Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 4. Політична соціологія М. Вебера Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Дослідники вважають за можливе виділяти соціологію політики і права як окремий напрям ве-берівських досліджень, не менш важливий, аніж його дослідження у галузі соціології релігії та господарства. Зміст основних проблем і понять сучасної соціології політики і права значною мірою базується на принципах, що їх вперше обгрунтував М. Вебер. Політичними відносинами, або політикою в широкому значенні слова, Вебер називає відносини, пов'язані із самостійним керівництвом тією чи іншою галуззю суспільного життя (фінансова політика, політика в галузі освіти чи навіть політика жінки, яка розумно керує своїм чоловіком). У вузькому значенні слова політика означає керівництво або вплив на керівництво політичною організацією, насамперед державною. Політика, як підкреслює Вебер, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні 290 влади, або принаймні прагнення впливати на її розподіл-всередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї самої, або щоб використати її як засіб для досягнення певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування. Для людини як суспільної істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у таких відносинах, іншими словами, владні стосунки мусять бути виправданими в очах людей. Тому Вебер підкреслює, що панування означає наявність шансу виконання того чи іншого розпорядження. Серед різноманітних форм відносин панування і підпорядкування соціолог виділяє владу, яка грунтується на балансі інтересів, і владу, що випливає із законодавчих принципів, тобто оформлену юридично. Державна влада як система відносин панування і підпорядкування спирається і на такі засоби, як примус і насилля, однак для їх застосування тут існують певні правові форми, завдяки яким виправдовуються такі засоби. Отже, державна влада спирається не лише на насилля як таке, а й на авторитет тих, хто панує, тобто вона має і певні «внутрішні підстави». Саме такі внутрішні мотиваційні чинники людської взаємодії у сфері політичних стосунків і цікавлять Вебера як соціолога політики. Він виділяє три чистих типи легітимного панування, котрі різняться між собою способами виправдання авторитету влади в очах тих, хто їй підпорядковується. Ця типологія змістовно близька типології форм соціальної дії, оскільки йдеться фактично про ті ж мотиваційні комплекси, а саме: підпорядкування традиції у першому випадку, підпорядкування (значною мірою емоційно забарвлене) авторитету особистості — у другому випадку і, нарешті, підпорядкування обов'язковості раціонально обгрунтованих правил і настанов —у третьому. Отже, «чистими», або ідеальними, типами панування є панування традиційне, харизматичне та легальне. Традиційне панування, як підкреслює М. Вебер, грунтується на авторитеті «вічно вчорашнього». Воно сильне вірою людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і Влади володарів. Це — панування, за якого владні функції здійснюються людьми знатного походження; влада тут нерідко набуває сакральних рис. Вважається допустимим, що-володар має право своїми вольовими рішеннями порушувати (у певних межах) традицію, поступаючи свавільно чи, навпаки, проявляючи ласку. Відносини між представниками влади і тими, хто їм підпорядкований, будуються тут як. 10* 291       відносини «панів» і «підданих». При «панові» функціонує «штаб управління», куди входять особисто залежні від нього особи — домочадці, челядь, друзі (фаворити) і т. д. При традиційному пануванні практично відсутній розподіл влади; тут не мають уявлення про «компетенцію» як реальне розмежування функцій і сфер діяльності. У стосунках між членами штабу управління домінує не почуття службової дисципліни, обов'язку та компетентності, а міра особистої відданості (вірності) слуг панові (згадаймо відоме «нам розумні не потрібні, нам потрібні віддані»).