Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 3. Типологія суспільних форм Значне місце в системі соціологічних поглядів Дюрк-гейма займає питання про типологію форм суспільного життя. Мислитель прагне знайти компромісну позицію між номіналізмом істориків, зосереджених на вивченні історичної специфіки епох, народів і культур, та реалізмом філософів, котрі мислять категоріями «людської природи», «людства в цілому» і т. ін. Цієї альтернативи можна уникнути, коли припустити, що між множинністю суспільств, що існували історично, й ідеальним поняттям людства існують посередники, так звані «соціальні види» або «соціальні типи». Класифікація їх є завданням спеціального розділу соціології — соціальної морфології, йдеться ж про пошук певних елементарних форм суспільності, комбінації яких дають усю багатоманітність конкретних проявів суспільного життя. Дюркгейм солідаризується з думкою Спенсера про соціальну еволюцію, яка починається «з малих простих агрегатів» і прогресує шляхом інтеграції їх у все складніші системи. Однак критерії простого та складного стосовно суспільства не є чіткими й однозначними. Автор «Методу соціології», зрештою, вважає, що просте суспільство — це те, котре не включає в себе інші, простіші, ніж воно, і яке, крім того, не несе в собі ніяких ознак попередньої сегментації. У пошуках конкретно-історичних аналогів «протоплазми соціального світу» мислитель звертається до понять «орди» або «клану», для котрих, на його думку, характерна відсутність диференціації на групи — індивіди тут розташовані поруч один одного, наче атоми. У свою чергу, існують суспільні агрегати, утворені простим повторенням «орд» або «кланів», коли між кожним із них і групою, котра об'єднує їх усіх, не утворюються проміжні групи (так звані прості полісегментарні суспільства) або агрегати, що виникають внаслідок послідовного поєднання або злиття «простих» суспільств (подвійно поєднані сегментарні суспільства). Як виняток, соціолог допускає можливість виникнення нового соціального типу шляхом об'єднання генеалогічно різнопорядкових суспільств (тобто не лише тих, що безпосередньо передують новому). Таким явищем, із соціоструктурної точки зору, була Римська імперія (це був, за словами Дюркгейма, «вид», який нараховував одного представника). Пропонована Дюркгеймом типологія суспільств грунтується на поняттях з виразною біологічною семантикою («вид», «сегменти», «злиття» і т. ін.). Соціолог і сам не робив із цього секрету, оскільки був переконаний, що певні 310 закономірності структурної організації (комбінації складних форм з певного набору простих) притаманні в однаковій мірі всьому живому, і людина не становить тут винятку. Спираючись, як його попередники-еволюціоністи (Спенсер, Морган, Тейлор та ін.) головним чином на матеріал первісної та стародавньої історії, соціолог водночас висуває не проблеми стадійного розвитку, що було характерно для еволюціонізму, а питання структурної організації. Дюркгейм вважав, що таксономія (видова класифікація) та історичні фази розвитку — це принципово різні речі. Саме тому він негативно ставиться до спроб класифікації суспільств за етапом їх цивілізації. «Франція,— пише він,— протягом свого історичного розвитку пройшла досить різні форми цивілізації і спочатку вона була сільськогосподарською країною, потім перейшла до ремісничого виробництва і дрібної торгівлі, далі — до мануфактури і, нарешті, до великої промисловості. Але неможливо при цьому допустити, щоб та сама колективна індивідуальність могла змінити свій вид протягом трьох-чотирьох разів. Вид мусить визначатися більш постійними ознаками. Стан економіки, технології і т. д. — явища надто нестійкі і складні, щоб скласти основу класифікації». Цілком можливо, говорить він далі, що однаковий рівень промисловості, наукової чи художньої цивілізації може бути в суспільствах різного * структурного рівня. Японія може запозичувати досягнення європейської промисловості чи мистецтва, одначе японське суспільство не стане від цього тотожним суспільству французькому чи німецькому. Точка зору Дюркгейма, таким чином, принципово відмінна не лише від поглядів Конта чи Маркса, а й суперечить багатьом новітнім технодетерміністським та культурно-антропологічним концепціям (Л. Уайт та ін). Однак слід мати па увазі, що автор «Методу соціології» веде мозу