Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.01 Mb.
|
|
§ 1. Психологія народів (М. Лацарус, Г. Штейнталь, В. Вундт) та психологія натовпу (Г. Лебон) Прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало на розвиток інших. Так було і з психологією. Значні досягнення біологічної науки зумовили виокремлення психології в самостійну галузь знання, впровадження в її методичний інструментарій кількісних і експериментальних методів дослідження, сприяли широкому використанню спостереження, етнографічних матеріалів і т. д. Психологія поступово переходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів міжіндивідуальної та групової діяльності й поведінки. Розвивається понятійно-категоріальний апарат соціології, більш-менш чітко проступають контури розуміння суто психологічних механізмів поведінки та діяльності суб'єкта; психологічна наука поступово розмежовується з біологією, фізіологією, філософією. Криза натуралістичних спроб пояснення сутності соціально-історичних явищ шляхом аналогії та редукції змушувала шукати нові підходи в розумінні соціального. Багатий матеріал із психології індивіда все ж не давав можливості пояснити такі масові явища колективної поведінки, як мода, паніка, групові інтереси, навіювання чи наслідування та ін. У цей період інтенсивного становлення у психології, як і в інших науках, спостерігаються спроби визначити головні механізми та детермінанти, індивідуальної та групової поведінки, через які можна було пояснити загальні й універсальні форми суспільних відносин, зрозуміти таємницю механізмів соціального розвитку. Природно, що на фоні попе- 223       редніх невдач, особливо філософії історії та окремих шкіл і напрямів у соціології, психологія не могла обминути ці проблеми.Подібно до географічної школи в соціології представники психологічної науки також зверталися в своїй творчості до вивчення окремих психологічних явищ та процесів і, абсолютизуючи їх значення, намагалися зобразити їх як провідні фактори щодо соціально-історичного процесу. У зв'язку з цим розглянемо деякі психологічні теорії, в яких робилися спроби пояснити суспільство і людину через відповідні психологічні феномени. В історію соціології включ'аються ті психологічні теорії, які не обмежувались аналізом суто психологічних явищ, а так чи інакше намагалися розглядати проблеми суспільства, його інтеграційні та рушійні механізми життєдіяльності та розвитку. Інакше кажучи, до психологічного напряму в соціології, який інколи ще називають психологічною соціологією, або психологізмом у соціології, належать теоретичні системи, предметом дослідження яких є загальні закономірності та рушійні сили суспільного розвитку, а об'єктом виступає суспільство чи великі соціальні спільності. У другій половині XIX ст. у психології та психологічному напрямі в соціології чітко виявляються різні підходи в методологічній і теоретичній орієнтаціях психологічних досліджень — номіналізм та реалізм. Як і в соціології, методологія номіналізму розглядає індивіда головним елементом і джерелом діяльності, тоді як реалізм стверджує, що дійсними носіями соціальної реальності є надіндивідуальні суб'єкти— народ, маси, натовп, групи і т. п. В окремих концепціях цей принцип виявляється чітко, в інших трапляється в комбінації одного з другим. Найвідомішими були концепції «психології народів» та «натовпу», де перевага віддавалась аналізові спільностей — етносів, великих груп і теорії наслідування, інтеракціона-лізму, інстинктивізму, де найбільш відомою різновидністю останнього є психоаналіз 3. Фрейда. Вони орієнтувалися на дослідження індивіда, котрий був вихідним пунктом у побудові загальних концепцій суспільства або в розумінні його рушійних сил і механізмів розвитку. Оскільки всі психологічні теорії спиралися на певний емпіричний матеріал, то кожна з них містила певні раціональні елементи наукового знання, що збагачувало соціо-1 логію і психологію. Водночас вони мали і певні вади, які полягали насамперед у перебільшенні значення і ролі відповідного чинника в системі інших соціальних та психологічних елементів. 224 Розвиткові психології в значній мірі сприяла і соціологія, бо багато психологічних проблем було поставлено такими соціологами, як Монтеск'є, Гердер, Спенсер, Беджгот, Гумплович, Самнер та ін. Психологічний напрям у соціології XIX ст. був набагато пліднішим у науковому відношенні, ніж органіцизм, соціальний дарвінізм чи расово-антропологічна школа, які орієнтувалися на біологію, тоді як психологія, визначаючись із власним предметом, більше була пов'язана із соціально-історичним матеріалом, з аналізом людини і суспільства як елементів соціальної системи. Психологічному напряму в соціології теж не.