Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 3. Інтеракціонізм Ч. X. Кулі Значний соціологічний інтерес становить течія, що виникає в американській соціології в кінці XIX — на початку XX ст. під назвою інтеракціонізм (від англ. іпіегакііоп —■ взаємодія). Психологи У. Джеймс, Д. М. Болдуін роблять спробу подолати протиставлення суспільства й особи; остання розглядається ними як продукт взаємодії із суспільством. Соціально-психологічні механізми, що виникають внаслідок взаємодії між індивідами, особою та суспільством, досліджував американський соціолог Чарлз Хортон Кулі (1864—Л929). У працях «Природа людини і соціальний порядок» (1902), «Соціальна організація» (1909) та інших він розглядає суспільство як психологічний організм, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними групами та суспільством, де соціальне й індивідуальне єдині як частини цілого — «людського життя». Основу цієї взаємодії зумовлює психічна природа людини, бо суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Соціальне «над-Я» не існує без зв'язку з індивідуальним «Я». Взаємовідносини між індивідами є причиною формування певних асоціацій людей, які Кулі називає «первинними групами». Ці групи відзначаються тісними внутрішніми взаємозв'язками своїх членів через особисті відносини. Вони становлять основу суспільства завдяки тому, що індивіди пізнають соціальну дійсність, ідеали, цінності, набувають досвід і знання через свої взаємні контакти. Завдяки їм 231         відбувається соціалізація індивіда та формування його власного світосприйняття і менталітету. Такими первинними групами є сім'я, дитячі ігрові групи, сусіди тощо.Через психологічні контакти людини з людиною в первинних групах формується самосвідомість індивіда від інстинктивного «самовідчуття» до соціальних почуттів (повага, кохання, дружба, співчуття тощо), виробляються певні уявлення та оцінки щодо себе й до інших людей, бо без почуття «Він», «Вони» неможливо усвідомити почуття «я». В концепції Кулі відбувається переплітання емоціонального з раціональним; автор не приводить чітких критеріїв для розрізнення почуття й розсудку, внаслідок чого почуття набувають раціонального сенсу, а явища розсудку опсихо-логізовуються. Прикладом цього може бути поняття «самовідчуття» як синкретичність відчуттєвого, почуттєвого та розсудкового, а свідомість зводиться до різноманітних «умонастроїв». Це характерний елемент усієї концепції. «Самовідчуття» включають сукупність умонастроїв, які лежать в основі соціальних процесів. Завдяки самовідчуттям та умонастроям у процесі соціалізації індивіда формуються «образи» чи «уявлення», у яких суб'єктивне самовідчуття індивіда поєднується із загальними уявленнями (символами), відбувається синтез індивідуального та «соціального» — загального. Тобто індивід розкриває для себе соціальне і входить у суспільство через особливості своїх власних уявлень і самовідчуття, доповнюючи їх зовнішніми. Індивідуальна свідомість включається в «суспільну». Так виникають «соціальні чуття», на яких базується суспільство як соціальна організація з різноманітними формами її впливу на членів суспільства (соціальний контроль). Процес «входження» індивіда на «соціальний макрорі-вень» Кулі детально розкриває в концепції «дзеркального Я». Соціальність індивіда розпочинається з усвідомлення ним власного «Я» у зв'язку з розумінням існування «Він», «Вони», «Ми». Це усвідомлення «Я» відбувається внаслідок взаємодії з іншими людьми — «Не-Я» та розуміння їх особливого існування. Інші люди є тим дзеркалом, завдяки якому соціалізується «Я». Поведінка та діяльність індивіда через усвідомлення свого «Я» та зіставлення його з «Ми» чи «Вони» будуються свідомо, а отже, вони стають соціальними. Кулі вважав, що свідома діяльність завжди має соціальний характер. Соціальна, чи свідома діяльність людини означає для неї співвідношення своєї поведінки та діяльності з оцінкою його «Я» іншими людьми — «дзеркалами», вдивляючись в які, індивід формує образ власного 232 «Я». І йому зовсім не байдуже, який «імідж» створюється навколо його особистості. Кулі пише, що «Я» — це дзеркальне відбиття сукупності тих вражень, які, на думку індивіда, він справляє на людей, котрі його оточують. Виходячи з цього, він у своїй концепції «дзеркального Я» виділяє три основних її моменти: а) яким я здаюсь іншому індивіду; б) як він оцінює мій образ, в) як наслідок цього сприйняття — моє почуття гордості чи приниження. Таким чином, «дзеркальне Я» є інтегральним відображенням сукупності вражень багатьох людей, які індивід викликає у них. А це дає йому почуття особистої визначеності, впевненості чи приниження, які Кулі виражає терміном «самоповага». Внаслідок цих уявлень і почуттів «Я» синтезує соціальне та особистісне як результат своєї інтеракції з навколишнім соціальним середовищем. Людина стає людиною завдяки її взаємодії з іншими людьми. Кулі, таким чином, виділяє процеси спілкування й інші форми взаємовідносин людини з людиною як об'єкт соціологічного аналізу. Ще в 1894 р. в одній із ранніх праць він першим ввів до наукового вжитку термін «комунікація», яку визначав як механізм існування і розвитку людських відносин. Саме через комунікативні процеси, через інтеракцію ■— взаємодію людини з людиною — Кулі показує, як процеси спілкування дитини з матір'ю, родичами, знайомими поступово вводять її в різні системи суспільних відносин та соціальних зв'язків, сфера яких постійно розширюється за рахунок збільшення соціальних контактів і взаємодій. Таким чином, у соціології Ч. X. Кулі поєднуються індивід, групи і суспільство в єдину цілісну систему — психологічний організм. Багато уваги вчений приділяв вивченню соціальної організації. В суспільному житті великого значення набувають не лише елементи індивідуального життя, а й «безособового», «Над-Я». Оскільки вони мають надіндивідуальний характер, власну історію і логіку розвитку, є соціальними фактами й існують як реальність, то їх можна розглядати як «вторинні» варіанти соціального цілого, в якому міжосо-бистісні стосунки виступають як «первинні» і визначальні. У цілісному соціальному організмі — «людському житті» — «вторинні елементи» соціального цілого включають такі явища, як мова, громадська думка, ідеологія, міфологія, церква, класи, звичаї, традиції, системи виховання та комунікації, котрі з «первинними» групами утворюють суспільство як соціальну організацію. 233          Інтеракціоністську теорію Кулі не можна віднести ні до соціологічного номіналізму, ні до реалізму. Як у жодній з попередньо розглянутих теорій автор дуже зважено розглядає процеси взаємодії індивіда, групи та суспільства, не 'надаючи особливої переваги одиничному чи загальному. Проте при всій коректності концепції психологічні міжосо-бові.зв'язки з «уявленнями», «самовідчуттями» «Я» все ж виявляються домінуючими. При цьому якість і всебічність психологічного аналізу в концепції досить висока, тоді як загальносоціологічні висновки не можна назвати безперечними. Не можна погодитись із визнанням макрострук-турних елементів суспільства, таких як економіка, політика, ідеологічні та класові відносини, «вторинними» елементами соціального цілого. В системі Кулі вони віднесені на задній план, хоча сам автор часто говорить про їх значущість, але не розглядає як істотний елемент механізму історичного розвитку.Методологія психологізму у зв'язку з детермінованістю значної частини самих психологічних явищ факторами економічного, політичного та соціокультурного характеру не могла дати плідних наслідків у розумінні суспільства як цілісної системи. Проте багато чого з теорії Ч. X. Кулі стало здобутком сучасної соціології (проблеми інтеракціонізму, соціалізації особистості, малих груп, комунікації та ін.) і вплинуло на розвиток соціологічних ідей У. Томаса, Г. Міда та пізніших інтеракціоністських концепцій у соціології. § 4. Інстинктивізм У. Мак-Дугала та соціологічні проблеми психоаналізу 3. Фрейда Однією з течій у психологічній соціології є інстинктивізм. Як багато попередніх концепцій, він ще раз засвідчує про увагу і сквапність соціології до використання в своїй системі нових ідей. Інстинкти були відомі давно. Ще давньогрецький стоїк Хризіп увів це поняття