Педагогіка як наука педагогіка1 наука про виховання людини на всіх етапах її становлення
 Скачать 0.7 Mb.
|
|
46. принцип культуро відповідності та природо відповідності у виховані Принцип культуровідповідності передбачає нерозривний зв'язок виховання з культурними надбаннями людства і свого народу, зокрема із знаннями про загальнолюдські багатства в царині духовної та матеріальної культури, про особливості розвитку і становлення національної культури та її взаємозв'язки із загальнолюдською; знаннями історії свого народу, його культури; забезпеченням духовної єдності і спадкоємності поколінь. Вимоги принципу культуровідповідності мають пронизувати всі сфери життя людини, а особливо молодого покоління — побут, взаємини, виробничу діяльність, радіо, кіно, телебачення, театр, книги. І передусім — сферу освіти та виховання. У системі освіти молоді люди витрачають великі зусилля на опанування складних для засвоєння основ теоретичних знань. А в результаті у пам'яті залишається лише невелика частина з того, що передбачено навчальними програмами. Поза увагою, по суті, залишаються такі пласти культури, як образотворче мистецтво, музика, культура побуту та поведінки, ужиткове мистецтво. Ці засоби виховання впливають передусім не стільки на розум, скільки на почуттєву сферу. Вони сприяють формуванню і піднесенню духовної культури особистості. Учитель однієї зі шкіл Київщини був класним керівником від п'ятого класу до випуску. У класі було чимало здібних учнів: одні захоплювалися мовою і літературою, інші мали значні успіхи в математиці та фізиці, багатьох цікавила історія, біологія, хімія. Значна частина випускників продовжила освіту в професійних навчальних закладах. Минуло 10 років. Колишні випускники вже мали сім'ї, працювали вчителями, інженерами, агрономами, зоотехніками, лікарями, кваліфікованими робітниками. Зібралися на зустріч: пригадати минуле, розповісти один одному про своє життя-буття. У зустрічі брав участь І колишній класний керівник. Він запропонував вихованцям відповісти на низку запитань анкети. Серед них були Й такі: "Що вам найбільше запам'яталося в процесі вивчення окремих дисциплін?", "Що закарбувалося в пам'яті з позакласного та позашкільного життя?" У відповідях на перше запитання вихованці пригадували якісь кумедні, нестандартні випадки поведінки на уроках своїх однокласників або вчителів. Але ніхто не пригадав ні якихось законів фізики, хімії чи біології, ні фактів з Історії чи літератури. А ось у відповідях на друге запитання досить широко і з захопленням та деталями вихованці пригадували, як готували новорічне свято, зокрема новорічний бал, на якому були присутні учні всієї школи та батьки; пригадалися екскурсії до Києва й особливо відвідання художніх музеїв (українського, російського та західноєвропейського мистецтва), вистави в оперному та драматичному театрах (дивилися балет "Лебедине озеро" і виставу "Хазяїн"). Запам'яталося саме це, хоча під час неодноразових екскурсій до Києва знайомилися і з метро (тоді це була новинка), побували в зоопарку, на виставці досягнень народного господарства та ін. Принцип природовідповідності спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей ц анатомо-фізіологічного розвитку з погляду віку і статі. Цей принцип обстоювали відомі педагоги Я.А. Коменський, Жан-Жак Руссо, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та ін. Зокрема, Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) писав: "Природа хоче, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, то виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забарять* ся зіпсуватися: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти"1. К.Д. Ушинський у своїй ґрунтовній праці "Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології" неодноразово вказував на необхідність повсякчас зважати на анатомофізіологічні і психічні особливості розвитку дітей, зокрема на становлення їхньої нервової системи. Аргументував це аналізом типових психічних явищ. "Скільки дітей, які в дитинстві вважалися маленькими геніями і справді подавали блискучі надії, стають потім людьми ні до чого не здібними! Це явище так часто повторюється, що, безумовно, відоме читачеві. Але небагато хто вдумувався в його причини. А причина саме та, що нервовий організм таких дітей справді дуже складний, багатий і чутливий і міг би справді бути джерелом прекрасної людської діяльності, якби був підкорений ясній свідомості й волі людини. Але в тому-то й лихо, що він сам своїм багатством подавив волю суб'єкта і зробив його іграшкою