Хз. Навчальний посібник За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Гусарєва С. Д
 Скачать 3.84 Mb.
|
|
за обсягом і характером повноважень монарха, всі монархії поділяються на необмежені та обмежені. Необмежена монархія – це така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Її різновидом є: – деспотична монархія – історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспота спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях – обожнювання харизматичного лідера-монарха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непорушний авторитет його сили. Монархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Китай, Індія та інші); – абсолютна монархія, характерна для останнього етапу існування феодальних держав, коли відбувається концентрація влади в руках монарха: вона є необмеженою, поділ влади відсутній, а станово-представницькі установи є фактично безправними. Усі європейські монархії пройшли період абсолютизму. Донині збереглося вісім абсолютних монархій: Бахрейн, Бруней, Ватикан, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. Обмежена монархія – це така форма правління, де влада монарха обмежена конституцією, або ж традицією та повноваженнями інших державних органів. Має такі різновиди: станово-представницька і конституційна. Станово-представницька монархія – це форма правління, при якій влада глави держави обмежена на підставі традиції формування органів за критерієм приналежності до певного стану (духовенства, дворянства), тобто станово- представницьких органів, які, як правило, відіграють роль дорадчих органів (наприклад, Кортес в Іспанії, парламент в Англії). Такі монархії характерні для феодальної держави. На теперішній час подібних монархій у світі немає. Конституційна монархія – це така форма правління, при якій влада монарха суттєво обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затверджуваної парламентом. Виникла в період 1 Серегин А. В. Форма государственного правления (вопросы теории) : автореф. дис. на соискание учен. степени док. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» / А. В. Серегин. – Ростов н/Д, 2014 – С. 24 – 28. 2 Бостан С. К. Класифікація сучасних форм державного правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького державного університету. Серія Юридичні науки. – 2005. – № 4. – С. 18 – 24. 46 47 становлення буржуазного суспільства. Конституційна монархія поділяється на два підвиди: дуалістичну та парламентську. Дуалістична монархія – це така форма правління, при якій юридично і фактично влада розділена між урядом, сформованим монархом, і парламентом. Характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму, відповідно є перехідним типом від абсолютної монархії до парламентської. Має такі ознаки: – формальна належність законодавчої влади парламенту; – здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; – право монарха формувати уряд та право накладення абсолютного вето на закони парламенту; – право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу, існують в Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі, Малайзії. Парламентська монархія – це форма правління, де монарх номінальний глава держави, в якого немає реальних владних повноважень. Їй притаманні такі ознаки: – монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; – законодавча влада належить парламенту, виконавча – урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; – монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; – всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалюються міністрами (так званий інститут контрасигнатури). Притаманна така монархія для багатьох держав Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії, Японії, Норвегії, Бельгії тощо 1 Республіка – це форма державного правління, в якій державна влада належить виборним органам, які обираються на певний строк громадянами- виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) установами. Передбачає завжди колективне правління. Виділяють два типи республік, які змінили одна одну. Історично першою була аристократична республіка, де більшість населення не брала участі у формуванні органів державної влади, таке право мали виключно аристократи (Стародавня Спарта та Римська республіка). У сучасному світі не існує держав з цією формою правління, оскільки за своїми формальними ознаками вони є демократичними, тобто такими, де право обирати і бути обраним належить усім громадянам держави, які досягли встановленого законом віку та є дієздатними 2 1 Загальна теорія держави і права : [підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.] / [М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.] ; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АІІрН України О. В. Петришина. – Х. : Право, 2011. – 584 с. 2 Теорія держави та права : підруч. / [Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.] ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – С. 79. 