Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 5. Географічна школа в соціології (Г. Т. Бокль, Л. І. Мечников, С. М. Соловйов, В. О. Ключевський). Ґеополітична соціологія Історично першою в соціології виникла географічна школа. Спроби виявити залежність соціальних процесів від природних умов подивуються в працях логографів, істориків, філософів стародавнього світу, в творчості Ж- Бодена, Ш. Л. Монтеск'є та А. Р: Тюрго. Натуралістична орієнтація на дослідження географічного середовища та природних умов і їх ролі в житті суспільства була продовжена географічною школою в соціології XIX ст. Найвідомішими її представниками були Г. Т. Бокль, Л. І. Мечников та ін. ■ Позитивними елементами географічно-детерміністських концепцій було визнання природних факторів як визначальних у розвитку суспільства, що позбавляло соціальну теорію містицизму та спекулятивності. Проте географічній школі були притаманні загальні недоліки натуралістичного напряму в соціології: однобічність, абсолютизація природних факторів, применшення значення специфіки суспільства як особливої системи з її характерними рисами та рушійними силами. В географічній школі, як і в інших, є різні концепції — від визнання певної залежності розвитку суспільства від географічного середовища до поміркованого розуміння їх взаємодії і взаємозв'язку. Розглядаючи географічну школу в соціології, слід зазна- 202 чити певні труднощі в класифікації її представників на «соціологів» і «несоціологів», бо ідеї, близькі до цього соціологічного напряму, висловлювались ученими інших галузей знання — філософами, істориками, географами, політиками, природознавцями. «Чистих» класичних соціологів цієї школи небагато, тому ми розглядатимемо їх разом з ученими, в творчості яких ідеї географічного детермінізму впливали на їх власні концепції або набували більш широкого значення і включалися в систему соціологічної теорії як істотний елемент розуміння механізмів суспільно-історичного розвитку. Досягнення природознавства XIX ст., безумовно., вплинули на інтерес науковців до географічного фактору і його значення в розвитку суспільства. І, як завжди в історії науки, першою типовою тенденцією була гіперболізація цього чинника. Ілюстрацією може бути впливова установка французького філософа Віктора Кузена (1792—1867), який стверджував, що на основі знання фізичної географії країни, її флори і фауни можна передбачати, які тут живуть люди і яку роль ця країна відіграє в історії. Хоча сам Кузен був прихильником філософського ідеалізму, вважав розум елементом логосу, але його вчення свідчить про великий вплив натуралістичного світогляду XIX ст. внаслідок пров-ресу природознавства. Типовим представником географічної школи в соціології XIX ст. був Генрі Томас Бокль (1821—1862). Займаючись вивченням історії людства, він поставив за мету простежити процеси історичної взаємодії природи та людини. Під впливом ідей О. Конта він приходить до висновку про взаємовплив «зовнішніх» явищ на людину і людини — на зовнішній світ. Своє вчення Бокль виклав у праці «Історія цивілізації в Англії» (1857—1861). Аналізуючи «зовнішні» явища, вчений зазначає, що основними з них є клімат, ландшафт, грунти та їжа, якість і кількість котрих впливають на розвиток людини та її історії. Ці природні явища, на його думку, зумовлюють особливості тілесної конституції людини, своєрідність її мислення та духовності, рівень національного багатства країни і т. д. Бокль вбачає залежність між ландшафтом країни й інтелектуальними та психологічними особливостями народу. Могутність і велич природи, її стихії породжують почуття страху й пригніченості у людини, зумовлюють існування забобонів і придушують розум, раціональне сприйняття дійсності. Для народів цих регіонів притаманна домінанта уяви над розсудком. Це він ілюструє на прикладі Індії, де пишна 203           природа накладає відбиток на розвиток літератури, релігійні уявлення, побут і загалом на культурний процес.