Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Скачать 2.01 Mb.
|
§ 1. Метод. Основні категорії соціології Французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживає добу криз і потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імперії, виникнення і криваве придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба розквіту блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Започатковану Контом позитивістську традицію продовжують «психологісти» Г. Тард і Г. Лебон, історики культури І. Тен і Е. Ренан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають ідеї раціоналістичного «неокритицизму» Рену- 300 в'є і персоналістичного реалізму Е. Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, хто виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і нових ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм (1857—1917) — творець методології «соціологізму», патріарх французької соціологічної школи, визнаний класик світової соціології. Е. Дюркгейм народився в м. Епіналі у сім'ї рабина. Його змалку готували до релігійної кар'єри, однак юнак досить рано виявив здібності до вивчення гуманітарних наук і по закінченню Вищої Нормальної школи в Парижі працює викладачем філософії. Глибокий вплив на формування світоглядних позицій Дюркгейма справили твори класиків філософської та соціальної думки Декарта, Монтеск'є та Рус-со, а також особисте спілкування з Фюстель де Куланжем, Бутру та Вундтом. Здійснення програм секуляризації освіти у Франції мало одним із своїх наслідків впровадження у вузах курсів «соціальної науки», зміст і функції яких тісно пов'язували зі змістом і функціями теорії виховання (соціалізації). Протягом тривалого часу Дюркгейм викладає' «соціальну науку і педагогіку», пізніше — «науку пра виховання і соціологію» (таку назву мала очолювана ним кафедра у Сорбонні), керує редколегією журналу «Соціологічний щоденник». Його перу належить біля двохсот наукових праць, з яких найвідоміші «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) та «Елементарні форми релігійного життя» (1912). Теоретичну концепцію Дюркгейма іноді називають соціологізмом або соціологічним реалізмом. Мислитель прагнув чітко розмежувати поняття індивідуального і колективного (соціального), доводячи безумовний пріоритет останнього відносно першого. Соціальні явища — це щось зовнішнє щодо індивідів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі. Відповідаючи на критичні закиди щодо уподібнення соціальних фактів речам, Дюркгейм писав, що його метою було не принизити вищі форми буття до його нижчих форм, а навпаки, надати першим той рівень реальності, який визнають за другими. «Що таке насправді річ? Річ протистоїть ідеї як те, що пізнається іззовні тому, що пізнається з середини... Річ — це все те, що розум здатний пізнати лише за умови виходу за власні межі,, шляхом спостережень і експериментів». 301 Таким чином, принцип речовізму у соціології означає не що інше, як вимогу наслідувати загальноприйняті у науці методи емпіричного дослідження і не підмінювати їх умоглядними спекуляціями. Ця теза, як справедливо зауважує А. Гофман, має не онтологічне, а методологічне значення: Дюркгеим не твердить, що соціальні факти — це речі, а доводить, що їх потрібно вивчати як речі. Водночас не можна заперечувати, що доктрина соціологізму грунтується на певного роду онтологічних припущеннях, насамперед на припущенні щодо соціальної реальності як певного «прошарку» в універсальному світовому бутті, котрий не менш реальний, аніж явища природи, і має певні власні об'єктивні закони розвитку. Соціальна реальність не допускає редукції її до інших онтологічних рівнів; соціальне, як неодноразово підкреслює Дюркгеим, можна пояснити за допомогою соціального. Концепція соціологізму спочатку формувалась як методологічний антипод психологізмові, однак згодом вона набула самостійного значення. Смисл соціального, доводить мислитель, не можна редукувати до психічної чи якоїсь іншої взаємодії індивідів насамперед тому, що соціальне ціле (як і всяке інше ціле) — це дещо більше, аніж проста сума його складових частин. «Застосуймо цей принцип,— пише він,— і до соціології. Якщо згаданий синтез зиі репетів, котрий творить усяке суспільство, породжує нові явища, відмінні від тих, які мають місце в окремих свідомостях... то потрібно