47 48 Основні юридичні ознаки демократичної республіки: – виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої влади та глави держави (президента); – завжди існує кілька вищих органів влади, оскільки заснована на принципі поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; – главою держави є Президент, який здійснює свою владу від імені народу; – влада вищих органів обмежена строком, закріпленим у конституційних законах; – вищі органи влади і посадові особи несуть відповідальність перед населенням; – верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни. Республіканське правління в сучасному світі поділяється на парламентські, президентські та змішані республіки 1 Парламентська республіка – є різновидом республіканської форми правління, де головну роль в організації та функціонуванні вищої державної влади в країні відіграє парламент. Парламент формує уряд і має право в будь- який момент відправити його у відставку. Президент у такій державі не має яких-небудь істотних повноважень (Австрія, Італія, Ізраїль, Греція, ФРН). До основних ознак парламентських республік належать: – формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе відповідальність за свою політичну діяльність; – уряд формується парламентом (головним чином з числа депутатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць); – виконавча влада існує окремо від президента, на якого покладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем’єр-міністру, канцлеру тощо); – президент може обиратися двома шляхами: парламентом за правилами парламентської процедури (наприклад, у країнах Східної Європи – Албанії, Угорщині, Чехії, Словаччині) і нести відповідальність згідно з конституціями перед парламентом; парламентом за участю представників адміністративно- територіальних (автономних) одиниць і спеціально створеним органом, який складається з парламентарів та представників суб’єктів федерації. Президентська республіка – це форма правління, де президент одноособово або з наступним схваленням парламенту формує уряд, яким сам керує (США, Росія, поширена в Латинській Америці: Бразилія, Аргентина, Мексика, Еквадор). Її основні ознаки й особливості: – президент об’єднує повноваження глави держави і глави уряду (виконавчої влади); – позапарламентський метод обрання президента, він обирається шляхом загальних виборів; 1 Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права : підруч. / Г. О. Мурашин. – К. : Ун-т «Україна», 2014. – 561 с. 48 49 – позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент); – відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв’язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США) не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний партійний склад парламенту й уряду; – президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори; – президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшістю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів) 1 Змішана республіканська форма державного правління – це така форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік (Франція, Фінляндія, Монголія, Україна, Білорусь). Загальними правовими ознаками змішаної республіки є: – формування уряду за участю глави держави й парламенту; – відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом; – відсутність конституційно визначеного статусу президента, ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду; – президент визнається арбітром або (та) гарантом у певних сферах державної діяльності; – заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів. Розрізняють парламентарно-президентську та президентсько- парламентарну республіки. Основними правовими критеріями їх розрізнення є: – співвідношення обсягу повноважень глави держави й парламенту в механізмі формування й відповідальності уряду; – відсутність або наявність підстав розпуску парламенту президентом. Для президентсько-парламентської системи притаманно: – народні вибори президента; – президент призначає і розпускає уряд; – уряд повинен користатися довірою парламенту; – президент має право розпускати парламент чи має законодавчі повноваження, або і те, й інше разом (Венесуела, Греція, Казахстан, Південна Корея). У парламентсько-президентських системах глава уряду має першість, у той час як президент має значні повноваження (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо) 2 Ознаки парламентсько-президентської республіки: – уряд формується на основі парламенту. Роль президента при цьому зазвичай зводиться до пропозиції кандидатури прем’єр-міністра, підбір якої має ним здійснюватися з урахуванням партійного співвідношення сил у парламенті; 1 Віхров О. П. Теорія держави і права : курс лекцій : навч. посіб. / О. П. Віхров, І. О. Віхрова. – Чернігів : Десна Поліграф, 2015. – 303 с. 2 Бостан С. К. Парламентсько-президентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2002. – № 2. – С. 88 – 97. 49 50 – уряд є відповідальним перед парламентом; – глави держави має право розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав. Ці підстави переважно пов’язані з процесом формування уряду; – президент наділений суттєвими повноваженнями у внутрішній і зовнішній політиці, має право законодавчої ініціативи, відкладного вето, видання актів, які мають силу закону; – президент так само, як і глава держави з парламентською формою державного правління: представляє державу всередині країни й за кордоном; укладає договори самостійно або за згодою парламенту; акредитує і приймає послів; звертається до парламенту та його комітетів; ініціює питання щодо проведення референдуму; президент звільнений від безпосереднього впливу на виконавчу владу; – контрасигнуванню з боку уряду або відповідного міністра підлягають не всі акти глави держави, а тільки їх конституційно визначена частина. Нетипові (змішані) республіканські форми правління. Республіка з монархічними елементами («монархічна республіка») – в сучасному світі в умовах тоталітарних систем з’явилися республіки, яким властивий найважливіший елемент монархії – незмінюваність глави держави. Глава держави в такій республіці: може формально обиратися, може призначатися, але реально народ у формуванні глави держави участі не бере; повноваження такого глави держави не обмежені, він є довічним правителем; можлива передача влади в спадщину. У таких республіках спостерігається, так звана, конвергенція публічно-правових інститутів династичних і виборних форм влади. У 60 – 80-х роках довічними президентами проголосили себе глави держав у Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальній Гвінеї і деяких інших країнах. Так, на Кубі лідер соціалістичної революції Ф. Кастро поступився місцем голови державної ради рідному брату Р. Кастро; в КНДР і Азербайджані президенти фактично передали верховну владу у спадок своїм синам; президенти Білорусії (О.