для пояснення поведінки птахів і тварин, але тривалий час інстинкти залишалися для науки загадкою. Сам Дарвін не зміг відділити інстинктивні здібності тварин від «розумних», без чого було важко розмежувати тваринну психіку від свідомості людини. На межі XIX—XX ст. дослідження інстинктів у біології стимулювало пошуки пояснення численних явищ людської психіки, які були незрозумілі з раціональної точки зору (гіпноз, установки, несвідоме, страх, гнів тощо) і стали розглядатись як імпульси чи інстинкти. Такі явища окремі 234 вчені спробували використати для пояснення соціальних процесів, а сама течія одержала назву інстинктивізму. Найбільш розгорнуту концепцію соціологічного інстинктивізму розробив у своїй праці «Вступ до соціальної психології» (1908) англо-американський психолог Уільям МАК-ДУГАЛЛ (1871—1938). Його концепцію ще інколи називають «гормічною» (від грец. погте — поривання, бажання), бо Мак-Дугалл вважав, що організмові притаманна вітальна енергія, уособлена в «горме» як рушійна сила в прояві інстинктів. Мак-Дугалл розглядає інстинкти як основу життя і пояснює форми людської поведінки та діяльності через детермінацію їх притаманними людині інстинктами. Інстинкти є природженими та набутими; вони обумовлюють особливості мислення і поведінки як індивідів, так і груп. У них — коріння й першоджерела особливостей кожного народу і кожного індивіда. -За визначенням Мак-Дугалла, інстинкт — це певна психофізіологічна диспозиція чи схильність, яка спонукає індивіда сприймати певні явища відповідним чином і зазнавати при цьому певних емоційних збуджень та діяти відповідно до них або принаймні відчувати потребу до такої дії. Інстинкти, становлячи причину людської думки та діяльності, є немовби спеціалізованими, оскільки кожному з основних інстинктів відповідають конкретні емоційні та вольові прагнення. Технологія соціальних процесів така: «горме» зумовлює дію інстинкту, інстинкт породжує почуття і впливає на свідомість, а разом вони зумовлюють прояв дії чи появу інших процесів — явищ соціального життя. У різні часи своєї наукової діяльності Мак-Дугалл називав неоднакову кількість таких інстинктів, яким відповідають певні емоції. Інстинкту боротьби відповідає почуття страху', інстинкту відрази — емоція огиди, втечі — почуття самозбереження,. цікавості — здивування, войовничості — гнів, самоствердження — впевненість у собі, будівництва— чуття творення, стадності — почуття приналежності, батьківському інстинкту — почуття ніжності, а інстинкту відтворення роду — почуття ревнощів і жіночої покірливості: Існує також коло інстинктів, для яких важко встановити відповідні емоції; до них належать інстинкти сміху, колекціонерські, сексуальні, інстинкти дряпання, чхання тощо. Через сукупність притаманних кожній людині інстинктів Мак-Дугалл намагається створити психологічну теорію суспільства. Загальні, надіндивідуальні процеси він розглядає як форми прояву на соціальному рівні окремих інстинктів 235            чи їх сукупності. Здирництво та скнарість він трактує як прояви інстинкту придбання, наслідком чого є процес накопичення суспільного багатства. Війни є наслідком прояву інстинкту войовничості та почуття гніву, схильністю людей до забіякуватості. Релігія розглядається як наслідок прояву інстинктів утечі, цікавості, самоприниження, батьківського інстинкту в їх синтезі, одночасному сумісному прояві.Автор теорії не бачив соціально-економічних, технологічних чи соціокультурних причин у розвитку міст, вважаючи урбанізацію проявом стадного інстинкту, який, на його думку, також лежить в основі різних форм колективності'та спільності людей. Концепція Мак-Дугалла, побудована на інстинктах як першопричинах і механізмах розвитку соціального, багато в чому нагадує принципи соціологічного натуралізму, де соціальне досить-таки опромітизовується і зводиться до біо-фізіологічного. У цій концепції відсутні емпіричні дані, матеріали глибоких наукових спостережень. Це індуктивна і досить абстрактна схема штучного" припасування соціального до інстинктів, своєрідний інстинктивістський редукціо-нізм. Не випадково концепція Мак-Дугалла дістала досить скептичні оцінки з боку спеціалістів, хоча його книга «Вступ до соціальної психології» була своєрідним науковим бест-селлером і .