчення Спенсера його великою заслугою в галузі соціології є те, що він поставив і обгрунтував необхідність розробки теорії і практики дослідження соціальної системи і соціальної структури, взаємодії системних елементів, започаткував дослідження соціальних інститутів та установ як істотних знарядь соціального контролю, розкрив механізми їх діяльності, проаналізував багато елементів, які ввійшли в соціологічну класику. Людство ще не осмислило в повній мірі значення еволюційного вчення Спенсера стосовно надор-ганічної еволюції. Відкриті ним механізми й закономірності можна заперечувати і критикувати, бо наука не стоїть на місці, але ж стосовно ідеї еволюційного розвитку суспільства поза кривавими насильницькими революціями, які, хоч і були локомотивами історії, але штовхали ЇЇ назад, нічого доброго не приносили ні так званим народним 175 масам, крім даремно загублених тисяч і мільйонів людських життів, ні їх ініціаторам, то тут варто замислитись над вибором шляхів перетворення суспільства. Та й взагалі виникає питання, чи може суспільство в масштабах усього людства як величезна і складна система за короткий час революційним шляхом кривавого насильства, руйнації продуктивних сил і виробничих відносин змінити свій природний соціальний зміст, що складався тисячоліттями? Інакше кажучи, чи може культура як спосіб існування суспільства радикально змінити власну сутність? Адже всі соціальні революції минулого, кількість яких значно- перебільшена марксизмом, не знищували старі виробничі відносини, а лише закріплювали нові, що вже склалися в колишній системі. Гіпотетична одночасна пролетарська революція Маркса означала б одночасне знищення старих виробничих відносин і так само або ще в більшій мірі паралізувала б суспільний прогрес у багатьох країнах, як це сталося з перемогою соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, відкинутій внаслідок безплідного соціального експерименту щодо реалізації соціальної утопії на десятиліття назад. Соціальна революція може змінювати суб'єкти влади, форми державного устрою, правління, політичні режими тощо, але вона нездатна штучно ввести історично не апробовані форми економічних відносин шляхом повної руйнації історично перевірених форм, що передують експериментальним. Без соціальної еволюції, як показує історичний досвід, їх виникнення неможливе. І штучне впровадження — теж. Інакше це будуть дорогою ціною оплачені соціальні експерименти, що закінчуються крахом. Людство поступово пізнає закони власної діяльності і здатне передбачати в історично обмежених параметрах простору і часу їх можливі наслідки. Людина може активно втручатись і керувати суспільними відносинами, в тому числі і виробничими, на основі знання їх закономірностей, а не всупереч їм. Проте таке регулювання неможливе одночасно в масштабах усього суспільства як людства: не кожен народ вибирає ризиковані експерименти в умовах свободи. Насильство ж у побудові нових відносин виявляється не повитухою, а трунарем. Суспільство не має головних і другорядних елементів. їх не можна звести до двох-трьох визначальних, решту — до похідних, другорядних. Це чітко .простежується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови та класової боротьби, а розуміють його як специфічну форму суепіль- 174 ного буття — як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. І як у культурі неможливо виділити визначальні головні й другорядні елементи, так і в суспільстві не можна виокремити лише декілька факторів, ігноруючи решту, оскільки всі вони як частини цілого, в своєму взаємозв'язку і взаємодії утворюють те, що ми називаємо соціальним організмом — суспільством. І тут еволюціоніст Спенсер має більші переваги в розумінні суспільства, ніж К. Маркс і В. І. Ленін зі своїми діалектичними революційними стрибками у прірву невідомого, один з яких закінчився крахом системи «загальнонародної власності». «Антинаукові, консервативні» ідеї соціології спенсеріанства виявилися ближчими до істини, ніж всеперемагаюче вчення. Органістична орієнтація Спенсера в розумінні