Г. Лукашенко) та Казахстану (Н.А. Назарбаєв) отримали виключне право обиратися більше двох термінів поспіль на посаду глави держави. Такі державно-правові явища не вписуються в класичні класифікації форм правління 1 Теократична республіка (ісламська республіка) – особлива форма республіки, де править мусульманське духовенство. У цій державі засновано інститут Керівника (Факіха) держави, вождя нації і гаранта дотримання норм шаріату, який стоїть вище Президента (до ісламських республік належать насамперед Іран, а також Афганістан, Мавританія та Пакистан). Джамахирія (араб. – народовладдя, влада мас) – форма правління, за якої відсутні традиційні інститути влади; вважається, що всі державні рішення приймаються усім народом – Загальним народним конгресом (скликається двічі на рік), куди входять секретарі районних народних зборів і представники 1 Серегин А. В. Форма государственного правления (вопросы теории) : автореф. дис. на соискание учен. степени док. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» / А. В. Серегин. – Ростов н/Д, 2014 – 57 с. 50 51 громадських організацій. Представлена однією країною у світі – Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією (з 2 березня 1977 р. до 2011 р.). 2.3 Поняття та види форми державного устрою Форма державного устрою є внутрішнім поділом території держави на складові частини – територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи навіть суверенні держави. Вона також відображає характер співвідношення держави в цілому та окремих її частин. Форма державного устрою охоплює такі складові: – територіальну організацію населення; – розподіл держави на основні складові частини; – правове положення територіальних складових держави; – принципи побудови взаємовідносин центра та регіонів. У літературі, як правило, виділяють дві основні форми державного устрою – прості держави (унітарні) та складні держави (федерація, конфедерація, імперія, унія, протекторат). Унітарна держава– це держава, територія якої поділяється на територіальні одиниці, які не мають ознак державності. Унітарні держави є найбільш поширеною формою державного устрою. Юридичні ознаки унітарної держави такі: вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави; являє собою централізовану державу (місцеві органи підконтрольні центральній владі); у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб’єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці такого права не мають); має єдину систему права та законодавства; має єдину систему державних органів; має одноканальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав); має єдине громадянство. Унітарними державами в сучасний період є більшість країн світу, зокрема Китай, Норвегія, Польща, Швеція, Франція, Японія та багато інших. В основу територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, комплексності і керованості її частин; поєднання державних і регіональних інтересів. Розрізняють два види унітарної держави: 1) централізована – це така унітарна держава, де підпорядкування регіональних органів центру здійснюється за допомогою посадових осіб, яких призначають з центру на засадах централізації (наприклад, Нідерланди, Казахстан тощо); 2) децентралізована – це така унітарна держава, де регіональні органи утворюються незалежно від центру, на місцях («знизу») і, як правило, шляхом виборів (наприклад, Нова Зеландія, Японія тощо). Незважаючи на те, що унітарна держава характеризується тим, що її складові частини не мають ознак державності, проте в деяких випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або декілька територіальних 51 52 одиниць, які мають особливий статус автономій. Автономія – це політично-національне утворення в межах єдиної держави, що має право широкого внутрішнього самоврядування, проте не має державного суверенітету і права вільного виходу зі складу держави, до складу якої вона входить. Компетенція, органів влади автономії, зазвичай, закріплюється конституцією держави і спеціальним законом, який приймається національним парламентом. Автономії в сучасних унітарних державах утворюються за адміністративним чи національним (етнічним) принципами, враховуючи історичні та географічні фактори 1 . У деяких випадках унітарні держави, які мають автономії, називають складними унітарними державами (Іспанія, Італія, Франція тощо), а ті, які не мають автономних утворень, – простими унітарними державами(Болгарія, Вірменія, Польща, Чехія тощо). Складні держави – це такі держави, які складаються з окремих державних утворень, що мають певні ознаки державності, зокрема і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, переважно у сфері зовнішньої політики, передали центральним союзним органам держави. Це також одна або декілька суверенних держав, які створили єдину велику і складну централізовану державу в результаті завоювання інших суверенних держав або політичного насильства чи неоколоніальної політики 2 . До складних держав належать: федерація, конфедерація, імперія, унія, протекторат. Федерація (від лат. foedus – об’єднання, союз)– це єдина держава, до якої входить кілька територіальних утворень (суб’єктів федерації), що володіють суверенітетом або мають певні ознаки державності. У сучасному світі близько двадцяти федерацій. У цих державах проживає фактично третина населення Землі (Бельгія, Бразилія, Індія, Росія, США, ФРН тощо). Таким чином, федерація означає створену за принципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць – державних утворень суб’єктів, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади. Кількість суб’єктів може бути різною, як і їх назви. У США – 50 штатів, ФРН – 16 земель. Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають у тому, що: кожна федерація має подвійну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні та суб’єктів федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів (судових, контрольно-наглядових тощо); вони мають федеративну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб’єктів федерації); наявність спільної території та спільних державних кордонів; спільні збройні сили; можливість подвійного громадянства (громадянин федерації та суб’єкта федерації); суб’єкти федерації 1 Коталейчук С. П. Теорія держави та права : навч. посіб. для підгот. до держ. іспитів [для студ. вищ. навч. закл.] / С. П. Коталейчук. – К. : КНТ, 2009. – С. 61 – 62. 2 Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / В. О. Котюк. – К. : Атіка, 2005. – С. 169. 52 53 мають право на самовизначення. Види федерації: 1. За способом утворення: – союзна федерація (федерація, що заснована на договорі), суб’єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації; – федерація, заснована на автономії – її суб’єктами є державні утворення, що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у вигляді повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення. 2. За характером правової основи: – конституційні – створені шляхомзакріплення в конституції принципу розподілу країни на суб’єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, США, Канада). Водночас зміна конституції є винятковим правом федеральних органів влади; – договірні – створені на основі союзу, шляхом об’єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, Швейцарія). У договірних федераціях її суб’єкти мають значну ступінь самостійності, оскільки правове положення суб’єктів федерації – результат їх взаємного волевиявлення, що формально допускає можливість зміни федеративного договору; – конституційно-договірні – мають певні ознаки двох попередніх різновидів, тобто є федераціями змішаного типу. Наприклад, Конституція Російської Федерації 1993 р. встановила верховенство її норм над нормами федеративного договору, але одночасно й підтвердила дію останнього у сфері регулювання федеративних відносин. 3. За принципом побудови: – національні – федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб’єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (наприклад, Бельгія). Іншими словами національна федерація характеризується багатонаціональним складом населення, що компактно проживає на території суб’єктів федерації; – територіальні – федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб’єкти однонаціональні або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб’єктів федерації, а в основу об’єднання покладено принцип загальних економічних, політичних культурних інтересів (наприклад, Нігерія); – національно-територіальні – федерації, що поєднують національні та територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев’ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) – франкомовним. 4. За характером та обсягом повноважень суб’єктів федерації: – симетричні – федерації, де всі суб’єкти мають рівний правовий статус; – асиметричні – федерації, де правовий статус суб’єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні 53 54 території; штати управляються парламентом, а території – федеральною владою. У Німеччині суб’єкти федерації мають неоднакове кількісне представництво в парламенті 1 На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфедерація являє собою державно-правовий союз суверенних держав, створений для досягнення певних цілей шляхом утворення одного або кількох спільних органів. У всіх інших питаннях союзні держави зберігають повну самостійність. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що: вона не створює будь-якої нової держави; члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-коли; конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами, тобто конфедерація – це об’єднання міжнародно- правового характеру; конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кожний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах суверенної території), єдиної території створюваного об’єднання, громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю об’єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо); конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації утворюються лише з представників держав, що входять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами держав – членів конфедерації; рішення органів конфедерації забезпечуються тільки урядами держав-членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загальноконфедеративного органу; в конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові ресурси формуються з надходжень – внесків держав; конфедерація – союз тимчасовий: вона або перетворюється на федеративну державу, або розпадається на окремі унітарні держави. Конфедерація часто розглядається в якості проміжної форми держави, етапом до створення федерації. Прикладами цього можуть служити конфедерації, які існували до переростання їх у федерації на території США (1776 – 1787 рр.), конфедерація земель Німеччини (1815 – 1867 рр.), а також конфедерація, яка складалась із кантонів Швейцарії (1815 – 1848 рр.). Одною з останніх конфедерацій була Сенегамбія (1982 – 1989 рр.), яка розпалась на Сенегал і Гамбію. У сучасний період конфедерацією з формально-юридичної сторони вважається лише Швейцарія. Хоча реально за своєю формою територіального устрою вона є федерацією. На думку Н.