Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

• Название: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
• Анкор: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Дата: 23.05.2018
• Размер: 2.01 Mb.
• Имя файла: Zakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
• Тип: Навчальний посібник; #19549
• страница: 18 из 31

§ 3. Соціальний дарвінізм

( У. Беджгот, Л. Гумплович, У. Г. Самнер,

Г. Ратценхофер, А. Смолл)

Органіцизм орієнтувався переважно на пошуки зовніш­ніх аналогій між організмом та суспільством, тоді як соці­альний дарвінізм, що теж виникає під впливом досягнень біологічної науки, намагався використати її закони.

183

Вчення Ч. Дарвіна безпосередньо вплинуло на форму­вання концепції соціал-дарвінізму. Щоправда, було б не цілком точним стверджувати, ніби теорія міжвидової бо­ротьби та боротьби за існування, розроблена Дарвіном, стала єдиною основою цього напряму. Дарвін у своїй «Ав­тобіографії», зазначає, що, прочитавши у жовтні 1838 р. книгу Р. Мальтуса «Досвід закону про народонаселення», він запозичив звідти ідею «боротьби за існування», яка да­ла врешті йому можливість опрацювати зібраний біологіч­ний матеріал.

Ідея пристосувального процесу органічної еволюції Ч. Дарвіна виникла під впливом асоціації, зовнішньої ана­логії з «боротьбою за існування» Мальтуса та ідей про вільну конкуренцію між індивідами А. Сміта. Тут ми бачи­мо цікавий науковий парадокс: біологічна теорія викорис­товується для пояснення соціального, тоді як сам автор наукової біологічної теорії визнає, що в її основу був по­кладений принцип соціальної боротьби за існування між людьми, запозичений із концепції Мальтуса (до речі, прин­цип науково безпідставний).

Соціальні аналогії дали змогу відкрити фундаменталь­ні закони розвитку органічного світу, тоді як безпідставне використання теорії Дарвіна стало дієвим стимулом для обгрунтування безплідних спроб перенесення законів при­роди на пояснення історичних явищ. Тому є певні підстави пов'язувати генезис соціального дарвінізму не стільки з ученням Ч. Дарвіна, скільки з ідеями Р. Мальтуса про бо­ротьбу за існування, навіть попри те, що прихильники соціал-дарвінізму насамперед посилаються на дарвінізм.

Вчення Дарвіна про природний відбір стимулювало по­ширення біологічних законів на розуміння суспільства. Це було найхарактернішим для напряму, який одержав назву «соціального дарвінізму», хоча сам Ч. Дарвін та його при­хильники рішуче заперечували проти подібних спроб.

Найвідомішими представниками соціального дарвініз­му були У. Беджгот, Л. Гумплович, Г. Самнер, Г. Ратцен-хофер, А. Смолл та ін. Слід зауважити, що такий поділ в історії соціології досить умовний. У різній науковій, на­вчальній та довідковій літературі нерідко трапляється, що того самого автора відносять до різних шкіл чи напрямів. Це пояснюється багатьма причинами, зокрема еволюцією поглядів деяких соціологів, еклектичністю окремих кон­цепцій, визнанням кількох факторів як визначальних, ко­ли за основу різних явищ приймаються різні причини. Крім того, в історії соціології в силу різних філософських, на­уково-методологічних, ідеологічних та інших позицій немає

184

загальновизнаних єдиних критеріїв подібної класифікації. Цей факт необхідно враховувати при розгляді всіх напря­мів у соціології XIX — початку XX ст.

Ми відносимо до групи представників соціал-дарвінізму тих соціологів, у творчості яких закони боротьби за існу­вання, міжвидової боротьби та природного відбору розгля­даються як фактори розвитку людського суспільства.

Соціальний дарвінізм поставив у центр досліджень про­блеми міжгрупової боротьби та соціальних конфліктів, викликаних протилежністю інтересів, потреб тощо. Він розглядає як природно детерміновані соціальні процеси конкуренцію, соціальну нерівність, зіткнення волі й інте­ресів різноманітних соціальних груп, класів, інших спіль­ностей і трактує їх як біологічні фактори виживання най­більш пристосованих і сильних.