суспільства, а також тогочасні досягнення біології зумовили поширення цього напряму в соціології XIX ст. Серед найві-доміших представників органіцизму були П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє та ін. Одним з видатних органіцистів після Спенсера був царський сановник, сенатор Павло Федорович Лілієнфельд (1829—1903), автор праці «Думки про соціальну науку майбутнього», що вийшла під псевдонімом «Л. П.» Органіцизм Лілієнфельда суттєво відрізняється від спенсерівського тим, що в ньому принцип аналогії замінюється ототожненням соціального та біологічного організмів. А це зумовлює висунення на перший план методу індукції в її вузькому значенні як пошуку подібності чи відмінності між даними організмами. Відмінність соціального організму від біологічного полягає лише в більшій досконалості і складності суспільства, хоча воно живе і розвивається, як і всі організми природи. Використовуючи аналогії Спенсера, Лілієнфельд доповнює їх новими функціями — розмноження, народження, росту, хвороби, смерті, накопичення запасів (капіталізація) та ін. На основі принципу ототожнення біологічного та соціального організмів він стверджує про існування та дію біологічних законів щодо суспільства і вважає, що об'єднання людей у різні групи нічим принципово не відрізняється від тих природних законів, за якими об'єднуються між собою біологічні клітини в організмі. Широке розуміння Лілієнфельдом організму зумовило поширення цього поняття і на інші явища природи (грунти, клімат), які він теж розглядає як організми. 175 Усі явища живого та неживого світу являють собою комбінації клітин, включаючи суспільство й індивідів як «клітинок» суспільного організму. Різноманітна комбінація клітин зумовлює відповідні види організмів: клітина є найпростішим з них, сполучення маси клітин утворює тканину як більш складний організм, комплекс органів дає розвинений організм, вищий тип організму утворює суспільство на зразок бджіл чи мурашок, яке складається з комплексу індивідів, а найрозвиненішою формою організму є людське суспільство, що панує над іншими формами живих суспільств природи. Лілієнфельд доповнив органіцизм концепцією «соціальних хвороб», якими він називає будь-які відхилення чи порушення в системі соціального організму та які викликаються змінами в «клітинах» суспільного організму — індивідах. Функцію лікаря в такому разі мусить брати на себе уряд і держава, щоб забезпечити «соціальне здоров'я» всьому суспільству. Напрям в органіцизмі, представники якого стоять на позиціях ототожнення біологічного та соціального, можна назвати безплідним і нецікавим, оскільки він зводиться до пошуків аналогій подібності, а відмінності розглядає скоріше як кількісні. Не випадково у різних авторів цього напряму навіть аналогії між біологічним та соціальним не збігаються, оскільки це залежить не від об'єктивних критеріїв, а від суб'єктивного інтересу чи смаку. Використовуючи такий принцип, можна ототожнити коня із стільцем, оскільки між ними теж є дещо спільне: чотири «ноги», можливість сидіти на них тощо. Нічого принципово нового для розвитку знання не дають і паралелі між життям тваринних чи комашиних спів-суспільств та людського суспільства; вони ведуть до зооморфізму чи антропоморфізму. Так, наприклад, дослідження життя мурашника показує, що мураха не може жити без мурашиної сім'ї і гине без неї. Мурашник є складною системою, в якій чітко розподілені функції між особинами: є одна чи декілька безкрилих яйценосних самок («цариць») зі своїм постійним почтом — свитою, є робочі мурахи, «солдати», інші численні групи, залежно від їх морфологічних та «психічних» особливостей: крупноголо-ві стають солдатами, «допитливі» та «ініціативні» — розвідниками чи мисливцями, зі сповільненою реакцією і ма-лодопитливі займаються збиранням солодких виділень попелюхи; є мурашки-санітари, носильники, спостерігачі; досвідчені мурахи «передають» свій «досвід» молоді, старіючі стають няньками, доглядають за молодняком і т. п. 176 Все це дуже нагадує людське суспільство і діяльність людей. Навіть