М. Пархоменко, особливими формами об’єднання держав є співдружність і співтовариство – союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, досягнення успіхів у сферах економіки, культури тощо. Правовою основою співдружності є договір (статут, угода) або інший нормативний документ. Приклад співтовариства – 1 Теорія держави і права. Академічний курс : підруч. / [О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.] ; за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – С. 136 – 138. 54 55 Європейський Союз (який складається з Європейського економічного співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії, Європейського об’єднання вугілля і сталі). Приклади співдружності – Британська співдружність, СНД тощо 1 Досить поширеною формою складної держави в минулому була імперія. Імперія – це велика багатонаціональна держава, створена шляхом насильницького приєднання раніше незалежних держав або частин інших держав. Правове становище населення імперії характеризується дискримінацією щодо представників не панівної нації. Система державних органів імперії абсолютно централізована. Імперії трималися на військовій силі, насильстві та завоюванні, на державному примусі, тому в імперії встановлювався військовий або диктаторський режим стосовно до завойованих держав і народів. В основі імперії – зазвичай монархічна форма правління, яка пов’язана з військовим або диктаторським режимом 2 Практично всі імперії припинили своє існування в результаті визвольної боротьби пригноблених народів, а також зменшення насильства та диктатури (наприклад, Римська імперія). У минулому значне поширення мали також такі специфічні форми державного устрою як унія і протекторат. Унія – це об’єднання декількох монархічних держав, очолюваних єдиним монархом. Унія відрізняється від конфедерацій низкою ознак. По-перше, конфедерації виникають за участю як республік, так і монархій. Унія завжди об’єднує монархії. По-друге, конфедерацію засновують договором між державами, а унія виникає в силу належності одному монарху права на престол у двох і більше державах. Договір хоч і може бути укладений учасниками унії, але не є обов’язковою умовою її існування. Учасники унії в повній мірі зберігають свою державність, а монарх стає володарем суверенних прав водночас у декількох державах. Розрізнюються два види уній – особиста і реальна. Особиста унія встановлюється між державами, в яких умови й порядок престолонаслідування різні. Наприклад, в одних жінки відсторонені від спадкування трону, а в інших вони мають таке право. Такі унії виникають випадково, в результаті того, що одна й та ж особа стає спадкоємцем водночас двох монархів у різних державах. Рано чи пізно хтось із нащадків спільного монарха в одній з країн займе престол, тоді як за законом другої держави його царювання не відбудеться. Так, у XIX ст. розпалася унія між Англією та Ганновером. Причиною цього стало те, що за законами Англії королева Вікторія мала право царювати в Ганновері, але за законами останнього особи жіночої статі займати престол не могли. Уреальних уніях законодавство держав встановлює єдиний порядок престолонаслідування. Спадкоємець трону в одній країні водночас є спадкоємцем у всіх державах, що складають унію. У реальних уніях висока 1 Теорія держави і права. Академічний курс : підруч. / [О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.] ; за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – С. 139. 2 Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / В. О. Котюк. – К. : Атіка, 2005. – С. 172. 55 56 ймовірність встановлення союзницьких стосунків. Наприклад, Австро- Угорщину об’єднувала не лише династія Габсбургів, але й засновницькі документи, що закріплювали політичний союз, – закони 1867 p., схвалені окремо австрійським та угорським парламентами. Протекторат можливий у формі протекторату держав і міжнародного протекторату. Протекторат держав – це засноване на письмових чи інших угодах нерівноправне об’єднання держав, в якому підопічна сторона передає державі- протектору права на здійснення частини своїх суверенних прав (політичної дієздатності) на умовах збереження власної державності (суверенітету) та одержання політичної, воєнної, фінансової допомоги, а також інших послуг. Причиною встановлення протекторату можуть бути насильницькі дії однієї держави щодо більш слабких країн, у результаті яких панівна сторона примушує підкорений народ до укладення нерівноправної угоди, зберігаючи, однак державність останнього. Можливо також, що протекторат встановлюється над країнами, які через внутрішню нестабільність, малочисельність населення, економічну відсталість та інші обставини не мають ресурсів для повноцінного здійснення всіх притаманних державі функцій. Наприклад, у 1912 р. Франція нав’язала Марокко договір про протекторат. Протекторат також може встановлюватися як проміжний стан країни, що існує в період між її звільненням від колоніальної залежності та одержанням повної незалежності. Міжнародний протекторат (опіка) – встановлюється