Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму Наприкінці 80-х років минулого сторіччя в німецькій економічній науці відбулася «дискусія про капіталізм». Певну причетність до її розгортання мав В. Зомбарт, який поставив питання про історичні передумови виникнення капіталістичного способу виробництва та історичну специфіку німецького капіталізму. Водночас представники німецької «історичної школи політекономії» (зокрема В. Шмоллер) роблять спробу розглянути капіталізм у зв'язку із загальним «духом» німецького господарства і культури. Дискусія про капіталізм зафіксувала певну суперечність між загальною теорією капіталізму та конкретно-історичними формами господарського життя тієї чи іншої нації (аналогічне явище мало місце і в історичній науці, котра досліджувала генезис феодалізму). Загальні категорії і концептуальні схеми, як правило, погано піддавалися емпіричній верифікації за допомогою місцевого матеріалу. Історія господарства — у даному випадку німецького — виступала як свого роду загальний виняток із теорії. Оскільки в період дискусії проблема капіталізму та капіталізації стояла перед німецьким суспільством не стільки як теоретична, скільки як практична, то суто наукові суперечки набували неабиякої політичної актуальності. Предметом особливо гострих теоретичних дискусій стали питання об'єктивної обумовленості та суб'єктивних факторів капіталістичного розвитку, специфіки національних форм капіталістичного господарства та глибини їх історичної закоріненості в народному господарстві і т. п. М. Вебер розглядав капіталізм як певну форму економічного раціоналізму — систему, що побудована на розрахунку норми прибутку та раціональному плануванні виробничого процесу, складовим елементом якого є використання найманої праці формально вільного виробника. Вебер не заперечує основних моментів Марксового розуміння капіталізму як системи об'єктивно діючих економічних законів. Однак, як він неодноразово зауважує, його цікавить не об'єктивний аспект економічного раціоналізму, а суб'єктивний, а саме: певні нахили людей до раціональної економічної поведінки. Особливої ваги при цьому мислитель 282 надає емпірично констатованому фактові співвідносності між господарчим статусом і конфесійною приналежністю. Йдеться про результати досліджень колег Вебера, котрі встановили, що більшість тих представників західноєвропейського великого бізнесу, що вважають себе віруючими, належить, як правило, до протестантських конфесій. Це й дало змогу дійти висновку, що саме протестанти виявляють специфічну схильність до економічного раціоналізму, тоді як послідовники католицизму та інших конфесій такої схильності не проявлять. Автор «Протестантської етики» вважає, що даний факт неможливо пояснити ніякими зовнішніми обставинами, наприклад політичною нерівноправністю німецьких католиків і протестантів, що справді мали місце внаслідок біс-марківського «культуркампфу». Йдеться про більш глибинну обставину, а саме: про специфіку особистісних ціннісних орієнтацій тих, хто одержав виховання у протестантському середовищі. Вебер доходить висновку, що своєрідний склад психіки, привитий вихованцям і, зокрема, тим його напрямом, який зумовлений релігійною атмосферою країни і сім'ї, визначає вибір професії і подальший напрямок професійної діяльності. Ціннісне ж ядро протестантської культури складають норми і приписи аскетичного характеру, котрі вимагають від віруючого пуританської поведінки, строго раціонального контролю за способом життя і, зокрема, відмови від гедоністичної життєвої поведінки. Ці вимоги, як вважає соціолог, виражають відношення «вибіркової спорідненості» до вимог економічного раціоналізму. Завдяки цій спорідненості і виникає та «унікальна здатність повністю віддаватися діяльності у рамках своєї професії, яка завжди була однією з найхарактерніших рис нашої капіталістичної культури і яка залишається такою ж і сьогодні». На доказ тези при «вибіркову спорідненість» М. Вебер наводить ряд фрагментів із текстів Б. Франкліна, зміст яких розкриває типову для американців мораль «діловитості». Коли Франклін повчає молоду людину, що «час — це гроші і кредит — це гроші», то за цим, на думку Вебера, стоїть не просто життєва мудрість, а певна етика, раціоналізована система життєвої поведінки. А найвищою цінністю такої етики виступає саме жадоба збагачення, все більшого збагачення при повній відмові водночас від усіх життєвих насолод, які можуть бути здобуті за гроші. Отже, «нажива тут до такої міри вважається самоціллю, що стає вже чомусь трансцендентним і навіть ірраціональним відносно «щастя» чи «корисності» для окремої людини. 