Соціал-дарвіністська школа — явище багатопланове і різнорідне. Воно не обмежується соціологією, а набуло по­ширення в антропології, психології, політології, мистецтві тощо. Серед його прихильників трапляються реформісти й консерватори, реалісти й номіналісти, матеріалісти й ідеа­лісти, та й у самій соціології соціал-дарвінізм не є однорід­ною течією. Між його представниками виявляються значні розбіжності з багатьох питань: одні прямолінійно підкрес­люють біологічний характер законів у суспільстві, інші намагаються обережніше виявити специфіку їх прояву і т. д. Проте, як правило, окремі оригінальні ідеї соціологів цього напряму виникають не у випадках перенесення за­конів біологічного світу на історію, а там, де вони аналі­зують суто соціальні процеси без їх підведення під біоло­гічне.

Те спільне, загальне, що об'єднує соціальних дарвініс­тів, можна звести до декількох елементів: натуралізація соціального, визнання природного відбору та боротьби за існування як головних соціальних детермінант і аналіз у їхньому контексті соціальних конфліктів і суперечностей.

Представником соціального дарвінізму є англійський політик, економіст, соціолог Уолтер Беджгот (1826—1877), автор праці «Фізика і політика» (1869). Він розглядає бо­ротьбу за існування як головний закон соціальної еволю­ції, яка відбувається завдяки боротьбі між різними соці­альними групами. Особливо великого значення цей закон набуває на ранній стадії розвитку суспільства, коли в про­цесі природного відбору виживають найбільш пристосо­вані. Предметом його дослідження є не індивід, а група.

В суспільстві прагнення до панування Беджгот розуміє як соціальний варіант дії законів природного світу, який

185

поширюється на міжгрупову зовнішню боротьбу і на сило­ве змагання індивідів у групі за панівне становище. Основ­на боротьба ведеться між групами й уособлюється в кон­фліктах, сутичках, війнах, де переможцями виходять най-згуртованіші спільноти.

Групова згуртованість є наслідком примітивних су­спільних відносин, які обмежуються нечисленними сфера­ми людської життєдіяльності, де загальногрупове домінує над індивідуальним. Норми, вимоги, правила, табу пере­даються шляхом наслідування і таким чином виробляють­ся стереотипи групової поведінки та діяльності.

Наслідування є групозберігаючим фактором, який за­безпечує сталість і згуртованість групи. Проте кожне по­коління вносить елементи нового в свій спосіб життя і прагне не лише наслідувати минуле, а й відрізнятися від предків, використовуючи нові елементи матеріального та духовного життя, нові норми і цінності.

У різних групах співвідношення консервативного та прогресивного, архаїчного та новаторського різне, і домі­нанта якоїсь однієї тенденції гальмує розвиток групи або загрожує її розпадом, руйнуючи існуючу згуртованість. Тому найбільш життєдіяльними виходять ті спільності, в яких зберігається необхідна рівновага між новаціями та традиціями, між нововведеннями та наслідуванням, між мінливістю та стабільністю.

У суспільстві ведеться постійна боротьба за існування, в якій перемагають згуртованіші групи, де норми та зви­чаї, підтримувані традиціями, табу та віруваннями, допо­магають виходити переможцями. Спочатку сильніші вби­вали слабших, а згодом стали підкоряти їх і примушувати служити собі. В процесі боротьби за існування виникали і розвивались етноси, які теж розділялися на групи. Одні нації підкорюють собі інших, всередині націй теж точи­ться боротьба за панування між групами. Такі соціальні закони.

Ідеї Беджгота щодо наслідування були розвинуті Г. Тардом, але на іншій методологічній основі.

Одним з найвідоміших представників соціального дар­вінізму був польсько-австрійський юрист і соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909). Не маючи роботи в Польщі, він виїхав до Австрії, де з 1875 р. працював в університеті м. Граца. Основні праці — «Раса і держава» (1875), «Ра­сова боротьба» (1883), «Основи соціології» (1885), «Со­ціологія і політика» (1892), «Нарис історії соціології» (1849), «Соціологічні нариси» (1899) та ін.

Оцінка творчого доробку Гумпловича в літературі до-

186

сить суперечлива. У «Філософській енциклопедії» він ха­рактеризується як «реакційний соціолог», «один з попе­редників фашизму», тоді як польський історик соціології €жи Шацкі вважає, що він був «мислителем занадто ра­дикальним для консерваторів і занадто консервативним для радикалів». Гумплович не був расистом в традицій­ному значенні цього слова, хоча творчість його досить суперечлива і дає приводи для різних оцінок.