вдалося подолати помилки редукціонізму, характерні для натуралістичного напряму в соціології. Фактично психологічна школа в соціології замінила біологічний редукціонізм психологічним. Вона виявилася безсилою відмежувати психологічні процеси, які відбуваються завдяки тим психологічним механізмам, що виникають на фізіологічній основі, від тих, які визначаються не лише природними, генетично природженими, а й соціокультурними факторами. Тому соціальне редукувалося до психологічного. Але можливо, що ці труднощі поділу психологічного на фізіологічні та соціальні витоки в значній мірі сприяли тому, що в цьому напрямку переважав аналіз соціально-психологічних феноменів, чим і пояснюються певні наукові здобутки психологічної соціології. Відкриття об'єктивно існуючих механізмів психологічної діяльності людини на основі розвитку і функціонування психіки зумовило наявність значних перекосів у розвитку соціології та психології, які здебільшого пов'язані з вириванням окремих психологічних механізмів діяльності людини та соціальних груп і піднесенням їх до рангу основних, детермінуючих інші. Саме ці причини зумовили досить типовий для більшості концепцій психологічного напряму негативізм і скептицизм щодо вивчення еволюції та прогресу. І це закономірно, оскільки, розглядаючи психологічні механізми зумовлення людської діяльності, представники психологічної соціології зупинялися на дослідженні стійких, «вічних» її детермінант, таких як інстинкти, емоції, навіювання чи наслідування, що в своїй основі завжди лишаються сталими та незмінними в історії людського суспільства, визначають людську поведінку. Зосереджуючи увагу на суто психологічних механізмах, представники цього напряму випускали з поля зору аналіз економічних, політичних, культурних детермінант людської діяльності або ж просто виводили їх з психологічного. 8 828 225         Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є практично відсутні спроби вивчення інтелектуального фактора в людській діяльності. Не розум, не свідома поведінка, а емоції, інстинкти, несвідомі імпульси, навіювання, лібідо, психологічні «опади» є предметом дослідження, і тому закономірна гіперболізація цих чинників, особливо коли вони розглядаються поза зв'язком і взаємодією з іншими — соціокультурними, економічними і т. д.Одними з найперших концепцій психологічного напря му в соціології були концепції групової поведінки, «психо логія народів» зокрема. її автори — німецькі вчені Морітц Лацарус (1824—1903) та Хейнман Штейнталь (1823—1899), засновники відомого «Журналу психології народів та мо вознавства». У першому випуску вони й помістили програ му своєї концепції психології народів. Головним суб'єктом історії вчеці розглядали народ як уособлення «духу цілого» (А1І£еізі). Народний дух виявляється в спільності рис ха рактеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об'єднує людей в єдине ціле, в народ. Кожна людина виступає як представник даного народу і має спільні з ним риси. Ос танні єднають людину з людиною завдяки тому, що вони наділені особливостями природи даної спільності, живуть в єдиному середовищі, і в загальних умовах їхнього життя складаються спільні риси характеру, діяльності та пове дінки, і Ідеї «народного духу» ми подибуємо в творчості Гердера, Гегеля і представників німецького романтизму, але Лацарус і Штейнталь, розгорнувши ідею в концепцію, все ж не дали однозначного розуміння сутності «духу народу» та не визначили його критеріїв. Проте їхньою заслугою була спроба виявлення особливостей національного характеру, який знаходить відображення в культурі та побуті даного народу. При всій невизначеності і непевності спроб окреслити національний характер все ж на інтуїтивному рівні кожен відчуває ті національні, етнічні і культурно-психологічні особливості, які характерні для того чи іншого етносу. Адже ми визнаємо пунктуальність німців, смак до традицій англійців, дотепність французів, широту натури слов'ян. Спостереження показують, що в кожній нації є свої популярні «діагнози» при нездужаннях: французи пов'язують їх з розладом печінки, німці — з серцевою недостатністю, англійці — із застудою, американці — з алергією. Таких прикладів можна наводити багато, але як же «вловити» ці елементи національного духу? Лацарус і Штейнталь вказали на правильний шлях пошуків, коли писали про необхідність і можливість виявлення «духу цілого», «духу народу» через 226 дослідження його національної мови, мистецтва, звичаїв, релігії — усього того, що входить у поняття культури. Пізніше ідеї «психології народів» розвивав німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець Вільгельм Вундт (1832—1920)—автор десятитомної праці «Психологія народів» (1900—1920). В. Вундт, розвиваючи концепцію Ла-царуса та Штейнталя, не поділяв їхньої думки про те, що індивіди — лише продукт загального «народного духу». Він підкреслював, що індивідуальну свідомість не можна повністю зводити до свідомості народу, оскільки для індивіда характерні індивідуальні, особистісні воля, відчуття, уявлення тощо. Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в продуктах надіндивідуальної діяльності — побуті, моралі, мові, міфології. Вундт започаткував дослідження взаємодії культури та індивідуальної свідомості. Особливо популярною свого часу була концепція «психології натовпу», яку обгрунтував італійський кримінолог Сціпіо Сігелє (1868—1913), далі її розвинув і надав значної популярності французький археолог, антрополог, лікар, мандрівник, винахідник Гюстав Лєбон (1841—1931) —.автор книг «Психологія натовпів» (1895), «Психологічні закони еволюції народів» (1894) та ін. Лєбон поділяв принципи расового, детермінізму А. ,Го-біно, визнавав ієрархічність людських рас, критикував ідеї демократії та соціальної рівності. Він розглядав цивілізацію як продукт інтелектуально творчої еліти, яка в сучасних йому умовах поступово відтісняється від участі в історичному процесі, оскільки розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі і впливу засобів масової інформації збільшують значення мас в історичному процесі, і на зміну «ері еліти» приходить «ера мас», ера сліпої і стихійної юрби. В центрі уваги Лєбона була констатація очевидного факту: відмінність у поведінці та діяльності особи в звичайних умовах і в групі людей, де під впливом юрби людина здійснює такі дії та вчинки, які ніколи б не звершила на самоті. Такі зміни Лєбон пояснює поведінкою індивіда внаслідок впливу гіпнозу та навіювання. Він ототожнює масу з натовпом, групами і навіть із соціальними класами. Лєбон вводить свою класифікацію натовпів, виділяючи в них два типи: гетерогенний (різнорідний) та гомогенний (однорідний). Гетерогенний натовп може бути анонімною юрбою (вуличний натовп) чи неанонімним (суд, парламент тощо). Гомогенний натовп може складатися з груп людей, об'єднаних на основі якихось спільних ознак чи інтересів 8* 227         (наприклад, секти як вид юрби існують за ознакою єдності віри, касти — спільності професійної діяльності, класи — на основі спільності інтересів, умов життя, освіти і т. д.).Лєбон розглядає масу («натовп», «юрбу») як руйнівну силу, позбавлену здатності до раціональної діяльності. Маса гіпнотизує індивідів, і ті починають діяти ірраціонально, несвідомо під впливом емоційного збудження. В юрбі індивідом керує нетерпимість, догматизм, відчуття непереборної сили і втрата особистої відповідальності за свої дії. Особистість під впливом маси та нечисленних вожаків, серед яких часто, на думку Лєбона, трапляються особи з аномальною психікою, анігілюється, деперсонізується в анонімній юрбі, де всі перетворюються в щось безлико єдине, з єдиною волею і метою. Вольову та інтелектуальну «недорозвиненість» юрби він пояснює тим, що нею керують несвідомі інстинкти, а раціональне в особі придушується ірраціональними діями маси з її «колективною душею». Юрбу зупинити неможливо, і майбутнє — за «ерою натовпу», а тому державні діячі мають не керувати масами, а стримувати їх, не давати багата волі, щоб вони не взяли гору. Деякі цікаві моменти аналізу юрби зводяться Лєбоном нанівець його помилковим вихідним принципом ототожнення різних соціальних груп з юрбою. У нього лише два полюси— еліта і натовп. Відсутня соціальна структура суспільства. Тимчасом у сучасній психології поняття натовпу загальновизнане, і воно означає «безструктурне скупчення людей, позбавлене ясно усвідомленої спільності цілей, але пов'язаних між собою подібністю емоційного стану та загальним об'єктом уваги». Елітарність і соціальна обмеженість поглядів Лєбона стали на шляху започаткованого ним досить плідного напряму в розробці серйозної наукової проблеми психології натовпу, натовпу дійсного, а не вигаданого автором збіговиська людей, під якими малися на увазі усі верстви населення, крім еліти. Багато проблем щодо аналізу психології натовпу виявилися плідними і були продовжені в дослідженнях соціальних психологів та соціологів. Було уточнене розуміння поняття «натовп», виникли системи класифікації його (випадковий натовп, конвенціональний, експресивний, діючий та ін.), розкривалися механізми його діяльності і т. д. Разом з дослідженням проблем навіювання, психологічного зараження йшла розробка процесів наслідування та їх значення в житті суспільства. Найвідомішим ученим у цій галузі був Г. Тард. 228 § 2. Теорія наслідування Г. Тарда Ідея наслідування має давнє коріння. Про значення наслідування для виховання людини писав ще Арістотель, але розгорнуту концепцію цього психологічного явища дав один -з основоположників французької соціальної психології, соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904). Основна його праця — «Закони наслідування» (1890), де Тард ставить у центр свого дослідження індивіда, а суспільство розглядає як продукт взаємодії індивідів. У цьому він вбачає принципову відмінність суспільства від природи і розглядає органіцизм та еволюціонізм як концепції, не здатні пояснити особливості соціальних явищ. В основі соціології, говорить Г. Тард, є колективна