Найбільш частим типом традиційного панування є панування патріархальне, батька родини, голови клану, «батька нації». Це — відносини повної підпорядкованості підлеглих володарю і, як правило, їхня особиста залежність від нього. У такому випадку, підкреслює Вебер, немає жодних гарантій від сваволі, ймовірність її прояву тут найбільша. Окремий випадок складають відносини так званого станового панування, коли влада здійснюється не особистими слугами володарів, а тими, хто відносно незалежний від них і одержав частку влади на певних умовах, як певний привілей і т. ін. Тут можна вести мову про елементи автокефалії й автономії в управлінні. Як і в першому випадку, тут відсутнє поняття про службову дисципліну, ї владні відносини регулюються привілеями, феодальними стосунками відданості, уявленнями про станову честь та добру волю. Головна вада традиційного панування криється, як зазначає М. Вебер, у відсутності формального права; у зв'язку з цим рішення нерідко приймаються, «зважаючи на особи». Патріархальні та станові структури влади й управління виступають головним об'єктом вивчення у соціології держави докапіталістичних епох. Легальне панування грунтується не на авторитеті традиції чи особіг, яка її втілює, а на певній системі запроваджених правил — законів, які визначають, хто, кому і яким чином підпорядковується. Такий тип панування має місце тоді, коли існує можливість створювати, змінювати та відміняти правові норми, котрі регулюють відносини між владою і підлеглими. Це панування, як неодноразово підкреслює Вебер, має раціонально-формальний характер, відносини між владою та підвладними будуються за аналогією з відносинами в межах підприємства, а не сім'ї. Штаб управління тут складається не з челяді, а з компетентних чиновників; той, хто владарює, сам також підпорядковується закону, який регламентує його функції; для своїх підлеглих він — не «батько», а лише «начальник». Вирішальну роль у стосунках такого роду відіграють міркуван- 292 ня ділової доцільності та так звані «відомчі інтереси». Тому, робить висновок Вебер, найбільш чистим типом такого панування є бюрократичне, котре грунтується на детальному розподілі управлінських функцій і встановленні управлінської ієрархії. Вступ до спільноти, яка здійснює функції влади, так само як і вихід з неї, відбувається на формально добровільних засадах, обумовлених контрактом. Чиновники, як і робітники, змушені рахуватися з умовами ринку праці і правилами свого специфічного «виробництва». Однак, як зазначає соціолог, жодна з форм легального панування не є лише бюрократичною, оскільки сама бюрократична піраміда влади («апарат») завершується посадами спадкоємних (монархи) або обраних народом (президенти) лідерів, влада яких має вже інші джерела легітимації. В цілому ж під категорію легального панування потрапляє, як вважав Вебер, більшість сучасних державних управлінських структур, а також структур відносин у межах приватних капіталістичних підприємств. Окрім бюрократичних структур, сюди входять також грунтовані на засадах виборності форми парламентського комітетного та корпоративного управління. Проте, підсумовує соціолог, сучасний прогрес у розвитку форм державного правління якнайтісніше пов'язаний з історією сучасного чиновництва та бюрократичного підприємства, і частка бюрократичних форм панування неухильно зростає. Харизматичне панування — це, за Вебером, той тип влади над масами, який мають «пророки, військові герої та великі демагоги». Вперше такий тип влади описав німецький історик права Р. Зом, аналізуючи стосунки панування і "підпорядкування у давньохристиянських общинах. Влада такого роду грунтується на вірі людей у харизму (благодать божу), якою нібито наділений той, кому вони підкоряються. До числа типових харизматичних лідерів, окрім Христа, Вебер відносить Перікла, Клеона, Лютера, Напо-леона. Владні функції легітимуються тут завдяки могутньому афективному захопленню особою лідера, котрий ламає усталені норми. Харизматичний лідер — це не просто старший за посадою, а обов'язково «вождь», за яким ідуть послідовники. Панування такого типу, зауважує Вебер, триває лише доти, доки очевидні у нього докази харизми (творить чудеса, здобуває перемогу у війнах або над політичними суперниками і т. ін.). Цікаво, що штаб управління лідера-хариз-матика формується певною мірою стихійно; особиста (родинна) залежність, станове походження, фаховий рівень 293      та інші якості відходять тут на задній план перед вірою у місію харизматика та відданістю йому і його справі. Тому тут, як і у випадку патріархального панування, владні стосунки мають ірраціональний характер; вони не підпорядковані правовим нормам, тим більше що харизматичний лідер діє, як правило, не на підтримку і збереження традиції, а на руйнування її і створення нового, не знаного раніше порядку. Тому діяльність харизматичного лідера позначена рисами небуденності та новаторства. У подальшому ж, особливо після смерті лідера чи усунення його від влади, посилюється тенденція до буденності і перетворення новацій на традицію («рутинізація харизми»).