Главная страница
Навигация по странице:

  • § 2. Соціальна норма та патологія

  • 11* 307 І" Ш "*іиг." *,•"• аа ■ го2*гї^гч р Т""т ,г г **готг"" МН""ТИИИі

  • Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів


    Скачать 2.01 Mb.
    НазваниеНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
    АнкорZakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
    Дата23.05.2018
    Размер2.01 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаZakharchenko_Pogorily_Istoriya_sotsiologiyi.doc
    ТипНавчальний посібник
    #19549
    страница29 из 31
    1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31
    § 1. Метод. Основні категорії соціології

    Французьке суспільство останньої чверті минулого сто­річчя переживає добу криз і потрясінь. Досить згадати хо­ча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імпе­рії, виникнення і криваве придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей період досить плідний в інтелек­туально-культурному відношенні, доба розквіту блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політич­них та наукових дискусій. Започатковану Контом пози­тивістську традицію продовжують «психологісти» Г. Тард і Г. Лебон, історики культури І. Тен і Е. Ренан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають ідеї раціоналістичного «неокритицизму» Рену-

    300

    в'є і персоналістичного реалізму Е. Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного на­туралістичного позитивізму, наростає суперечність між но­вими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у пере­ломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, хто виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і нових ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм (1857—1917) — творець методології «соціологізму», патріарх французької соціологічної школи, визнаний класик світової соціології. Е. Дюркгейм народився в м. Епіналі у сім'ї рабина. Його змалку готували до релігійної кар'єри, однак юнак досить рано виявив здібності до вивчення гуманітарних наук і по закінченню Вищої Нормальної школи в Парижі працює ви­кладачем філософії. Глибокий вплив на формування світо­глядних позицій Дюркгейма справили твори класиків філо­софської та соціальної думки Декарта, Монтеск'є та Рус-со, а також особисте спілкування з Фюстель де Куланжем, Бутру та Вундтом. Здійснення програм секуляризації ос­віти у Франції мало одним із своїх наслідків впровадження у вузах курсів «соціальної науки», зміст і функції яких тісно пов'язували зі змістом і функціями теорії виховання (соціалізації). Протягом тривалого часу Дюркгейм викла­дає' «соціальну науку і педагогіку», пізніше — «науку пра виховання і соціологію» (таку назву мала очолювана ним кафедра у Сорбонні), керує редколегією журналу «Соціо­логічний щоденник». Його перу належить біля двохсот на­укових праць, з яких найвідоміші «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) та «Елементарні форми релігійного життя» (1912). Теоретичну концепцію Дюркгейма іноді називають со­ціологізмом або соціологічним реалізмом. Мислитель праг­нув чітко розмежувати поняття індивідуального і колек­тивного (соціального), доводячи безумовний пріоритет ос­таннього відносно першого. Соціальні явища — це щось зовнішнє щодо індивідів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі. Відповідаючи на критичні закиди щодо уподібнення соціальних фактів речам, Дюрк­гейм писав, що його метою було не принизити вищі форми буття до його нижчих форм, а навпаки, надати першим той рівень реальності, який визнають за другими. «Що таке на­справді річ? Річ протистоїть ідеї як те, що пізнається іззовні тому, що пізнається з середини... Річ — це все те, що розум здатний пізнати лише за умови виходу за власні межі,, шляхом спостережень і експериментів».

    301

    Таким чином, принцип речовізму у соціології означає не що інше, як вимогу наслідувати загальноприйняті у науці методи емпіричного дослідження і не підмінювати їх умо­глядними спекуляціями. Ця теза, як справедливо зауважує А. Гофман, має не онтологічне, а методологічне значення: Дюркгеим не твердить, що соціальні факти — це речі, а доводить, що їх потрібно вивчати як речі. Водночас не можна заперечувати, що доктрина соціологізму грунтується на певного роду онтологічних припущеннях, насамперед на припущенні щодо соціальної реальності як певного «про­шарку» в універсальному світовому бутті, котрий не менш реальний, аніж явища природи, і має певні власні об'єктив­ні закони розвитку. Соціальна реальність не допускає ре­дукції її до інших онтологічних рівнів; соціальне, як неод­норазово підкреслює Дюркгеим, можна пояснити за допо­могою соціального.