своїх примхливих, випадкових проявів, а необережний вихователь замість того, щоб підтримувати людину в боротьбі з її нервовим організмом, ще більше роздратовував цей організм"3. Таке зауваження стосується безпосередньо виховної роботи з дітьми і нашого часу. "Добрі наміри" батьків, педагогів якомога раніше завантажити нервову систему дитини ще до початку навчання в школі вивченням іноземної мови, освоєнням комп'ютерної техніки, математикою та іншим відбувається всупереч вимогам принципу природовідповідності. Та й у період навчання в школі спостерігається непосильне навантаження вихованців змістом навчального матеріалу, особливо у профільних школах з математичним, природознавчим ухилом та ін. Навіть з погляду часу 7—10-річ ні діти вимушені займатися розумовою діяльністю 8—10 годин на добу. А в якому психологічному стані перебувають вихованці, які не мають достатніх інтелектуальних можливостей? Виходячи з вимог принципу природовідповідності, не можна дітей передчасно позбавляти дитинства. Мова йде не лише про надмірне навантаження і передчасне руйнування нервової системи дітей, але й про фізичний стан. Перебування дітей у статиці за партами чи столами впродовж 5—8 годин при частковому кисневому голодуванні призводить до того, що велика кількість випускників загальноосвітньої школи є хворими людьми. Як бачимо, нехтування вимогами принципу природовідповідності в системі виховання спричиняє негативні наслідки. Повернемося ще до роздумів К.Д. Ушинського з приводу збереження фізичного і психічного здоров'я дітей: "На основі фізіологічно-психологічної причини, яку ми намагалися з'ясувати вище, педагогіка 1) забороняє дітям давати чай, каву, вино, ваніль, усякі прянощі — словом, усе, що специфічно подразнює нерви; 2) забороняє ігри, що подразнюють нерви, як, наприклад, усякі азартні ігри, яких розвелося тепер для дітей дуже багато (а що тоді можна сказати про масив сучасних ігор, особливо комп'ютерних. — Авт.) забороняє дитячі бали та ін.; 3) забороняє раннє й надмірне читання романів, повістей і особливо на ніч; 4) припиняє діяльність дитини або гру, якщо помічає, що дитина виходить з нормального стану; 5) забороняє взагалі будь-чим дуже збуджувати почуття дитини; 6) вимагає педантично суворого розподілу дитячого дня, бо ні що так не заспокоює нерви, як точний порядок у діяльності, і ніщо так не розладнує нерви, як безладне життя; 7) вимагає постійної зміни розумових вправ тілесними, прогулянок, купання та ін."'. Таким чином, мова йде про здоров'я молодого покоління та й суспільства в цілому. У педагогічних колах уже поширюється думка: "Врятуємо дітей — врятуємо Україну". Економіка — важливий аспект життєдіяльності громадян. Але хто буде її рухати, якщо виростимо хворе покоління? Можливо, виховання здорового й освіченого покоління могло б стати важливим аспектом національної ідеї. 47. ідеї сучасної концепції виховвання. Методологічну основу сучасних виховних систем представляє ідея гуманізації в якості основи нової ідеології виховання. Історія засвідчує у тому, що у часи критичні розвитку освіти педагогічна думка завжди звернулася до ідеям гуманізації, посилення моральних підвалин освіти та виховання уже. З розвитком гуманітаризації освіти, гуманізацією соціального середовища, виховних відносин також самої особистості педагоги бачать шляху виходу виховання з кризи і сьогодні. Гуманізація — це олюднення виховних відносин, визнання цінності дитини як особистості, його прав волю, щастя, соціальний захист і людини, на виявлення і його здібностей, індивідуальності. Подальше уявлення про сутності та змісті гуманного виховання залежатиме від наукової розробки та практичного освоєння педагогами особистісного індивидуально-творческого підходів до виховання. Перший підхід визнає дитини активним суб'єктом виховного процесу, а другий розмірковує так, кожна особистість унікальна й у розвиток її творчий потенціал потрібно створення певних умов. Індивідуальність особистості є системо утворюючим властивістю гуманізації. Гуманистической системи виховання протипоказані жорсткі програми, тотальна упорядкованість, особистість дитини, підпорядковується адміністративним вимогам чи моральному престижу колективу. Це нову школу з новою системою навчання і виховання. Демократична школа пропонує вчителю та учневі варіативність у виборі підходів, напрямів, способів навчально-виховних робіт, різнорівневі програми, диференційовано освіту. Для навчальних закладів із гуманістичними виховними системами характерні наступні ознаки: наявність власної