Ці три «чисті типи панування» не вичерпують усієї багатоманітності політичних відносин, однак фіксують суттєві тенденції розвитку цих відносин, зокрема тенденції їх раціоналізації та формалізації. Крім того, як підкреслює М. Вебер, у реальній практиці влади мають місце поєднання традиційних, легальних і харизматичних форм панування. Зокрема, факт переважання у сучасному політичному житті легального типу панування і зростання впливу бюрократії не виключають певного впливу традиції, з одного боку, і віри у харизму того чи іншого політичного лідера — з іншого. § 5. Порівняльно-історична соціологія релігії Незадовго до смерті М. Вебер розпочав публікацію циклу праць під загальною назвою «Соціологія релігії», куди, окрім доповненої праці про протестантську етику, увійшли також розвідки про конфуціанство, даосизм, буддизм, індуїзм, іслам та іудаїзм. У працях цього циклу мислитель прагнув реалізувати певну дослідницьку програму, контури якої були накреслені вже в «Протестантській етиці» та в статті програмного характеру «Вступ до господарської етики світових релігій». Цей цикл, як і фундаментальне дослідження Вебера «Господарство і суспільство», залишився незавершеним; частина з того, що вчений встиг підготувати до друку, побачила світ уже після його смерті. Сьогодні навколо змісту веберівської соціології світових релігій точаться жваві дискусії, оскільки проблеми, поставлені мислителем, стосуються таких сучасних проблем соціології, як порівняльний аналіз соціальних і культурних змін у сучасному світі, теорії постіндустріального суспільства, модернізації і постмодерну та ін. М. Вебер розглядає велике коло питань соціології господарського життя, тео- 294 рії соціальної структури, соціології політики і права та соціології релігії у вузькому значенні цього слова. Якщо в «Протестантській етиці» мислитель свідомо спрямовував свій дослідницький інтерес у напрямку фіксації каузальних зв'язків між релігійною етикою і формами господарської поведінки людей, то у працях релігійно-соціологічного циклу йдеться вже про комплексний аналіз певних суспільств чи культур з погляду взаємовпливу етики й економіки, релігії і соціальної структури, ідей і матеріальних інтересів. Вебер не надає переваги жодній з «великих каузальних гіпотез» (матеріалістичній або ідеалістичній), доводячи гютребу комплексного вивчення взаємодії матеріальних і духовних чинників як детермінантів соціальної поведінки. Матеріальні економічні інтереси, зауважує він у одній із пізніх праць, безумовно, можна розглядати як локомотиви історичного прогресу, та не слід забувати, що стрілочниками, котрі спрямовують їхній рух, виступають «картини світу на чолі з ідеями». Веберівські дослідження світових релігій грунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв'язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. Верства («Зіагкі») — це той елемент соціальної структури, котрий визначається не лише своїм економічним становищем, як це має місце у випадку класу. Верства характеризується насамперед своїм соціальним престижем і стилем життя. Кожна із соціальних верств володіє певною монополією на користування тими чи іншими матеріальними і культурними благами. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з іншого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей. Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною потребою людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, закони функціонування якого не збігаються з ритмами і цінностями індивідуального людського життя або потребою в спасінні. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відношень між людиною і світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює 295      людські вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистанціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна із світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців — служителів культу, а також верстви «носіїв» — тих, серед кого вона найпоширеніша.Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціанство він називає становою етикою літературно освічених імператорських чиновників, котрі витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі «релігії інтелектуалів» виступає і стародавній індуїзм, однак на відміну від конфуціанців індуїсти не прагнуть до осягнення державних посад, а утворюють спадкоємну касту «фахівців» у особистих і обрядових справах — касту, яка здійснює значний вплив на все суспільне життя свого регіону. Буддизм, котрий виник дещо пізніше,— це рух старцюючих монахів, що пропагують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи. Іслам Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованої на засадах суворої дисципліни і спрямованої на завоювання світу. Однак в часи ісламського середньовіччя тут виникає специфічна течія — суфізм, орієнтована на містику та споглядання. Стародавній іудаїзм був ще з часів Вавілонського полону релігією парі-їв—■ груп, які існували.