    Концепція соціологізму спочатку формувалась як мето­дологічний антипод психологізмові, однак згодом вона на­була самостійного значення. Смисл соціального, доводить мислитель, не можна редукувати до психічної чи якоїсь іншої взаємодії індивідів насамперед тому, що соціальне ціле (як і всяке інше ціле) — це дещо більше, аніж проста сума його складових частин. «Застосуймо цей принцип,— пише він,— і до соціології. Якщо згаданий синтез зиі репе­тів, котрий творить усяке суспільство, породжує нові яви­ща, відмінні від тих, які мають місце в окремих свідомос­тях... то потрібно також припустити, що ці специфічні фак­ти і пов'язані насамперед з тим самим суспільством, яке їх створює, а не з його частинами, його членами. Отже, у цьо­му відношенні вони виступають чимось зовнішнім щодо індивідуальних свідомостей — точно так, як характерні оз­наки життя виступають чимось зовнішнім відносно міне­ральних речовин, що утворюють живу істоту. Неможливо розчинити їх в елементах, не входячи у суперечність із самим собою, оскільки вже за визначенням вони передба­чають дещо інше, ніж те, що міститься в елементах. Таким чином, набуває нового обгрунтування і встановлене нами розмежування між психологією як наукою про мислячого індивіда і соціологією. Соціальні факти не лише якісно різ­няться від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов».

    Очевидно, що критика Дюркгеймом психологізму не по­збавлена певного резону, тоді як його спроба розбудови проекту «чистої соціології» містить у собі деякі методоло­гічні суперечності. Декларуючи засаду «цілісності», мисл№-

    302

    тель водночас вдається до протиставлень різних рівнів — рівня соціально-детермінованого та біологічно заданогог рівня колективного й індивідуального, особистого. Саме то­му критика Дюркгеймом з моністичних позицій неокантівсь-кого методологічного дуалізму видається не завжди пере­конливою. «Чиста соціологія», як зазначали дослідники, скоріше реалізовувалась у дослідницькій практиці як соці­альна психологія, в центрі уваги якої були проблеми колек-тивної'свідомості, колективної дії і т. п. Це визнавав і сам-Дюркгейм. «Коли ми говоримо просто «психологія»,— писав він,— то маємо на увазі індивідуальну психологію, і варто було б для ясності в дискусіях обмежувати таким чином смисл цього терміна. Колективна психологія — це і є вся соціологія в цілому; чому б тоді не користуватися лише останнім виразом?»

    Теза про методологічний пріоритет понять «суспільст­ва», «колективних уявлень», «колективної свідомості» над індивідуальною набуває в такому разі смислу методологіч­ної засади соціальної психології, науки, яка згідно з самим визначенням предмета зосереджується на вивченні колек­тивістських вимірів психічної діяльності. Прагнення Дюрк-гейма екстраполювати соціально-психологічну парадигму у більш широкі предметні сфери дало плідні в евристичному розумінні результати, зокрема для подолання однобічного натуралістичного редукціонізму в соціологічній теорії. Од­нак воно викликало і небезпідставну критику за «експан­сіонізм», протиставлення соціального і індивідуального та певного роду «соціологічний імперіалізм».

    Дюркгейм неодноразово підкреслює, що «суспільство», виникнувши в ході індивідуальної взаємодії, у подальшому стає принципово поза і над індивідуальною реальністю. Во­но виступає єдиним реальним субстратом усієї багатома­нітності форм людського колективного життя ■— господар­ства і права, політики і торгівлі, релігії і мистецтва. Су­спільна реальність не лише змістовно багатша, а «краща» з точки зору своєї цінності реальність, ніж реальність індиві­дуальна. При цьому варто зауважити, що мислитель не завжди чітко розмежовував значення терміна «суспільст­во»; він вживав його і в значенні «національно специфіко­ваного» суспільства як цілого, і в значенні окремих інсти­тутів, груп, асоціацій індивідів, і в значенні певної форми примусу, «прескрипції», і в значенні культурної традиції, передачі навиків, знань, вірувань і т. ін. Неоднозначний і зміст дюркгеимівського поняття індивідуального. Одначе підкреслимо, «реалістична» орієнтація дюркгеимівського методу безсумнівна. Ідеї «соціального реалізму», будучи-

    303

    перетворені .на гносеологічні імперативи, давали змогу об­грунтувати самостійність соціології як науки; за їх допо­могою чітко визначалася специфіка її методів і концепту­ального апарату і відкривалася перспектива «соціологіза­ції» гуманітарних наук — філософії, історії, економіки і т. п. Ідеалізовані конструкти «суспільства», «колектив­ності» видавалися Дюркгеймові чарівним ключиком до від­криття таємниць пізнання, розв'язання одвічних проблем філософії, релігії, культури. Певна суперечливість дюрк-геймівської позиції полягала у тому, що, обстоюючи пози­тивістську доктрину, котра вимагала елімінації «спекуля­тивно-метафізичних» проблем, мислитель знову занурював­ся в них у всеозброєнні універсального соціологічного методу.

