Педагогіка як наука педагогіка1 наука про виховання людини на всіх етапах її становлення
 Скачать 0.7 Mb.
|
|
1. педагогіка як наука педагогіка—1)наука про виховання людини на всіх етапах її становлення 2) наука, яка вивчає сутність, тенденції, та перспективи розвитку педагогічного процесу як фактора і засоба розвитку осоистості (далі див пункти 3,2,4) 2. галузі пед науки У педагогічній науці виділяють ряд галузей, які в цілому становлять її структуру. Вони базуються на закономірностях і принципах загальної педагогіки і є своєрідними її розгалуженнями. Система педагогічних наук — зв'язки та відношення, що склалися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань. Загальна педагогіка — базова наукова дисципліна, яка вивчає основні закономірності процесу спрямованого особистісного розвитку, розробляє загальні основи педагогічного процесу в навчальних закладах усіх типів. Вона складається з чотирьох розділів: загальні засади педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія управління навчальним закладом. Щодо поділу педагогічних наук за галузями, то їх нараховується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категоріальний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є "дочірніми" науками. Такими є: Вікова педагогіка — дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих, що вивчає вікові аспекти навчання і виховання, які визначають специфіку навчально-виховної роботи з певними віковими групами. Вікова педагогіка охоплює всю систему загальної середньої освіти: різні типи загальноосвітніх шкіл, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, вечірні (змінні, заочні) школи. Корекційна педагогіка — спеціальна наука, що досліджує навчання і виховання дітей з певними вадами. Історія педагогіки і освіти — наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і освітньої практики видатними вітчизняними і зарубіжними педагогами в різні історичні епохи. Галузева педагогіка (вищої школи, військова, медична, інженерна, спортивна, виробнича тощо) — вивчає галузеві аспекти освіти, які визначають специфіку навчально-виховного процесу в тих чи інших умовах, розкриває його закономірності. Порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах (порівняно з вітчизняною). Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів. Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки. Соціальна педагогіка — наука, яка вивчає вплив на педагогічний процес конкретних соціальних інститутів: сім'ї, школи, підліткового чи молодіжного об'єднання, закладів культури, спорту тощо; розглядає особистість як фокус системи соціально- педагогічного впливу, як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин. 3 . Обєкт, прдмет, ф-ії об'єктом є ті явища і процеси об'єктивної дійсності, які впливають на розвиток особистості Предметом є освіта як цілісний педагогічний процес, організований спеціальними соціальними інститутами Фуункції: 1)теоретична- дослідження процесів і явищ педагогічної діяльності 2) технологічна—розробка на основі отриманої інформації методів технологій навчання і виховання Теоретична функція педагогіки здійснюється на трьох рівнях: описовому - вивчення передового і новаторського педагогічного досвіду; діагностичному - виявлення стану педагогічних явищ (наприклад, успішності, вихованості учнів), встановлення умов і причин, які їх обумовлюють; прогностичному - експериментальні дослідження педагогічної дійсності і побудова на їхній основі моделей перетворення цієї дійсності. На прогностичному рівні теоретичної функції педагогіки розкривається суть педагогічних явищ, визначаються їх глибинні причини, науково обґрунтовуються гіпотези. На цьому рівні створюються теорії навчання і виховання, моделі педагогічних систем, що випереджають освітню практику. Технологічна функція педагогіки як науки також реалізується на трьох рівнях: проективному, що пов'язаний з розробкою відповідних методичних матеріалів (навчальних планів, програм, підручників, навчальних посібників, педагогічних рекомендацій) на базі теоретичної концепції, у якій визначається план педагогічної діяльності; перетворювальному, що спрямований на впровадження досягнень педагогічної науки в навчально-виховну практику з метою її удосконалення; оцінному і коректувальному, що передбачає оцінку впливу результатів наукових досліджень на педагогічну практику і наступну корекцію взаємодії наукової теорії та практики навчання і виховання. Теоретична і технологічна функція педагогіки реалізуються в органічній єдності. 