на периферії суспільства і займалися малокваліфікованою працею. У середні віки на чолі іудаїстських громад стають релігійні інтелектуали, знавці священного вчення. Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя. М. Вебер реконструює складні механізми взаємодії між різними суспільними верствами і групами, причетними до релігійних рухів, та між різноманітними економічними, соціальними, культурними чинниками всередині цих рухів. Так, він доводить, що релігійні цінності, трансформовані у вигляді певних нормативних систем (етик), справляють значний вплив на поведінку людей у позарелігійній сфері, зокрема у сфері економічній. Аскетична орієнтація буддизму та індуїзму, так само як і конформістська орієнтація конфуціанства, виступає як детермінант певного роду соціальної поведінки, котра не сприяє розвитку раціональних 296 форм економічного і політичного життя та раціональних форм світосприйняття (насамперед науки і мистецтва в їх антично-західноєвропейських формах). Тому, як вважає Вебер, капіталізм на Сході не міг розвинутися самостійно. У вступі до зібрання праць із соціології релігії М. Вебер підкреслює, що певні явища культури, які сьогодні вважаються універсальними, виникли і набули своїх класичних форм лише на Заході. «Лише тут,— пише він,— існує наука, побудована на базі раціонального доведення та експерименту: емпіричні знання, роздуми про проблеми життя і світобудови, філософська, а також глибока теологічна мудрість життя, пізнання і неймовірно тонкі спостереження — все це існувало і в інших країнах, насамперед в Індії, Китаї, Вавилоні і Єгипті... Однак ні вавилонська, ні яка-небудь інша культура не знала математичного обгрунтування астрономії, що його дали лише елліни... В індійській геометрії відсутнє раціональне доведення — останнє теж продукт еллінського духу, як, між іншим, і механіка і фізика. Природничі науки в Індії, неймовірно розвинені в емпіричному відношенні, не знають водночас ні раціонального експерименту (початки його мають місце в античності, а повний розвиток — в епоху Відродження), ні сучасних лабораторій, у зв'язку з чим в індійській медицині високий рівень емпіричних спостережень і технічних методів поєднується з відсутністю біологічного і, перш за все, біохімічного обгрунтування. Жодна культура, за винятком західної, не знає раціональної хімії». Аналогічним чином, робить висновок вчений, західні вчення про державу і західне розуміння завдань історичної науки істотно відрізняються від східних насамперед своїм раціональним характером. Навіть музична культура Заходу, котру не можна вважати більш витонченою за східну, все ж принципово різниться від останньої своїми раціональними засадами. «В усьому світі набула значного поширення поліфонія різних типів, так само як практично всюди ми знаходимо ведення мелодійної лінії. Всі наші раціонально вирахувані інтервали відомі були і за межами Заходу. Однак раціональна гармонійна музика — як контрапункт, так і гармонія,— наше оформлення звукового матеріалу на базі трьох головних тризвучань і гармонійної терції; наш хроматизм і енгармонізм... оркестр, основу якого складають квартет і організація груп духових інструментів; генералбас, нотне письмо, запровадження якого зробило можливою композицію і вивчення сучасних музичних творів, тобто зробило можливим їх існування в часі; сонати, симфонії, опери та необхідні для їх виконання інстру- 297     менти — орган, фортепіано, скрипка — усе це існувало лише на Заході». Соціальною передумовою раціоналізації західної музичної культури була, як вважає соціолог, диференціація християнської релігії на її західний (католицький) та східний (православний) різновиди, що в свою чергу стимулювало потребу розмежування літургійної практики.