Порівнюючи Грецію з Індією, Бокль підкреслює, що природні особливості Греції не викликали такого жаху перед природою, як у жителів Індії. Спокійніший ландшафт, помірний клімат не придушували їхню уяву, а це сприяло більш раціональному, а не емоційному сприйманню навколишнього світу, більш довірливому ставленню до нього. Тому грецькі боги зображувалися подібними до людей, на відміну від грізних зображень Шіви чи Вішну. Греки менш залякані, ніж індійці, тому розвиток цивілізації у них пов'язаний з виникненням наук, з вивченням фізичних причин явищ. Природні умови — ландшафт, стихії — зумовили підкорення людини природі у відповідних регіонах і природи— людині в Європі. А це, в свою чергу, сприяло зростанню інтелектуального потенціалу її жителів, наслідком чого було збільшення значення розумового фактору і його впливу на природний, фізичний світ. На відміну від Монтеск'є, ландшафтний фактор у Бокля є домінуючим щодо клімату. Клімат і грунти Бокль розглядає як умову накопичення багатства країною чи народом. Він підкреслює, що родючість грунту в більшій мірі сприяла розвиткові цивілізації в Стародавньому світі, тоді як європейська цивілізація розвивалася під впливом кліматичних умов, котрі стимулювали людину до праці. їжа, її якість і кількість залежать від грунту та клімату. В Індії та Єгипті висока температура робить людей мало-здатними до тяжкої фізичної праці, а продукти для їжі, які щедро дарує природа, містять мало поживних речовин. Таким чином, при великій кількості дешевої їжі населення зростає більш інтенсивно, а ринок праці переповнений робочою силою. Надмір робочих рук породжує злиденність одних і багатство інших, а оскільки багатство і влада взаємопов'язані, то нерівність розподілу багатства зумовлює виникнення деспотичної влади у народів жаркого клімату. У північних народів їжа обходиться дорожче, вимагає більшої затрати праці; на ринку праці потреба в робочих руках перевершує пропозицію робочої сили, що впливає на зростання заробітної платні, а тому багатства тут розподіляються між населенням більш рівнбмірно. Це зумовлює відповідні політичні та соціальні відносини, які не знають деспотій східного типу; тут переважають демократичні форми політичного устрою, немає таких контрастів між бідністю та багатством, як у жарких кліматичних поясах. У теплих регіонах заробітна плата має тенденцію до зниження, тоді як у більш помірних — до підвищення. 204 Таким чином, клімат, грунт, їжа, на думку Бокля, зумовлюють соціальну диференціацію людей, особливості політичних та соціальних відносин і впливають на зростання «розумового» фактору та «розподіл «розумової діяльності». В одних регіонах накопичення «розумового капіталу» відбувається швидко, в інших — йде сповільненими темпами. З часом у помірних зонах, до яких передусім належить Європа, люди завдяки своїй наполегливій праці набували досвід, сприймаючи дійсність на підставі здорового глузду. їх розум не пригнічувався почуттями страху і безсилля перед природними стихіями, а це стимулювало логічну діяльність, цьому сприяли також відповідні політичні та соціальні обставини. «Розумовий чинник» завдяки прогресу наукового знання з часом перетворився на провідний і став мірилом та критерієм розвитку соціальності. На вищих етапах розвитку цивілізацій розумовий фактор стає вирішальним щодо природничого. Розвинене духовне начало перетворюється в «істинний двигун» розвитку цивілізації, як це сталося в історії Європи, бо в «європейській цивілізації рівень розвитку суспільства залежить і від «енергії людини». Так Бокль пробує поєднати об'єктивні умови і «суб'єктивний фактор» в історії розвитку суспільства. Праця Бокля, незважаючи на певні архаїчні елементи, становить інтерес навіть для сучасного читача. Тому не випадково, що аргументація, факти, енциклопедичні знання і сама концепція Бокля привернули до себе увагу сучасників, вплинули на розвиток соціології, історії, географії та інших наук, а книга «Історія цивілізації в Англії» була перекладена і видана в багатьох країнах. Основним недоліком концепції Бокля було однозначне зведення