Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле В історії емпіричних соціальних досліджень примітною величиною є дослідницька діяльність професора Політехнічної школи в Парижі, геолога за професією Фредеріка Ле Пле (1806—1882). Як відомий спеціаліст, консультант та інженер з гірничої справи та металургії, він побував майже в усіх країнах Європи — Англії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Іспанії, Італії, Росії, скандінавських країнах, і це істотно вплинуло на формування його поглядів. Як представник природничих наук, він звик до точності і конкрет- 250 ності. Під впливом революційних подій у Франції Ле Пле поставив за мету вияснити причини суспільних процесів, з якими пов'язані соціальні потрясіння. Він відмовився від абстрактних конструювань і вирішив зібрати фактичний матеріал на основі спостережень за життям різних народів, який дав би змогу проникнути в механізми і причини соціального розвитку. Першим результатом такої праці стала книга' «Основна конституція людського роду». Методом дослідження тут Ле Пле вибрав спостереження і назвав його монографічним методом у зв'язку із спостереженням одного цілісного об'єкта. Ле Пле вважав першоосновою суспільного устрою ідеї, звичаї та інституції приватного життя, які більше, ніж писані закони, характеризують суспільство, а тому сім'я складає основу держави. Він розробляє досить складну систему чинників стабільності суспільства, але його система, як це не парадоксально, являє собою абстрактну апріорну конструкцію, оскільки автор підганяв факти під концепцію, а не навпаки. Проте деякі її положення заслуговують уваги. Головним об'єктом аналізу Ле Пле була сім'я, яку він поділяє на три типи: патріархальну, нестійку та корінну. Критеріями такого поділу стали для нього результати власних спостережень за сім'єю у різних народів. Патріархальна сім'я будується на залежності усіх її членів від глави роду — батька. Тут дорослі діти не відриваються від батьків, навіть коли вони мають свою сім'ю. Власність та її розподіл залежить від голови сімейного клану. Майно за бажанням батька передається одному із синів. Патріархальна сім'я характерна для пастуших племен" на Сході, для Росії і слов'ян середньої Європи. Нестійка сім'я характеризується тим, що діти полишають її, коли стають здатними жити самостійно, одержують частину майна, самостійно використовують власний заробіток, а майно після смерті батьків порівну ділиться між дітьми. Цей тип сім'ї властивий для Франції та інших західних країн. Така сім'я нездорова і нетривка; вона відображає стан соціального розпаду в суспільстві. Корінна сім'я пов'язана з наслідуванням майна батька одним з одружених синів, що залишається при батьку і продовжує його справу. Решта дітей одержують лише певну долю для самостійного влаштування свого життя. Цей тип сім'ї створює постійний «опікунський центр», що допомагає тим, хто потрапив у скрутне становище. Такий тип сім'ї характерний для Англії, Німеччини, скандінавських країн і США. Він найбільш раціональний, оскільки характерний 251     для осідлих народів, тоді як патріархальна сім'я типова для кочівників.Корінна сім'я забезпечує своїх членів добробутом і хлібом. Це — найкращий тип сім'ї для стабільності держави, бо не породжує соціальних конфліктів, характерних для держав з нестійкою сім'єю. Ідея сім'ї як основи суспільства не є оригінальною; Ле Пле запозичив її у О. Конта. Ці наївні й абстрактні судження, може б, і не варто було згадувати в історії соціології, якби у Ле Пле не було емпіричних обслідувань, у яких сім'я виступала спеціальним об'єктом дослідження. Ле Пле досліджував сім'ї у різних країнах і, можливо, тому досяг певного успіху в своїх обслідуваннях, результати яких він описав у праці «Європейські робітники» (1855). В різних країнах Європи він вибрав понад 300 сімей, типових для даного регіону. До вибору кожної сім'ї як об'єкта монографічного, обслідування залучалися представники місцевої влади. Ле Пле ввійшов в історію соціології як автор монографічного методу, хоча цей термін і не зовсім точний: він не існує у вигляді засобу одержання емпіричного матеріалу. Правильніше говорити про монографічне дослідження, яке характеризується всебічним системним вивченням і аналізом одиничних соціальних об'єктів на основі використання конкретних методик і техніки емпіричного дослідження. Кожну сім'ю, як згадував пізніше Ле Пле, він вивчав протягом певного часу, після чого по кожній розробляв монографію з описуванням умов її матеріального існування, духовного та морального життя. Для збирання емпіричного матеріалу використовував довільне інтерв'ю та особисті спостереження, сам часто деякий час жив у сім'ях, спостерігав за взаєминами між членами сім'ї, вивчав їхні уподобання, інтереси, діяльність. Монографічні обслідування Ле Пле та його учні здійснювали за чітким планом: кожна сім'я характеризувалася через такі показники, як місцевість з її природними й економічними характеристиками, типовими видами діяльності жителів місцевості та даної сім'ї, описувалася система організації соціальних зв'язків у районі проживання сім'ї, вивчалися матеріальні ресурси і джерела існування сім'ї, умови праці членів сім'ї в установах та галузях виробництва, система взаємозв'язків між роботодавцями та робітниками й ін. Надзвичайно цікавими і плідними здобутками Ле Пле були пошуки соціальних показників, так званих індикаторів— певних характеристик чи ознак, що виявляються в 252 процесі спостереження і за'якими можна виявити приховані інші характеристики чи ознаки. Наприклад, аналізуючи значні витрати на алкогольні напої, Ле Пле пов'язував цей показник з атеїзмом чи легковажним ставленням до релігії (яку він вважав цементуючою основою суспільства), а за розміром профспілкових внесків членами