Специфічно західними М. Вебер вважав також раціональне використання готичного склепіння, як засобу розподілу ваги і перекриття будь-яких просторових форм і вирішення проблеми шатра в архітектурі. Так само, писав він, лінійна і повітряна перспектива — це специфічна риса насамперед західного живопису; а преса як література, що розрахована лише на друкування, є специфічним явищем західної літератури. У загальному контексті раціоналізації розглядає соціолог і капіталізм як економічне явище; «Прагнення до наживи,— пише він,— до максимальної грошової вигоди саме по собі не має нічого спільного з капіталізмом. Це прагнення можна спостерігати у кельнерів, лікарів, візників, художників, кокоток, чиновників-хабарни-ків, солдатів, розбійників, хрестоносців, гравців у азартні ігри, старців — іншими словами, майже в усіх гатунків людей усіх часів і народів». Капіталізм як різновид економічного раціоналізму не можна ототожнювати з ірраціональною жадобою грошей і багатства — більше того, його можна розглядати навіть як спробу приборкати таку жадобу, або принаймні раціонально її регламентувати. Тому для Вебера капіталізм ідентичний «прагненню до наживи в межах безперервно діючого капіталістичного підприємства, або до прибутку, що безперервно відроджується, тобто до рентабельності». Раціональна економіка зі свого боку знаходить свій юридичний аналог в «організації професійно-кваліфікованих чиновників», парламентській системі, що грунтується на багатопартійності, і т. д. Таким чином буржуазне суспільство у веберівському розумінні являє собою певну чітко структуровану і функціонально організовану систему, побудовану на засадах раціональної взаємодії. Пізніше ці ідеї здобули подальшу теоретичну розробку у працях соціологів структурно-функціоналістської орієнтації. Вебера ж як дослідника цікавили насамперед питання про те, як виникла і формувалася система раціональної взаємодії людей в економічній, правовій та політичній сферах. При цьому він виходив з обгрунтованої ще на сторінках «Протестантської етики» тези про вплив на формування раціональної господарської поведінки людей раціональної етики, що грунтується на засадах «аскези в межах цього 298 світу». У пізніх працях Вебера неодноразово вказується, що витоки сучасного раціоналізму слід шукати у старозавітній культурній традиції, у стародавньому іудаїзмові та спорідненому з ним християнстві. Етичні вчення більшості релігій Стародавнього Сходу теж мають раціональний характер, однак їх раціоналізм орієнтує людину на повну «втечу від світу» або на конформістське пристосування до його порядків. Натомість етичні норми, сформульовані у Старому Завіті, мають, як вважав Вебер, раціонально-активістську спрямованість. Це не етика втечі від світу, а етика оволодіння світом, до того ж викладена у простій, образній, доступній для масового сприйняття формі. «Хоча кожна дитина,— писав соціолог,— легко зрозуміє зміст гомерівського епосу чи основні події «Махабхарати», все ж етичні системи, що їх містять антична міфологія, «Бхага-вадгіта» чи вчення Будди, не такі вже й прості для розуміння. Натомість етичний, а також прагматично-космологічний раціоналізм, що його містить давньоєврейське «Святе письмо», в принципі доступний для всіх... Уявлення про трансцендентного монотеїстичного Бога, котрий править світом то як цар, то як батько, котрий буває ласкавим і буває суворим, котрий любить свій народ, але може і жорстоко його карати, котрий дозволяє ублажати себе молитвою, послухом і діями у відповідності з його вказівками,— це та конструкція, яка дає чітке раціональне тлумачення світу, що доступне водночас розумінню простих людей і навіть дітей». Започаткована ще біблійними пророками раціональна «етика світооволодіння» була, на думку Вебера, одним з тих чинників, які розхитували традиціоналістські стереотипи масової свідомості і стимулювали іноваційні процеси в економіці та культурі Західної Європи. Біблійний раціоналізм не можна вважати джерелом раціональної економіки чи раціонального права у прямому розумінні цього слова, однак саме завдяки йому формувався той масовий менталітет, який був необхідний для успішного розвитку раціональних форм господарювання, права та політичного життя. Таким чином, гіпотеза про вибіркову спорідненість між раціональною етикою і «духом капіталізму» здобула у пізніх працях Вебера дальше обгрунтування новими фактами історії та культури. Мав рацію П. Сорокін, який свого часу зауважив, що веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світової культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів. 299     Запитання для самоконтролю
10. Назвіть основні ознаки і висновки веберівського соціологічного аналізу конфуціанства, даосизму, індуїзму, іудаїзму, буддизму та хри стиянства. Яке значення мають висновки веберівської соціології сві тових релігій для сучасної соціологічної теорії? ГЛАВА 12 СОЦІОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ Е. ДЮРКГЕЙМА |