протягом десяти років витримала 16 видань. Інстинктивізм у соціології відзначається нечіткістю принципів, слабкою аргументацією науково-дослідницьких емпіричних матеріалів. Різні представники інстинктивізму нараховують різну кількість інстинктів: у Мак-Дугалла їх від 11 до 18, у У. Джемса — 38, у Фрейда — 3. Останній відомий як основоположник психоаналізу. Зігмунд Фрейд (1856—1939) — відомий австрійський лікар, психолог, філософ, соціолог, автор багатьох наукових праць, серед яких найвідоміші «Тлумачення сновидінь» (1900), «Психопатологія буденного життя» (1904), «Дотепність та її відношення до несвідомого» (1905), «Нариси з психології сексуальності» (1905), «Тотем і табу» (1913), «Я» і «Воно» (1923) та ін. У творчості 3. Фрейда виділяють три періоди. Перший період припадає на 1895—1905 рр., коли він став відомим як лікар, психолог, невропатолог своїми працями з питань дитячого церебрального паралічу та афазії (порушення мови). Спостереження за неврозами приводить Фрейда до думки про наявність у людині сильної ідеї, котра «виганяється» («витісняється») із свідомості, але в якійсь формі залишається в глибинах мозку. У другий період (1905—1920) він створює психоаналітичну систему, в основу якої поклав 236 ідею про несвідоме як основу психіки та сублімацію лібідо в різновиди людської творчості. Третій період (1920—1939) пов'язаний зі створенням другої психоаналітичної системи, коли Фрейд переглянув структуру інстинктів і під впливом лершої світової війни, критики абсолютизації ним сексуальності та труднощів, пов'язаних зі зведенням усієї діяльності людини до лібідо, вводить у свою теорію два космічних начала («первісні потяги») — Життя (Ерос) і Смерть (Танатос). Система Фрейда включає три основних компоненти: теорію несвідомого, вчення про дитячу сексуальність і теорію сновидінь, хоча пізніше він вніс до неї певні зміни й доповнення. 3. Фрейд не обмежився аналізом психологічного світу людини, як це робили його попередники. Він намагався поєднати через індивідуальну психіку біологічне та соціальне, індивідуальне та загальне. Розкриваючи сенс людської поведінки через її інстинкти, нахили, пристрасті, потяги, Фрейд аналізує ці психічні явища в контексті зв'язку із соціальними процесами — нормами поведінки, творчістю, культурою і т. д. Він розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, перед-свідоме та свідоме. Несвідоме — головний елемент і джерело заряду мотиваційної енергії; воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені суб'єктом за певних умов, а свідоме розглядається як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті та залежить від нього. Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідомого є лібідо (від грец. ІіЬісіо — статевий потяг, пристрасть). Це — загальна причина людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо. Лібідо включає любов батьків, загальнолюдську любов, дружбу, ненависть, боротьбу, творчість і т. п. Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на основі чого виникає так званий «Едіпів комплекс». Це — одне з центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає в несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них — представника однорідної статі. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіпа, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття вини. 237       Фрейд зазначає, що «Едіпів комплекс» характерний для представників чоловічої статі, а для жіночої — це «комплекс Електри»" (за ім'ям дочки Агамемнона, що допомагала брату вбити свою матір, яка разом зі своїм коханцем замордувала Агамемнона). В науковому ужитку в поняття «Едіпового комплексу» часто вкладають і «комплекс Елект-ри».