ідеології школи, яка приймається дітьми і дорослими; формування певного життя навчального закладу, у якому переважають позитивні цінності, динамізм; педагогічно доцільна зв'язку з навколишнім середовищем навчального закладу, який визначає важливість умов, у яких протікає діяльність дитини; гуманістичний характер міжособистісних відносин, наявність захисної функції школи з відношення до дитині. Прояви таких виховних систем різні, але суть їх одна: розрізнені виховні впливу переходять до цілісним, що забезпечує саморегулюючий соціальний дитячий організм. Історія Комсомольця та досвід розвитку нашої країни й там показують доцільність гуманної системи виховання. Саме він здатна виховати вільної людини. Практика доводить життєздатність таких виховних систем, основою яких покладено ідеї гуманної творчої педагогіки як сучасної ідеології виховання. 48. Мета гуманістичного виховання. Гуманістичне виховання має своєю метою гармонійний розвиток особистості і передбачає гуманний характер відносин між учасниками педагогічного процесу. Для позначення таких відносин вживається термін "гуманне виховання". Останній передбачає особливу турботу суспільства про освітніх структурах. В розвиток гуманістичної традиції особистості розглядається як процес взаємопов'язаних змін у раціональної та емоційної сферах, що характеризують рівень гармонії її самості і социумности. Саме досягнення цієї гармонії є стратегічним напрямом гуманістичного виховання. Самість і соціумність є сфери особистісного прояву, глибоко взаємопов'язані полюси спрямованості особистості на себе (життя у собі) і на суспільство (життя у суспільстві) і відповідно дві сторони самотворення. Самість як відображення внутрішнього плану розвитку особистості передусім психофізичний, характеризує глибину індивідуальності особистості. Вона обумовлює розвиток особистості від елементарних моментів її життєдіяльності до складних психічних станів, які здійснюються за допомогою самопізнання, саморегуляції та самоорганізації. Соціумність відображає зовнішній план розвитку особистості, і насамперед соціальний. Вона має такі параметри, як широта і висота підняття особистості до соціальних цінностей, норм, звичаїв, ступінь орієнтації в них і рівень набутих на їх основі особистісних якостей. Социумность досягається з допомогою адаптації, самоствердження, корекції та реабілітації і проявляється в актах самореалізації особистості. Гармонія самості і соціумністи характеризує особистість з позиції цілісності і всебічності уявлень про її "Я", яке розвивається і реалізується у взаємозв'язку з зовнішнім природним і соціальним світом. Гуманістичне виховання здійснюється в актах соціалізації, власне виховання і саморозвитку особистості. Загальноприйнятою метою у світовій теорії і практиці гуманістичного виховання був і залишається йде з глибини століть ідеал особистості всебічно і гармонійно розвиненої. Ця мета-ідеал дає статичну характеристику особистості. Динамічна ж її характеристика пов'язана з поняттями саморозвитку і самореалізації. Тому саме ці процеси визначають специфіку мети гуманістичного виховання: створення умов для саморозвитку і самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством. У такої мети виховання акумулюються гуманістичні світоглядні позиції суспільства щодо особистості і свого майбутнього. Вони дозволяють осмислити людину як унікальне явище природи, визнати пріоритет його суб'єктності, розвиток якої є мета життя. Завдяки такому формулюванні мети виховання з'являється можливість переосмислити вплив людини на своє життя, своє право і відповідальність за розкриття своїх здібностей та творчого потенціалу, зрозуміти співвідношення між внутрішньою свободою вибору особистості в саморозвитку і самореалізації і цілеспрямованим впливом на неї суспільства. Отже, в сучасній трактування мети гуманістичного виховання закладена можливість формування планетарної свідомості і елементів загальнолюдської культури. 