профспілок робив висновки про їх вороже ставлення до вищого класу суспільства. Можна сперечатися щодо правомірності таких висновків та «індикаторів»: Ле Пле грішить тенденційністю та упередженістю, особливо коли враховувати його особисті консервативні переконання. Що ж стосується соціальних індикаторів, то при достатньо коректному обгрунтуванні їх можна і слід використовувати в соціальній діагностиці. В сучасних дослідженнях вони широко застосовуються. Проблемами соціальної гігієни у Франції займався Луї Віллерме, який досліджував умови життя та праці робітників, вивчав їх демографічні характеристики, рівень заробітної плати, сімейні бюджети, проблеми гігієни та ін. Результати досліджень представлені в праці «Зведення фізичного та морального становища робітників на паперових,, вовняних і шовкових мануфактурах» (1840). У цьому ж напрямку працював Олександр Паран-Дю-шатле. Він широко використовував документальні джерела поліції, матеріали власних спостережень, статистичні дані й інтерв'ю для вивчення життя паризьких повій, вивчав причини виникнення найдавнішої професії на матеріалах спостереження за 12 600 «жрицями кохання». Матеріали цих досліджень опубліковані в його працях «Проституція в Парижі» (1834) та «Соціальна гігієна» (1836). Розпочинав Паран-Дюшатле свої дослідження з наміром боротьби з проституцією як соціальним злом, а прийшов до висновку про її нездоланність. Соціальні емпіричні обслідування в Англії та Франції, досягнення в розвитку статистики і демографії стимулювали розвиток подібних досліджень в інших країнах Європи. Особливо масовими були такі обслідування з використанням методів опитування, де явна перевага залишалася за опитуваннями анкетного типу. Розвиток емпіричних обслідувань у Німеччині свідчить про вплив на них течій «соціальної гігієни» та «моральної статистики». Анкетні опитування в 1848 р. провів у Прусії Олександр фон Ленгерке. В 1875 р. було опитано близько 7000 робітників і власників фабрик про становище робітників, підмайстрів та ін. Одночасно подібне обслідування шляхом опитування 15 000 поміщиків про становище сільськогосподар- 253      ських робітників було проведене Теодором ван дер Гольцем. Звертає на себе увагу той факт, що опитували не стільки працюючих, скільки їх хазяїв. Такі обслідування нічого корисного не могли дати для розвитку соціального пізнання.Найзначнішим досягненням у цьому відношенні можна вважати відкриття німецьким статистиком Еристом -Енге-лем «бюджетного закону», названого «законом Енгеля». Ернст Енгель (1821—1896)—інженер за фахом; під впливом досліджень Ле Пле став його прихильником і по- ' слідовником. Зіставляючи багатий статистичний матеріал із праць Ле Пле та Кетлє щодо бюджетів пролетарських сімей, він показав, щстдоля витрат на харчування в структурі сімейного бюджету зменшується, коли бюджет зростає, і питома вага витрат на їжу різко підвищується при зниженні сімейного бюджету. Крім того, Енгель довів, що структура витрат кожної сім'ї незалежно від розмірів прибутку для всіх/типів сімей однакова і включає витрати на житло, харчування, одяг, культурні та інші потреби. Цей безпосе- ' редній взаємозв'язок між сімейним бюджетом і долею витрат на харчування дістав у науці назву «закону Енгеля». Він має дуже велике значення для оцінки рівня добробуту населення. Може, через те і був він маловідомим у нас, Що свідчив не «про благі справи» добробуту народу. Розвиток емпіричних обслідувань у Німеччині в XIX ст. не відрізнявся чіткістю методологічних розробок програм і документації, методики збирання та аналізу одержаних результатів, тому часто їх матеріали було важко зіставляти чи порівнювати. Це викликало критику Готліба Шнаппер-Арндта, одного з членів Товариства соціальної, політики, яке стало центром з організації соціальних досліджень у Німеччині. Шнаппер-Арндт поставив питання про необхідність розробки проблем методології та практики соціальних обслідувань, які давали б надійні і можливі для порівняння матеріали. Поставити емпіричні соціальні дослідження на наукову основу зробив спробу відомий німецький соціолог Макс Вебер, який брав участь у ряді соціальних обслідувань, добре володів математичними та історико-порівняльними методами дослідження, намагався застосовувати лабораторні методи для дослідження соціальних процесів у реальних умовах і дуже багато привніс у розробку теоретичних проблем соціологічної науки. Керівник німецького інституту демоскопії Елізабет Но-ель, порівнюючи розвиток соціальних емпіричних досліджень в Англії та Німеччині, дуже влучно зазначила, що вони відрізнялися своїм ставленням до вимірювання. У пер- 254 шому випадку спостерігається прагнення виразити все «в цифрах, вазі, одиницях виміру (В. Петті), в другому — використовуючи понятійну систему, але переважно без цифр (Конрінг)». Цей факт свідчить про особливості розвитку науки та значення традицій, і досвіду попередників для наступних поколінь науковців різних країн, хоча, здавалрся б, істини науки байдужі до національного характеру, проте останній виявляється у впливі на шляхи й особливості її прогресу. Сенсуалізм і раціоналізм, емпіричність та умоспоглядаль-ність, квантитативне і квалітативне — в філософії, соціології, світогляді, способах мислення відповідно для Англії та Німеччини простежуються протягом тривалого історичного часу як характерні властивості національного менталітету. § 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів соціальної статистики Соціальна статистика поряд з розвитком свого математично-статистичного апарату переключається на вивчення соціальних факторів деформації емпіричного матеріалу. Ці проблеми найяскравіше можна проілюструвати на творчості відомого російського статистика-демократа Д. П. Журав-ського. Дмитро Петрович Журавський (1810—1856) займався проблемами статистичних досліджень, використовував метод статистичних групувань і підкреслював необхідність використання «чисельної сторони» для вивчення масових явищ дійсності. У праці «Про джерела та використання статистичних відомостей» (1846) він зібрав багато цікавих і корисних рекомендацій стосовно статистичних та соціальних досліджень, особливо масових. Людина з демократичними переконаннями, Д. П. Журавський розглядає існуючу систему кріпацтва як фактор, котрий гальмує розвиток науки, зокрема статистики, заважає використовувати об'єктивні методи вивчення соціальних явищ. Він — один з небагатьох російських учених, які звернули увагу на значення соціально-економічних та політичних умов, що негативно впливають на процеси соціального дослідження. У згаданій праці він пише, що напівграмотне начальство на місцях не здатне зібрати точних відомостей. Люди, зобов'язані вести облік, суб'єктивно й об'єктивно не зацікавлені в поданні точних даних, оскільки сімейно, господарчо, споріднено та за іншими критеріями взаємопов'язані між 255        собою та з населенням, приховують частину краденого і самі беруть участь у діях проти майна інших власників. Журавський у зв'язку з цим зауважує, що за таких умов не варто довіряти даним конторських облікових книг, які складаються на підставі усних свідчень начальства. Грамотні рахівники теж знають свою долю в крадіжках і відповідно змінюють статті приходу та розтрат.Журавський підкреслює вкрай погано поставлений облік народонаселення^ в країні, де царизм теж безпорадний що-небудь змінити, оскільки чиновників та священиків, що безпосередньо реєструють народжуваних та померлих, більше цікавлять власні інтереси та потреби. Часті зміни священиками приходів і їх переведення у вигідніші й багатші зумовлює значні помилки в метричних книгах. Нескінченні побори, злиденність умов існування, зловживання влади під час переписів населення (ревізій) тягарем лягають на плечі трудівника. Тому й логічно, що кріпосні селяни за цих умов нерідко навмисне вводять священиків в оману. Журавський пояснює, що в селянських сім'ях часто бувають однакові імена — два Івани чи дві Ганни і т. п. Це робиться з метою, щоб на випадок смерті одного видати живого за померлого і таким чином увільнити його від кріпацтва чи р^крутства. Журавський перераховує фактори спотворення статистичної інформації, називаючи серед них такі, як передоручення обов'язків збирання даних другій особі, «очищення» в потрібному дусі одержаних матеріалів чиновниками, некритичне запозичення даних з недбало поставлених форм обліку та документації, використання даних з матеріалів опитувань окремих людей, доповнення відсутніх фактів «за власними уявленнями» тощо. Перебуваючи на посаді чиновника з особливих доручень при київському губернаторі, Д. П. Журавський написав працю «Статистичне описання Київської губернії», яку М. Г. Чернишевський оцінив як видатний здобуток наукової думки Росії того часу. Російська держава XIX ст. бідна на емпіричні соціальні дослідження. Суспільно-політичні умови імперії паралізували будь-які незалежні й оригінальні дослідження соціальних процесів, тим більше що в цій системі навіть мало було приводів, щоб «сповіщати про благі справи». Тимчасом у Західній Європі та Сполучених Штатах Америки вони розгорталися повним ходом. 256 § 5. Вивчення громадської думки в США. Реклама як соціальний феномен У XIX ст. виникають перші спроби вивчення громадської думки. Громадська думка як стан масової свідомості виражається в оцінках і ставленні до конкретних соціальних явищ та процесів. Вона є своєрідним «зняттям» масово виражених індивідуальних оцінок і думок, які в процесі взаємодії приводять до вироблення найбільш сприйнятливих для маси чи спільності узагальнень, що виступають як феномен групової оцінки чи думки, що набуває статусу громадської. Громадська думка існує з моменту появи первісного людського колективу і в різних історичних формах притаманна всім типам соціальних спільностей. Структура і зміст громадської думки детермінується багатоманітними чинниками економічного, політичного, соціально-культурного характеру. Силою авторитету громадської думки регулювалася система суспільних відносин родового устрою. Структура й обсяг її змінюються в рабовласницькому суспільстві, де частина його членів (раби) виключена як суб'єкти цього інституту, а громадська думка визначається державою-полі-сом та формами політичного устрою. Тут значно ускладнюється технологія формування громадської думки та процеси маніпуляції нею. Оскільки громадська думка завжди пов'язана з ціннісними відносинами, то в дуже рідких випадках вона може розглядатися через єдиного суб'єкта-носія. Здебільшого те, що ми називаємо громадською думкою, розуміючи під цим цілісного суб'єкта, і теоретично і практично не відповідає дійсності, оскільки в суспільстві ніколи не було, немає і не може бути єдиного інтересу, як і єдиної оцінки та цінностей. Отже, і суб'єкт-суспільство не може мати єдиної громадської думки, оскільки воно таким виступає лише в абстракції, тоді як у реальному житті воно є диференційованою сукупністю системоутворюючих елементів , кожен з яких відрізняється власними інтересами, потребами, цінностями, оцінками і т. д. Тому і громадська думка, є «середньоарифметичним» виразом стану масової свідомості різноманітних елементів соціальної структури. Саме це і визначає соціальні потреби у вивченні громадської думки, оскільки в ній поєднані протилежні полюси, а сама вона, як ціле, має не монокольоровий вигляд, а скоріш нагадує веселку з її багатоколірністю й невловимими переходами між ними. Саме ця різнорідність у суспільній думці, її постійна пластичність та мінливість зумовлюють 9 828 257           постійну актуальність і оперативність у дослідженні. Не випадково, що громадська думка стає особливим предметом уваги і вивчення в умовах демократичних свобод.