    Не слід вважати, однак, ніби метод соціологізму перед­бачає існування вже сформованої концепції суспільства як певної готової системи відносин. Саме ці відносини, зв'яз­ки, функції і належить реконструювати, соціологічно де­шифрувавши символіку релігії і мистецтва або норматив­ний зміст права і моралі. «За сучасного рівня наукового знання ми навіть не знаємо достеменно, що являють собою такі фундаментальні інститути, як держава чи сім'я, право власності чи договір, покарання і відповідальність. Ми майже не знаємо їх причин, функцій, які вони виконують, законів їх еволюції, лише в деяких питаннях ми ледь по­чинаємо бачити якісь проблиски». Пізнання соціальних явищ вимагає не лише побудови їх теоретичної моделі, а й відтворення специфіки їх донаукового розуміння тими, кого ці явища зачіпають. Адже «важливо дізнатись не те, яким чином той чи інший мислитель особисто уявляє собі такий-то інститут, а те, як розуміє цей інститут група; тільки таке пізнання може бути дійовим».

    Найсуттєвіша риса соціальних фактів полягає у їх не­залежності від індивідуальної свідомості та примусовості відносно індивідуальної волі. Релігійні вірування і звичаї, мова і письмо, форми господарювання і грошові системи — всі ці явища функціонують до певної міри незалежно від того, як ведуть себе в їх межах ті, хто господарює, спілку­ється, вірить або не вірить і т. д. «Ці способи мислення, діяльності і почування,— пише Дюркгейм,— мають ту при­мітну рису, що існують поза індивідуальними свідомостями. Ці типи поведінки і мислення не лише знаходяться поза індивідом, але й наділені примусовою силою, внаслідок якої вони нав'язуються йому помимо його волі».

    До числа соціальних учений відносить і явища психіч­ного рівня — образи (способи) мислення і «образи почу-

    304

    вання», які, на його думку, функціонують «без переломлен­ня» в індивідуальній свідомості. Не маючи своїм субстратом індивіда, соціальні факти, доводить він, «не можуть мати іншого субстрату, аніж суспільство, чи то політичне су­спільство в цілому, чи як окремі групи, які його складають: релігійні, політичні, літературні школи, професійні корпо­рації і т. п.». Торкаючись проблеми нав'язування, примусу як конститутивної риси соціального, Е. Дюркгейм зауважує, що «соціальний примус» не пов'язаний з обов'язковим усу­ненням індивідуального».

    Не можна не бачить, що жорстке розмежування між со­ціальним і індивідуальним, соціологічним і психологічним приховувало в собі небезпеку абсолютизації і протиставлен­ня цих понять одне одному. До того ж чітко відділити за допомогою емпіричних методів те, що існує «лише в інди­відуальній свідомості і завдяки їй», справа далеко не проста. На практиці мова йде частіше про певні ціннісні орієнтації, установки та вчинки особистості, котрі мають зовнішню чи, навпаки, внутрішню спрямованість. Критерії розмежування «соціального» й «індивідуального» навряд чи можуть бути строгими з емпіричної точки зору. Йдеться скоріше про те, що суспільним інститутам, так само як і груповим чи номінальним спільнотам, притаманна власна логіка функціонування, котра не збігається з особистісни-ми диспозиціями і здійснює на них регулятивний вплив. Дюркгеймівську концепцію «соціальних фактів» можна ро­зуміти і як теорію соціалізації, в ході якої засвоюються соціально значимі норми і цінності, проте мислитель схиль­ний був дещо недооцінювати діалектичний зв'язок між зов­нішнім і внутрішнім, соціалізацією й інтеріорізацією. ■

    Дюркгейм проводить різницю між соціальними фактами як формами колективної дії і соціальними фактами як формами колективного буття. Останні він називає фак­тами анатомічного або морфологічного порядку, або «еле­ментами, з яких складається суспільство». До таких еле­ментів він, зокрема, відносить політичну структуру, розпо­діл населення на територіях, число і характер шляхів сполучення, форму жител та ін. Факти такого роду є не чим іншим, як викристалізованими формами соціальних дій, і принципової різниці між обома категоріями немає. Най­повніше визначення, яке Дюркгейм дає поняттю соціально­го факту, таке: «Соціальним фактом є всякий спосіб дій, усталений або ні, який здатний створювати на індивіда зовнішній примус; або інакше: спосіб дій, який поширений на всьому просторі даного суспільства і якому притаманне власне існування, незалежне від індивідуальних проявів».