4 Основні категорії педагогіки: Виховання - цілеспрямований та організований процес формування особистості. У педагогіці поняття "виховання" використовують у широкому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогічномузначеннях. Виховання в широкому соціальному значенні означає формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Стверджуючи "виховує життя", мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова. Особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприйнятливість до них. Виховання в широкому педагогічному значенні охоплює формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка ґрунтується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Виховання у вузькому педагогічному значенні є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога, спрямованою на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки). Виховання в гранично вузькому педагогічному значенні реалізується як спеціально організований процес щодо формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком через взаємодію вихователя і вихованця. На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в широкому його значенні стає освіта. Освіта - процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей. Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти. Навчання - цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої відбувається засвоєння знань, формування вмінь і навичок. Розвиток - процес якісних змін в особистості, зумовлений удосконаленням духовних, психічних, фізичних та соціальних можливостей людини з метою самореалізації на основі внутрішньо закладених здібностей та задатків. Розвиток не тотожний навчанню чи вихованню, хоч разом із ними виступає у складі єдиного процесу. Педагогічний процес - взаємодія вихователів і вихованців з метою виконання поставлених виховних завдань. Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. 5. Основні методи науково – педагогічних досліджень. Чим обумовлюється виключна складність проведення науково-педагогічних досліджень? Науково-педагогічне дослідження — процес і результат наукової діяльності, спрямованої на отримання нових знань про закономірності навчання, виховання і освіти, їх структуру і механізми, принципи, зміст і технології. Педагогічні дослідження за змістом поділяються на теоретичні та дослідно-експериментальні; за спрямованістю — на фундаментальні, прикладні та розробки. -Фундаментальні дослідження передбачають як результат концепції, які підводять підсумок теоретичних і практичних досягнень педагогіки або пропонують моделі розвитку педагогічних систем на прогностичній основі. Такими, наприклад, є дослідження методів навчання Ю.К.Бабанським і А.М.Алексюком. – Прикладні дослідження спрямовані на поглиблене вивчення окремих сторін педагогічного процесу, розкриття закономірностей різнобічної педагогічної практики. Прикладами таких досліджень є: шляхи вдосконалення самостійної роботи студентів, контроль за навчально-пізнавальною діяльністю студентів, виховна робота куратора академічної групи студентів вищого закладу освіти. – Розробки обґрунтовують конкретні науково-практичні рекомендації, що враховують уже відомі теоретичні положення. Наприклад, навчально-методичні посібники: “Організація педагогічної та науково-асистентської практики магістрантів Київського національного лінгвістичного університету”. Науково-педагогічні дослідження повинні спиратися на такі принципи: – об’єктивності і обумовленості педагогічних явищ (вони існують і розвиваються завдяки внутрішнім об’єктивним законам, суперечностям, причинно-наслідковим зв’язкам); – цілісного підходу у вивченні педагогічних явищ і процесів; – вивчення явища в його розвитку; – вивчення конкретного явища в його зв’язках і взаємодії з іншими явищами; – застосування комплексу взаємодоповнюючих методів для вирішення будь-якої наукової проблеми; – адекватності методів дослідження суті предмета, який вивчається; – розгляду процесу розвитку як саморуху і саморозвитку, обумовленого притаманними йому внутрішніми суперечностями, що виступають як рушійна сила і джерело розвитку; – моральності, відмови від проведення експерименту, якщо він суперечить моральним нормам, здатний зашкодити особистості, навчально-виховному процесу. У процесі науково-педагогічних досліджень використовують різноманітні методи. Методи педагогічного дослідження — це способи отримання наукової інформації з метою встановлення закономірних зв’язків, відносин, залежностей і побудови наукових теорій виховання, навчання, освіти. Теоретичні методи дають змогу уточнити; розширити і систематизувати наукові