Перші спроби виявлення громадської думки методами опитування пов'язані зі Сполученими Штатами Америки. Американська Конституція та «Білль про права» (поправки до Конституції з проголошенням свободи слова, друку, зборів, віросповідань та ін.) забезпечили основні демократичні свободи громадянам країни, що звільнилася від колоніальної залежності й утворила суверенну державу. І хоча революція не вирішила всіх проблем, не ліквідувала рабства на Півдні, але вже на той час у світі не було більш демократичної системи, ніж у СІНА. Задономірно, що за таких умов, котрі забезпечують своїх громадян активним виборчим правом, їх вибір і орієнтація, їх думка не могли залишитися поза увагою, бо це були вже не теоретичні, а практичні проблеми політичного та соціально-економічного життя суспільства. Дослідження громадської думки в США започаткували журналісти. Вибори конгресу, президента, адміністрації штатів та місцевої влади конче вимагали знання розстановки політичних сил, настроїв і вподобань виборців та їх ставлення до кандидатів. Йшли пошуки шляхів і засобів прогнозування можливих результатів виборів і виборчих кампаній. Власникам газет і журналів не потрібні були офіційні дозволи бюрократії на проведення опитувань населення та зондаж громадської думки. Це була справа особистої ініціативи та кмітливості. Звичайно, перші спроби опитувань населення не спиралися на наукові принципи та засади. Журналісти в різних кінцях країни опитували виборців і на основі арифметичних розрахунків намагалися визначити шанси кандидатів. У 1824 р. журналісти газет «Херрісберг Пенсільвенієн» та «Ролей стар» у штатах Делавер та Північна Кароліна незалежно одні від одних провели опитування громадян і політичних діячів стосовно кандидата, який переможе в даному регіоні з чотирьох претендентів, на крісло президента США. В червні газета «Херісберг Пенсільвенієн» опублікувала дані, згідно з якими в штаті Делавер переможе кандидат Е. Джексон. Через місяць «Ролей стар» повідомила, що Е. Джексон обігнав своїх конкурентів і став лідером у Північній Кароліні. Вибори в листопаді 1824 р. засвідчили перемогу Джонсона в обох штатах, хоча в масштабах країни він не переміг і президентом не став. У 1851 р. в штаті Міссісіпі було проведено обслідування громадської думки в 17 округах і опитано 800 чоловік. На 258 цій підставі зроблено прогноз можливого наслідку виборів, які засвідчили, що у 15 округах він виявився правильним. На початку 80-х років газета «Бостон глоуб» розробила систему прогнозування результатів голосування на основі виборки жилих районів, принципи якої в дещо видозміненій формі й досі використовуються засобами масової інформації, особливо телебаченням. Історія вивчення громадської думки Америки містить багато фактів, що свідчать про нелегкий шлях спроб і помилок у пошуках надійних засобів дослідження цього дуже важливого соціального інституту громадської думки. В дослідницькій практиці використовувались опитування жителів готелів, покупців у магазинах, відпочиваючих, власників телефонів та автомобілів, практикувались інші форми опитування. Деякі з них мали істотні недоліки й інколи ставили ініціаторів обслідувань в скрутне становище. Разом з помилковими прогнозами приходило розуміння причин невдач: адже свого часу майже ніхто не думав про те, що, наприклад, в опитуванні респондентів чи власників- телефонів криється небезпека — це були представники більш заможних верств населення, їх опитування не забезпечувало репрезентативності досліджуваної сукупності. Вибірка виявлялася неправильною. Соціальна наука в XIX ст. набуває найбільш прагма-_ тичного значення також на території США. Загальновідому американську діловитість і вміння використовувати на прак тиці наукові досягнення ми бачили на прикладі досліджен ня громадської думки. Другим великим тереном викорис тання досягнень соціології, соціальної та загальної психо логії була рекламна справа. . ■ Сьогодні реклама для американця є таким же звичним елементом його життя, як повітря чи трава. Витоки реклами в Америці починаються з другої половини XIX ст. Вона виникає з потреб ділових людей у необхідній інформації і в інформації про інформацію. Рекламну справу започатковує в 1841 р. американський бізнесмен з Філадельфії Волні Палмер, який у газетах опублікував рекламу своїх товарів. Щоправда, елементи рекламного характеру були в бостонській газеті «Ньюслеттер» 1704 р., у 1725 р. почала виходити напівкомерційна «Газета» з рекламою та об'явами (Нью-Йорк), проте реклама як вид бізнесу розгортається в США у XIX ст. У 1865 р. виникає одне з великих рекламних агентств у Бостоні, засноване Джорджем Роуеллом, який видав в 1869 р. «Американський газетний довідник Роуелла» про тиражі американських та канадських газет для бажаючих 9* 259      помістити свою рекламу в пресі. Рекламна справа зростала Ч вдосконалювалася; вона враховувала інтереси, потреби, індивідуальні та групові особливості населення, психологічні особливості сприйняття та запам'ятовування тощо. Якщо у 1885 р. рекламою товарів займалися чотири журнали загальним тиражем 100 тис. примірників, то через 20 років відповідні цифри складали вже 20 журналів з тиражем понад 5 млн примірників, а затрати на рекламу становили в 1865 р.— 50 млн дол., у 1900 р.— 500 млн, у 1950 р.— 5,5 млрд, в 1970 р.— майже 20 млрд дол. Розвиток рекламної справи в США, яка не має рівних у світі,— приклад оперативного й умілого використання наукових досягнень.