283       Тепер уже не нагромадження благ стає для людини засобом задоволення її Матеріальних потреб, а навпаки, все існування людини спрямоване на придбання, яке стає метою її життя. Цей з погляду безпосереднього сприйняття безсенсовний переворот у тому, що можна назвати «природним» порядком речей, у такій же мірі виступає необхідним лейтмотивом капіталізму, в якій він чужий людям, що не пройнялися його духом».Цей момент дуже важливий для розуміння загальної концепції «Протестантської етики». Вебер переконаний, що капіталізм як система раціонального господарювання і «дух капіталізму» як певна психологічна готовність до саме такого господарювання — це не ідентичні речі. Раціонально господарювати вміли вже в Індії, Китаї, Вавілоні та інших стародавніх культурах. У певному розумінні можна вважати, що там мав місце «свого роду» капіталізм, однак там не було саме того, що звуть «духом капіталізму». Натомість, як переконаний Вебер, у Новій Англії такий «дух» наявний уже в середині XVII ст. задовго до «капіталістичного розвитку» цього краю. Для того щоб відбувся відповідний капіталізмові «відбір» у способах життя і відношеннях до професії, потрібно, щоб певний спосіб життя виник і утвердився у межах певних груп як певний різновид групового світовідчуття. Таким чином, резюмує Вебер, причинний зв'язок тут зворотний тому, який можна було б прогнозувати з позицій історичного матеріалізму. Не заперечуючи того, . що сучасний капіталістичний господарський лад виступає стосовно окремих людей «чимось на зразок страхітливого космосу, куди кожна людина закинута від моменту свого народження» і межі якого для окремого індивіда видаються раз назавжди даними, автор «Протестантської етики» показав, що в історико-ге-нетичному плані суб'єктивний фактор капіталістичного розвитку може передувати факторові інституційному, об'єктивному. Там, де відсутні суб'єктивні, психологічні чинники у вигляді певних нахилів, звичок, настроїв людей, розвиток капіталістичної економіки наштовхується на невидимі, однак досить відчутні перешкоди. Причому парадокс полягає в тому, що найбільш продуктивними стосовно капіталізації суспільства виступають чинники, пов'язані зі впливом протестантської етики, котра на відміну від аналогічних норм католицизму чи православ'я вимагає «вищою мірою обтяжливої і жорсткої регламентації усієї поведінки, що проникає в усі сфери приватного і публічного життя». 284 Глибинні механізми спорідненості між протестантизмом і капіталізмом у його найбільш аскетичних варіантах Вебер аналізує на історико-культурному матеріалі, звертаючись до текстів ідеологів Реформації та коментуючої теологічної літератури. Йдеться насамперед про концепцію «покликання — професії», розвинену Лютером на базі відповідної інтерпретації євангельських першоджерел, а також про відповідні місця із текстів Кальвіна, Фокса, Веслі та ін. Тут, як показує соціолог, проступають мовби попередні контури того, що пізніше назвуть «капіталістичним етосом». Водночас він звертає увагу на те, що в ряді випадків майже неможливо віднайти кореляційні зв'язки між капіталістичним економічним раціоналізмом і класичними формами раціональної культури, наприклад римським правом, античною філософією і т. п. Римське право й антична філософія пустили найглибше коріння там, де капіталізм був значно менш розвинений, а саме в романських католицьких країнах. Це свідчить лише про те, що «загальну історію раціоналізму зовсім не слід розглядати як сукупність паралельно прогресуючих раціоналізацій окремих сторін життя... Останнє можна раціоналізувати під досить різними кутами