Педагогіка як наука педагогіка1 наука про виховання людини на всіх етапах її становлення
 Скачать 0.7 Mb.
|
|
36. Охарактеризуйте поняття «методи і прийоми навчання» як дидактичні категорії. Визначте умови успішного вибору методів навчання Метод навчання – спосіб здійснення навчальної діяльності, що веде до досягнення певної дидактичної мети. Прийом – це складова частина методу, яка спрямовує учнів на розв’язання часткових дидактичних завдань. (Бесіда вимагає такі прийоми: постановка запитання, слухання відповідей, їх корекція, висновки). Прийом включення дії та операції. Дія – акт цілеспрямованої діяльності. Характеризується усвідомленням мети, шляхів її досягнення. Дія вимагає конкретні операції, які слід застосовувати у певній послідовності. До класифікації існують різні підходи:за джерелом знань (словесні, наочні, практичні) 1) за участю вчителя і учня у навчальному процесі (пасивні і активні) Ващенко 2) за домінуючою функцією у навчальному процесі( 1) методи, що забезпечують первинне сприйняття знань і умінь учнями, 2) методи усвідомлення, розвитку і поглиблення знань) Сухомлинський ) 3) за характером пізнавальної діяльності (репродуктивні і продуктивні) Скаткін і Харнер 4) Чабанський – 3 гр. Методів (методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності, стимулювання і мотивації, контролю) 5) За переважним видом діяльності учнів (методи засвоєння знань; самостійне оволодіння знаннями, експонуючи емоційно-художна активність, практичні) 37. Назвіть функціїї процесу навчання. Обгрунтуйте їх. Процес навчання має три функції – освітню, виховну, розвиваючу. Освітня функція передбачає, в першу чергу, засвоєння наукових знань, формування спеціальних і загально-навчальних умінь і навичок. Конкретним результатом реалізації освітньої функції є дієвість знань, що виражається в свідомому оперуванні ними, у здатності мобілізувати попередні знання для отримання нових, а також сформованість найважливіших як спеціальних, так і загально-навчальних умінь і навичок Виховна функція. Процес навчання поряд з освітньою реалізує й виховну функцію, формуючи в учнів світогляд, моральні, трудові, естетичні, етичні уявлення, погляди, переконання, способи відповідної поведінки і діяльності в суспільстві, систему ідеалів, відношень, потреб, фізичну культуру, тобто сукупність якостей особистості. Виховна функція органічно випливає з самого змісту і методів навчання, але, разом з тим, вона реалізується і завдяки спеціальній організації спілкування учителя з учнями. Об'єктивно навчання не може не виховувати певних поглядів, переконань, відношень, якостей особистості. Формування особистості взагалі неможливо без засвоєння системи моральних та інших понять, норм і вимог. Розвиваюча функція. Як і виховна функція, розвиваючий характер навчання об'єктивно випливає з самої природи цього соціального процесу. Правильно організоване навчання завжди розвиває, однак розвиваюча функція реалізується більш ефективно при спеціальній спрямованості взаємодії учителів і учнів на всебічний розвиток особистості. Така спеціальна спрямованість навчання отримала назву "розвиваюче навчання". 38.Назвіть та охарактеризуйте форми та організації навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроці. У пошуках шляхів найбільш ефективного використання структури уроків різних типів особливе значення набуває форма організації навчальної діяльності учнів на уроці. В педагогічній літературі і шкільній практиці поширені три такі форми – фронтальна, індивідуальна і групова. Перша передбачає спільні дії учнів класу під керівництвом учителя; друга – самостійну роботу кожного учня окремо; групова - учні працюють в групах з 3 - 6 чоловік або парами. Завдання для груп можуть бути однаковими або різними. Фронтальною формою організації навчальної діяльності учнів називають такий вид діяльності вчителя і учнів на уроці, коли всі учні одночасно виконують однакову, спільну для всіх роботу, усім класом обговорюють, порівнюють і узагальнюють її результати. Вчитель працює з усім класом одночасно, спілкується з учнями безпосередньо в процесі своєї розповіді, пояснення, показу, залучення школярів до обговорення конкретних питань тощо. Це сприяє встановленню особливо довірливих відносин і спілкуванню між учителем та учнями, а також учнів між собою, виховує у дітей почуття колективізму, дозволяє вчити школярів міркувати і знаходити помилки в міркуваннях своїх товаришів, формувати стійкі пізнавальні інтереси, активізувати їх діяльність. Індивідуальна форма організації роботи учнів на уроці передбачає, що кожен учень отримує для самостійного виконання завдання, спеціально для нього підібране, у відповідності з його підготовкою і навчальними можливостями. Такими завданнями можуть бути робота з підручником, іншою навчальною і науковою літературою, різноманітними джерелами (довідники, словники, енциклопедії, хрестоматії); розв'язання задач, прикладів, написання переказів, творів, рефератів, доповідей; проведення всіляких спостережень і т.