Сама по собі реклама — не предмет соціології, але як соціальне явище вона дуже цікавий феномен для соціологічних досліджень багатьох проблем — таких різновидів реклами як елемента пропаганди, як явища суспільної свідомості, як засобу формування і забезпечення різноманітних матеріальних і духовних потреб (у тому числі інформаційних), як елемента соціалізації та виховання, що проникає в усі сфери життя і побуту людини, як важливого компоненту комунікаційного процесу і т. д. і т. п. Реклама у Франції започатковується Теофрастом Ре-нодо, який*заснував у 1630 р. адресну довідкову контору. В 1611 р. в Лондоні створюється перше рекламне бюро *А. Горжа і У. Копа, а з 1657 р. виходить перша газета з об'явами. В Німеччині з 1727 р. реклама видається у «Пруському інтелігентному листку». Одним з найперших у Росії використав друковану рекламу відомий журналіст і письменник Фаддей Булгарін, який друкував платні, оголошення, об'яви та рекламу в газеті «Северная пчела». Таким чином, США не належить пріоритет у відкритті реклами, але він безперечний у її використанні, бо в жодній країні світу реклама не стала такою органічною частиною способу життя народу, як у США. Характерною ознакою соціальних емпіричних досліджень XIX ст. є їх більш чи менш органічне влиття в структуру сучасної науки. Вони у всезростаючому темпі від випадкових, аматорських переходять на рівень науково обгрунтованих, концептуальних і виступають як прикладна сфера наукового знання. Емпіричне й теоретичне в цих дослідженнях виявляються в своїй органічно поєднаній цілісності. Факт і теорія не протистоять одне одному, як це часто траплялось у минулому, а утворюють структурні елементи цілісного наукового знання. 260 Запитання для самоконтролю 1. Які причини зумовили інтенсивний розвиток емпіричних соціаль них обслідувань XIX ст-? 2. Розкрийте значення досліджень А. Кетлє для прогнозування соціальних процесів.
ГЛАВА 10 НІМЕЦЬКА ФОРМАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ. (Ф. ТЬОННІС І Г. ЗІММЕЛЬ) § і. Проблеми методології соціального пізнання В епоху Бісмарка завершується процес національного об'єднання Німеччини. Правляча юнкерсько-мілітаристська верхівка, зміцнивши позиції після поразки буржуазії в революції 1848 р.< ревно оберігає свої класові привілеї. На рейки капіталістичного розвитку німецьке суспільство переходить з певним запізненням, процеси модернізації правових і політичних інституцій ідуть тут повільними темпами, а «енергійний буржуазний лібералізм» британського' аб,> французького зразків сприймається з певною недовірою. Ця обставина накладає певний відбиток і на тенденції у німецькій культурі та науці. Поворот до позитивізму, характерний для європейської думки другої половини минулого сторіччя, не минув і німецьку культуру, однак ця течія не лишила тут глибокого сліду, викликавши, за словами С. Бугле/ більше заперечень, аніж наслідувань. Ця обставина має пряме відношення до розвитку німецької соціологічної думки згаданої доби. Домінуючою 261      тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація, котра набула особливої популярності в колах представників німецької історичної науки, що розвивається в цей час особливо бурхливими темпами. Серед німецьких істориків, фахівців у галузі господарчої, соціально-політичної та культурної історії набуває поширення ідея про специфічну «духовну сутність» господарських, правових і релігійних інститутів, яка не піддається адекватному відтворенню за допомогою емпіричних методів, характерних для природничих наук.Позитивізм,, як зауважує один з фундаторів, культурно-історичної герменевтики В. Дільтей,— це свідчення не сили, а слабкості гуманітарних наук, які, звільнившись у добу Ренесансу від теологічних пут, потрапили потім у нову, ще більшу залежність від всезростаючої могутності природничо наукового знання. Це стосується насамперед абстрактно-раціоналістичних теорій суспільства просвітницької доби, для яких характерне позаісторичне розуміння природи господарства, права, політики, релігії і т. ін. На той час саме на грунті німецької культури склалася традиція історичного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються лише в контексті «загальних зв'язків процесу історичного розвитку». У цьому — одна з .головних ознак «історизму» як методу, реалізованого у працях Гердера та Гумбольдта, Нібура і Вінкельмана, Я. Грімма і Савіньї. Центральна ідея історичної герменевтики, як зауважив пізніше Гадамер, полягає в тому, що не лише історичні джерела, а й сама дійсність розглядається як текст, котрий належить витлумачити, зрозуміти. Цей же дослідник зауважує, що «історизм» у широкому розумінні можна вважати «першим протестом проти індустріального суспільства, яке на той час формувалось». Звичайно ж, історико-герменевтичні методи можуть бути повноцінно реалізовані лише в царині історії та культури,, а не соціології, концептуальний-апарат якої орієнтований в напрямку емпіричного дослідження суспільних явищ. Однак в історії наукового пізнання ці дві методологічні орієнтації не відгороджені одна від одної «залізною завісою» і в реальній дослідницькій практиці можуть взаємопроникати і доповнювати одна одну. Саме це, на наш погляд, і характерне для німецького суспільствознавства на зламі сторіч. Соціологія як окрема наука у Німеччині не стільки засвоюється як комплекс певних уже розроблених понять і методів (хоча факт такої рецепції, безсумнівно, має .