зору і в вельми різних напрямках... Раціоналізм — це історичне поняття, котре криє у собі цілий світ протилежностей». Заперечуючи плоско-механістичне розуміння проблеми детермінації суспільних процесів і явищ, Вебер обстоює ідею багатовимірності причинно-наслідкових зв'язків у соціальному світі. Взаємозв'язок між матеріальним базисом, формами соціальної і політичної організації і духовним життям він називає «неймовірно складним». Через це соціолог виступав і проти спроб тлумачити результати його дослідження на користь ідеалістичного розуміння історії. «Ми ні в якому разі,— писав він,— не схильні ставати на захист безглуздої доктринерської тези, нібито «капіталістичний дух»... міг виникнути лише внаслідок впливу певних сторін Реформації, ніби капіталізм як господарська система є продуктом Реформації. Вже одне те, що ряд важливих форм капіталістичного підприємництва значно старші, аніж Реформація, доводить повну безпідставність такої точки зору. Дотримуючись фахових вимог соціології, мислитель прагнув не до розбудови універсальних соціально-філософських конструкцій, а до обгрунтування за допомогою емпіричних засобів наявності типологічної та генетичної спорідненості між окремими групами фактів соціального життя. Слід зауважити, однак, що концепція раціоналізації, обгрунтована в рам- 285       ках «Протестантської етики» головним чином на історико-релігійному матеріалі, у подальшому знайшла застосування в інших галузях соціології і соціальної філософії і до сьогодні залишається предметом жвавих дискусій.§ 3. Елементи соціологічної теорії Незважаючи на те, що переважній більшості веберів-ських праць притаманна емпірична орієнтація, він надавав великої ваги питанням логіко-методологічного обгрунтування соціальних наук. Важливе місце у його науковій творчості займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Позиція його в цих питаннях близька до методологічних засад неокантіанства, феноменології та логічного позитивізму. Вебер різко виступає проти спроб розуміти поняття соціальних наук як прямі й безпосередні копії об'єктивної реальності. Водночас він не погоджується із спробами ототожнити поняття і методи гуманітарного пізнання з поняттями і методами точних наук. Мислитель надавав великого значення узагальненню тієї практики, яка стихійно складалася в емпіричній соціології. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може обійтися без опори на певні загальні принципи й категорії. Однак узагальнення, як підкреслює М. Вебер, не є самоціллю соціологічної науки: адже чим загальніший обсяг поняття, тим абстрак-тніший, бідніший його зміст. Категорії соціальних наук — це не прямі адеквати реальності, а «ідеальні типи», які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальні типи — це чисті мисленні конструкції, за допомогою яких дослідник визначає напрямки аналізу матеріалу, узагальнює емпіричні факти. Зміст ідеального типу значною мірою залежить від напрямку інтересів самого дослідника та від загальної спрямованості «інтересів епохи». Ідеальними типами Вебер називав такі поняття, як «капіталізм», «феодалізм», «господарство», «християнство» і т. д. Явища реальної дійсності ніколи не можуть бути повністю тотожними із змістом ідеального типу, однак існує більша або менша міра адекватності між першим і. другим. Капіталізму чи феодалізму у чистому вигляді не існує, та процеси і явища господарського життя розвинених західноєвропейських країн відповідають змістові цих ідеальних типів значно більшою мірою, аніж, скажімо, явища і процеси господарського життя Індії чи Китаю. Поняття ідеального типу виступає тим знаряддям, яке до- 286 помагає досліднику зрозуміти специфіку соціального явища і запобігає ототожненню понять науки з реальними процесами. М. Вебер, таким чином, не заперечує значення розробок чисто теоретичних конструкцій у соціальних науках, однак постійно застерігає проти того, щоб «гонитва за узагальненням» перетворювалась тут на самоціль. Значну увагу приділяє він також питанню про суб'єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження мусить бути максимально