    ]1 828

    305

    Як уже зазначалося, Дюркгейм формулює певні прин­ципи пізнання соціальних явищ, які він називає «правила­ми стосовно спостереження соціальних фактів». Першим таким правилом є згаданий принцип об'єктивності — «соці­альні факти слід розглядати як речі». Проблема співвідно­шення між речами й ідеями традиційна для західноєвропей­ської, зокрема французької філософії (згадаймо Декарта). Соціолог піддає критиці ідеалістичну соціальну філософію, до якої він відносить і контівську теорію прогресу, і тео­рію соціальної диференціації Спенсера, і соціально-еконо­мічні погляди Мілля. Спільна риса цих концепцій "полягає, на його думку, в умоглядності, прагненні дедукувати знан­ня із загальних понять. Представників класичного позити­візму об'єднує з філософами-ідеалістами спільне нехтуван­ня процедурами емпіричного обгрунтування соціологічного знання. Полемізуючи з Міллем щодо логіки побудови еко­номічної теорії, автор «Методу соціології» зауважує: «Ко­ли б вартість вивчалась у ній так, як повинна вивчатись реальність, то економіст вказав би напочатку, за якою оз­накою можна виділити предмет, що носить цю назву; по­тім би він класифікував його види, спробував би індуктив­ним шляхом визначити, під впливом яких причин вони змінюються; порівняв би, нарешті, одержані результати і виявив би на їх основі загальну формулу. Теорія, таким чином, з'явилася б лише тоді, коли дослідження просунуло­ся б досить далеко. Натомість ми знаходимо її з самого початку».

    йдеться, таким чином, не про наперед задану ідею вар­тості, з якої можна виводити окремі ознаки цього явища, підтвердивши їх окремими «прикладами», а про дотриман­ня певних емпіричних процедур (спостереження, фіксації, аналізу), котрі передують теоретичним узагальненням і становлять їх вихідний пункт. Нам дана, зауважує соціо­лог, не ідея вартості — вона недоступна спостереженню,— а самі вартості, котрі реально обмінюються у сфері еконо­мічних відносин. Ми маємо справу не з моральними ідеа­лами, а з комплексами діючих правил поведінки. «Можли­во,— пише він,— що соціальне життя є справді лише роз­витком певних понять, однак, коли навіть це і так, то ці поняття не дані нам безпосередньо. Дійти до них можна не прямим шляхом, а лише завдяки тій феноменологічній реальності, у якій вони знаходять своє вираження. Ми не знаємо а ргіогі, від яких ідей ведуть своє походження різні течії соціального життя і чи існують вони як такі; лише дійшовши шляхом вивчення до їх джерела, ми дізнаємося про їх походження».

    306

    Перші дослідницькі кроки в соціологічній сфері, підкрес­лює Дюркгейм, мусять бути орієнтовані не на пошук «за­гальних ідей», «сутностей» і т. п., а на елементарне визна­чення об'єкта і предмета дослідження шляхом уточнення (операціоналізації) понять. «...Потрібно з різних деталей створювати нові поняття, пристосовані до потреб науки і виражені за допомогою спеціальних термінів. Це не озна­чає, звичайно, що повсякденні поняття не мають ніякої користі для науки — ні, вони служать показниками». Один з найважливіших елементів дослідницької процедури — ти-пологізація досліджуваного явища з метою усунення ви­падкових проявів, елімінації всього похідного, суб'єктивно­го, пов'язаного з індивідуальними формами перебігу суспільних процесів. Дослідницька увага мусить бути зосе­реджена насамперед на «стійких формах» соціальної струк­тури, таких як юридичні і моральні норми, способи життя, професійні навики, вірування.

    § 2. Соціальна норма та патологія

    Важливої методологічної ваги Дюркгейм надає понят­тям соціальної норми і соціальної патології. Свої мірку­вання на цю тему він називає правилами щодо розмежу­вання нормального і патологічного. Дюркгеймівська кон­цепція соціального нормативізму власне є не чим іншим, як формулювання основних засад теорії інститутів і соці­ального контролю. Погляди соціолога у цьому питанні ви­кликали гостру критичну, реакцію: Дюркгейма звинувачу­вали, зокрема, у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. На­справді його позиція не має нічого спільного з виправдан­ням злочинів; йдеться про пояснення об'єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціологічних понять.