місце), скільки поступово відокремлюється з наявного масиву історичних, економічних, правових та філософських наук. Герменев- 262 тичні й емпірико-дослідницькі методи тут не лише протистоять, а й доповнюють і взаємопроникають один в одного. Згідно з В. Дільтеєм об'єктивною підставою розмежування між «історичними науками про духовне життя» і соціологією виступає глибока відмінність між «системами культури» — правом, релігією, мовою і «зовнішньою організацією суспільства». Явищам культури притаманна певна «внутрішня форма», зумовлена, в кінцевому результаті, специфікою міжіндивідуальної взаємодії. Психологічні фактори детермінують, як вважає В. Дільтей, і «зовнішню організацію», однак ця детермінація має. тут дещо інший характер: «Людські взаємини грунтуються, в кінцевому результаті, на цілеспрямованих вольових діях людей. Проте саме волевиявлення може бути двоякого роду — або бути послідовним поєднанням дій окремих індивідів у формі систем культури, або виступати як сила, що підпорядковує собі окремі індивідуальні волі. У першому випадку мета досягається шляхом індивідуальних, лише логікою справи припасованих одна до одної дій, у другому — шляхом підпорядкування індивідуального спільній волі. Вільна дія і дія регульована, індивід і спільнота протистоять одне одному і зумовлюють одне одного». Відносини між суспільною «культурною системою» і «зовнішньою організацією» можуть варіюватися від майже повного злиття до відособлення, протистояння. В окремих сферах суспільного життя, як, наприклад, у сфері правовій, має місце, як вважає В. Дільтей, гармонійне співвідношення між внутрішньою і зовнішньою сторонами: «У сфері права культурна система і система зовнішньої організації існують ще нероздільно одна від одної. Будь-яке правове поняття орієнтоване на зовнішню організацію і одночасово грунтується на правосвідомості як постійно діючому психологічному факторі. Система цільових орієнтацій права співвідносна із факторами зовнішньої соціальної організації». Натомість у сферах моральній, релігійній, художньої культури прямого зв'язку між організаційним і смисловим аспектами немає. Тут дедалі більшого значення набуває «внутрішня духовна дія», незалежна від об'єктивних зовнішніх умов, що має своїм наслідком диференціацію поміж соціальною організацією та системою культури й автономізацію останньої. Таким чином, як у цьому неважко переконатися, духовно-історична герменевтика Дільтея, незважаючи на суб'єктивне прагнення відмежуватися від «натуралізую-чих» методів соціології, все ж не чужа соціологічній проблематиці. Виходячи з психологічних засад, Дільтей описує 263     у найзагальніших рисах найтиповіші моделі соціальної взаємодії, акцентуючи різницю між зовнішньою і внутрішньою орієнтаціями дії. Аналогічним шляхом ідуть у своїх теоретичних пошуках і такі представники німецької «академічної» соціології, як Тьонніс, Зіммель, Вебер та ін. Відомий видавець і коментатор, веберівських праць И. Він-кельман порівняв вплив дільтеєвських ідей з «трубним гласом, який пробуджує і запалює дух». Важливу заслугу автора «Вступу до наук про духовність» вбачають у подоланні ортодоксії «історичних шкіл» і знятті контроверзи між історико-описовим і теоретичним напрямами гуманітарно-наукової думки. Водночас не можна не бачити, що, поставивши під сумнів обгрунтованість позитивістської моделі соціології, Дільтей та його послідовники схильні були вважати її чи не єдиною можливою формою соціологічного знання взагалі, а це зумовлювало певну недооцінку ними емпіричних методів соціологічного дослідження і вело до протиставлення соціології та історичних наук.Проблема логіко-методологічного обгрунтування «можливості соціології» розглядається і в ряді праць Г. Рік-керта, Е. Ласка, Л. Готтля та інших представників ба-денської школи неокантіанства, чий вплив на німецьку соціологію досить відчутний. Баденці детально .аналізують ряд питань загальної теорії цінностей, зокрема питання ціннісного плюралізму та ціннісних орієнтацій пізнавальної діяльності. Важливе значення для соціологічної теорії має обгрунтована ними теза про аксіологічну зумовленість способів побудови теорії в гуманітарних науках. Процес росту наукового знання, за Ріккертом, є не чим іншим, як оформленням, раціоналізацією багатоманітності емпіричних явиїц. У процесі раціоналізації утворюються певні загальнозначимі когнітивні форми — поняття. Сам процес раціоналізації перебігає різним чином — шляхом або ідеалізуючої абстракції, або предметної, індивідуалізуючої. У першому випадку має місце концеп-туалізація номотетичного типу, характерна для пізнавальних процедур точних наук, у другому — маємо справу з «ідеографічною» концептуалізацією, типовою для описового природознавства й історичних наук. Ті ознаки, які складають зміст «індивідуалізуючих» понять описового природознавства й історії, відбираються під кутом зору їх цінності для інтересу дослідника, в зв'язку з чим «ціннісна орієнтація» останнього набуває такого ж вагомого значення, як суто логічні процедури аналізу й узагальнення фактичного матеріалу. Методологічний 264 принцип «віднесення до цінності» не тотожний суб'єктивній оцінці емпіричних даних, оскільки зміст цінності (її смисл) трансцендентний стосовно індивідуальних чи групових інтересів і має нормативний характер. Водночас цінностям притаманна власна логіка розвитку. Кожна історична епоха має власну ціннісну конфігурацію, де домінують цінності того чи іншого гатунку. Висновки баденців відкривали шлях до зняття ще однієї контроверзи соціологічної теорії — суперечності між її «генералізуючими» претензіями і багатоманітністю, історичною варіативністю її емпіричної бази. Звичайно ж, на фоні посилення емпіристських тенденцій у логіці та методології, яке здобуло своє завершення в програмі «віденського гуртка», аксіологізм баденців мав дещо анахронічний вигляд. Однак розвиток соціології пішов далі шляхом, відмінним від розвитку теоретичного природознавства, і питання про межі застосування точних методів для обгрунтування проблем теорії суспільства на сьогодні не лише не вирішено, а й набуло нової гостроти. Важливе значення для формування національної соціологічної традиції мали методологічні дискусії в німецькій історичній науці 80—90-х років, де обговорювалось, зокрема, питання взаємозв'язку економічної сфери та позаекономічних факторів суспільного розвитку. Представники історичних шкіл німецької політекономії і правознавства порушили питання про історичну специфіку розвитку господарства і права, вказавши, зокрема, що так звана «раціональність» економічних законів і юридичних норм не має абсолютного характеру, а є чимось похідним від обставин місця і часу. В ході дискусій неодноразово обговорюється питання співвідношення між універсальним і унікальним в історії європейського та німецького капіталізму. Загалом, як справедливо зазначає Є. Шацький, у німецькому суспільствознавстві традиційна соціологічна проблематика зазнала таких трансформацій, що в більшості випадків .