світовою співдружністю, міжнародними організаціями над територіями, які не мають своєї державності, в яких населення політично неорганізоване. Він має зовнішню схожість із протекторатом держав, оскільки здійснення міжнародної опіки територій звичайно доручається конкретним державам. Наприклад, Східне Самоа знаходиться під опікою ООН, а управління цією територією доручене США. Протекторат держав, навпаки, встановлюється над країнами, де існує суверенна державність. Наприклад, Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови в Тихому океані раніше були під міжнародним протекторатом (опікою) ООН і управлялися Сполученим Штатами. Із сформуванням на цих островах державних утворень вони вийшли з-під міжнародної опіки і, вже будучи державами, уклали з США угоди, якими оформлюються відносини вже не міжнародного, а міждержавного протекторату. 2.4 Поняття та види форми державно-правового режиму Форма державного режиму вказує на сукупність прийомів, методів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні та конкретизують основні показники форми державного правління й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого державного режиму є: – ступінь реальності забезпечення прав і свобод громадян; – ступінь захищеності та забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та ступінь 56 57 врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо; – роль права в житті суспільства та вирішенні державних справ; – способи легітимації (узаконення) державної влади; – співвідношення правових і неправових способів здійснення владних функцій; – методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання силових структур, інших ресурсів влади; – місце та роль у державному житті апарату примусу; – участь громадян та їх об’єднань у політичному житті держави; – основні способи вирішення конфліктів, що виникають у суспільстві; – механізм ідеологічного тиску. Форма державного режиму дозволяє провести чітку межу між різними державами. Він є певною мірою «лакмусовим папірцем», за допомогою якого можна визначити відповідність між проголошеними положеннями насамперед форми державного правління та їх реальним втіленням у життя. Це пов’язано з тим, що і монархії і республіки можуть бути як реальними, так і номінальними (формальними). Державний режим допомагає відрізнити демократичну форму держави, що реально забезпечує політичну свободу й антидемократичну, за якої політична свобода або ще не досягнута, або придушується. Різниця демократичних і антидемократичних режимів показує, що суб’єкти державного спілкування в номінальній монархії лише формально можуть бути підданими, але фактично вони є громадянами, які можуть активно приймати участь у формуванні та здійсненні реальної державної влади. І навпаки, можливими є випадки, коли за антидемократичного режиму в номінальній республіці більшість громадян фактично можуть перетворитися в пасивний об’єкт влади, підвладних, які не здатні впливати на формування і здійснення влади 1 Демократичний державний режим– це стан політичного життя суспільства, за якого державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні та діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини. До основних ознак демократичного державного режиму належать: основне джерело влади в державі – народ (громадяни); законодавча влада здійснюється виборним колегіальним органом – парламентом; рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод; виборність представницьких органів влади населенням; юридично визначена строковість повноважень представницьких органів; розвинена система демократичних інститутів; пряма участь громадян у вирішенні загальних справ; реальне здійснення поділу державної влади; політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин. Демократичний державний режим має кілька основних різновидів: – ліберально-демократичний, заснований на системі гуманістичних 1 Проблемы общей теории права и государства : учеб. для вузов / [Н. В. Варламова, В. В. Лазарев, В. В. Лапаева и др.] ; под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – М. : Норма, 2004. – С. 594. 57 58 принципів здійснення державної влади, визначенні свободи людини, її діяльності, забезпеченні рівності всіх перед законом; – консервативно-демократичний, побудований на переважному застосуванні таких принципів державного управління, які склалися історично, отримали закріплення у свідомості суспільства, є характерними саме для цієї держави, що не бажає перейти до нових форм і методів державного управління; – радикально-демократичний, здійснюється шляхом постійного введення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих заходів для підвищення ефективності державного управління 1 Антидемократичні державні режими– це режими, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження та порушення формально проголошених прав і свобод людини. До основних ознак антидемократичного режиму в умовах сьогодення належать: формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення; надмірна централізація державної влади; тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади; застосування примусових методів управління; протиправне використання силових структур; у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів у прагненні держави повністю контролювати всі сфери суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно- культурний розвиток тощо). Форми антидемократичного державного режиму: – деспотичний державний режим – тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній безправності підданих. Нерозривно пов’язаний з деспотичними формами монархічного