факти, пояснити, передбачити явища, підвищити надійність отриманих результатів, перейти від конкретного до абстрактного знання, встановити взаємозв’язок між різними поняттями і гіпотезами, виокремити серед них найбільш суттєві і другорядні Аналіз – мислєннєве розкладання досліджуваного цілого на складові, виокремлення ознак і якостей явища. Синтез - мисленнєві поєднання ознак, якостей явища у смислове (абстрактне) ціле. Порівняння - встановлення подібності і відмінності між явищами, що розглядаються. Індукція і дедукція - логічні методи узагальнення даних, отриманих емпіричним шляхом. Індуктивний метод передбачає рух думки від конкретних суджень до загального висновку, дедуктивний – від загального судження до конкретного висновку. Абстрагування - мислєннєве відокремлення, відторгнення якої-небудь ознаки або якості предмета від інших його ознак, якостей, зв’язків. Конкретизація - мисленнєва реконструкція, відтворення предмета на основі виокремлених раніше абстракцій (за логічною природою протилежна абстрагуванню). Узагальнення – виокремлення в процесах і явищах загальних рис, тобто узагальнення досліджуваного; узагальнення тим переконливіше, чим більша кількість суттєвих ознак явищ підлягає порівнянню, зіставленню. Моделювання - дослідження процесів і явищ за допомогою їх реальних або ідеальних моделей. Теоретичні методи педагогічних досліджень, що розглядають предмет на рівні його сутності, глибоко пов’язані з емпіричними, які вивчають той самий предмет на рівні явища. Дамо характеристики окремих емпіричних методів педагогічних досліджень. Види спостережень за часовою організацією неперервне дискретне (в певні проміжки часу) за обсягом широке (суцільне) фіксує усі особливості поведінки особи або групи в цілому вузькоспеціальне (вибіркове) спрямоване на вияв окремих сторін явища або окремих об’єктів за способом отримання даних безпосереднє (пряме) – спостерігач реєструє безпосередньо побачені факти непряме (опосередковане) – спостерігається не сам предмет або процес, а його результат за способом зв’язку спостерігача і досліджуваного включене передбачає, що спостерігач сам є членом групи, поведінку якої вивчає невключене передбачає сприйняття явища збоку самоспостереження за умовами проведення польове(у природнихумовах) лабораторне (із застосуванням спеціального обладнання) за плановістю неформалізоване (вільне) не має наперед встановленої програми і процедури проведення формалізоване ведеться за продуманою програмою і строго її дотримується незалежно від того, що відбувається під час спостереження за частотою застосування постійне повторне одноразове багаторазове за роллю спостерігача у спостереженні пряме - спостерігач сам проводить спостереження непряме - через опис подій, явищ іншими людьми, які безпосередньо їх спостерігали Анкетування — метод масового збору матеріалу за допомогою спеціально розроблених іпитувальних листків (анкет). Тестування — цілеспрямоване, однакове для усіх досліджуваних обстеження, що проводиться в умовах, які строго контролюються, що дозволяє об’єктивно вимірювати характеристики педагогічного процесу, що вивчаються. Вивчення продуктів діяльності, в тому числі документів — один із методів педагогічного дослідження, за якого використовують систему прийомів, спрямованих на збір, систематизацію та аналіз продуктів діяльності людини. Шкалування — метод педагогічного дослідження, який дозволяє перетворити якісні фактори у кількісні ряди. Різновидом шкалування є метод парного зіставлення. Шкалування, за яким оцінюються якості особистості за допомогою компетентних експертів (суддів), називається рейтингом. До методів наукового педагогічного дослідження належить також метод узагальнення незалежних характеристик, який передбачає вияв і аналіз думок, отриманих від різних людей. Цей метод підвищує об’єктивність висновків. Наприклад, вивчаючи особистість, дослідник дізнається про неї від педагогів, батьків, ровесників тощо. Метод педагогічного консиліуму передбачає колективне обговорення і оцінювання результатів вивчення виховання, вияв причин можливих відхилень у формуванні тих чи інших рис особистості, колективне напрацювання способів подолання виявлених недоліків. Педагогічний експеримент — навмисне внесення змін у педагогічний процес, глибокий якісний аналіз і кількісний вимір результатів зміни процесу. Складність науково-педагогічного дослідження – полягає у складності його реалізації та певної непередбачуваності результатів, постійних змін реалій життя. 