механізмів і рушійних сил історичного прогресу до географічних факторів. Тут ми бачимо прояв своєрідного редукціонізму, коли соціальне більш майстерно, ніж в інших концепціях, зводиться до природничого. Крім того, у Бокля дуже відчутні тенденції механістичного еволюціонізму, коли подібні умови викликають однакові наслідки (наприклад, цивілізації Індії та Стародавнього Єгипту), хоча між даними явищами насправді існують більш істотні відмінності. У цій концепції також проігноровані процеси соціально-економічного та культурного взаємовпливів народів і цивілізацій, які завжди мали місце в історії людства. Бокль широко використовував дані історичної науки, етнографії, природознавства, намагався виявити статистичні закономірності в діяльності великих мас людей, проти- 205      ставляючи цей підхід традиційній історіографії, що описувала діяльність видатних осіб та окремі події". Раціональною стороною даної теорії було і те, що вона на новому етапі розвитку соціального знання показала актуальність і необхідність дослідження проблем взаємодії двох систем — суспільства та природи.Г. Т. Бокль помер на 41-му році життя, так і не здійснивши :свого наміру написати багатотомну природничо-наукову історію людства та піднести історичне знання до рівня наукового опису, який за своєю достовірністю, всебічністю, повнотою не поступався б «точним» природничим наукам/Можливо, тому в його «Історії цивілізації в Англії» переважає європейсько-центристська тенденція, пов'язана з перебільшенням значення ідеального, розумового фактору в житті Європи, адже не стільки розумне цілепокладан-ня, скільки об'єктивна закономірність визначала історичний розвиток народів і цивілізацій. Слід зазначити також, що культурні та наукові досягнення Стародавнього Китаю, Індії, Єгипту й інших регіонів, країн, народів і їх культур на тисячоліття випередили за часом духовний і матеріальний розвиток народів Європи, а занепад їхніх культур був пов'язаний з іншими причинами. Розвиток географічної науки XIX ст., яка не обмежувалася вивченням лише природничих об'єктів, значно вплинув і на соціологію. На стику соціально-економічних, соціально-екологічних і проблем географічного середовища виникає своєрідний симбіоз — соціогеографія, на ниві якої працюють і географи (К. К. Ріттер, О. Гумбольдт), й соціологи (Ж- Ж- Е. Реклю, Мечников). Французький географ, соціолог, політичний діяч Жан -Жак Елізе Реклю (1830—1905) у своїй всесвітньо відомій праці «Людина і Земля» (1886—1894) значну увагу приділив аналізу географічного середовища в соціальній історії. Він не був представником географічного детермінізму, хоча для його творчості характерне перебільшення значення природного середовища в житті суспільства. Можливо, це сталося несвідомо, оскільки дуже багато уваги він приділив описанню життя Земної кулі як єдиного цілісного об'єкта, в якому розкривав взаємозв'язок і взаємодію природних явищ (а при розгляді певного процесу чи системи завжди важко зберегти пропорції і тому, як правило, кожен учений дещо перебільшує значення й універсальність тих явищ, які виступають предметом його дослідження). Е. Реклю зробив спробу дати загальну картину розвитку людства. В поєднанні з літературним талантом і великим знанням історії природи і людства він аналізує у своїй 206 пращ взаємодію природи та суспільства, показує значення природних умов для розвитку людства. Він пише про необхідність розрізнення «статичного середовища» (природні умови) та «динамічного середовища» (соціальні умови). З появою людини, суспільства «динамічне середовище» стає визначальним у розвитку історії, і значення та вплив географічного середовища на суспільство різко зменшуються у зв'язку з дією соціальних факторів. Соціологічна система Е. Реклю не вичерпується аналізом вище розглянутих аспектів. Як теоретик анархізму й активний учасник І Інтернаціоналу, боєць Паризької Комуни, він багато уваги приділяв вивченню рушійних сил історії, захищав суб'єктивістську теорію героїв та героїчного в історичному процесі, вважав