д. Широко використовується індивідуальна робота в програмованому навчанні. Групова (ланцюгова) форма організації навчальної роботи учнів. Однорідна групова робота передбачає виконання невеликими групами учнів однакового для всіх завдання, а диференційована – виконання різних завдань різними групами. В процесі роботи членам групи дозволяється спільне обговорення ходу і результатів роботи, звертання за порадою один до одного. Групову форму роботи доцільно використовувати при проведенні практичних і лабораторних робіт, робіт-практикумів з природничих предметів; при виробленні трудових навичок, навичок розмовної мови; при вивченні текстів копій історичних документів та ін. В процесі такої роботи максимально використовуються колективні обговорення результатів, взаємні консультації. Все це супроводжується індивідуальною самостійною роботою. 39.Назвіть форми організації навчання. Які з них є провідними у вузі? Дайте їх характеристику. Форма організації навчання — спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначеному порядку і в певному режимі. Конкретними формами організації навчання є: урок, лекція, практикум, семінарські і факультативні заняття, навчальні екскурсії, співбесіда, індивідуальні та групові консультації, домашня робота учнів (їх ще називають спеціальними формами організації навчання). Лекція. Традиційно найважливішою формою навчання і виховання студентів є лекція. Лекція (лат. lectio - читання) - систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки. Вона є найекономнішим способом передавання й засвоєння навчальної інформації, оскільки викладач добирає найголовніше, найістотніше. Це ключова інформаційна магістраль у навчальному процесі вищої школи, яка дає змогу студентові отримати правильний підхід до вивчення предмета, зрозуміти основне. Однак вивчити певну дисципліну лише за лекційними матеріалами неможливо, оскільки лектор подає інформацію не в повному обсязі. Практичне заняття. Його проводять в аудиторіях або навчальних лабораторіях, оснащених необхідними засобами навчання, обчислювальною технікою тощо. Практичне заняття - форма навчального заняття, на якому викладач організовує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни і формує вміння та навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентами відповідних завдань. Перелік тем практичних занять визначено в робочій навчальній програмі конкретної дисципліни. Практичні заняття проводять паралельно з начитуванням усіх основних курсів лекцій. Вони зорієнтовані передусім на поглиблення і розширення здобутих студентами на лекціях чи внаслідок роботи над навчальними посібниками знань, а також на оволодіння методикою роботи з науковим та навчальним матеріалом і типовими для цієї дисципліни практичними навичками. Семінарське заняття. Це один із основних видів практичних занять, на якому викладач організовує обговорення студентами питань за темами, попередньо визначеними робочою навчальною програмою. Семінарське (лат. seminarim - розсадник) заняття - особлива форма практичних занять, яка полягає в самостійному вивченні студентами окремих питань і тем лекційного курсу з наступним обговоренням та (або) оформленням матеріалу у вигляді повідомлення, реферату, доповіді тощо. Особливістю семінару є активна участь студентів у з'ясуванні проблем, запропонованих до розгляду. Семінарські заняття сприяють глибокому засвоєнню студентами теоретичних проблем, оволодінню науковим апаратом, формуванню у них навичок ораторського мистецтва, уміння аргументувати свої судження, вести наукову полеміку, захищати і обстоювати свою думку, зважаючи на думку іншої людини, вчать толерантності. 40.