Л. Гумплович не вважав себе прихильником соціал-дарвінізму, критикував безплідність біологічних аналогій у соціології, не пов'язував свою соціологічну концепцію з еволюціонізмом, підкреслював своєрідність соціальних фактів і соціальної природи суспільних явищ. Проте істо­рики соціології розглядають його систему як соціал-дар-віністську, оскільки вона базується на принципах непри­миренної міжгрупової боротьби «племен проти племен, родів проти родів, народів проти народів, держав проти держав», що є «нормальним станом людства» завжди, оскільки ця боротьба є «законом природи».

Свою методологічну концепцію розуміння суспільства Гумплович називає «моністичною», «монізмом», розумію­чи під цим природність законів людського існування. Його «монізм» є, по суті, натуралізмом, який засновується на «природних процесах», де соціальне є лише різновидом законів природи. Оскільки саме суспільство — частина природи, а сама природа — частина всесвіту, то й суспіль­ство як елемент цілого підлягає дії вічних законів цілого.

У праці «Соціологія і політика» вчений зазначав, що в основі соціології лежать закони біології. Але він не пе­реносить механічно дію цих законів на суспільство, а під­креслює, що кожен загальний закон трансформується і виявляє себе через природу тих суспільних явищ, у яких він діє. Пізнання специфічного прояву дії цих загальних законів через соціальні явища Гумплович розглядає як соціальні закони і вбачає завдання соціології у їх дослі­дженні. Оскільки ці закони діють в усіх сферах суспіль­ного життя, то соціологія, досліджуючи їх, є філософською основою, що поєднує між собою конкретні соціальні науки.

Предметом соціології виступають соціальні групи та їх взаємовідносини, які характеризуються безперервною і нещадною боротьбою. Кожна група намагається підкори­ти собі іншу, поневолити її і панувати над нею. Ця бо­ротьба становить зміст соціального життя.

У творчості Гумпловича індивід, особистість не аналі­зуються як історичні суб'єкти. Він був прихильником кон­цепції соціального реалізму, за якою суспільство розгля-

187

дається як субстанціональне утворення, особлива система, яка не зводиться до взаємодіючих індивідів, що утворю­ють її. Гумплович виключає саму можливість впливу ін­дивідуального, окремого на загальне, групове. Він роз­глядає індивіда лише як похідне від суспільного цілого, як його продукт. Носіями соціальної реальності є лише суспільство, народ чи групи, в тому числі такі, як сім'я, стани, класи тощо. Гумплович розв'язує проблеми неза­лежності особистості та її свободи в суспільстві чи групі як фікцію, нонсенс, оскільки пружиною соціального роз­витку є суспільний, а не індивідуальний егоїзм. Індивід завжди перебуває під впливом групи чи суспільства, а то­му він — другорядна псевдореальність, вивчення якого ні­чого не дає для соціології.

Розглядаючи суспільство та його історію як постійну боротьбу між різними соціальними групами, Гумплович висуває свою концепцію походження суспільства. Суть її полягає в тому, що людство не єдине за своїм походжен­ням, і генетично різні групи походять від різних джерел, що й зумовлює його гетерогенність (неоднорідність). Уче­ний не обтяжує себе аргументацією цієї гіпотези; навпаки, він побіжно зауважує, що не варто надавати особливого значення проблемі першопочатку людства. Але він вислов­лює це припущення, маючи цілком конкретну мету: його гіпотеза підсилює аргументацію ненависті і боротьби за па­нування, що притаманні, на його думку, всім соціальним групам суспільства.