термінологія тут використовується однакова, хоча вона описує зовсім різні системи та процеси. Але чи можемо ми сказати, що світ мурашиної сім'ї, мурашине співсуспільство тотожні людській сім'ї чи суспільству? Органіцизм і намагається пояснити світ людини через світ живої природи, її закономірності. Але навіть найглибше знання соціальних закономірностей не зможе розкрити закономірностей біологічних і навпаки. Дистанція між цими системами величезна навіть при наявності деяких схожих елементів; в основу їх життєдіяльності покладено принципово різні механізми: в одному випадку — біологічні, в іншому — соціокультурні, різний час існування цих живих систем, різні шляхи еволюції вони проходили в своєму розвитку (адже мурахи з'явилися задовго до людини). Життя мурашиної общини-спільності, її організація, розподіл функцій, спілкування між собою та з іншими спів-суспільствами викликають захоплення і подив. Життєдіяльність мурашок вивчають десятки лабораторій і вчених різних спеціальностей — біологи, медики, лісоводи, математики, спеціалісти з проблем управління, екологи, представники біоніки та ін. Ці знання дають змогу зрозуміти особливості життя не тільки мурах, а й інших комах та еволюцію біологічного світу в цілому. Якісь елементи цього знання можуть бути корисними і для розуміння соціально-історичних явищ і процесів людської життєдіяльності, але з урахуванням строго обмежених рамок того справді спільного в цих живих системах, які являють собою якісно різні типи організації, що навіть у процесі біологічної еволюції йшли різними шляхами і з різних витоків. І це тим більше слід враховувати, що соціальна еволюція, будучи спочатку пов'язаною генетично з біологічною, з виникненням людини, відбувається на основі не біологічних, а культурно-історичних соціальних закономірностей. Вульгарний органіцизм, ототожнюючи соціальний і біологічний організми, ігнорує ці відмінності і нічого не дає для розуміння ні біологічного, ні соціального. Розуміння методологічної неспроможності вульгарного органіцизму прийде пізніше. Що ж стосується концепції Лілієнфельда, то вона одержала визнання за рубежем завдяки тому, що її автор німецького походження і писав свій твір німецькою мовою. Лілієнфельда було обрано президентом Міжнародного соціологічного інституту, а його ідеї про «соціальні хвороби> використовувалися у творчості соціологів-органіцистів і пізніше в дещо зміненій формі — в теорії структурно-функціонального аналізу. 177 У Росії представником вульгарного органіцизму був соціолог Олександр Іванович Стронін (1826—1886). Він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, за зв'язок з народниками перебував у засланні, автор кількох наукових праць, головною з яких є «Історія і метод» (1869). О. І. Стронін розумів суспільство як організм у буквальному значенні цього слова і розглядав соціологію як науку, подібну до фізіології, що мала використовувати метод аналогії як основний. Одним із відомих органіцистів був німецький і австрійський економіст, соціолог, політичний діяч Альберт Ебер-хард Фрідріх Шеффлє (1831—1903). Він читав лекції в Тюбінгенському, Віденському, Штутгартському університетах, певний час був міністром торгівлі Австрії. Найвідо-міша праця — «Структура і життя органічних тіл»; російською мовою видано кілька праць: «Капіталізм і соціалізм» (1871), «Сутність соціалізму» (1917) і з питань соціології — «Основні зв'язки розумової організації». Спочатку Шеффлє стояв на позиціях вульгарного органіцизму, та згодом його погляди стали більш поміркованими. Він підкреслював, що суспільство подібне до організму, але вони не тотожні. Поміркованість поглядів Шеффлє пояснюється його орієнтацією не лише на творчість О. Конта і Г. Спенсера, що заперечували ототожнення біологічного та соціального організмів, а й значним впливом на нього німецької класичної філософії. Він розглядає суспільство як органічну цілісність, як «соціальне тіло», яке подібне до організму, але водночас істотно відрізняється від нього. Соціальне тіло утворюють п'ять типів «соціальної тканини» та