Згідно з концепцією Фрейда, «Едіпів комплекс» викликає в індивіда почуття вини та призводить до конфлікту в сфері несвідомого. Автор вважав, що першим об'єктом любові для хлопчика є мати («Едіпів комплекс»), а для дівчинки — батько («комплекс Електри»), бо еротичність притаманна людині з раннього дитинства. Але така любов ганебна, злочинна. Людина начебто пригадує свої бажання усунути одного з батьків (у залежності від статі) і зайняти його місце. Це відкриття викликає в особі гнів, обурення, і вона намагається подолати його, витіснити в несвідоме, бо така любов соромітня, осудлива. Витіснені неприємні намі: ри не зникають безслідно, а залишаються в підсвідомому і посилають у свідоме імпульси, які людина відчуває як почуття провини, але не розуміє її причин. Так виникає невротичний стан, пов'язаний з реакцією організму на імпульси несвідомого з його прагненням до задоволення та системою зовнішніх заборон — табу. Наслідком цього є істерія, неврастенія та інші психологічні розладнання, що мучать невротиків. Едіпів комплекс може знаходити прояв у сновидіннях, коли комплекси ненависті, вини, бажань у нормальних людей виявляють себе в різних формах, у тому числі і таких, які у невротиків демонструються відкрито і гіпертрофовано. Фрейд створює на основі цього модель особистості і включає в неї три елементи — «Воно» (И), «Я» (Е^о) і «Над-Я» (Зирег-Е§о). «Воно» — несвідоме — складається із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов'язують людину з далекими предками доісторичних часів. «Воно» складне, ірраціональне і становить основу життя та діяльності індивіда, керується і підкоряється лише чуттєвому принципу задоволення безвідносно до соціальних обставин і реалій. «Я» — сфера свідомого, посередник між «Воно» та зовнішнім світом — природою, суспільством, соціальними інститутами тощо. «Я» вимірює та зіставляє доцільність «Воно» з «принципом реальності», доцільністю та зовнішньою необхідністю. Сфера свідомого обмежена і випливає із субстрату несвідомого («Воно»). Всі особливості та властивос- 238 ті особи — почуття, мислення, фантазія, уявлення безпосередньо пов'язані з відтворенням несвідомого. «Над-Я» — внутрішнє сумління особистості, «моральний цензор», який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору соціальної чи моральної оцінки. «Над-Я» знаходиться між «Воно» та «Я». «Воно» вимагає максимального задоволення і владно диктує «Я» свої вимоги. «Я» намагається зберегти баланс, рівновагу і згоду з «Воно» та зовнішнім світом — соціальною дійсністю. Але бажання насолоди й задоволення здебільшого зіштовхується з існуючою системою соціальних заборон — табу. Тому «Я» не завжди здатне зберігати рівновагу та консенсус із «Воно». Постійні конфлікти між прагненнями до задоволеності і'зовнішніми заборонами породжують «Над-Я», яке і визначає, чи дане явище моральне, чи воно належить до категорії заборонених, до табу. На основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між «Воно» та «Я», включаючи і «сторожа» — посередника «Над-Я», Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексуальні потяги є головними детермінантами індивідуального та соціального процесів. Несвідоме віддає свідомому значну частину свого змісту — психічного багажу. Проте свідоме не завжди його сприймає чи усвідомлює, тоді як «сторож» «Над-Я» зменшує чи витісняє інформацію несвідомого або перетворює її в інші види та форми діяльності, враховуючи існуючі заборони у вигляді норм, санкцій, соціального контролю з боку держави, моралі, релігії тощо. Такі процеси трансформації імпульсів несвідомого Фрейд називає витісненням та сублімацією. Спостереження за пацієнтами дало змогу Фрейдові побачити, що вони забувають про ті факти чи події, які були для них неприємними чи ганебними. Щоб згадати їх, пацієнту доводилося долати якісь важкі перешкоди для відтворення їх у пам'яті. На цій підставі вчений розробляє свою теорію витіснення. Технологічна схема її приблизно така. Виникаючий у суб'єкта сексуальний імпульс-інстинкт входить у свідомість, де «моральний цензор», ' «контролер» і «сторож»— совість («Над-Я») оцінює його як неприйнятний і тому недопустимий у сферу свідомого. Імпульси совісті придушують морально неприємне і соромітне сексуальне уявлення, і воно виганяється із свідомості в підсвідоме чи сферу несвідомого. Фрейд розглядає витіснення як процес психологічного захисту, за якого психічний акт, не здатний проникнути в свідомість, стає несвідомим, тобто відсувається назад. Неприємні згадки, думки, емоції, що виганяються в несвідоме, не зникають безслідно. Вони «приглушуються», 239      але впливають на індивіда, посилаючи свої імпульси, чим викликають тривогу, страх, напруження тощо, оскільки зберігають заряди психологічної енергії («катексіс») і намагаються повернутись у свідоме, шукають розрядку в діяльності людини.