6. Охарактеризуйте концепції, які складають філософські основи методології педагогіки. Методологічною основою педагогіки є філософія. Сьогодні одночасно співіснують різні філософські напрями, які виступають у ролі методології педагогіки: екзистенціалізм, неотомізм, неопозитивізм, прагматизм, неопрагматизм, біхевіоризм, діалектичний матеріалізм та інші Екзистенціалізм (від лат. existencia — існування). Основне поняття екзистенціалізму - існування - індивідуальне буття людини, заглибленої в своє ''я''. Зовнішній світ є таким, яким його сприймає внутрішнє ''я'' кожного. Об'єктивні знання і об'єктивні істини відсутні. Екзистенціалізм визнає особистість найвищою цінністю світу. Головні положення: кожна особистість неповторна, унікальна, особлива. Кожна людина є носієм своєї моральності; суспільство намагається уніфікувати особистість і цим наносить величезну шкоду її моральній самостійності. Теорія виховання не знає об'єктивних закономірностей, їх немає; у кожної людини своє суб'єктивне бачення світу, і вона сама творить свій світ таким, яким хоче його бачити. Центром виховного впливу представники сучасної екзистенціалістичної педагогіки Дж.Кнеллер, Г.Гоулд, Е.Брейзах (США), У.Баррей (Великобританія), М.Марсель (Франція), О.Ф. Больнов (ФРН), Т.Моріта (Японія) та ін. вважають підсвідомість: настрої, почуття, імпульси, інтуіцію людини. Свідомість, інтелект, логіка, на їх погляд, мають другорядне значення. Потрібно підводити особистість до самовираження, природної індивідуальності, почуття свободи. Учитель повинен надати право кожному йти своїм шляхом, менше давати настанов, більше виявляти дружню участь тощо. Заперечуючи об'єктивні знання, екзистенціалісти виступають проти програм і підручників у школах. Оскільки смисл речей і явищ визначає сам учень, учитель повинен надати йому повну свободу для їхнього засвоєння. При цьому головну роль відіграє не розум, а почуття, мрія, віра. Екзистенціалізм є філософською основою індивідуалізації навчання. Неотомізм — релігійне філософське вчення, що отримало свою назву від імені католицького богослова Хоми (Томи) Аквінського (1225-1274). Визначні представники сучасного неотомізму — Ж.Марітен (Франція), У.Каннінгам, У.Макгакен (США), М.Казотті, М.Стефаніні (Італія) та ін. Основні положення педагогіки неотомізму визначаються «подвійною природою» людини: людина є єдністю матерії і духу, тому вона одночасно й індивід, і особистість; як індивід, людина — матеріальна, тілесна істота, яка підкоряється всім законам природи і суспільства; як особистість, вона володіє безсмертною душею, піднімається над усім земним і підкоряється лише Богу; наука безсила визначити цілі виховання, це може зробити лише релігія, яка знає справжню відповідь про суть людини, її життя; головне - душа, тому виховання повинно будуватися на пріоритеті духовного начала. Неотомізм визнає гріховну слабкість людини і висуває завдання допомогти їй та стати морально кращою. Головним предметом уваги є розвиток сумління людини, що застерігає її від зла, вказує на моральний бік здійсненого вчинку, трактує останній як гріх. Неотомісти виступають за виховання загальнолюдських доброчинностей: доброти, гуманізму, чесності, любові до ближнього, здатності до самопожертви та ін., а також покори, терпіння, непротивлення Богу, який випробовує всіх по-різному: одних — багатством, інших — бідністю, і проти цього неможливо боротися. Неотомісти доводять стрижневу роль релігії у вихованні молоді. Вони різко критикують падіння моральних устоїв, вказують на ріст злочинності, жорстокості, наркоманії, що призводять до деструкції суспільства. Система навчання і виховання, на їхню думку, повинна бути позбавлена зайвої раціональності і спрямована на розвиток ''досвідомого'' намагання наблизитися до Бога. Неотомістська стратегія сьогодні домінує у вихованні в Австрії, Голландії, Бельгії, Швеції, Іспанії та інших країнах. Неопозитивізм — філософсько-педагогічний напрям, який намагається осмислити комплекс явищ, породжених науково-технічною революцією. Сучасний педагогічний неопозитивізм називають «новим гуманізмом». Найвидатнішими його представниками є П.Херс, Дж.Вільсон, Р.С. Пітере, Л.