не про детермінацію соціальних змін, а про структурну організацію суспільства з точки зору її складності чи простоти. Безумовно, що такого роду структурний підхід має таке саме право па існування, як і підхід генетичний. Методи структурно-функціонального аналізу, як і структуралістські методи, набули сьогодні значного поширення в науках про суспільство і людину, і Дюркгейм є одним з піонерів їх застосування. Не слід вважати також, ніби соціолог схильний був до некритичного ототожнення законів біологічної та соціальної морфології. «Специфічний тип у соціології,— „ підкреслював він,— не виявляє таких же чітких контурів, як у біології; він твориться лише на грунті найбільш загальних і простих ознак». 311    Щодо проблеми раціонального пояснення соціальних явищ (фактів), з чим, як правило, пов'язували застосування принципів детермінізму, Дюркгейм зауважує, що найцікавішою особливістю цих явищ виступає «дивна регулярність, з якою вони відтворюються в однакових обставинах». Однак, наголошує він, при поясненні соціального явища слід чітко відмежувати ту функцію, яку воно виконує, і ту конкретну «реальну» причину, яка зумовлює його виникнення. Зміст функції соціального явища більш глибинний, більш прихований від людського ока, аніж причини цього явища. Функція у певному смислі цього слова породжує причину з метою «самовідтворення». Пояснюючи цю парадоксальну ситуацію, соціолог пише, що «наслідок не може існувати без своєї причини, однак остання, у свою чергу, має потребу у своєму наслідку. Саме в ньому вона черпає свою енергію, однак і повертає її при нагоді. Тому наслідок не може щезнути, щоб це не позначилось на причині. Наприклад, та соціальна реакція, якою є покарання, викликається інтенсивністю колективних почуттів, що їх ображено злочином. Однак, з іншого боку, вона виконує корисну функцію підтримки цих почуттів на тому ж рівні інтенсивності, оскільки вони постійно ослаблювалися, якби за образу не було покарання».Не відмовляючись, таким чином, від детерміністичного пояснення, мислитель водночас пропонує нетрадиційний, «нежорсткий» варіант детермінізму в соціальній сфері. Тут немає нічого «некорисного», зайвого, бюджет соціального організму завжди бездефіцитний. Тому і «функція соціальних явищ полягає... у підтримці тієї, раніше існуючої причини, з якої вони ведуть своє походження». А коли так, підсумовує соціолог, то для повноцінного наукового пояснення соціального факту недосить виявити причину, що його зумовлює, потрібно принаймні у більшості випадків віднайти і його долю «у встановленні загальної гармонії». Зміст принципу детермінізму набуває у такій інтерпретації певного фіналістського відтінку. Автор «Методу соціології» дивиться на суспільство з позицій функціоналізму, котрий, хоча й не суперечить детермінізмові, прагне замкнути причинно-наслідкові ланцюги в межах певної цілісності, тотальності. У процесі функціонування цілісної системи можлива інверсія причинно-наслідкових зв'язків, оскільки домінуючими тут є зв'язки функціональні, а функцію соціального факту слід завжди шукати у його відношенні до якої-небудь соціальної мети. Однак, як підкреслює Дюркгейм у кінцевому підсумку, причиною соціального факту може бути лише попередній соціальний факт. 312 § 4. Поділ праці та соціальна солідарність Дюркгейм, як і його попередники, соціологи-еволюціо-ністи, розглядає суспільство як структуру, що перебуває у процесі змін. У цілому суспільство, поки воно залишається таким, виступає силою інтегруючою, воно «тисне» на індивідів, змушуючи їх зважати на його вимоги. Водночас реальна автономія індивідів у сучасному суспільстві незрівнянно вища, аніж це було в минулому. Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку й індивідуальної свободи, Дюркгейм зверта'ється до поняття поділу суспільної праці, котре вже вживалося Контом, Спенсером, класиками буржуазної політичної економії. Соціолог поділяє думку Конта стосовно того, що поділ праці — це не суто економічне відношення, а найістотніша умова соціального життя як такого. Поділ праці, на думку Дюркгейма,— це «суто моральне» явище, котре не піддається вимірам, проте його природу і функції можна зрозуміти шляхом спостереження за функціонуванням правових, економічних, релігійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з конститутивних принципів сучасного