критерієм суспільного прогресу наявність геніїв у суспільстві та здатність останнього використовувати їх інтелектуальний потенціал. Визначне місце в історії географічної школи в соціології займає прихильник французького напряму в соціогео-графії, публіцист, географ, соціолог Лев Ілліч Мечников (1838—1888), брат видатного російського біолога, учасник боротьби за національне звільнення Італії, друг Гарібаль-ді. Головна соціологічна праця Л. І. Мечникова «Цивілізація та великі історичні ріки» вийшла в світ французькою мовою в 1889 р., а через десять років була видана в Росії, де дістала високу оцінку наукової громадськості, зокрема Г. В. Плеханова. В центрі соціологічної концепції Мечникова лежить ідея суспільного прогресу історії людства. Соціальний прогрес пов'язаний з розвитком промислового виробництва і техніки, які свідчать про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо пов'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і «фактом зростання загальнолюдської солідарності». Ці явища та процеси, підкреслює Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу. Виходячи з учення Ч. Дарвіна про боротьбу за існування та природний добір у біологічному світі, Мечников зазначає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів та органів і спеціалізації їх функцій, які в сукупності «колективної роботи всіх органів» забезпечують життя цілісному організмові. Життя ж суспільства значно складніше, ніж у біологічному світі, і вивчати суспільні процеси та явища мусить соціологія. Вона має бути точною наукою і вивчати «специфічний закон соціального життя», давати критерій безпомилкового визначення прогресу, досліджувати прояви солідарності й об'єднання людських сил. 207    На відміну від біологічного світу, де відбувається боротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, навпаки, люди об'єднують свої зусилля для досягнення загальної мети. Об'єднання індивідуальних зусиль у боротьбі за життя Мечников називає кооперацією, чи принципом угоди.Суспільство можна уподібнювати організму, як це робили О. Конт чи Г. Спенсер, але не можна ототожнювати їх, оскільки вони істотно розрізняються між собою. Розглядаючи еволюцію форм соціального життя, Мечников показує, що, починаючи з біологічних форм, ми відкриваємо асоціаційні тенденції в органічному світі (об'єднання клітин в організмі, сполучення біологічних особин заради виживання і так аж до найвищих форм людської кооперації, що утворюються на основі психологічних механізмів). Люди об'-єднуються, кооперуючи свої спільні зусилля з метою виживання. Природа рідко створює сприятливі умови для існування людини. Навпаки, в переважній більшості фізико-географічні умови дуже тяжкі для її життя, і люди можуть забезпечити своє існування лише завдяки розумній організації різнорідної і багатоманітної діяльності на основі кооперації й солідарності, навіть не усвідомлюючи цього. Постійну тенденцію зміцнення соціального зв'язку між людьми і «фактичного нарощування загальнолюдської солідарності» Мечников розглядає як доказ існування загального прогресу людства. Духовні критерії прогресу він не визнавав, зважаючи на їх відносність і ненадійність, а тому зробив спробу знайти те спільне, об'єктивне і незалежне від суб'єктів та їх свідомості, що притаманне кожній цивілізації і всім народам. Аналізуючи історію і культуру різних цивілізацій і народів, учений приходить до висновку, що таким об'єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище—всеза-гальний елемент і умова буття суспільства безвідносно до простору і часу. Із сукупності природно-географічних та фізичних явищ Мечников виділяє гідрологічний (водний) компонент як головний, детермінуючий у житті й культурі кожного народу, кожної цивілізації, як те спільне, загальне, що притаманне людству в різні часи і на різних етапах його розвитку. Визнання гідрологічного фактору як вирішального щодо суспільного прогресу не означає, що Мечников відкидає всі інші фактори географічного середовища, навпаки, він вважає його