Найдавнішими групами людей були орди, між якими постійно велися війни. Переможці знищували переможе­них. Поступово сильніші групи починають використовува­ти переможених як рабів чи підданих, експлуатуючи їх працю. З цими процесами Гумплович пов'язує виникнен­ня держави як знаряддя для закріплення своєї влади і панування над переможеними групами. Інститут держави як апарат насильства є продуктом боротьби груп за свої інтереси.- Історія, зазначає Гумплович, не дає жодного прикладу, коли б держава виникала без'насильства, без підкорення однієї групи іншою. З часом у межах держави виникають під впливом сумісного проживання інші форми взаємин між пануючою і підкореною групами. У цих про­цесах набуває великого значення культура, що об'єднує різнорідні соціально-структурні елементи в певну ціліс­ність і^р перетворює їх у єдиний народ. Та це не значить, що в даному суспільстві зникає боротьба. Вона лише ускладнюється і виявляється як у внутрішній поляризації у зв'язку з поділом людей на касти, стани, класи і їх бо-

188

ротьбою за панування між собою, так і в намаганні однієї держави підкорити собі іншу. Таким чином, з появою дер­жави боротьба ведеться у двох формах — зовнішній та внутрішній.

Гумплович розглядає боротьбу між групами як природ­ну і вічну. Головною причиною цієї боротьби є матеріальні потреби кожної групи, намагання задовольнити їх за ра­хунок багатства і засобів існування інших груп та вико­ристання праці поневолених. Це прояв природного закону боротьби за існування в його соціальній формі, де мате­ріальні потреби виступаютьяк суто економічні, як у Марк­са, хоча першоджерела цих потреб у обох мислителів різні. Заради задоволення матеріальних потреб воюють держави, заради цього ж ведеться боротьба за владу все­редині держави. Кожна група, кожен клас намагаються захопити владу задля панування над іншими, що не тіль­ки викликає зворотну реакцію і відповідні дії для самоза­хисту, а й приводить до зміни свого підневільного стано­вища з боку підлеглих.

Це споконвічний двигун людської історії. Непримирен­ність і безкомпромісність боротьби між різними соціаль­ними групами Гумплович підсилює своєю концепцією рас та расової боротьби. Цим проблемам присвячені дві ранні роботи — «Раса і держава» та «Расова боротьба». Слід, підкреслити, що соціолог дуже невдало використав даний термін, оскільки він розглядає расу не в антропологічно­му плані, як групу людей, пов'язаних спільним походжен­ням і єдністю деяких спадкових морфологічних та фізіо­логічних ознак, а я.к певне соціокультурне об'єднання лю­дей на основі духовних елементів, таких як релігія, мова, звичаї, культура тощо. У праці «Расова боротьба» він зазначає, що для нього раса не є продуктом «процесу фі­зіологічного, чи біологічного», а лише історичного. І в та­кому розумінні поняття «раса» може включати різні гру­пи — релігійні, кастові, класові, етнічні і т. п. Тому звину­вачення Гумпловича в расизмі абсолютно безпідставні. Постійна боротьба між різними групами («расами»), під­корення одних іншими хоч і є проявом «природного зако­ну», проте історичними наслідками поневолення групи групою є і протилежні соціальні процеси, які Гумплович називає «амальгамаціями».

Поняття «амальгамація» (від фр. атаї^аше — сплав, суміш різнорідного) означає такі соціальні процеси, які відбуваються завдяки сумісному співіснуванню груп вна­слідок проживання їх на певних територіях, у регіонах, коли між ними встановлюються тривалі історичні взаємо-

189

зв'язки, формуються спільні традиції, звичаї, мова та інші елементи культури. Саме так виникають різноманітні ет­нічні та соціальні групи, держава, народ, релігійні спіль­ноти, первісні людські орди тощо.

Для подібних груп характерне сприйняття своїх гру­пових норм, вимог, звичаїв, цінностей як найкращих, і найдосконаліших у порівнянні з відповідними явищами, що мають місце в інших «рас». Цю впевненість спільноти у перевазі своїх групових цінностей, норм, звичаїв, куль­тури і т. д. Гумплович називає етноцентризмом.

Він першим уводить у науковий ужиток це поняття і звертає увагу на специфічні процеси сприйняття представ­никами певних «рас» культурних цінностей інших народів і груп.

Л. Гумплович розглядає «амальгамацію» та етноцент-ризм як фактори, що зумовлюють інтеграцію соціальних груп, оскільки духовні елементи в процесі сумісного групо­вого існування в певній мірі згуртовують людей, а з часом породжують почуття єдинокровної спільноти. Проте роз­криваючи механізми утворення великих групових об'єднань людей, він залишається вірним своєму головному принци­пові боротьби за існування і поширює концепцію конфлікту на всі «інтегровані» спільноти, підкреслюючи, що народ, держава, класи та інші соціальні групи все ж не можуть досягти однорідності та гармонійності відносин, оскільки законами природи вони приречені на протистояння й боро­тьбу між собою, що є прадавнім відлунням того станови­ща, коли люди поділялися на переможців і переможених. Історичною заслугою Л. Гумпловича є дослідження соціоло­гії конфлікту, створення концепції соціології як самостій­ної науки, що вивчає своєрідність соціальних груп і їх бо­ротьбу між собою.