специфічні «соціальні органи». Існує, на думку Шеффлє, кілька різновидів «соціальних тканин»: 1) засоби комунікації, житлове обладнання, аналогу яких немає в біологічному організмі; 2) захисна тканина, що включає одяг, дахи (покрівлю), різноманітні укриття тощо; 3) тканина, що складається з економічних, культурних, соціальних організацій; 4) тканина, яку утворюють організації та установи, пов'язані з виконанням державних функцій, реалізацією влади та діяльністю адміністрації; 5) психофізіологічна тканина, що лежить в основі установ, які займаються інтелектуальною сферою діяльності. Цілісність структури та функціювання «соціального тіла» — органічно єдиної системи — забезпечується за допомогою трьох видів органів та інститутів: 1) органи зовніш- 178 нього життя, що включають виробництво, транспорт, торгівлю, охорону; 2) органи внутрішнього життя — спілкування, виховання, релігія, наука, література, мистецтво; 3) координаційно-регулююча група органів — держава та її установи, що забезпечують існування та життєдіяльність «соціального тіла» як цілісної системи. «Соціальні тканини» та органи, а також взаємодія між людьми (індивідами, групами, індивідами та групою і т. д.) функціонують завдяки сфері духовно-психологічних відносин між людьми. Суспільство не є аналогом взаємозв'язку між клітинами біологічного організму, оскільки зв'язок між людьми на всіх рівнях — від індивіда до суспільства — забезпечується на основі духовно-психологічної взаємодії суб'єктів, через суб'єктивні оцінки, волю, які лежать в основі колективної свідомості і духу народу. Ідеї, почуття матеріалізуються в знакових системах — символах, якими є мова, мистецтво, традиції, а також у технічних засобах людської діяльності, таких як, наприклад, засоби зв'язку, практичне мистецтво тощо. Шеффлє особливо підкреслює велике значення духовних взаємовідносин, виділяючи фактор вихованості. Виходячи з цих принципів, Шеффлє характеризує суспільство як цілісне і неподільне співжиття індивідів, що виникає на основі духовно-психологічних факторів, зовнішнім проявом яких є символи. Ці символи виступають виразом ідей та технічної діяльності, за допомогою котрих відбувається матеріалізація людської думки в певних цінностях та необхідних людині продуктах. А тому предметом соціології має бути вивчення духовних механізмів і факторів, що визначають процеси взаємозв'язку між людьми та тих ідеальних і технічних засобів, за допомогою яких відбувається людське спілкування. Суспільство як соціальне тіло в процесі еволюції проходить п'ять етапів свого розвитку — первісна община, громадянське суспільство грецького полісу, суспільство з розподілом людей на стани (суспільство станів), територіальна спільність людей і національна чи етнічна спільність. Кожен з цих етапів характеризується своїми соціально-психологічними формами зв'язків і символів, засобів реалізації духовної та матеріальної взаємодії і допоміжними організаціями й установами, що забезпечують цілісність соціального тіла та координацію його складових частин. Особливо значна роль у цій справі належить державі — головному інтегратору, координатору і контролеру функціонування соціальних тканин та органів щодо збере-ження суспільства як «соціального тіла». 179 Соціальне життя розвивається завдяки зіткненню інтересу і волі в боротьбі за існування та виживання, внаслідок чого відбувається відбір найбільш пристосованих елементів і органів соціального організму, таких як, наприклад, держава чи форми організації «соціального тіла», що ілюструють етапи суспільного розвитку. Як бачимо, органіцизм Шеффлє істотно відрізняється від попередніх концепцій, оскільки в ньому в центрі уваги перебувають не стільки біологічні, скільки матеріальні та духовні фактори розвитку суспільства. У кожному наступному виданні своєї праці «Структура і життя соціальних тіл» автор зменшував питому вагу органіцистичних елементів — аналогій, порівнянь з біологічним організмом за винятком одного методологічного принципу органістичної школи: порівняння й аналогія суспільства з