У процесі витіснення виникає «двоїсте» несвідоме: одне приховане, але здатне стати свідомим, друге витіснене й загнане так глибоко, що саме по собі, без зовнішнього впливу не здатне до усвідомлення. Обидва різновиди несвідомого .нагадують про себе, постійно тривожать людину. Людина перебуває у збудженому стані «під владою опору». Найскладнішим процесом психоаналітичної терапії є процес знаходження таких засобів, які дали б змогу зрозуміти витіснене вглиб, «прочитати» його, оскільки воно «створює сильну дію, не переходячи у свідоме і для усвідомлення чого потрібна особлива робота». Конфлікт між свідомим і несвідомим, у тому числі і в розглянутому випадку, долається через процес сублімації (від лат.— зиЬІітаге — підноситись, високо підніматись). Сублімація поряд з витісненням становить ще один механізм психологічного захисту, який спрямовує енергію несвідомого (лібідо) на соціально сприйнятливі цілі та об'єкти, транспортує енергію інстинкту «Воно» у форми та види загальновизнаної і морально схвалюваної діяльності та її результатів. Таким чином, поняття сублімації і дослівно й змістовно означає піднесення суб'єктивної діяльності від нижчих, ницих форм до вищих, вишуканих і шляхетних. Сублімація як елемент психологічного самозахисту в психоаналізі Фрей-да відіграє дуже істотну роль у поясненні механізмів перетворення енергії інстинкту в різноманітні форми соціальної життєдіяльності і показує, як інстинктивні потяги до насолоди замінюються штучними суррогатами (щось подібне до того, якби замість меду дали цукор, чи -замість цукру — сахарин). За допомогою процесу сублімації 3. Фрейд намагається пояснити все багатство суспільних явищ і процесів. Придушені заряди психічної енергії виявляють себе у сновидіннях, в необачному гуморі та дотепах, в описках, обмовках. Замінниками справжнього природного задоволення є всі форми людської діяльності, такі як інтелектуальна, мистецька, політична, релігійна, моральна і т. д. Фрейд розглядає їх як наслідок процесів витіснення та сублімації, трактуючи останні як раціоналізацію своїх дій суб'єктом. Сутність раціоналізації полягає у маскуванні, прихову- 240 ванні, утаємниченні дійсних егоїстичних почуттів, бажань, помислів заради власного комфорту, позбавлення від стану напруги та.конфлікту із собою та зовнішнім середовищем. З цією метою людина виробляє спеціальний захисний механізм, за допомогою якого утаємнює справжні мотиви, завуальовує їх для себе й для інших соціально сприйнятливи; ми доказами та мотивами, які не мають нічого спільного з реальними. Цей процес самозахисту завдяки раціоналізації забезпечує індивіду можливість збереження почуття власної гідності, поваги та авторитету, позбавляє від страху, тривоги й інших явищ психологічного дискомфорту. Раціоналізація в цьому аспекті може розглядатись як своєрідний варіант індивідуальної ідеології, що спирається на фіктивні засоби захисту і виправдання власної діяльності. Досліджуючи суто клінічні форми людської поведінки, Фрейд звертає увагу на деякі явища звичайного буденного життя — гумор, описки, провали пам'яті тощо і розглядає їх як проривання «лібідо» через цензуру свідомості у вигляді своєрідної «нейтральної» розрядки внутрішніх сексуальних імпульсів. Про це він пише у праці «Психопатологія буденного життя». Пізніше, спираючись на свої досягнення у вирішенні проблем психології індивіда, Фрейд звертається до дослідження історії та культури з метою пошуків відтворення там сексуальних комплексів. Наслідком цього були праці «Тотем і табу», «Психологія мас і аналіз людського», в яких він робить спробу через «Едіпів комплекс» проаналізувати