49. Власне бачення проблеми виховного ідеалу Сучасна педагогіка досить неоднозначно пояснює роль виховного ідеалу в процесі формування особистості молодшого школяра. Оскільки процес виховання відбувається в умовах сім’ї та школи, то виховний ідеал у батьків і вчителів стосовно дитини, як правило, має схожі ознаки, проте відрізняється за способами його досягнення. Крім того, протиріччя між сім’єю та школою, які загострюються у зв’язку з відмінностями в цілях та методах виховання, призводять до виникнення психологічних проблем у молодших школярів, для яких вчителі та батьки позиціонують різні або суперечливі ідеали вихованої особистості. Поняття виховного ідеалу в педагогічній науці найчастіше має абстракте значення, що пов’язано, на наш погляд, з надмірною ідеалізацією системи національного виховання. Зокрема, державна стандартизація виховання як творчого та індивідуалізованого процесу згубно діє на розвиток особистості всіх його суб’єктів (школярів, батьків, вчителів), оскільки наповнює виховний ідеал тими моральними нормами, які в дійсності давно зазнали суттєвих трансформацій [1]. Наприклад, національно-патріотичне виховання постійно зазнає краху, оскільки батьки часто спілкуються з дитиною не рідною чи не державною мовою, виключаючи зі свого ідеалу власний приклад. Саме тому школяр ніколи не усвідомить прямий зв’язок між патріотизмом як любов’ю до Батьківщини та мовою як носієм національної самосвідомості. З цього приводу М.Боришевський наголошує, що люди, з якими спілкується дитина (батьки та педагоги), мають визначальний вплив у названому виді її виховання [2, с. 332]. В педагогічній психології виховний ідеал визначають як уявлюваний у свідомості вихователя (вчителя чи батьків) результат процесу виховання дитини чи підлітка. Тобто по відношенню до процесу розвитку особистості школяра це поняття має зовнішній характер і абсолютно не стосується його мотиваційно- потребової та ціннісно-смислової сфери. Такий висновок простежується у протиріччях, які мають місце у практиці особистісно-зорієнтованого виховання, в якому ідеал вихованого учня визначається його потенційними потребами та інтересами, оскільки вони, незважаючи на свою внутрішню динаміку, детермінуються психолого-педагогічними впливами на особистість молодшого школяра, які не завжди збігаються у цілях, про що сказано попередньо. Отже, проблема виховного ідеалу постає як різноспрямована у педагогіці та психології стосовно процесів формування та розвитку особистості молодшого школяра. Крім того, у психології процес виховання розглядають не тільки як організований, але й як стихійний процес, що ускладнює вирішення названої проблеми. 50. Сучасна теорія методів виховання у контексті особистісно-орієнтованих виховних технологій. Метод (від грецького "методос" – шлях) – шлях досягнення визначеної мети. Стосовно шкільної практики методи виховання – це конкретні шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку школярів з метою вирішення педагогічних завдань у процесі спільної діяльності вихованців і вихователів. Проблема вибору методів виховання є надзвичайно складною. Не існує універсального чи універсальних методів виховання. Але завдання удосконалення методів є необхідною умовою будь-якого процесу виховання і кожен вихователь в міру своїх сил і можливостей, вирішує їх, вносить в розробку загальних методів свої частинні зміни, доповнення, що відповідають конкретним умовам виховного процесу. Такі частинні удосконалення методів називають прийомами виховання. Прийом виховання — частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення. Виділяється також поняття засобу виховання (засобами виховання, як правило, є предмети матеріальної і духовної культури, що використовуються для вирішення педагогічних завдань). Під прийомом розуміють одиничну дію, під засобом — сукупність прийомів виховання. Засіб – це вже не прийом, але ще й не метод. Наприклад, праця - це засіб виховання, але зразок, оцінка праці, вказівки на допущені помилки в роботі – це прийоми. Слово (в широкому розумінні) – засіб виховання, але репліка, іронічне зауваження, порівняння -прийоми. У цьому зв'язку інколи метод виховання визначають як систему прийомів і засобів, що використовуються для досягнення визначеної мети. Знання методів, прийомів і засобів виховання, уміння вірно й ефективно їх використовувати – це одна з найважливіших характеристик рівня педагогічної майстерності. Розглянемо загальні причини (умови і фактори), що визначають вибір методів навчання. В першу чергу повинні бути враховані наступні. 1. Мета і завдання виховання. Мета не лише обумовлює методи, але й визначає їх. Яка мета, такі повинні бути й методи для її досягнення. 2. Зміст виховання. Необхідно пам'ятати, що одні й ті ж завдання можуть бути наповнені різним змістом. Тому дуже важливо пов'язати методи не зі змістом взагалі, а з конкретним змістом. 3. Вікові особливості вихованців. Одні й ті ж завдання вирішуються різноманітними методами в залежності від віку вихованців. Виховувати, наприклад, почуття відповідальності необхідно і в молодшому, і в середньому, і в старшому шкільному віці, але методи виховання повинні змінюватись, бо ті, що ефективно діють на першокласника, критично сприймаються третьокласниками і не сприймаються п'ятикласниками. 