суспільного устрою — принцип органічної солідарності. «Економічні послуги, які може надавати нам поділ праці, не йдуть ні в яке порівняння з його моральною дією, справжня його функція — створювати поміж двома або кількома особистостями почуття солідарності». Проблема «солідаризму» обговорювалась задовго до Дюркгейма, однак останній вніс у її розуміння кардинальні доповнення. Він чітко розмежував два типи солідарності — органічний, природний і механічний, насильницький. Заперечуючи Ф. Тьоннісу, Е. Дюркгейм доводить, що органічні, солідаристські відносини більшою мірою реалізуються не в «гемайншафтах», а саме в раціоналізованих суспільних формах. В архаїчних суспільствах домінує головним чином механічна солідарність, котра «напряму пов'язує індивіда і суспільство». Логічною підставою механічної солідарності виступає принцип подібності, а типовим механізмом функціональної її реалізації є кримінальне право. Адже «дії, котрі ним забороняються або кваліфікуються як злочини, бувають двох родів: вони або безпосередньо виявляють надто сильне розходження поміж тим, хто їх здійснює, і колективним типом, або зачіпають орган спільної свідомості. Як у першому, так і в другому випадку сила, котру зачепили і котра карає злочин, — та сама. Вона — продукт найсуттєвіших соціальних подібностей, і її наслідком виступає підтримка соціального зв'язку...» 313     Таким чином, у нормах кримінального права знаходить своє матеріальне втілення «спільність станів свідомості», точніше — реакція колективної свідомості на ту чи іншу протидію. Показником її питомої ваги в суспільстві може виступати міра тих суспільних функцій, які регулюються кримінальним законодавством. Механічна солідарність не враховує відмінностей, індивідуальних особливостей. Ця солідарність, зауважує Дюркгейм, зростає у зворотному відношенні до індивідуальності. Мовби передбачаючи деякі з ідей символічного інтеракціолізму, зокрема концепцію «дзеркального Я» Ч. КуЛі, соціолог пише: «У кожному з нас є дві свідомості: одна, спільна з усією нашою групою, котра представляє не нас самих, а суспільство, що живе і діє в нас; друга, навпаки, втілює собою те, що у нас особисте і відмінне, що робить з нас індивіда». Звичайно, йдеться не про якісь статичні й ізольовані зони, а про потенції, «сили», вектори яких спрямовані у протилежні сторони і які не можуть посилюватись і розвиватись одночасно. В разі до-мінації механічної солідарності має місце «щезання особистості».Такого роду зв'язок індивіда із суспільством, зауважує соціолог, має вречевлений характер: у суспільствах, де ця солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі самому; це в буквальному розумінні річ, якою розпоряджається суспільство. Описуючи «органічний тип суспільної солідарності, мислитель часто вдається до методу «від супротивного». Механічна солідарність грунтується на подібностях, органічна — на відмінностях. В останньому випадку колективна свідомість мовби залишає відкритою частину свідомості індивідуальної і сприяє формуванню функцій, котрі не регламентуються колективно. Мова йде про формування особистості, що бере участь у поділі суспільної праці. «...З одного боку, кожен з нас тим тісніше залежить від суспільства, чим більшою мірою здійснений поділ праці; з іншого — діяльність кожного тим більше особиста, чим більше вона спеціалізована... Навіть у своїх професійних заняттях ми рахуємося із звичками, навиками, які спільні для нас з усією нашою корпорацією, однак при цьому ми терпимо менший гніт, аніж коли все суспільство тисне на нас і нам лишається значно більше можливостей для прояву власної ініціативи. Тут індивідуальність цілого зростає разом з індивідуальністю частин; суспільство стає здатним рухатись більш погоджено, тоді як кожен з його елементів здійснює більше власних рухів». Чим примітивніші суспільства, тим більше подібностей між індивідами, що їх складають, і чим 314 вищими є певні «соціальні типи», тим більшого розвитку набуває поділ праці. Механічна солідарність, котра домінує спочатку, з часом поступається місцем солідарності органічній. Такий, як вважає Дюркгейм, історичний закон суспільного розвитку. Отже, структурна організація «механічних» і «органічних» суспільств принципово відмінна. Ось як описує Дюркгейм структуру суспільства органічної солідарності: «Вони будуються не шляхом