життєвим синтезом усієї сукупності складних умов клімату, грунту, конфігурації Землі, геологічного складу», яким є ріка. Вчений розглядає гідрологічний чинник як своєрідний 208 фокус, у якому перетинаються і зосереджуються всі інші елементи природного середовища. Вони синкретично виявляють себе через водний фактор, навколо якого і завдяки якому відбувається становлення і розвиток людської історії. Як доказ Мечников наводить приклади зародження індійської культури в басейнах рік Інду та Гангу, китайської — біля Хуанхе та Янцзи, асірійсько-вавілонської по Тигру та Євфрату, єгипетської — на берегах Нілу. Під страхом неминучої смерті, зазначає він, ріка-годувальниця змушувала населення об'єднувати свої зусилля на спільній роботі, вчила солідарності, хоча люди не завжди це усвідомлювали. Мечников підкреслював, що він «далекий від географічного фаталізму», оскільки намагався віднайти причину виникнення і розвитку цивілізацій у взаємозв'язку між географічним середовищем і здатністю людей до кооперації та солідарності. Тим самим соціолог показує активний характер історичного суб'єкта, значення рівня його організації, активності, вміння використовувати ріки, а отже, і впливати на навколишнє природне середовище. Народи, які жили в басейнах тропічних річок, мали багату фауну і флору, що забезпечувало їм необхідні засоби існування і менше стимулювало до кооперації, прикладання сумісної праці, а отже, і до солідарності. Це гальмувало розвиток культури й уповільнювало темпи прогресу. У суворих природних умовах, наприклад у середніх і нижніх районах рік Єнісею, Обі, Лени та інших люди витрачали багато зусиль і енергії на виживання, пристосування до середовища і не завжди виходили переможцями в цій боротьбі. Такі процеси теж уповільнювали темпи суспільно-історичного розвитку. Саме тому цивілізації виникають і розвиваються в помірних широтах з температурою повітря +15 — +22°. Залежно від зміни масштабів взаємодії з гідрологічним фактором розвиток історії людства Л. І. Мечников поділяє на три періоди. Перший період — річковий, охоплює стародавні віки й обмежується чотирма великими цивілізаціями — Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю. Другий період — середземноморський, охоплює 25 віків, розпочинається із заснування Карфагена й триває до часів Карла Великого (742—814). В цю епоху виникають культури Фінікії, Карфагена, Греції, Риму, Візантії, а люди освоюють не лише Середземне море, а й Чорне та Балтійське. Третій період — океанічний. Це—епоха домінування культури західноєвропейських країн, розташованих на берегах Атлантичного океану. Воно є передднем початку всесвітньої епохи, що за- 209       роджується в XIX ст. У межах кожного періоду Мечников виділяє особливі епохи, що характеризують даний період.Періодизацію історії розвитку людства, безумовно, мож на критикувати, не погоджуватися з нею. Тут однотипні ци вілізації, наприклад єгипетська та фінікійська, належать до різних епох, а різнотипні (Рим і держава Карла Велико го) — до однієї. Але не хибні чи спірні положення, а раціо- , нальні елементи концепції Мечникова заслуговують на ува гу. Вони полягають у тому, що він уперше фундаментально розробляє ідею взаємодії суспільства та природи і показує її значення для погресу людства. Л. І. Мечников у своїй праці рішуче виступав проти расизму, заперечував існування «вищих» і «нижчих» рас, їх різну роль в історії. Він доводив, що раса є не причиною історії, а її продуктом, результатом дії сукупності фізичних умов у процесі розвитку людей у різних фізично-географічних середовищах. Усі народи і раси створювали свою культуру й цивілізацію, де останні були продуктом різних етнічних елементів. Серед прихильників географічного детермінізму, надзвичайно популярного і досить впливового у XIX ст., було багато представників різних галузей наукового знання. Історія науки XIX ст. особливо багата на дослідження різноманітних елементів географічного середовища, які розглядались як фактори, що детермінують історичний процес. Так, соціолог