також припустити, що ці специфічні факти і пов'язані насамперед з тим самим суспільством, яке їх створює, а не з його частинами, його членами. Отже, у цьому відношенні вони виступають чимось зовнішнім щодо індивідуальних свідомостей — точно так, як характерні ознаки життя виступають чимось зовнішнім відносно мінеральних речовин, що утворюють живу істоту. Неможливо розчинити їх в елементах, не входячи у суперечність із самим собою, оскільки вже за визначенням вони передбачають дещо інше, ніж те, що міститься в елементах. Таким чином, набуває нового обгрунтування і встановлене нами розмежування між психологією як наукою про мислячого індивіда і соціологією. Соціальні факти не лише якісно різняться від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов». Очевидно, що критика Дюркгеймом психологізму не позбавлена певного резону, тоді як його спроба розбудови проекту «чистої соціології» містить у собі деякі методологічні суперечності. Декларуючи засаду «цілісності», мисл№- 302 тель водночас вдається до протиставлень різних рівнів — рівня соціально-детермінованого та біологічно заданогог рівня колективного й індивідуального, особистого. Саме тому критика Дюркгеймом з моністичних позицій неокантівсь-кого методологічного дуалізму видається не завжди переконливою. «Чиста соціологія», як зазначали дослідники, скоріше реалізовувалась у дослідницькій практиці як соціальна психологія, в центрі уваги якої були проблеми колек-тивної'свідомості, колективної дії і т. п. Це визнавав і сам-Дюркгейм. «Коли ми говоримо просто «психологія»,— писав він,— то маємо на увазі індивідуальну психологію, і варто було б для ясності в дискусіях обмежувати таким чином смисл цього терміна. Колективна психологія — це і є вся соціологія в цілому; чому б тоді не користуватися лише останнім виразом?» Теза про методологічний пріоритет понять «суспільства», «колективних уявлень», «колективної свідомості» над індивідуальною набуває в такому разі смислу методологічної засади соціальної психології, науки, яка згідно з самим визначенням предмета зосереджується на вивченні колективістських вимірів психічної діяльності. Прагнення Дюрк-гейма екстраполювати соціально-психологічну парадигму у більш широкі предметні сфери дало плідні в евристичному розумінні результати, зокрема для подолання однобічного натуралістичного редукціонізму в соціологічній теорії. Однак воно викликало і небезпідставну критику за «експансіонізм», протиставлення соціального і індивідуального та певного роду «соціологічний імперіалізм». Дюркгейм неодноразово підкреслює, що «суспільство», виникнувши в ході індивідуальної взаємодії, у подальшому стає принципово поза і над індивідуальною реальністю. Воно виступає єдиним реальним субстратом усієї багатоманітності форм людського колективного життя ■— господарства і права, політики і торгівлі, релігії і мистецтва. Суспільна реальність не лише змістовно багатша, а «краща» з точки зору своєї цінності реальність, ніж реальність індивідуальна. При цьому варто зауважити, що мислитель не завжди чітко розмежовував значення терміна «суспільство»; він вживав його і в значенні «національно специфікованого» суспільства як цілого, і в значенні окремих інститутів, груп, асоціацій індивідів, і в значенні певної форми примусу, «прескрипції», і в значенні культурної традиції, передачі навиків, знань, вірувань і т. ін. Неоднозначний і зміст дюркгеимівського поняття індивідуального. Одначе підкреслимо, «реалістична» орієнтація дюркгеимівського методу безсумнівна. Ідеї «соціального реалізму», будучи- 303 перетворені .на гносеологічні імперативи, давали змогу обгрунтувати самостійність соціології як науки; за їх допомогою чітко визначалася специфіка її методів і концептуального апарату і відкривалася перспектива «соціологізації» гуманітарних наук — філософії, історії, економіки і т. п. Ідеалізовані конструкти «суспільства», «колективності» видавалися Дюркгеймові чарівним ключиком до відкриття таємниць пізнання, розв'язання одвічних проблем філософії, релігії, культури. Певна суперечливість дюрк-геймівської позиції полягала у тому, що, обстоюючи позитивістську доктрину, котра вимагала елімінації «спекулятивно-метафізичних» проблем, мислитель знову занурювався в них у всеозброєнні універсального соціологічного методу. Не слід вважати, однак, ніби метод