організмом, як вважав Шеффлє, забезпечує можливість цілісного розгляду суспільства та його системоутворюючих елементів. У цьому він мав рацію. Адже в той час не існувало теорій системного аналізу, а тому аналогія в органіцизмі давала можливість розглядати суспільство як взаємодію численних структурних елементів, утворюючи цілісну систему, досліджувати її структуру та функції. У цьому відношенні аналогія відіграла свою позитивну роль, а конструктивний внесок органіцизму в розвиток соціологічного знання полягав насамперед у дослідженні суспільства як системи з її складовими органами та функціями, діяльністю соціальних інститутів, установ, організацій, різноманітних елементів соціальної структури тощо. Не редукціонізм, а окремий збіг вдало підібраних аналогій, як правило, найзагальніших, на зразок «система», «органи», «елементи», «функції», «контроль», і їх конкретизація через відповідні соціальні явища та процеси зумовили деякі позитивні досягнення органіцизму. Представник органіцизму французький філософ і соціолог Альфред Фульє (1838—1912) намагався примирити різні точки зору через «вищий синтез». Філософські погляди його грунтувалися на визнанні гілозоїзму — одухотвореної матерії, яка нібито наділена «свідомою волею», а «ідеї-сили» лежать в" основі еволюції. Основні ідеї соціологічної концепції Фульє викладені в праці «Сучасна наука про суспільство». Тут він розглядає суспільство як живий організм, що виникає шляхом еволюційного розвитку «ідеї-сили». Та не лише природні, але й соціальні фактори зумовлюють існування суспільства як єдиного організму. Люди бажають досягти щастя і благополуччя і заради 180 цього на основі взаємної згоди та спільної мети укладають суспільний договір для здійснення морального закону. Тому суспільство — це і природний і «договірний організм». Суспільство грунтується на внутрішній злагодженості завдяки спільним уявленням, якими виступають соціальні різновиди «ідеї-сили». «Ідеї-сили» є синтезом індивідуальних духовно-психологічних феноменів. У своїй узагальненій формі вони мають зворотний вплив на розвиток суспільства й індивідів і існують за власними законами. Фульє займався також питаннями соціальної психології, якій присвячені дві праці: «Психологія французького народу», «Психологія' російського народу». Еклектичне поєднання різних систем і принципів перетворює соціологічну концепцію Фульє у суперечливу й аморфну. Французький біолог і соціолог Альфред Еспінас (1844— 1922), автор праці «Соціальне життя тварин», вважав, що соціальна наука має вивчати не стільки аналогії між «клітинами» біологічного та соціального організму, скільки об'єднання між особинами тваринного світу, які більше нагадують об'єднання людей у суспільстві. Він вважав, що оскільки система об'єднаних клітин складає організм, то його можна розглядати як асоціацію, суспільство. Тому будь-які об'єднання живих істот у природі називаються суспільством. У цьому відбилося професійне заняття Еспіна-са зоологією, яку він вважав теоретичною попередницею науки про суспільство. Але поглянемо на аргументацію Еспінаса з іншого боку. Якщо більшість органіцистів намагалися довести, що суспільство — це організм, то Еспінас, використовуючи аналогію в зворотному порядку, стверджує, що кожний живий організм як складна асоціація клітин чи особин є суспільством. Таким чином, виходить, що суспільство як асоціація особин є лише різновидом тваринних суспільств. Так чи інакше, але органіцизм у його різних модифікаціях рано чи пізно знову і знову повертався «на круги своя» і замикав коло, не вбачаючи принципової різниці в суті двох різних систем — біологічної та соціальної. Вихоплюючи поверхове, другорядне, він був не здатний зробити рішучий крок до розуміння людської історії як якісно відмінного процесу від біологічного. Французький соціолог, філософ Рене Вормс (1869— 1926) у праці «Організм і суспільство» (1895) стоїть на позиціях вульгарного органіцизму, вводить в ужиток такі терміни, як «соціальна патологія», «соціальна гігієна», що 181 характеризують стан здоров'я суспільного