об'єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах і лише на них. А це значить, що власне відношення дослідника до об'єкту дослідження мусить залишатися «за дужками» дослідницького процесу. В цьому полягає зміст принципу «свободи від оціночних суджень», який Вебер вважає важливим евристичним принципом сучасної науки (соціолог часто згадував з цього приводу слова Спінози про те, що мислитель прагне не хвалити чи осуджувати, а розуміти). Водночас М. Вебер доводить, що «свободу від оціночних суджень» у науці не слід розуміти як свободу мислителя від цінностей, яким підпорядковане мислення тієї чи іншої епохи. Тому не менше евристичне значення, аніж вимога «свободи від оцінок», має, згідно з Вебером, принцип «віднесення до цінностей», який лежить в основі всіх гуманітарних та соціальних наук. Цінності, на відміну від оцінок, концентрують у собі духовний досвід окремих епох і всього людства. Вони виступають чимось на зразок «маяків», які дозволяють мореплавцю знайти правильну орієнтацію серед розбурханого моря. Зміст цінностей трансцендентний частковим, минущим інтересам, і саме завдяки цьому вони здатні бути орієнтирами наукового пізнання. За допомогою цінностей конституюється, як вважає Вебер, зміст соціального пізнання, формуються ті чи інші напрямки дослідницьких інтересів. Так, формування самої соціології як науки відбувається під впливом тих ціннісних орієнтацій, які формуються у дослідників під впливом загальної атмосфери сучасної епохи, зокрема прагнення до раціональної організації економіки, управління і всього соціального життя в цілому. Об'єктом соціології, якщо його розуміти у широкому значенні, виступає соціальна дія. Тому Вебер визначає її як науку, котра прагне зрозуміти соціальну дію і тим самим каузально пояснити її процес і вплив. При цьому «дією» він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов'язують певний суб'єктивний смисл. Як синонім «дії» соціолог іноді вживає вираз «поведінка». Смисл дії або поведінки можна зрозуміти, реконструювавши його в ра- 287       тональних поняттях — насамперед поняттях мети дії і засобів дії. Відтворений таким способом об'єктивний смисл не обов'язково мусить бути тотожним її суб'єктивному смислу — однак «не треба бути Цезарем, аби зрозуміти вчинки Цезаря».Усю багатоманітність форм і відтінків людської поведінки (або людських вчинків і їх мотивів) значно легше науково систематизувати, коли ввести поняття нормативного зразка, наближеннями або відхиленнями від якого будуть конкретні форми людської поведінки. Такого роду нормативним зразком виступає так звана «цілераціональ-на» дія. Для пояснення, наприклад, факту «біржової паніки», зазначає Вебер, доцільно спочатку встановити, якою була б поведінка відповідних дійових осіб без впливу «ірраціональних афектів», а потім ввести ці ірраціональні компоненти як «перешкоди». Таким же чином при вивченні певної політичної чи військової акції доцільно насамперед уявити можливу поведінку її учасників за умови знання ними усіх обставин справи, всіх намірів і при раціональному виборі ними засобів дії. Реальна поведінка у такому випадку буде оцінюватися відповідно до її відхилення від певного раціонального «ідеального типу». Це і є, за Вебером, концептуальною моделлю наукового розуміння смислу людської дії (поведінки). Соціальною дією Вебер називає таку дію, яка згідно з намірами дійової особи співвідноситься з діями інших людей і орієнтована на них. Не всім типам людських взаємовідносин притаманний соціальний характер. Соціальною є лише та дія, яка за своїм смислом орієнтована на поведінку інших. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад,— це не більше аніж подія, схожа на явище природи. Проте спроба когось із них запобігти зіткненню, так само як і лайка, сутичка чи мирне врегулювання конфлікту після зіткнення,— це вже соціальні дії. Так само не можна віднести до рангу соціальних деякі інші однотипні чи масово поширені прояви людської активності (одночасне відкриття парасольок з початком дощу, масові емоційні реакції і т. ін.). Хоча критерії розмежування тут не завжди чіткі й однозначні, все ж, як переконаний соціолог, в усіх зазначених випадках відсутня свідома орієнтація на інших, свідоме очікування реакції інших на мій вчинок. Соціологія, робить висновок Вебер, не займається вивченням винятково лише соціальної дії, -проте остання є її центральною проблемою, конститутивною для неї як для науки. Формулюючи основні поняття теорії соціальної дії, Ве- 288 бер узагальнив значний дослідницький матеріал сучасної' йому психології та інших наук про людину. Нового змісту набули тут і висновки Маркса про соціальну сутність людського буття, й ідеї теоретиків «суспільного договору» та ліберально орієнтованих політекономіє. Адже, наприклад, «орієнтація на інших» як головний смисловий компонент соціальної дії близька за своїм змістом до ідеї договору, «консенсусу» між інтересами, яка лежить в основі соціальної філософії Ж- Ж. Руссо, Г. Мена, А. Сміта, Ф. Тьон-ніса. Водночас, як ми побачимо далі, соціальну дію Вебер , розглядає з боку не лише її мотивацій, а й нормативних -меж — звичаїв, «констеляцій інтересів» і «легітимних порядків». Таким чином, глибинною проблемою теорії соціальної дії виступає питання про поєднання «свободи і нррмативного порядку», котре з часів Гоббса визначається як основне питання соціології. Мотиваційне підґрунтя соціальної дії Вебер розглядає як складну систему, утворену внаслідок взаємодії і взаємопроникнення кількох головних мотиваційних субсистем. Сюди він відносить насамперед «традиційну», «афективну» (емоційну), «ціннісно-раціональну» та «цілераціональ-ну» системи мотивацій. Відповідно до них класифікуються і типи соціальної дії. Так звана традиційна соціальна дія може бути віднесена до категорії соціальної дії, як вважає соціолог, лише-з рядом застережень, оскільки вона часто лежить за.межами того, що можна вважати осмисленими вчинками. Найчастіше це просто системи автоматичних реакцій на звичні подразники відповідно до певної засвоєної у минулому установки. Такий характер має, за деякими винятками, більша частина звичайної повсякденної людської поведінки. Однак, оскільки «вірність звичкам» може бути свідомою, таку поведінку можна віднести до категорії соціальних дій. Майже на межах «усвідомленого» перебуває і більшість «афективних вчинків», котрі частіш за все виникають як реакції на несподівані, незвичайні подразники. Однак нерідко такого гатунку поведінка виступає свідомо плановою емоційною розрядкою, що дає змогу вважати її різновидом соціальної дії. Два інші типи соціальної дії — ціннісно-раціональний і цілераціональний — уже повною мірою, як вважає Вебер, відповідають строгим критеріям соціальної дії як такої. Ціннісно-раціональна поведінка індивіда пов'язана насамперед зі свідомою і наперед планованою орієнтацією не на досягнення якоїсь мети, а перш за все на свої власні 289        переконання про честь, обов'язок, гідність, красу, віру в Бога і т. п. Можливі наслідки такої поведінки відступають на задній план порівняно зі змістом тієї чи іншої цінності як такої. Така поведінка завжди підпорядкована «заповідям» чи «вимогам», у підкоренні яким даний індивід вбачає свій «обов'язок». Вебер зауважує, що такого типу поведінка трапляється в житті досить нечасто, одначе значення її настільки важливе, що дає підставу вклю чити цей тип до загальної класифікації.Нарешті, цілераціональною соціолог називає таку поведінку, коли насамперед «прораховуються» всі можливі наслідки дії і засоби її досягнення. Така поведінка не емоційна і «не традиційна», оскільки побудована на свідомому виборі і розрахунку. Сам вибір може бути орієнтованим на цінність — тоді ця поведінка буде цілераціональною щодо засобів. Індивід може «рангувати» різні цілі в певну шкалу, а потім досягати їх у певному порядку, наприклад, відповідно до принципу «граничної корисності». Такого роду поведінка може по-різному відноситись до поведінки ціннісно-раціональної, хоча очевидно, що остання оцінюється нею як щось ірраціональне. Чисті типи тієї чи іншої соціальної поведінки трапляються рідко, проте уся багатоманітність форм людської взаємодії може розглядатися з точки зору «тяжіння» до того чи іншого типу. |