правління. Такий тип державного режиму був характерним переважно для рабовласницьких типів держав; – авторитарний державний режим – інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет публічних інтересів над приватними інтересами; – тоталітарний державний режим є крайньою формою авторитарного та характеризується такими ознаками: повним, або тотальним, самодержавством диктатора – царя, тирана, фюрера, вождя; жорстким контролем держави в усіх сферах економічного і політичного життя, а також життя окремого громадянина; повним одержавленням усього громадянського життя; наявністю однопартійної системи, яка є пануючою в суспільстві, та відсутністю партійної опозиції або іншої легальної опозиції; наявністю однієї пануючої ідеології в усіх сферах життєдіяльності суспільства; відсутністю або формальною (фальшивою) реалізацією різних форм демократії – безпосередньої та представницької; ліквідацією або суттєвим обмеженням демократичних і громадянських прав і свобод громадян; приматом держави і 1 Теорія держави і права. Академічний курс : підруч. / [О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.] ; за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – С. 141 – 142. 58 59 каральних органів стосовно різних інститутів суспільства, ліквідацією громадянського суспільства, його інститутів і принципів; мілітаризацією політичної та економічної систем, створенням військово-промислових комплексів, які домінують над усіма іншими сферами суспільного життя. Необхідно відзначити, що в реальному житті в будь-якому державному режимі завжди проявляються поєднання рис різних його видів, тобто «чистих» державних режимів практично не існує. 2.5 Форма держави України За формою державного правління, відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції, Україна є республікою. Формальними ознаками республіканської форми правління в Україні є: – носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ; – народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; – право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові та не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами; – існує виборність представницьких державних органів; – прийняття державних рішень відбувається на основі принципу колегіальності; – норми Конституції України є нормами прямої дії. До того ж, Україна є змішана парламентсько-президентська республіка, тобто державна влада розподілена між всенародно обраним президентом і прем’єром, який призначається і підзвітний парламенту. Прихильники таких напівпрезидентських систем сподіваються поєднати найкращі риси президентської та парламентської систем, але критики занепокоєні тим, що напівпрезидентська система створює підґрунтя для конфлікту між президентом і прем’єром у межах виконавчої влади. Конфліктність між президентом і прем’єром у межах виконавчої влади в Україні проявляється в такому: 1. І прем’єр, і президент мають певний контроль над виконавчою гілкою влади. Президент має владу над головами місцевих адміністрацій і частиною уряду, прем’єр контролює уряд. Поєднання президентської влади над місцевими адміністраціями з відповідальністю міністрів перед парламентом є унікальною рисою України. Таке взаємопроникнення повноважень спричиняє внутрішню політичну боротьбу та взаємні обвинувачення. 2. Міністри підзвітні Верховній Раді України, але голови місцевих адміністрацій призначаються Президентом України. Такий розподіл повноважень створює можливість перманентного конфлікту всередині влади між міністрами та головами місцевих адміністрацій. За державним устроєм, згідно ст. 2 Конституції, Україна – унітарна держава, тобто є єдиною державою, в межах якої немає інших утворень наділених ознаками суверенітету, правом самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також правом виходу зі складу України. 59 60 Спроби як внутрішніх, так і зовнішніх сил вивести яку-небудь частину її території з-під суверенітету України належить розцінювати як замах на її цілісність і недоторканність, а, отже, є злочином. Питання зміни території України віднесене до відання всеукраїнського референдуму. Однак унаслідок збройної агресії Російської Федерації Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р. визначає, що тимчасово окупована територія України внаслідок збройної агресії Російської Федерації з 20 лютого 2014 р. є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Тимчасово окупованою територією визнається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини. Окрім того, Постанова Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» від 17 березня 2015 встановила тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України. За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1 Конституції). Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини та громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Проголошується, забезпечення плюралізму в політичному і культурному житті, неприпустимість офіційного панування якої-небудь партії, ідеології тощо. Контрольні питання: 1. Сформулюйте поняття форми держави. 2. Наведіть точки зору науковців щодо елементного складу (структури) 60 61 форми держави. 3. Охарактеризуйте принципи організації та функціонування форми держави. 4. Розкрийте взаємозв’язки між формою держави та її сутністю, змістом та історичним типом. 5. Сформулюйте поняття та охарактеризуйте види форми державного правління. 6. Сформулюйте поняття та охарактеризуйте види форми державного устрою. 7. Сформулюйте поняття та охарактеризуйте види форми державно- правового режиму. 8. Охарактеризуйте форму держави України. 61 |