організму та засоби його збереження. Вормс розглядає суспільство як «сталий агрегат живих істот», зайнятих спільною діяльністю. Він широко використовує аналогії між суспільством і біологічним організмом,, аналізуючи їх з точки зору анатомії, фізіології, патології, гігієни тощо. Дослідницька діяльність Р. Вормса випала на той час, коли органіцизм зазнавав відчутних критичних ударів з; усіх боків. Тому він поступово переглядав свої початкові принципи, замінюючи їх більш поміркованими. Так, Вормс пізніше починає говорити про те, що органіцизм можна використовувати лише для аналізу примітивних суспільств, оскільки зі зростанням у процесі еволюції суспільства духовних факторів відбувається ускладнення системи соціальних взаємозв'язків між членами суспільства, і це потребує нових підходів. Віддаючи належне теоріям суспільного договору, Вормс у своїх останніх творах зосереджував увагу на необхідності дослідження праці, життєвої активності та соціальної* солідарності, які є наслідком залежності однієї людини від іншої і складають суттєву умову існування суспільного організму. Ці фактори пом'якшують дію біологічних законів за існування в суспільстві і трансформують їх у більш придатні соціальні форми, наприклад конкуренцію, здатні гасити прояви радикального індивідуалізму, проти якого Вормс різко виступає, вбачаючи в ньому загрозу соціальній солідарності і розцінюючи як прояв соціальної патології. Вищою формою організації суспільного життя є держава з її законами власного розвитку, де індивідуальне мусить підкорятися загальному, а держава може вимагати від індивіда навіть жертв ціною власного життя. Соціальні реформи мають відбуватися на основі законів розвитку держави як вищого організму. Р. Вормс жив на рубежі XIX—XX ст. у період інтенсивного перерозподілу світу між найсильнішими колоніальними державами Європи, і в його творчості відчутні елементи геополітики. Він оцінює загарбання колоній як умову «розмноження суспільства» чи, відмовившись від органіцизму, розглядає суспільство як «надорганічну реальність». Р. Вормс увійшов в історію соціології як активний організатор її інституцій. Він був ініціатором створення і редактором журналу «Міжнародний соціологічний огляд» (1893), засновником Міжнародного соціологічного інститу- 1*2 ту (1894) та Паризького соціологічного товариства (1895). Своєю громадською діяльністю він відомий більше, ніж науковим доробком. Занепад органіцизму був логічним наслідком тих хибних методологічних способів, коли вчений ігнорує якісну своєрідність досліджуваної системи з властивими закономірностями й намагається пояснити її через зведення до більш простої. Механічне перенесення законів біології на суспільство та поверхові довільні аналогії, що не випливали із сутніс-них зіставлень біологічного та соціального, майже нічого не дали для наукового розуміння суспільства, особливо його законів. Навпаки, це гальмувало процес пізнання специфічності суспільства. Довільність аналогій зумовлювала довільність соціальних схем, а соціальне підмінювалось біологічним. Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу виключили, по суті, будь-які спроби дослідження перспектив розвитку суспільства, не орієнтували на дослідження майбутнього. Це був крок назад у порівнянні з концепціями суспільного договору та філософії історії, не кажучи вже про емпіричні масові соціальні та демографічні дослідження, що інтенсивно розвивалися в цей час і так чи інакше були орієнтовані на перспективу. Окремі здобутки органіцизму, такі як розуміння суспільства як системи, аналіз його структурних елементів, організацій, інститутів, функцій тощо, були не закономірними, а випадковими наслідками, коли порівняння біологічного та соціального випадково виявлялося вдалим, і аналогія базувалась (теж цілком випадково) на збігові якихось істотних ознак. І навіть соціальна еволюція, наприклад у Г. Спенсера, не переливалась різнокольоровими барвами історичної перспективи, а тьмяніла своєю невблаганністю і відчуженістю до будь-яких активних спроб людини удосконалити її. |