Проблеми етноцентризму, поставлені Л. Гумпловичем, дещо глибше були розроблені представником соціал-дар-вінізму, американським соціологом, економістом -Уільямом Грехемом Самнером (1840—1910). Соціологічна концепція Самнера формувалася під впливом соціології Г. Спенсера, особливо його вчення про надорганічну еволюцію. Самнер доповнює свою теорію законом природного відбору та бо­ротьби за існування, який вважає універсальним і поширює його дію на розуміння суспільних явищ. Соціал-дарвініст-ська методологія аналізу суспільних явищ особливо при­таманна його працям 70—90-х років.

Бідність і багатство, конкуренція та свобода торгівлі — наслідок невпинності соціальної еволюції, яка через боро­тьбу за існування між людьми з необхідністю породжує

190

існуючі суспільні відносини, де перемагає сильніший і при-стосованіший. Це— необхідна умова існування та розвитку людської цивілізації. Це — типова аргументація прихиль­ників соціального дарвінізму. Проте подібні ідеї не при­несли б Самнерові слави, оскільки були проголошені до нього.

В історії соціології Самнер залишив слід своїми дослід­женнями походження та розвитку групових звичаїв, які визначають певні стереотипи групової й індивідуальної поведінки людей, особливо стосовно інших соціальних груп.

У праці «Народні звичаї» (1906) вперше в історії со­ціології Самнер детально аналізує процеси, які він називає вже відомим терміном — етноцентризм. Трактуючи етно-центризм як схильність групи чи індивіда оцінювати або сприймати різні соціальні явища залежно від цінностей та уявлень своєї етнічної групи, він показує, що групові уяв­лення, цінності й оцінки виявляються визначальними і ви­ступають певними еталонами та критеріями у ставленні до чужих.

Кожна група і приналежний до неї індивід розглядають свій спосіб життя як найдосконаліший у порівнянні з ін­шими і сприймають усе через критерії та цінності своєї" групи.

На основі аналізу різноманітних етнографічних матері­алів Самнер показує, що в процесі боротьби за існування людина набуває позитивного та негативного досвіду, від­чуває біль чи задоволення від певних вчинків і дій, шляхом проб і помилок закріплює доцільні звички, які в житті гру­пи виступають як звичаї, як набутий колективний досвід. Усе це поступово перетворюється в певні норми поведінки,. у відповідні цінності, згідно з якими група та її окремі чле­ни будують свої наступні дії та поведінку.

Ці норми є об'єктивною даністю для інших поколінь,, що народжуються і виховуються всередині певної людсь­кої спільності. Домінуючі норми моралі, способи мислення, установки даної групи Самнер називає звичаями. Вони де­термінують відповідні дії усіх членів групи, бо й самі зви­чаї теж виникають і оформлюються в процесі природного відбору, закріплюються у відповідних соціальних устано­вах, знаходять обгрунтування у філософії, етиці, релігії. Цьому також сприяє система виникаючих табу на вчинки, дії, способи поведінки, які для даної групи розцінюються як несприйнятливі, викликають осуд.

Суспільні установи (інститути), які виникають у гру­пах, покликані зміцнювати їх внутрішню консолідацію за­ради виживання групи. В основу своєї діяльності вони по-

191

кладають найбільш раціональні звичаї, завдяки яким дося­гається головна мета життя — самозбереження спільності та її членів.

Самнер один з перших намагався проаналізувати струк­турні елементи соціального інституту та механізми його діяльності. Соціальний інститут складається з двох ком­понентів: духовний елемент, який утворюють ідеї, інтере­си, поняття, доктрини і «структура», під якою він розумів апарат, функціонерів та інші форми організацій, поклика­них реалізувати зазначені вище духовні елементи. Таким чи­ном, цілком правильно розкривається «технологія» функ­ціонування соціального інституту, який через систему від­повідних матеріальних чинників об'єктивізує норми та інші ідеї у конкретні дії та вчинки, котрі в суспільстві виклика­ють відповідні причинно-наслідкові процеси.