психологія, чи «інтерпсихологія», яка вивчає відношення нашого «Я» з іншими «Я» та їх взаємовплив. З цього елементарного факту повстає все життя. Кожна людина — унікальна самобутня монада — неподільна єдність і першооснова всього; суспільство існує завдяки індивідам і в індивідах. Але коли б різні «Я» були цілком незалежними одне від одного, то що б їх тоді об'єднувало, тим більше що соціальні факти існують у матеріальних формах надін-дивідуального буття? Цю суперечність між неповторністю, «монадністю» індивіда та реальністю соціального буття з притаманною йому колективною інтерментальною психологією (взаємодією різних способів мислення) Тард намагається подолати за допомогою створеної ним теорії наслідування. Наслідування — загальна характеристика процесу повторення різних форм буття. Фізика відтворює періодичні рухи, хвилі, гравітації; біологія займається фізико-хімічним відтворенням через появу нових поколінь. Соціологія мусить досліджувати психологічні відтворення результатів наслідування, котрі мають простір повторюваності, число і вимір. Головною рушійною силою розвитку суспільства є непоборне психічне прагнення людей до наслідування; всі явища людського життя здійснюються під впливом сили прикладу, і кожне з них має наслідувальний характер. Саме тому явища суспільного життя часто схожі між собою, оскільки вони є результатом наслідування в найрізноманітніших формах: наслідування звичаю, моди, симпатії, покори,навчання, виховання і т. д. Головним об'єктом наслідування є винаходи та відкриття. Окремі індивіди — творчі особи — здійснюють ці нова Ції в суспільстві. З цих новацій завдяки наслідуванню виникають нові відкриття, нові вдосконалення елементів ма- 229         теріальної та духовної культури. Наділена актом творчої уяви обдарована особа — єдине джерело всіх новацій.Становлення і розвиток суспільства безпосередньо пов'язані з цими відкриттями, оскільки вони зумовлюють три основні процеси в суспільстві: повторення відкриттів (завдяки наслідуванню), протистояння їм (опозиція) та пристосування (адаптація). Завдяки винаходам геніїв-одинаків відбуваються всі «соціальної модифікації». (Цим терміном Тард замінює поняття еволюції^) Винаходи здійснюються в різних місцях і поширюються хвилеподібно від центрів до периферії завдяки індивідам, які сприймають і пристосовують їх для своїх потреб. Суспільство завжди має великі можливості у виборі винаходів. Коли ж відкриття «зіштовхуються» між собою (бо члени суспільства поставлені перед вибором, чому наслідувати), починається зіткнення винаходів, їх єдиноборство. Цей стан у суспільстві Тард називає «опозицією», наслідком якої стають «дуелі наслідувань». Відбувається боротьба між індивідами, що вибрали різні об'єкти наслідувань. Ця боротьба за право власного вибору породжує конфлікти, дискусії або співпрацю, тобто може закінчуватися по-різному — від взаємоузгодження позицій до військового конфлікту. Але якими б не були відносини на етапі опозиції, рано чи пізно конфлікт дуелей наслідування приводить до відаовлення соціальної рівноваги, і настає процес адаптації. Тард ретельно розробляє всі деталі процесу наслідування. Він розрізняє два типи наслідування — звичаї і моду. З традиційному суспільстві панує звичай, у сучасному — переважає мода. Відкриття завжди сприймається менш болісно, якщо воно відповідає існуючим традиціям. Адаптація тоді наступає швидше, виникає логічний союз наслідувань. І навпаки, коли новація суперечить існуючим звичаям, уявленням, знанням, то гострішою стає логічна дуель наслідувань. Традиційне суспільство характеризується дещо гострішими конфліктами у впровадженні новацій, ніж новітнє. На зміну одним новаціям приходять інші, знову наступає наслідування, опозиція та адаптація, і таким чином, згідно з уявленнями Тарда, розвивається суспільство. Суб'єктивістське розуміння історичного процесу, в якому є геніальні одинаки-винахідники та пасивна маса, не стало перешкодою у дослідженні процесів соціальної взаємодії, у вивченні особливостей і механізмів міжособистісного спілкування, психологічного .зараження та наслідування. Становить інтерес і дослідження Тардом проблем сус- 230 пільної думки, що викладені в праці «Думка і натовп» (1901). Тут він критикує Лєбона за відрив «колективного духу» від свідомості індивідів і твердить, що не стихія дикої маси — юрба, а публіка виходить на арену історії XX ст. Преса, телефон, телеграф та інші масові, комунікації розширюють можливості спілкування людей, сприяють зростанню духовного потенціалу особистості та її самореаліза-ції, що перетворює публіку в духовну спільність з широким діапазоном вибору середовища спілкування та його форм. Тард приділяв увагу аналізу історичного («археологічного») та статистичного методів в емпіричних дослідженнях; останній він використав для визначення «числа та міри» злочинів, самогубств, аналізу транспортних перевезень, торгівлі та ін. |