Дайте характеристику навчально-ілюстративного навчання. Порівняйте його з проблемним. Пояснювально-ілюстративне навчання Цей вид називають традиційним. Основними його методами є розповідь, пояснення в поєднанні з демонструванням наочності. Діяльність учнів зводиться до сприймання, запам'ятовування і відтворення навчальної інформації, яке є основним критерієм ефективності. Пояснювально-ілюстративне навчання економить час, зберігає сили вчителів та учнів, полегшує дітям розуміння складної навчальної інформації, забезпечує ефективне управління пізнавальною діяльністю школярів. Водночас воно має істотні недоліки: знання пропонують у готовому вигляді; учні "звільняються" від необхідності самостійно і продуктивно мислити; недостатні можливості індивідуалізації і диференціації навчального процесу та ін. Проблемне навчання Воно передбачає самостійне оволодіння знаннями у процесі вирішення пізнавальних проблем, розвиток самостійного мислення і пізнавальної активності учнів. Технологія проблемного навчання ґрунтується на чітких алгоритмах, що містять послідовність взаємопов'язаних етапів: створення проблемної ситуації, яка спричинює відчуття розумового Утруднення; аналіз проблемної ситуації, пошук нових елементів знань різними способами (висунення гіпотез); розв'язування проблеми і перевірка одержаних результатів, зіставлення їх з робочою гіпотезою; систематизація та узагальнення здобутих знань і вмінь. Проблемний вид навчання забезпечує самостійне здобуття знань, формування інтересу до пізнавальної діяльності, розвиток продуктивного мислення. Серед його недоліків - значні затрати часу, недостатня ефективність для формування практичних умінь і навичок, слабка ефективність при засвоєнні нового матеріалу, коли самостійний пошук недоступний для учнів. (ПОРІВНЮЙТЕ) 41. Основні особливості процесу виховання. У сучасних умовах виховний процес у школах України має такі особливості: 1. Спрямованість на формування вільної, всебічно розвиненої особистості учня, на його індивідуальний розвиток у рамках класно-урочної системи. 2. Посилення українського національного компоненту в позаурочній і позакласній роботі: розширене вивчення національної історії, географії України; створення національних українських музеїв, кабінетів, інтер'єрів у школах; розширення історико-краєзнавчої роботи; введення замість "Суспільствознавства" нового предмета "Людина і суспільство"; впровадження вивчення творів видатних синів українського народу М. С. Гру шевського, М. П. Драгоманова та ін.. 3. Лібералізація громадської думки школярів і студентів у межах законних дій: створення скаутських організацій, спілок українських студентів. Лібералізація у ставленні до тих учнів і студентів, які тяжіють до релігійних вірувань, заборона будь-якої пропаганди атеїзму. 4. Демократизація управління школами у формі шкільних рад із демократичним складом: 30% — від учителів і персоналу школи, 30% — від учнів із 13-річного віку, 30-40% — від батьків, представників громадськості. Широкі повноваження шкільних рад. Створення нових видів навчальних закладів. 5. Відмова від методів і форм ідейного-політичного виховання в позаурочній роботі: політінформацій, читання доповідей, лекцій на суспільно-політичні теми, проведення так званих "політбоїв", комсомольських і піонерських зборів тощо. 42. Людські цінності і виховання У сучасних умовах члени суспільства мають орієнтуватися на ті загальнолюдські цінності, які зумовлені потребами соціально-економічного розвитку. До них належать: прагнення набувати новий досвід; готовність до соціальних змін у рамках еволюційного розвитку суспільства; вияв почуттів толерантності; готовність утверджувати власне "Я" у стосунках з іншими людьми; орієнтація у своїй діяльності на сьогочасне і майбутнє, а не на минуле; усвідомлення необхідності готувати себе до життя в умовах ноосфери; повага до сучасних досягнень науки й техніки; турбота про збереження довкілля як визначальної передумови існування людини на Землі; прагнення до високого рівня вихованості, розуміння пріоритетності виховання в освітньому процесі; культ Матері і Батька, Родини; пріоритет духовного щодо матеріального; прагнення жити по совісті; оберігати честь людини, тієї спільноти, до якої належить особистість. Говорячи про необхідність спиратися на загальнолюдські морально-духовні цінності, не можна нехтувати національними цінностями, багатовіковими надбаннями національного виховання. Національне виховання — це створена впродовж тисячоліть певним етносом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, особливостей міжособистісних стосунків, ментальності, вірувань та ін. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання віддзеркалює особливості історичної ходи народу, визначає перспективи його подальшого розвитку. 43. Мета гуманістичного виховання. Гармонія самості (життя у собі) і соціумності (життя у суспільстві) характеризує особистість з позиції цілісності. Досягнення цієї гармонії є стратегічним напрямом гуманістичного виховання. Специфіка мети гуманістичного виховання полягає у створенні умов для саморозвитку і самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством. Така мета виховання реалізує гуманістичні позиції суспільства щодо особистості і свого майбутнього. Вона розкриває перед особистістю спектр різних життєвих виборів, можливостей самостійно будувати життя, поведінку, діяльність, вчинки згідно з власними уявленнями про щастя. Водночас створює можливість зрозуміти своє право і відповідальність за розкриття власних здібностей, творчого потенціалу, за власну долю; краще осмислити співвідношення між внутрішньою свободою вибору самореалізації і саморозвитку та цілеспрямованим впливом суспільства. 44. Принципи процесу виховання. Їх хар-ка. Принципи виховання - керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу. Процес виховання ґрунтується на таких принципах: 1. Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання - формування всебічно розвиненої особистості, підготовка її до свідомої та активної трудової діяльності. 2. Зв'язок виховання з життям. Виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на узгодження їх життєдіяльності з життям суспільства, посильну участь у ньому, готувати їх до трудової діяльності. 3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини - це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості є складним і суперечливим процесом, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості. 4. Виховання в праці. Цей принцип вибудовується на ідеї, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності. Спирається він і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. 5. Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується він на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту, форм, методів і прийомів виховання, а також єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи. 6. Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. 7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду. 8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. Саме у цьому принципі закорінений головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. 9. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Наприклад, важливою вимогою до організації виховного процесу і однією з умов підвищення його ефективності є індивідуальна корекція загальної системи виховання. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не зачіпають внутрішніх сторін особистості вихованця, а тому є малоефективними. 10. Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. 11. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Ці вимоги мають охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. 45. основні принципи виховання та їх характеристика Принципи виховання - вихідні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації та методів виховного впливу. Незважаючи на нелінійність процесу формування особистості вихованця як нестабільної системи, доцільною для наставника залишається узагальнена система вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу і відображають результати виховної роботи. Ці вимоги знаходять своє втілення у таких принципах виховання: 1. Цілеспрямованості виховання. Передбачається орієнтація виховної роботи на досягнення заздалегідь визначених цілей та мети. Це створює можливість використання у виховному процесі синергетичної методології, оскільки дає змогу для зіставлення результатів конкретних педагогічних дій із їхньою метою і у випадку суперечності між ними приступати до суттєвих корективів цього процесу. 2. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Цей принцип є визначальним для виховання автентичної спрямованості учня, розвитку його задатків згідно з внутрішньоінтенційним першопочатком. Він вимагає від педагога вміння визначати і враховувати у виховній роботі неповторність внутрішнього світу кожної дитини, унікальність її розвитку. Знання вікових особливостей розвитку учня допомагає встановити норми відомої в акмеології глобальної зрілості вихованця на перехідних вікових етапах його розвитку і використати їх як основний орієнтир у виховній роботі з цією дитиною чи підлітком. 3. Системності, систематичності та послідовності у вихованні. Передбачає підхід до учня як складно організованої, нестабільної макросистеми, історію розвитку якої визначають малі резонансні впливи у точках її нестабільності, які найчастіше мають випадковий характер. Однак хаотичність таких впливів відносна, оскільки їхня вибірковість зумовлюється процесом самоорганізації самого вихованця як системи, системотворчим чинником якої виступає мета цієї самоорганізації або сформований самим же вихованцем образ її результату. На постановку такої мети та на формування згаданого образу виховних може мати вплив за умови постійної уваги до вихованця, систематичного та послідовного здійснення тих резонансних впливів, які в точках біфуркації вихованця як системи здатні виконувати роль вирішальних флуктуацій. 4. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Доцільність педагогічного керівництва зумовлюється недостатнім життєвим досвідом підростаючої людини. А вихід на рівень індивідуальної творчості в будь-яких видах діяльності та в життєорганізації потребує поєднання зусиль наставника з ініціативою та активністю самого учня. Педагог покликаний керувати діяльністю дітей та підлітків, але не підміняти їх як суб'єктів цієї діяльності. Тому доцільним є залучення учнівських колективів до планування колективних творчих справ, їхньої організації та проведення, оцінювання результатів. 5. Зв'язку виховання з життям. Його суть полягає в орієнтуванні учнів на практичне використання здобутих знань, сформованих умінь і навичок. У виховній роботі передбачається залучення вихованців до суспільно-корисних справ свого регіону, до посильної участі в громадській роботі, до ознайомлення з краєзнавчими матеріалами тощо, що все в сукупності покликане формувати готовність до самостійного життя, праці та здатність до життєтворчості в конкретних умовах конкретного регіону. 6. Поєднання поваги до особистості дитини з розумною вимогливістю до неї. Певним чином зміст цього розкриває відома "формула" А.С.Макаренка: "Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї". Психологи радять педагогу бути у ставленні до учня конгруентним, тобто не виходити з "формули": "Ти мені подобатимешся, якщо...", а з "формули": "Ти мені подобаєшся". На цю великодушну рису не лише вчителя, а й будь-якої людини у свій час звертав увагу французький філософ Альбер Камю, заявляючи, що "...любити людину такою, якою вона є, - це царство небесне". Однак повага та любов до вихованця повинні поєднуватися з розумною вимогливістю. Означення "розумною" в цьому контексті означає те, що виховникові перед вихованцем ніколи не слід ставити тих завдань, які останній не в змозі виконати. Розумна вимогливість виключає поблажливість, потурання примхам учнів, використання силових методів. 7. Оптимізму у вихованні, опори на позитивне у вихованцеві. Педагогу слід виходити з оптимістичних виховних гіпотез. А побудова їх неможлива без опори на позитивне у підростаючій людині, яке є у кожного більшою чи меншою мірою. Певним орієнтиром слугують тут слова відомого російського поета Костянтина Бальмонта: "У кожній людині приховано багато людей, і багато із цих людей, які творять одну людину, слід безжалісно кинути у вогонь. Потрібно бути нещадним до себе. Тільки тоді можна досягнути чого- небудь". Тобто йдеться про те, що наставник, як радив К.Д.Ушинський, повинен готувати підростаючу людину не тільки до боротьби з життям, а й "щирої" боротьби із "самим собою". На думку ж іншого вітчизняного педагога М.І.Пирогова, така підготовка і є головною метою виховання. Дитина ж, у якій "приховалося" надто багато людей, яких потрібно "безжалісно кинути у вогонь", повинна викликати у педагога лише батьківське співчуття і бажання допомогти. Вимагати від неї достатньо сил для негайного подвигу в ім'я перемоги над собою самою не великодушно. Потрібно насамперед допомагати їй зміцнити свої сили. 8. Єдності педагогічних вимог школи, сім "і та громадськості. Скоординовані зусилля цих трьох джерел виховного впливу на учня допомагають оптимізувати виховну роботу, надати їй комплексного характеру. Однак у такому поєднанні школа залишається провідною ланкою процесу виховання, тому серед її обов'язків є координація виховних впливів, цілеспрямування їх, озброєння батьків та представників громадськості основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання. Розумні єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів сприяють ефективності виховного впливу. 