П. Мужоль вважав, що цивілізація поширюється з гір на земні рівнини, а згодом і на воДні простори, причому у напрямку від екватора до полюсів. У працях відомих російських істориків С. М. Соловйова Та В. О. КлЮЧЄВСЬКОГО Теж ЧІТКО ПрОСТежуЄТЬСЯ ВПЛИВ КОНт цепції географічного детермінізму. Сергій Михайлович Со-ловйов (1820—1879) у праці «Історія Росії з найдавніших часів» (1851—1879) зазначає, що своєрідне географічне положення країни між Європою й Азією зумовило ведення постійної боротьби з кочовими племенами. Кріпацтво він розглядав як вимушену міру, викликану необхідністю використання жорстких форм керування підданими, потребами «примноження війська» у зв'язку з величезними просторами країни, суворістю кліматичних умов. Під впливом С. М. Соловйова в творчості Василя Йосиповича Ключевського (1841—1911) також визнається визначна роль географічного фактору. Ці ідеї найповніше відображені в його праці «Курс російської історії». Вчений пов'язував основні періоди історії Росії з колонізацією чужих земель і розглядав її як «основний фактор російської історії». 210 Історичний процес Ключевськии розглядає як єдність двох сил — людського духу (особа та суспільство) і «фізичної природи» країни. Клімат, напрямок вітрів, грунти, рослинні пояси (степ, ліс), води — все це впливає на розвиток країни, різні сторони життя й побуту населення, поділ праці, на спілкування тощо. Вслід за Мечниковим Ключевськии пише, що ріка привчала людей до співжиття та товариськості, виховувала дух заповзятливості, артільності, привчала людину'відчувати себе членом суспільства. Виникнення-Російської централізованої держави Ключевськии також пов'язував із особливостями природних умов, за яких великі степові простори, відсутність нездоланних природних перепон для ворожих племен і народів зумовили створення централізованої влади для захисту від зовнішньої навали. Аргументи, на перший погляд, переконливі, але ж чому тоді централізовані держави виникають і в країнах з важкодоступними природними перепонами— горами, ріками, морями тощо? Відома спроба російського філософа, історика Бориса Миколайовича Чичеріна (1828—1904) пов'язати періоди татаро-монгольських експансій із зростанням кочового народонаселення; коли не вистачало пасовиськ для скота, падав життєвий рівень тощо, то все це, на думку вченого, стимулювало нашестя кочівників з метою захоплення нових земель, збору данини і т. д. Колоніальна політика європейських держав у XIX ст. в певній мірі зумовила формування в географічній школі особливого напряму, який дістав назву «геополітика». її контурні елементи вимальовуються ще у більш ранніх авторів, хоча вони й не надавали цьому якогось політичного значення і не приходили до тих висновків, які робили з їх спадщини більш пізні ідеологи. Одним з таких авторів був німецький учений — зоолог, географ, етнограф, соціолог Фрїдріх Ратцель (1844—1904), засновник «політичної географії». Основні роботи — «Ант-ропогеографія» (1882—1891), «Політична географія» (1897), «Простір і час у географії та геології. Натурфілософські спостереження». Він вважав, що фактори географічного середовища мають визначальний вплив на економіку, політичний устрій, культуру і психологію народів. Так, землеробським народам притаманні слабкість, відсутність мужності та завзятості, просторова замкнутість того чи іншого народу породжують традиціоналізм, а степи — дух економії і централізовану владу. Розташованість країни у певній півкулі, частині світу, наявність озер, рік, морів, пустель— усе це, на його думку, визначає хід історії. 