соціологізму передбачає існування вже сформованої концепції суспільства як певної готової системи відносин. Саме ці відносини, зв'язки, функції і належить реконструювати, соціологічно дешифрувавши символіку релігії і мистецтва або нормативний зміст права і моралі. «За сучасного рівня наукового знання ми навіть не знаємо достеменно, що являють собою такі фундаментальні інститути, як держава чи сім'я, право власності чи договір, покарання і відповідальність. Ми майже не знаємо їх причин, функцій, які вони виконують, законів їх еволюції, лише в деяких питаннях ми ледь починаємо бачити якісь проблиски». Пізнання соціальних явищ вимагає не лише побудови їх теоретичної моделі, а й відтворення специфіки їх донаукового розуміння тими, кого ці явища зачіпають. Адже «важливо дізнатись не те, яким чином той чи інший мислитель особисто уявляє собі такий-то інститут, а те, як розуміє цей інститут група; тільки таке пізнання може бути дійовим». Найсуттєвіша риса соціальних фактів полягає у їх незалежності від індивідуальної свідомості та примусовості відносно індивідуальної волі. Релігійні вірування і звичаї, мова і письмо, форми господарювання і грошові системи — всі ці явища функціонують до певної міри незалежно від того, як ведуть себе в їх межах ті, хто господарює, спілкується, вірить або не вірить і т. д. «Ці способи мислення, діяльності і почування,— пише Дюркгейм,— мають ту примітну рису, що існують поза індивідуальними свідомостями. Ці типи поведінки і мислення не лише знаходяться поза індивідом, але й наділені примусовою силою, внаслідок якої вони нав'язуються йому помимо його волі». До числа соціальних учений відносить і явища психічного рівня — образи (способи) мислення і «образи почу- 304 вання», які, на його думку, функціонують «без переломлення» в індивідуальній свідомості. Не маючи своїм субстратом індивіда, соціальні факти, доводить він, «не можуть мати іншого субстрату, аніж суспільство, чи то політичне суспільство в цілому, чи як окремі групи, які його складають: релігійні, політичні, літературні школи, професійні корпорації і т. п.». Торкаючись проблеми нав'язування, примусу як конститутивної риси соціального, Е. Дюркгейм зауважує, що «соціальний примус» не пов'язаний з обов'язковим усуненням індивідуального». Не можна не бачить, що жорстке розмежування між соціальним і індивідуальним, соціологічним і психологічним приховувало в собі небезпеку абсолютизації і протиставлення цих понять одне одному. До того ж чітко відділити за допомогою емпіричних методів те, що існує «лише в індивідуальній свідомості і завдяки їй», справа далеко не проста. На практиці мова йде частіше про певні ціннісні орієнтації, установки та вчинки особистості, котрі мають зовнішню чи, навпаки, внутрішню спрямованість. Критерії розмежування «соціального» й «індивідуального» навряд чи можуть бути строгими з емпіричної точки зору. Йдеться скоріше про те, що суспільним інститутам, так само як і груповим чи номінальним спільнотам, притаманна власна логіка функціонування, котра не збігається з особистісни-ми диспозиціями і здійснює на них регулятивний вплив. Дюркгеймівську концепцію «соціальних фактів» можна розуміти і як теорію соціалізації, в ході якої засвоюються соціально значимі норми і цінності, проте мислитель схильний був дещо недооцінювати діалектичний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім, соціалізацією й інтеріорізацією. ■ Дюркгейм проводить різницю між соціальними фактами як формами колективної дії і соціальними фактами як формами колективного буття. Останні він називає фактами анатомічного або морфологічного порядку, або «елементами, з яких складається суспільство». До таких елементів він, зокрема, відносить політичну структуру, розподіл населення на територіях, число і характер шляхів сполучення, форму жител та ін. Факти такого роду є не чим іншим, як викристалізованими формами соціальних дій, і принципової різниці між обома категоріями немає. Найповніше визначення, яке Дюркгейм дає поняттю соціального факту, таке: «Соціальним фактом є всякий спосіб дій, усталений або ні, який здатний створювати на індивіда зовнішній примус; або інакше: спосіб дій, який поширений на всьому просторі даного суспільства і якому притаманне власне існування, незалежне від індивідуальних проявів». ]1 828 305 Як уже