9. Єдності свідомості та поведінки. Виховання єдності свідомості й поведінки - складний і суперечливий процес. Адже між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, яка в основному нейтралізується з допомогою вироблення доцільних звичок і традицій поведінки. 10. Виховання особистості в колективі. Індивід формується як особистість завдяки поєднанню спілкування і відокремлення. Найкращі ж умови для цього створюються у колективі. З одного боку, цей принцип зумовлений об'єктивними закономірностями розвитку дитини, а з іншого - відповідає природі суспільства. Колектив збагачує кожного свого члена досвідом спілкування і взаємостосунків. А головне - слугує своєрідним дзеркалом, яке дає змогу вихованцю співвідносити себе уявного із собою реальним, формувати само оцінювальні судження. Окрім цього, участь вихованця в учнівському самоврядуванні сприяє розвитку в нього самостійності, самодіяльності та ініціативи. 11. Комплексного підходу у вихованні. Цей принцип ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ та процесів. Його реалізація передбачає дотримання єдності мети, завдань, змісту виховання, форм, методів і прийомів; єдності різних джерел виховних впливів, виховання та самовиховання. У своїй праці "Про виховання" В.О.Сухомлинський, наголошуючи на необхідності дотримання цього принципу, писав, що не можна із системи виховання вилучати жоден аспект, оскільки, упустивши щось одне, важко буде вирішити інші виховні завдання. 12. Народності. Передбачає вияв загальнолюдського через виховання національного, яке пов'язується з вихованням любові до рідного слова, звичаїв і традицій рідного народу, прищепленням шанобливого ставлення до культури і спадщини не лише українців, а й усіх народів, що населяють Україну. На основі цього повинна формуватися у вихованців самосвідомість. 13. Природовідповідності. Налаштовує на врахування у процесі виховання багатогранної і цілісної природи дитини з її анатомо-фізіологічними, психологічними, віковими, генетичними, національними, регіональними особливостями. Сприйняття її як нестабільну унікальну систему, яка повноцінно здатна розвиватися не за рахунок нав'язаних їй зовні впливів, а за рахунок стимуляції її внутрішніх тенденцій. 14. Культуровідповідності. Націлює виховання на зв'язок із культурними надбаннями людства і свого народу, на відчуття неповторності барви його аури, яка "висвітлювалася" упродовж століть. Цьому сприяє знайомство з культурними традиціями, народними ремеслами і промислами, народною творчістю. 15. Гуманізації. Передбачає створення умов для розвитку глибинно закладених у дитині потенціалів, допомогу їй у переборенні внутрішньо-собистісних конфліктів в атмосфері гуманних взаємин між вихователем і вихованцем. Орієнтує на налагодження стосунків на основі вивчення і розуміння запитів учня, його інтересів та внутрішньоінтенційної спрямованості. 16. Демократизації. Слугує засобом авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на доцільну самореалізацію на основі розвитку власних задатків та здібностей. Забезпечує духовну співпрацю виховників та вихованців. 17. Етнізації. Спрямовується на формування самосвідомості громадянина шляхом наповнення виховання національним змістом, на надання можливості всім дітям навчатися в рідній школі, відчувати етнічну причетність до свого народу. 18. Автентичності. Передбачає спрямованість виховання на розвиток особистості учня згідно з діагностикою його внутрішньоінтенційної спрямованості та на створення умов для її розвитку в межах референтних груп різного рівня. 19. Акмеологічної спрямованості. Орієнтує виховний процес на сприяння вихованцеві у досягненні ним глобальної зрілості на перехідних вікових етапах його розвитку з метою підготовки до тривалого у майбутньому акме-періоду життя. Усі ці принципи потребують свого органічного поєднання відповідно до конкретних можливостей та умов їхнього застосування. |