можна вести мову не про вирішення старих, а скоріше про постановку нових проблем на грунті іншої інтелектуальної традиції й ієрархії наукових цінностей. § 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство» Патріархом німецької академічної соціології прийнято вважати Фердинанда Тьонніса (1855—1936), праця якого «Спільнота і суспільство» належить до класичного фонду 265       соціологічної думки минулого сторіччя. У працях Ф. Тьон-ніса не лише здобуває легітимацію термін «соціологія», а й робиться спроба систематичного викладу головних понять цієї науки. Е. Дюркгейм назвав праці Тьонніса «еклектичним синтезом» соціальної думки нового часу. Мабуть, така оцінка не зовсім справедлива. Доробок цього . теоретика можна вважати свого роду місточком між уні-версалістськими соціологічними доктринами та новітньою аналітичною соціологією.Творчості Тьонніса важко дати однозначну світоглядну специфікацію, оскільки їй притаманні і риси позитивістсько-еволюціоністської соціології, і психологізм, і певне гуманістично-антропологічне спрямування. Мабуть, істотнішим тут є те, що автор вбачає специфіку соціології, порівняно з іншими суспільними науками, в абстрактному, ідеалізованому й, отже, «формальному» характері її об'єкта. Соціологія вивчає зв'язки та відношення, які не очевидні, не фіксовані прямо й безпосередньо, а можуть бути лише абстраговані з реальних життєвих ситуацій, передусім із фактів соціальної взаємодії. Тому її метод, твердить Тьонніс, більш схожий на методи хімії, ніж на методи описового природознавства. Він грунтується на принципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються «чисті форми» соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому концепцію Тьонніса називають «формальною соціологією». Усякі соціальні стосунки грунтуються, за Ф. Тьоннісом, на спільній волі людей до сумісного життя, яка переважає над їх егоїстичними нахилами. Свого часу Тьонніс написав монографію про соціальну філософію Т. Гоббса. Аналізуючи типову для цього мислителя (і якоюсь мірою для всього Просвітництва) контроверзу між природним станом і державною організацією, соціолог указує на обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету державної влади як виразника «волі спільноти». Гоббсівські уявлення про «природний стан» як стан антагонізму, війни всіх проти всіх — це фіксація лише одного типу соціальних зв'язків. У дійсності ж людські волі перебувають у різноманітних відношеннях одна до одної. їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а й її підтримку. Соціальні зв'язки, котрі утворюються внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: або зв'язками реального чи органічного життя — в цьому суть спільноти, гемайншафту, або ідеальними чи механічними утвореннями — і в цьому суть суспільства, гезельшафту. Смисл двох головних понять тьоннісівської соціології 266  близький, як можна бачити з контексту, до ідей асоціаніст-ської психології (поєднання вольових прагнень за принципами схожості або протилежності) і водночас співзвучний консервативно-романтичним уявленням про «органічне і механічне» як категорії культури нового часу. «Усякого роду родинне, домашнє, взаємосолідарне, затишне співжиття,— пояснює Тьонніс,— ми розуміємо як життя у межах гемайншафту. Суспільство — це публічність, світ. Туди потрапляють як у щось чуже. В гемайншафті ж знаходять себе від народження. Молоде покоління оберігають від поганого товариства, тоді як вираз «поганий гемайн-шафт» безглуздий. Існують' гемайншафти мовні, сімейні, побутові, релігійні — натомість ведуть мову про виробничі, наукові, торгові суспільства або товариства. «Поняття суспільства у політичному і соціальному смислі має свій реальний грунт у нравах і поглядах третього стану. Тут воно еквівалентне поняттю народу. Там, де куштують плодів міської культури — там з'являється і суспільство як невід'ємний її елемент... У сільському житті зв'язки гемайншафту сильніші, аніж воля окремої людини; тут це поняття символізує тривалість і надійність сумісного життя... Гемайншафт розуміють як життєвий організм, суспільство ж — як механічний агрегат, артефакт».Притаманна працям Тьонніса імпресіоністична манера викладу ускладнює справу операціоналізації вживаних ним понять — «волі до цілого», «індивідуальної волі», «гемайншафту», «суспільства». Вчений аргументує свої висновки, звертаючись головним чином до історичного матеріалу, прагне відтворити соціально-психологічну атмосферу, яка домінує в певних спільнотах і певних різновидах професійної діяльності — сільській родині та сільській громаді, ремісничій корпорації, купецькій гільдії та ін. його цікавлять ті типові форми спілкування між людьми, які складаються в межах сім'ї, суспільства, професійної, та вікової групи, ринкових відносин. Так, у відносинах, які складаються на грунті спільного ведення домашнього господарства, занять ремеслом та іншого роду «промислами», переважають, як переконаний Тьонніс, зв'язки «ге-майншафтного» типу. «Всяке мистецтво,— пише він,— подібно до різного роду сільських і домашніх занять, належить до сфери органічно живого — теплого і вольового. Природно, що це царина жіночої праці, і тому воно мусить належати до гемайншафту». Зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про . індивідуалізовану професійну художню творчість, а скоріше про народні художні промисли, де справді відносно великий відсоток жіночої пра- 267         ці. Натомість у сфері торгівлі як сфері спілкування домінують раціонально-егоїстичні стереотипи, що дає підставу говорити про неї -як про переважно суспільну сферу.