творчість Леонардо да Вінчі, В. Шекспіра, Ф. М. Достоєв-ського та ін. Методологічним принципом аналізу всіх соціокультурних процесів у творчості Фрейда став, по суті, принцип сублімації. Вчений розглядає культуру як сублімовану діяльність, що виникає на основі відмовлення від задоволення імпульсів несвідомого. Культура — це діяльність, обернена в сферу творчості. Процес розвитку культури зменшує долю людського щастя, бо чим більше сублімованих форм діяльності, тим у більшій мірі залишаються незадоволені природні бажання людини та її відчуття вини. Інтересам культури Фрейд протиставляє любов, якій культура загрожує своїми заборонами. На думку Фрейда, суть і основу культури становить відмова від первісних потягів, а тому культура є будівлею на замінованому, майданчику (оскільки дикі і злі первісні імпульси не зникають у людини, а сублімуються в здобутках культури). Людство має певні досягнення в науці, техніці, мистецтві, в підкоренні природи, але це не знімає на- 241       пруження, не дає щастя і не зменшує страждань. "Первісна людина не мала обмежень у задоволенні своїх бажань і була впевнена, що вона щаслива, тоді як людина культури замінила можливість бути щасливою на почуття власної безпеки. Вона придушує свої бажання, обмежена тягарем численних табу і тому приречена на страждання.При всіх дискусійних і далеко не беззаперечних положеннях концепції психоаналізу найпереконливішим доказом, що в ній містяться певні раціональні елементи, були терапевтичні досягнення Фрейда — лікаря-психіатра, а первинною емпіричною основою її стали талановиті, на рівні лікарського мистецтва результати клінічних спостережень. Теорія психоаналізу викликала досить сильну опозицію і неприйняття, в основі чого були більше моральні, аніж наукові міркування. Адже теоретичні положення психоаналізу, при всій спірності та критичній оцінці сучасниками, все ж мали за собою досить міцну аргументацію — психотерапевтичний метод і практичні досягнення 3. Фрейда в лікуванні неврозів. Вчення Фрейда лягло в основу багатьох напрямів і шкіл у різних галузях знання. Фрейдівську психологію мистецтва сприйняли багато видатних митців — Томас Манн, Ромен Роллан, Стефан Цвейг, Сальваторе Далі та ін. Психоаналітична орієнтація виявилася дуже поширеною і в соціології. Концепцію 3. Фрейда розвивали його послідовники й учні, на її основі виникли такі течії, як неофрей-дизм (К. Хорні, Е. Фромм, Г. С. Салліван), фрейдомарк-сизм (Г. Маркузе, Ф. Райх), численні напрями в лінгвістиці, герменевтиці. Принципи психоаналізу широко застосо-. вуються в дослідженнях проблем соціалізації особистості, у вивченні безробіття, в політичній психології. Аналізуючи теорію Фрейда, слід пам'ятати, що в основі своїй це все ж одна із загальних психологічних теорій, і найзначнішим її досягненням була розробка саме проблем несвідомого. Як і кожне наукове відкриття, несвідоме було абсолютизовано і поширено на розуміння тих процесів, де його безпосередня роль не є такою значною, як це спробували представити творці психоаналізу—Фрейд і його послідовники. Є певний парадокс у системі Фрейда. Висуваючи ірраціональне, несвідоме як першопричину соціального, автор намагався дати раціональне пояснення ірраціонального. Визнаючи домінанту «Воно» щодо «Я», Фрейд усе ж показує «Я» як причину «Воно», бо витіснення інстинктивних імпульсів у несвідоме здійснює свідоме. Без свідомого не- 242 має несвідомого, а між тим несвідоме виявляється первин ним. , , Помітна також примітивізація людини та суспільства у цій системі, діяльність і залежність яких визначаються примітивними інстинктами. Звичайно, їх дію не можна виключити з життя людини, але й уее багатство людської культури та життєдіяльності неможливо звести лише до інстинктів. Загалом теорія Фрейда має певні раціональні елементи, і завдання науки — визначити їх значення і місце в житті людини. Запитання для самоконтролю
6- Розкрийте сутність і критично проаналізуйте концепцію інстинк-тивізму У. Мак-Дугалла, виділивши її характерні особливості.
ГЛАВА 9 ЕМПІРИЧНІ СОЦІАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ. |