211       У творчості Ф. Ратцеля відчутний вплив органіцизму. Він уподібнює державу живому організмові, який може зростати й розвиватися, якщо розширюватиме свої географічні кордони і занепадатиме в старих межах свого існування. Ознакою розвиненої культури він вважає прагнення до збільшення території. У праці «Земля та/ життя» зазначається, що коли народ протягом свого історичного існування мав обмаль землі, то його покликанням було поліпшення зовнішніх кордонів, збільшення своєї площі шляхом завоювання сусідніх земель, набування віддалених колоній. Як прихильник концепцій «дифузіонізму» (взаємовпливу культур), він розглядав культуру як процес взаємодії і взаємовпливу їх одна на одну, виступав проти расистських концепцій «вищих рас» і «вищих, елітних» культур. Проте ці прогресивні елементи в поглядах Ратцеля не завадили використанню його ідей в ідеології німецького фашизму, проголошенню його «дідусем» німецької геополітики.Геополітика виокремлюється в самостійну течію на початку XX ст. Одним з її теоретиків був шведський географ і юрист Рудольф Челлен, який уперше запропонував цей термін. Концепція Челлена спирається на ідеї расизму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Державу він розглядає як географічний організм, для існування якого необхідний територіальний простір. Держава розвивається за рахунок розширення своїх кордонів, оскільки їй притаманне прагнення до влади і панування. Геополітика грунтувалася не на фактах науки, а на «здоровому глузді», вигадках, шовінізмі, расизмі тощо. Це була спроба ідеологізації географії та соціології і використання їх у політичних цілях. У Німеччині найвідомішим представником геополітики був генерал Карл Хаусхофер, засновник центрального органу геополітиків «Геополітичного журналу». Він розглядає державу як «живу надістоту», необхідною умовою існування якої є «біологічні закони росту». Під ними Хаусхофер розумів постійне розширення території шляхом загарбання сусідніх земель, захоплення колоній тощо. Він увійшов в історію як один із авторів концепції «рухомих кордонів». Після приходу Гітлера до влади був його радником, очолював інститут геополітики, потім став президентом фашизованої академії наук. Був заарештований і засуджений після краху фашизму в Німеччині. Серед натуралістичного напряму в соціології расово-антропологічна та геополітична школи були найреакцій-нішими й антинауковими. В цілому ж географічна школа, 212 абсолютизуючи природне середовище в історичному процесі, вперше поставила питання про характер взаємодії та взаємовпливу суспільства і природи. Практичне значення цієї проблеми в той час ще не було усвідомлене, і лише суспільство другої половини XX ст. цілком зрозуміло її. Географічний фактор у житті суспільства дуже істотний. Без природи немає суспільства. Людина походить із світу природи і генетично є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя складають неодмінну умову існування та розвитку суспільства, бо людина — істота соціобіологічна; вона не може фізично існувати без сонця, повітря, води, їжі, джерел енергії, корисних копалин тощо. Тому значення географічного чинника в історичному процесі не можна ігнорувати (географічний індетермінізм), але й не слід перебільшувати, розглядаючи як головну причину соціального прогресу (географічний детермінізм). Тут проблема полягає не в нехтуванні географічного середовища і його значення в житті суспільства, а у визначенні його ролі й місця серед інших факторів, найперше — соціальних, що більш істотно детермінують історичний розвиток суспільства. Концепції географічного детермінізму в соціології є своєрідним варіантом, відлунням стародавніх міфологічних та натурфілософських уявлень про тотожність природи і суспільства, гармонію космосу та суспільства як його невід'ємної частки. Пізніше теософські та філософські концепції протиставляють природу та суспільство за принципом стихійності і розумності. Географічна школа, узагальнюючи багатий природничо-науковий та соціокультурний матеріал, не змогла визначити правильне співвідношення між соціальними та природними умовами існування та розвитку суспільства і надала перевагу останнім. Науково-технічний-прогрес XX ст. і його негативні наслідки на природу зумовлюють сьогодні, пошуки збереження гармонії між суспільством та природою і безпосереднє втручання людини в захист природи і збереження її як умови власного існування. Запитання для самоконтролю
213
ГЛАВА 7 К. МАРКС І СОЦІАЛЬНА ТЕОРІЯ МАРКСИЗМУ |