Ядро відносин гемайншафтного типу складають відносини між поколіннями та між подружжям у сім'ї. Грунтований на родинних зв'язках «гемайншафт крові» поступово розвивається до ширшого й складнішого «гемайншаф-ту спільного проживання» (територіальної спільноти) і далі — до «гемайншафту духу» (спільноти релігійної, культурної, національної). Суспільство як різновид раціоналістично-індивідуалістичного типу особистісних взаємозв'язків у історичній перспективі «витісняє» спільноту, розкладає, атомізує її природну органіку. Однак говорити про ці два поняття як про послідовні фази історичного процесу було б неправомірно, оскільки в дійсності має місце конкуруюче співіснування обох типів людського співжиття. «Я не знаю жодного стану культури чи суспільства, де не були б одночасно присутні елементи спільноти й елементи суспільства»,— підкреслював Тьонніс. Безперечно, що тьоннісівська концепція «неодномірно-сті» світу соціальних відносин і зв'язків являла собою значний внесок у розробку загальносоціологічної теорії, зокрема теорії соціальної дії, типології соціальних систем, теорії соціальних груп. Поняття гемайншафту як спільноти, що склалися на грунті кровної спорідненості, спільності місця проживання та духовної спорідненості, багато в чому близьке до понять «первинної трупи» та спільноти (соттипііу), які дещо пізніше обгрунтовані в американській емпіричній соціології (Ч. Кулі, В. Томас, Р. Парк та ін.). .Водночас концепція Ф. Тьонніса завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філософської думки від стоїків і Ціцерона до Гегеля й Маркса — традиції, котра прагнула осмислити напружене протистояння і взаємопроникнення двох начал людського співжиття — «природного», традиціоналістського і новаційного, культурно-раціонального. Ф. Тьонніс підготував грунт для того, щоб перенести згадану проблематику з площини філософської на емпірико-аналітичну. Важливим кроком до цього стало уточнення смислової структури головного соціологічного конструкту — поняття суспільства. На відміну від своїх попередників, які співвідносили зміст поняття суспільства (головним чином як «громадянського суспільства») з поняттям держави, Тьонніс зробив спробу співвіднести поняття суспільства як системи формалізованих інтегральних зв'язків з поняттями, які фіксують нефор- 268 і мальні міжособистісні зв'язки в межах первинних груп. Правда, автор «Спільноти і суспільства» не ставив собі за1мету (як це трохи пізніше зробили його американські колеги) розробку конкретних механізмів соціально-психічної інтеракції: результатом його дослідницьких пошуків стала історична феноменологія найтиповіших форм соціального зв'язку. Значну увагу приділяє соціолог аналізові злободенних проблем сучасного йому суспільного життя. Він одним із перших уводить у науковий обіг поняття громадської думки, визначаючи її, поруч з масовим робітничим рухом і державною соціальною політикою, як один з головних факторів сучасного суспільного розвитку. Тьонніс відзначає тенденцію політизації сучасної громадської думки, а також тенденції до її замикання на національно-державних інтересах і появи в ній націоналістичних мотивів. Противагою цьому виступає формування світової громадської думки як вияв загальної тенденції інтернаціоналізації господарського і культурного життя сучасного світу. Потреби сучасного соціального розвитку вимагають ефективного розв'язання соціального питання — питання про те, як «забезпечити мирне співіснування різних прошарків, класів і станів народу, які за своїми економічними умовами, життєвими звичками і поглядами стоять далеко один від одного». Аналізуючи історичну специфіку формування і спроб розв'язання соціального питання в сучасних європейських країнах, Тьонніс зазначає, що у Великобританії соціальні питання концентруються переважно на економічній основі (профспілкові рухи, боротьба за поліпшення соціального стану найманих робітників), у Франції — на політичній (боротьба за республіканську форму державного ладу), а в Німеччині — на ідеологічній основі (боротьба за соціалістичну ідею). Загострення соціального питання — наслідок об'єктивного процесу капіталізації сфери матеріального виробництва. «Гігантські виробництва примножуються. Капітал стає деміургом нашого світу». Тенденції поглиблення капіталістичного визиску можуть, як вважає соціолог, протистояти три сили —■ організований робітничий рух, раціональна соціальна політика держави і громадська думка. Тьонніс — послідовний прихильник реформістського шляху розв'язання соціальних питань. У сучасних цивілізованих країнах, доводить він, громадська думка вимагає соціалістичного устрою. Проте капіталістичний спосіб виробництва не можна відмінити насильно. Ф. Тьонніс заперечував соціалістичну 269      ідею як таку, що вимагає насильства там, де йдеться про об'єктивні закони суспільного розвитку.Соціолог, як можна переконатися, був дещо категоричним в оцінці історичної перспективи того напряму соціалістичного руху, який був схильний абсолютизувати негуманні, насильницькі методи для досягнення гуманної мети— справедливого розв'язання соціального питання. У XX ст. йому судилося знайти своє втілення у соціальній практиці. Однак по суті оцінка Ф. Тьонніса виявилась, як про це засвідчили події останнього часу, правильною. |