Особливо цікавою є спроба Самнера проаналізувати про­цеси взаємодії між групами, у зв'язку з чим він досліджує механізми взаємовідносин через феномен, який услід за Гумпловичем називає етноцентризмом. На відміну від ос­таннього, він розгортає його в широку наукову концепцію, раціональні елементи якої стали загальновизнаними і ви­користовуються в сучасній соціології.

Аналізуючи культурні норми і звичаї «примітивних», за його виразом, суспільств, що знаходяться на стадії первіс­нообщинних відносин, Самнер показав, що взаємовідноси­ни всередині таких спільнот і з іншими групами чітко виз­начаються груповим усвідомленням поділу на «своїх» і «чужих», чи, за термінологією автора, на розуміння «ми-група», «в групі» (\уе-§гоир5, іп-^гоирз) як належність до власної, своєї групи та «вони-група», «поза-групою» (Шеу-§гоирз, оиі-§гоирз) як чітке усвідомлення зовнішніх, чужих, не своїх груп, що знаходяться «поза нашою групою».

Якщо згадати такі мотиви діяльності, що лежать в ос­нові інтересів, як честолюбство, страх, то зрозуміло, що ет-ноцентризм буде найперше проявлятися в переоцінці якос­тей «ми-групи» як згуртованої та узгодженої, з усвідом­ленням переваг власних звичаїв і традицій, цінностей і норм, тоді як «вони-група» завдяки почуттям страху і са­мозбереження, потенційної загрози тощо оцінюватиметься як ворожа, менш раціонально організована, підступна та ін. Незрозумілість і «дивацтво» звичаїв «вони-групи» підсилю­ються честолюбством, внаслідок чого оцінка звичаїв «ми-групи» ще більше зростає, оскільки свої культурні уявлен­ня видаються більш доцільними та розумними, ніж чужі.

Аналіз соціальних норм, закріплених у звичаях і тра­диціях, їх значення в системі внутрішніх і зовнішніх від-

192

носин у процесі соціальної взаємодії були першою серйоз­ною спробою соціологічного дослідження цих проблем і вплинули на розвиток соціальної психології та етнографії.

Не всі положення концепції Самнера, особливо соціал-дарвіністські, були сприйняті. Багато дечого в його системі викликало критику, наприклад перебільшення почуття во­рожості до інших груп, оскільки етнографічні та соціоло­гічні дослідження і матеріали свідчать і про приязні, друж­ні відносини між племенами та іншими типами соціальних груп.

Самнер аналізував архаїчні форми суспільних відносин родо-общинного типу і не розкривав відповідних звичаїв і більш складних механізмів їх діяльності на вищих етапах людської цивілізації, де звичай поступається перед розви-ненішими й досконалішими засобами ідеологічного, полі­тичного та соціально-економічного регулювання суспільних відносин.

Дещо абстрактно розглядається і сама група— без виді­
лення ознак її типології. Адже група може бути етнічною,
економічною, сімейною, релігійною, професійною, і кожна
з них матиме специфічні цінності, звичаї, нормативи та ре­
гулятори соціальної взаємодії. _____

Самнер правий у тому, що середовище соціалізації осо­бистості, її етнічно-культурна чи територіальна належність до певної спільності за відповідних умов виступають фак­тором консолідації чи ворожості, симпатії чи антипатії, але ці механізми набагато складніші, ніж це здавалося Сам-нерові.

У певній мірі почуття «ми-групи» та «вони-групи» є за­гальнолюдською характеристикою. Особливі механізми йо­го формуються під впливом багатьох факторів. Досить зга­дати період «холодної війни», коли політичні й ідеологічні чинники розділяли людство на дві взаємонедовірливі й на­сторожені одна до одної частини. Почуття «ми-групи» та «вони-групи» можна спостерігати в діяльності людей у різ­них регіонах колишнього СРСР з фактами національної во­рожнечі чи солідарності, політичної симпатії чи антипатії, штучного протиставлення «іншомовного» населення пред­ставникам корінного етносу тощо.