повторення однорідних і подібних сегментів, а через систему різних органів, кожен з яких виконує спеціальну роль і які самі складаються з диференційованих частин. Соціальні елементи тут не однакової природи, і розташовані вони не однаково. Вони не вишикувані у лінійний ряд, як кільця у кільчатих, не вкладені одні в інші, а скоординовані і субординовані навколо одного центрального органу, що здійснює на інші частини організму стримуючий вплив. Сам цей орган не має вже того характеру, що у попередніх випадках, бо, якщо інші органи залежать від нього, то і він у свою чергу залежить від них. Безперечно, що він також перебуває в особливому, певною мірою привілейованому становищі, одначе це становище зумовлено суттю тієї ролі, що воно виконує, а не якоюсь зовнішньою щодо нього причиною чи наданою йому ззовні силою». У такому суспільстві статус індивідів визначається вже не їх походженням, а видом соціальної діяльності, професійною спеціалізацією, функціями їх як фахівців. Такого роду перехід від структурної до функціональної диференціації відбувається поступово. Спочатку розподіл функцій збігається зі старою сегментарною-структурою. Однак у подальшому зростаюча кількість спеціалізованих функцій перекриває число сегментів, і соціальна речовина, як пише Дюркгейм, починає організовуватись на принципово інших засадах. Функціональна диференціація підпорядковує собі такі попередні їй сегментарні форми, як кланові і територіальні. Заснована на засадах механічної солідарності сегментарна організація дедалі більше «втрачає свою рельєфність». Зокрема, як зауважує соціолог, народ тим більше просувається вперед у розвитку, чим меншого значення набувають територіальні відмінності всередині країни. В кінцевому результаті сегментарна мережа поступається місцем мережі професійного поділу праці — регіонального та галузевого. «Спосіб групування людей за принципом поділу праці,— підкреслює Дюркгейм,— суттєво відрізняється від того, який виражає розподіл населення у просторі. Професійне середовище так само не збігається з територіальним, як і з сімейним. Однак 315    саме поділ праці найефективніше інтегрує сучасні суспільства і визначає основні риси їхньої структури».Концепцію поділу суспільної праці автор ілюструє бага- і тим фактичним матеріалом, головним чином історичним, етнографічним та демографічним. Він використовує, зокре ма, дані щодо динаміки міграційних процесів у зв'язку з промисловою революцією та урбанізацією способу життя. В цілому ж Дюркгейм використовує — з певними корек- |' тивами — концептуальні ідеї еволюціоністської теорії су спільної диференціації, наповнюючи їх новим змістом. Він критикує Спенсера за недооцінку історичної специфіки су спільств минулого і за суперечності в обгрунтуванні ідей еволюції. Однак обох мислителів об'єднує розуміння су- і спільної еволюції як становлення «впорядкованої різноманітності» форм суспільного життя. Незважаючи на наявність певного економічного підтексту у змісті поняття поділу суспільної праці, Дюркгейм прагне швидше розмежувати, аніж ототожнити суспільне життя із системою економічних відносин. Інтенсивність економічних відносин, обміну, торгівлі сама по собі не може виступати індикатором стану суспільного життя, оскільки, на думку соціолога, забезпечення економічних інтересів безпосередньо не пов'язане із зміцненням почуття колективності. Економічний поділ праці — це лише матеріальний аналог більш складного процесу поділу суспільної праці або соціальної диференціації. У структурі соціологічного знання Дюркгейм виділяє со ціальну морфологію як науку про морфологічні або «анато мічні» суспільні факти і соціальну фізіологію, котра займа ється вивченням «фактів колективної свідомості» (загаль них ідей і почуттів, що передаються з покоління в покоління і втілені, як правило, у народних звичаях та віруваннях, а також правових і моральних норм як раціональних регу- і ляторів суспільного життя). Об'єктом соціальної морфоло гії виступає все те, що пов'язано з так званою матеріаль ною щільністю — «число, характер основних елементів, що складають суспільство, а також способи їх поєднання, сту пінь досягнутої ними згуртованості, розподіл населення на ( території, число і характер шляхів сполучення, форма жи тел і т. ін.» Матеріальна щільність — один із найважливі ших «морфологічних фактів», тобто