    Дюркгейм звертає увагу на різницю онтологічного ста­тусу різних соціальних фактів. Одні є такими, якими їм і належить бути, інші ж мали б бути другими. Торкаючись проблеми соціальних суджень, яка виникає у зв'язку з цим, мислитель прагне «відстояти права розуму, не впа­даючи в ідеологію». Він вважає можливим розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об'єктивних критеріїв та­кого розмежування. Для цього, пише Дюркгейм, потрібно не дедуктувати ознаки норми і патології із загальних по­нять «суспільних станів», «життєвих сил» і т. ін., а віднайти зовнішню, емпіричну, фіксовану ознаку вищезгаданих по-

    11* 307

    І" "*'іиг." '*,'•"• аа ■ го2*г'ї^гчрТ""т'г**готг"" МН""'ТИИИі

    нять. Такою ознакою може бути поширеність певного яви­ща по всьому «суспільному полю», або навпаки, його рід­кісність, винятковість (з точки зору логіки класифікація за згаданою ознакою має назву групування за подібністю і різницею). При цьому, окрім просторових, враховуються також часові ознаки — наявність певних явищ на певній фазі існування «колективних факторів». «Ми будемо,— за­значає Дюркгейм,— називати нормальними факти, які ма­ють найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хвороб­ливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров'я є хворобливим явищем».

    Звичайно, загальні умови «здоров'я» і «хвороби», нор­ми та патології не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребет­ного, так і нормальне для дикої людини не завжди нор­мальне для людини цивілізованої і навпаки. Важливо бра­ти до уваги також діахронні, вікові зміни. Здоров'я людини похилого віку не таке, як у дитини. Те саме, резюмує Дюрк­гейм, можна сказати і про суспільство: «Соціальний факт можна назвати нормальним для певного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку останнього. Тому для того, щоб знати, чи має право він так називатись, не досить спостерігати, у яких формах він трапляється серед більшості суспільства даного виду; потрібно ще розгляда­ти останні у відповідній фазі їх еволюції».

    При оцінці рівня нормативності явищ сучасного суспіль­ного життя, зауважує автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і від-стежувати змінність, або, навпаки, стабільність останніх. Нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання еконо­мічний лад не може лишатися незмінним, інакше він втра­чає «нормальні» ознаки.

    Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціаль­ної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вва­жати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нареш­ті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежу­вання між нормою і виходом за її межі, злочином. Статис­тичний рівень злочинності (співвідношення між річною цифрою злочинів і кількістю народонаселення) не знижу­ється з часом, навпаки, наявна тенденція до його зростан-

    308

    ня. Немає, переконує Дюркгейм, явища із більш безсумнів­ними ознаками нормальності, аніж злочинність. Однак, за­уважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, кот­рий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

    Окрім того, «нормальність» злочинності як соціального факту не пов'язана прямо й безпосередньо з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це — дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Дюркгейм підтверджує дотеп­ним розумовим експериментом. «Уявіть собі,— пише він,— суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочи­ни у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, котрі здаються цілком простими з погляду натов­пу, викличуть там таку ж відразу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства бу­де влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинни­ми і буде обходитися з ними належним чином».

    Семантика злочинної дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії колективною свідомістю, котра, у свою чергу, залежить від змінного «порога чутливості» останньої. У цьому відно­шенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолют­но розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніта від південного. Отже, злочин, резюмує соціолог, «необхідний, оскільки пов'язаний з основними умовами уся­кого соціального життя і вже завдяки цьому корисний — оскільки умови, з якими він пов'язаний, необхідні для нор­мальної еволюції моралі і права».

    Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояс­нював він, про інше — про історичну відносність рівнів со­ціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і мо­ральних норм. «Згідно з афінським правом, Сократ був зло­чинцем і його засудження було справедливим. Проте його злочин, а саме самостійність його думки, був корисним не лише для людства, а й для його батьківщини. Він служив справі підготовки нової моральності і нової віри». Якби соціальні норми використовувалися з абсолютною точністю і неухильністю, зникла б і сама можливість соціальних змін, і суспільство застигло б у раз і назавжди даних фор­мах. Щось подібне ми стостерігаємо в архаїчних суспільст­вах, де рівень соціального контролю над особистістю не­зрівнянно жорсткіший, аніж у суспільствах цивілізованих.

    309

    1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


    написать администратору сайта