Сприймання природності й звичності власних традицій і «чудернацтва» чужих було давно відоме, і цей факт на­родна мудрість відобразила в прислів'ях і приказках, на­приклад про свій статут-устав і чужий .монастир. Проте на­віть глибоке розуміння цієї істини при зіткненні з невідо­мими нам звичаями та традиціями часто-густо породжує сприйняття їх як незвичного, особливого.

7 828

193

Самнер був першим, хто спробував глибоко проаналізу­вати загальнолюдський феномен і специфіку сприйняття со-ціокультурних явищ однієї групи іншою, хоча не всі поло­ження його соціологічної концепції бездоганні.

Відомим представником соціального дарвінізму був ав­стрійський філософ і соціолог Густав Ратценхофер (1842— 1904). Як і інші прихильники цього напряму, він розглядає соціальні закони як закони природи, що найтісніше пов'я­зані з біологічними законами. Тому суспільству й прита­манні такі ж процеси розмноження, самозбереження, бо­ротьби за існування, які характерні для біологічного світу.

Г. Ратценхофер, на відміну від Гумпловича, об'єктом дослідження бере не групу, а індивіда, розкриваючи зв'я­зок між ними.

Групи виникають внаслідок об'єднання індивідів на ос­нові спільності інтересів. Поняття «інтерес» займає важли­ве місце в соціологічній системі Ратценхофера, оскільки через інтерес він намагається розкрити механізми виникнен­ня й існування соціальних процесів і явищ, які відбувають­ся в суспільстві.

Інтереси — це усвідомлені біологічні потреби, і вони є рушійною силою розвитку суспільства. Усвідомлення інте­ресу як відтворення суб'єктом біологічних імпульсів і по­треб спонукає людей до задоволення їх. Спільність інтере­сів об'єднує індивідів у групи, які ведуть боротьбу за ви­живання, самозбереження, продовження роду. Одні групи вступають у боротьбу з іншими, що ставлять ті самі цілі.

Ратценхофер виділяє п'ять типів інтересів: продовжен­ня роду (прокреативні), живлення (фізіологічні), само­ствердження (індивідуальні), спорідненості та забезпечення благополуччя групи (соціальні), релігійні (трансцендента­льні). Ці групи інтересів лежать в основі формування об'єд­нань людей у різні спільності і зумовлюють виникнення від­повідних форм їх організації в боротьбі за існування та ви­живання.

Таким чином, соціальні групи виникають як союзи інди­відів, об'єднаних спільними інтересами, а розвиток суспіль­ства є наслідком боротьби чи співіснування індивідів та їх асоціацій. Ці об'єднання людей пов'язані з їх співробітниц­твом як необхідною умовою індивідуального виживання. Са­ме так виникають перші об'єднання людей — орди з від­повідними формами організації їх життєдіяльності. Із зрос­танням народонаселення виникають нові типи людських об'­єднань і форми їх організації, ускладнюються соціальні структури, з'являється держава, союзи держав і т. п., між

194

якими загострюється боротьба за існування і виживання, виникають конфлікти, відбуваються війни.

Ратценхофер як один з основоположників концепції со­ціального конфлікту перебільшував значення насильства в історичному процесі, роль війн як «форми розвитку людсь­кого суспільства», ворожість рас тощо, а вихідні методоло­гічні принципи, пов'язані з редукціонізмом, не давали змо­ги розкрити суто соціальні детермінанти цих типових для всесвітнього історичного процесу явищ.

Ідеї Ратценхофера істотно вплинули на концепцію аме­риканського соціолога Альбіона Смолла (1854—1926), який теж багато уваги приділив аналізу проблем соціального ін­тересу.

Соціал-дарвіністський напрям у соціології, незважаючи на певні досягнення в постановці деяких соціологічних про­блем (груп, конфлікту, етноцєнтризму та ін.), поступово до початку XX ст. вичерпав свій потенціал, оскільки його го­ловні принципи не були пов'язані з виявленням суто со­ціальних механізмів розвитку суспільства, ігнорували його історичну сутність. Редукціонізм спрацьовував лише там, де перепліталися проблеми соціального та природничо-біо­логічного. На цьому «перехресті» проблем соціал-дарвінізм зробив свій незначний раціональний внесок у соціологію, але цього було недосить для перетворення його в наукову соціологічну теорію.