4. Рівень сформованості колективу. В міру розвитку колективних форм самоврядування методи педагогічного впливу змінюються: гнучкість керівництва - необхідна умова успішного співробітництва вихователя з вихованцями. 5. Індивідуальні особливості вихованців. Методи виховання повинні бути такими, щоб вони сприяли розвитку усіх сил, здібностей і можливостей кожної дитини, реалізації її власного "Я". 6. Умови виховання. До них крім названих вище - матеріальних, психофізіологічних, санітарно-гігієнічних, - належать і відносини, що складаються в класі, клімат у колективі, стиль педагогічного керівництва та ін. Обставини, в яких здійснюється процес виховання називають педагогічними ситуаціями. 7. Засоби виховання. Методи виховання стають засобами, якщо вони є компонентами виховного процесу. Крім методів існують і інші засоби виховання, з якими методи тісно взаємопов'язані і використовуються в єдності. Наприклад, научні посібники, твори образотворчого і музичного мистецтва, засоби масової інформації та ін. - необхідне підґрунтя для ефективного використання методів. До засобів виховання належать також різноманітні види діяльності (ігрова, навчальна, трудова), педагогічна техніка (мова, міміка, рухи тощо), засоби, що забезпечують нормальну життєдіяльність учителів і учнів. 8. Рівень педагогічної кваліфікації. Чим вищий арсенал методів, прийомів і засобів, якими володіє вихователь, тим більш ефективний виховний процес і його результати. 9. Час виховання. Коли часу мало, а завдання серйозні, то використовують досить "ефективно діючі" методи виховання, а в сприятливих умовах застосовують "помірковані" методи виховання. Поділ цей умовний: перші пов'язані з покараннями і примусом; другі — з роз'ясненням і поступовим привчанням. Ефективно діючі методи використовуються переважно в процесі перевиховання, коли за максимально короткий термін потрібно викоренити негативні стереотипи поведінки. Єдиної точки зору щодо того, чи достатньо шкільного часу для формування стійких якостей особистості, немає. Деякі педагоги вважають, що часу обмаль, а тому надають перевагу ефективно діючим методам. Як би там не було, але фактор часу залишається дуже важливим при плануванні і виборі методів виховання. 10. Очікувані результати. Вибираючи метод (методи), вихователь повинен бути впевнений в успіху. Для цього необхідно передбачати, яких результатів варто очікувати, використовуючи даний метод. [29.-Кн.2,99-101] Загальний принцип вибору методів виховання - це гуманізм відносин педагога і вихованців. У виховному процесі вихователь має справу з цілою системою методів, а не з одним методом, прийомом чи засобом. Будь-який метод вимагає логічного завершення. Метод не допускає шаблону. Використання методу передбачає врахування психологічних особливостей учнів та ін. У сучасних умовах виховний процес у школах України має такі особливості: 1. Спрямованість на формування вільної, всебічно розвиненої особистості учня, на його індивідуальний розвиток у рамках класно-урочної системи. 2. Посилення українського національного компоненту в позаурочній і позакласній роботі: розширене вивчення національної історії, географії України; створення національних українських музеїв, кабінетів, інтер'єрів у школах; розширення історико-краєзнавчої роботи; введення замість "Суспільствознавства" нового предмета "Людина і суспільство"; впровадження вивчення творів видатних синів українського народу М. С. Гру шевського, М. П. Драгоманова та ін.. 3. Лібералізація громадської думки школярів і студентів у межах законних дій: створення скаутських організацій, спілок українських студентів. Лібералізація у ставленні до тих учнів і студентів, які тяжіють до релігійних вірувань, заборона будь-якої пропаганди атеїзму. 4. Демократизація управління школами у формі шкільних рад із демократичним складом: 30% — від учителів і персоналу школи, 30% — від учнів із 13-річного віку, 30-40% — від батьків, представників громадськості. Широкі повноваження шкільних рад. Створення нових видів навчальних закладів. 5. Відмова від методів і форм ідейного-політичного виховання в позаурочній роботі: політінформацій, читання доповідей, лекцій на суспільно-політичні теми, проведення так званих "політбоїв", комсомольських і піонерських зборів тощо. Усі ці заходи спрямовані на те, щоб забезпечити повноцінне демократичне виховання в стінах шкіл. |