зазначалося, Дюркгейм формулює певні принципи пізнання соціальних явищ, які він називає «правилами стосовно спостереження соціальних фактів». Першим таким правилом є згаданий принцип об'єктивності — «соціальні факти слід розглядати як речі». Проблема співвідношення між речами й ідеями традиційна для західноєвропейської, зокрема французької філософії (згадаймо Декарта). Соціолог піддає критиці ідеалістичну соціальну філософію, до якої він відносить і контівську теорію прогресу, і теорію соціальної диференціації Спенсера, і соціально-економічні погляди Мілля. Спільна риса цих концепцій "полягає, на його думку, в умоглядності, прагненні дедукувати знання із загальних понять. Представників класичного позитивізму об'єднує з філософами-ідеалістами спільне нехтування процедурами емпіричного обгрунтування соціологічного знання. Полемізуючи з Міллем щодо логіки побудови економічної теорії, автор «Методу соціології» зауважує: «Коли б вартість вивчалась у ній так, як повинна вивчатись реальність, то економіст вказав би напочатку, за якою ознакою можна виділити предмет, що носить цю назву; потім би він класифікував його види, спробував би індуктивним шляхом визначити, під впливом яких причин вони змінюються; порівняв би, нарешті, одержані результати і виявив би на їх основі загальну формулу. Теорія, таким чином, з'явилася б лише тоді, коли дослідження просунулося б досить далеко. Натомість ми знаходимо її з самого початку». йдеться, таким чином, не про наперед задану ідею вартості, з якої можна виводити окремі ознаки цього явища, підтвердивши їх окремими «прикладами», а про дотримання певних емпіричних процедур (спостереження, фіксації, аналізу), котрі передують теоретичним узагальненням і становлять їх вихідний пункт. Нам дана, зауважує соціолог, не ідея вартості — вона недоступна спостереженню,— а самі вартості, котрі реально обмінюються у сфері економічних відносин. Ми маємо справу не з моральними ідеалами, а з комплексами діючих правил поведінки. «Можливо,— пише він,— що соціальне життя є справді лише розвитком певних понять, однак, коли навіть це і так, то ці поняття не дані нам безпосередньо. Дійти до них можна не прямим шляхом, а лише завдяки тій феноменологічній реальності, у якій вони знаходять своє вираження. Ми не знаємо а ргіогі, від яких ідей ведуть своє походження різні течії соціального життя і чи існують вони як такі; лише дійшовши шляхом вивчення до їх джерела, ми дізнаємося про їх походження». 306 Перші дослідницькі кроки в соціологічній сфері, підкреслює Дюркгейм, мусять бути орієнтовані не на пошук «загальних ідей», «сутностей» і т. п., а на елементарне визначення об'єкта і предмета дослідження шляхом уточнення (операціоналізації) понять. «...Потрібно з різних деталей створювати нові поняття, пристосовані до потреб науки і виражені за допомогою спеціальних термінів. Це не означає, звичайно, що повсякденні поняття не мають ніякої користі для науки — ні, вони служать показниками». Один з найважливіших елементів дослідницької процедури — ти-пологізація досліджуваного явища з метою усунення випадкових проявів, елімінації всього похідного, суб'єктивного, пов'язаного з індивідуальними формами перебігу суспільних процесів. Дослідницька увага мусить бути зосереджена насамперед на «стійких формах» соціальної структури, таких як юридичні і моральні норми, способи життя, професійні навики, вірування. § 2. Соціальна норма та патологія Важливої методологічної ваги Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Дюркгеймівська концепція соціального нормативізму власне є не чим іншим, як формулювання основних засад теорії інститутів і соціального контролю. Погляди соціолога у цьому питанні викликали гостру критичну, реакцію: Дюркгейма звинувачували, зокрема, у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. Насправді його позиція не має нічого спільного з виправданням злочинів; йдеться про пояснення об'єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціологічних понять. Дюркгейм звертає увагу на різницю онтологічного статусу різних соціальних фактів. Одні є такими, якими їм і належить бути, інші ж мали б бути другими. Торкаючись проблеми соціальних суджень, яка виникає у зв'язку з цим, мислитель прагне «відстояти права розуму, не впадаючи в ідеологію». Він вважає можливим розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об'єктивних критеріїв такого розмежування. Для цього, пише Дюркгейм, потрібно не дедуктувати ознаки норми і патології із загальних понять «суспільних станів», «життєвих сил» і т. ін., а віднайти зовнішню, емпіричну, фіксовану ознаку вищезгаданих по- 11* 307 І" 'Ш"*'іиг." '*,'•"• аа ■ го2*г'ї^гчрТ""т,г'г**готг"" МН""'ТИИИі нять. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому «суспільному полю», або навпаки, його рідкісність, винятковість (з точки зору логіки класифікація за згаданою ознакою має назву групування за подібністю і різницею). При цьому, окрім просторових, враховуються також часові ознаки — наявність певних явищ на певній фазі існування «колективних факторів». «Ми будемо,— зазначає Дюркгейм,— називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров'я є хворобливим явищем». Звичайно, загальні умови «здоров'я» і «хвороби», норми та патології не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребетного, так і нормальне для дикої людини не завжди нормальне для людини цивілізованої і навпаки. Важливо брати до уваги також діахронні, вікові зміни. Здоров'я людини похилого віку не таке, як у дитини. Те саме, резюмує Дюркгейм, можна сказати і про суспільство: «Соціальний факт можна назвати нормальним для певного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку останнього. Тому для того, щоб знати, чи має право він так називатись, не досить спостерігати, у яких формах він трапляється серед більшості суспільства даного виду; потрібно ще розглядати останні у відповідній фазі їх еволюції». При оцінці рівня нормативності явищ сучасного суспільного життя, зауважує автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і від-стежувати змінність, або, навпаки, стабільність останніх. Нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання економічний лад не може лишатися незмінним, інакше він втрачає «нормальні» ознаки. Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Статистичний рівень злочинності (співвідношення між річною цифрою злочинів і кількістю народонаселення) не знижується з часом, навпаки, наявна тенденція до його зростан- 308 ня. Немає, переконує Дюркгейм, явища із більш безсумнівними ознаками нормальності, аніж злочинність. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом. Окрім того, «нормальність» злочинності як соціального факту не пов'язана прямо й безпосередньо з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це — дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Дюркгейм підтверджує дотепним розумовим експериментом. «Уявіть собі,— пише він,— суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочини у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, котрі здаються цілком простими з погляду натовпу, викличуть там таку ж відразу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства буде влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинними і буде обходитися з ними належним чином». Семантика злочинної дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії колективною свідомістю, котра, у свою чергу, залежить від змінного «порога чутливості» останньої. У цьому відношенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолютно розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніта від південного. Отже, злочин, резюмує соціолог, «необхідний, оскільки пов'язаний з основними умовами усякого соціального життя і вже завдяки цьому корисний — оскільки умови, з якими він пов'язаний, необхідні для нормальної еволюції моралі і права». Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояснював він, про інше — про історичну відносність рівнів соціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і моральних норм. «Згідно з афінським правом, Сократ був злочинцем і його засудження було справедливим. Проте його злочин, а саме самостійність його думки, був корисним не лише для людства, а й для його батьківщини. Він служив справі підготовки нової моральності і нової віри». Якби соціальні норми використовувалися з абсолютною точністю і неухильністю, зникла б і сама можливість соціальних змін, і суспільство застигло б у раз і назавжди даних формах. Щось подібне ми стостерігаємо в архаїчних суспільствах, де рівень соціального контролю над особистістю незрівнянно жорсткіший, аніж у суспільствах цивілізованих. 309 |