фактів, які належать до матеріальних форм суспільного буття. Окрім матеріальної щільності, предметом морфологічного аналізу виступає також територіальне положення суспільства — «периферійне чи центральне розташування його на континенті; характер оточення його іншими суспіль- 316 ствами», а також його демографічні характеристики та інфраструктура. Зрештою, і вивчення самої соціальної структури лежить, як вважає мислитель, саме у площині соціальної морфології. Явища морфологічного порядку — це свого роду підвалина, над якою вивершується те, що складає об'єкт соціології у вузькому значенні цього слова, власне «соціологічні факти» або «колективні уявлення». Останнє поняття — одне з головних понять дюркгеймів-ської соціології. У термін «уявлення» соціолог вкладає значно ширший зміст, аніж той, який воно мало у психології. Колективні уявлення — це масова свідомість, взята як щось автономне і самозаконне, незалежно від свідомості індивідуальних її носіїв. Адже вся група, як переконаний Дюркгейм, «мислить, відчуває і діє зовсім інакше, аніж це робили б її окремі члени». В структурі колективної свідомості соціолог виділяє інтелектуальний, емоційний та вольовий рівні, однак на практиці він частіше апелює саме до колективних емоцій, вірувань і колективної волі. «Колективною, або спільною свідомістю можна назвати ту сукупність вірувань і почуттів, яка притаманна у середньому всім членам одного й того ж суспільства й утворює певну систему, що живе своїм власним життям. Хоч вона і не має свого певного органу чи носія, а розсіяна по всьому суспільству, все ж їй притаманні певні специфічні озна-• ки, котрі роблять її самоцінною реальністю». Колективні уявлення, або факти колективної свідомості, складають реальний зміст символічних систем міфології і релігії, фольклору й ідеології, моралі і права. Саме в колективістському походженні криється, як вважає Дюркгейм, джерело сили і стійкості релігійних вірувань. Розділивши явища світу на дві групи — «звичайні» і «потойбічні», «буденні» і «священні», людина тим самим (скоріше несвідомо, аніж свідомо) ввела і розмежування між «особистим» і «колективним». Саме тому не без полемічного загострення Дюркгейм проголошує, що не бачить у понятті Бога нічого, окрім символічного перевтілення суспільства, а єдиною моральною реальністю схильний визнавати колективність. Даючи перелік типових ознак колективної свідомості, Е. Дюркгейм вживає і деякі «морфологічні» терміни, зокрема термін «моральна щільність» — показник сили моральної згуртованості суспільства. Мова йде про ту міру, якою певним людським масивом володіють спільні почуття та ідеї. Поміж рівнем матеріальної і моральної щільності немає прямої кореляції. Значний за обсягом територіальний ма- 317 сив або демографічна група може, попри усю свою чисельність, мати низький рівень моральної й організаційної згуртованості. Тому прогрес поділу праці грунтується не на «прирості соціального обсягу» самому по собі, а за умови одночасного «стиснення» соціальної маси і зростання рівня моральної щільності. Морфологічні факти разом з колективними уявленнями утворюють «внутрішнє соціальне середовище», котре висту пає визначальним фактором колективної еволюції. Початок будь-якого важливого процесу, підкреслює Дюркгейм, слід шукати в будові внутрішнього соціального середовища. Теорія соціального середовища, головне вістря якої було спрямоване проти психологічного, економічного та всякого і іншого редукціонізму, не позбавлена водночас деяких внутрішніх суперечностей. У ранніх працях Дюркгейм схильний був пояснювати «фізіологічне» в суспільному житті (так він називав усе те, що належить до колективної свідомості) «морфологічним», вбачаючи в останньому реальне підґрунтя «колективних уявлень». Пізніше Дюркгейм дещо принижує роль морфологічних фактів. Колективні з'явлення, зауважує він, мають власну логіку розвитку, безпосередньою причиною їх є інші колективні уявлення. Соціологія, зазначає він, мусить брати цінності за вихідний пункт, а не приходити до них наприкінці. Звертання до проблеми цінностей і ціннісних орієнтацій, надання їй теоретико-методо-логічного пріоритету було важливим кроком на шляху подолання натуралістичних орієнтацій у соціології і формування її сучасної парадигми. У цьому — одна із заслуг Дюркгейма як класика соціологічної думки. |