Кольберг та ін. Основні положення педагогіки неопозитивізму: виховання повинно бути очищене від світоглядних ідей, бо соціальне життя в умовах науково-технічного прогресу потребує «раціонального мислення», а не ідеології. Повна гуманізація системи виховання, бо саме вона є головним засобом ствердження справедливості як вищого принципу відносин між людьми у всіх сферах суспільного життя. Необхідно припинити маніпуляцію поведінкою особистості, створити умови для її вільного самовираження. Це допоможе людині здійснити осмислений вибір у конкретній ситуації і тим самим попередити небезпеку формування уніфікованих форм поведінки. Основну увагу необхідно приділити розвиткові інтелекту, формуванню людини, що мислить раціонально. Вплив раціональності ідей педагогіки неопозитивізму відчутний у перебудові виховних систем багатьох країн, у тому числі й нашої. Прагматизм ( від гр. «прагма» — справа, діло) — філософський напрям, який виник на рубежі ХІХ-ХХ ст. Швидкі темпи розвитку науки, техніки, промисловості підірвали основи абсолютного ідеалізму, який вже не міг протистояти матеріалізму. Засновники прагматичної філософії Ч.Пірс (1839—1914) і У.Джеме (1842—1910) заявили про створення нової філософії, що стоїть поза ідеалізмом і матеріалізмом. Ідеї ранніх прагматистів розвинув американський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859—1952). Він звів їх у систему, яку назвав інструменталізмом. Основні положення цієї системи: школа не повинна бути відірваною від життя, навчання — від виховання; навчання і виховання повинні здійснюватися не в теоретико-абстрактних формах, а шляхом виконання конкретних практичних справ; у навчально-виховному процесі необхідно спиратися на активність учнів, всебічно її розвивати й стимулювати. В основі навчально-виховного процесу повинні лежати інтереси як мотиви учіння дитини та інше. Головні поняття в прагматизмі ''досвід'', ''справа''. Пізнання дійсності вони ототожнюють з індивідуальним досвідом людини, ігнорують об'єктивне наукове знання. Кожне знання, стверджують вони, є справжнім, якщо воно здобуте в процесі практичної діяльності людини і є корисним для неї.Опираючись на базове поняття прагматизму ''досвід'', Дж. Дьюї оголосив індивідуальний досвід дитини основою навчального процесу. У 60-ті роки прикладна спрямованість навчально-виховного процесу відповідно до ідей Дж. Дьюї призвела до зниження якості навчання і виховання. В умовах науково-технічної революції виникла потреба в людях з більш твердими й упорядкованими знаннями та принципами поведінки. Це зумовило перегляд і модернізацію класичного прагматизму, який з'явився у 70-х роках під прапором неопрагматизму. Методологічні установки Дж. Дьюї були доповнені новими принципами, узгоджені з новими тенденціями розуміння виховання як процесу соціалізації особистості. Головна суть неопрагматичної концепції виховання — самоствердження особистості. її прихильники (А.Маслоу, А.Комбс, Е.Келлі, К.Роджерс і ін.) підсилюють особистісну спрямованість виховання. ''Джерела росту і гуманності особистості, - пише А.Маслоу, - знаходяться тільки у самій особистості, вони аж ніяк не створені суспільством. Останнє може лише допомогти або перешкодити росту гуманності людини подібно до того як садівник може допомогти або перешкодити росту куща троянд, але він не може спрогнозува-ти, щоб замість куща троянд виріс дуб''. Люди, що оточують особистість, з їхніми думками, суспільними нормами і принципами не можуть бути засадовими для вибору, бо їхня функція полягає в контролі, критиці поведінки людини. Вони можуть лише заважати її самовираженню, росту. Освіта, на їхню думку, зводиться до процесу ''самовиявлення'' інстинктів і нахилів, закладених у дитині самою природою. Незважаючи на критику багатьох положень, неопрагматизм залишається провідним напрямом американської педагогіки й усе більше поширюється в інших країнах заходу. Біхевіоризм (від англ. behavior — поведінка) — психолого-педагогічна концепція технократичного виховання, яке базується на новітніх досягненнях науки про людину, використанні сучасних методів дослідження її інтересів, потреб, здібностей, факторів, що детермінують поведінку. Біля джерел класичного біхевіоризму перебував відомий американський філософ і психолог Дж.Уотсон. Він збагатив науку положенням про залежність поведінки (реакції) від подразника (стимула), подав цей зв'язок у вигляді формули S —> R. Необіхевіористи Б.Ф. Скіннер, К.Халл, Е. Толмен, С. Прессі та ін. доповнили це положення, в результаті чого формула набула вигляду «стимул - реакція - підкріплення». Головна ідея необіхевіоризму стосовно виховання полягає в тому, що людська поведінка є керованим процесом. Вона зумовлена застосованими стимулами і потребує позитивного підкріплення. Для того, щоб викликати певну поведінку, потрібно дібрати дієві стимули і правильно їх застосувати. При цьому не мають значення бажання, мотиви, характер, здібності людини; значення мають лише дії — відповідні реакції на застосовані стимули. Швидкість досягнення потрібної поведінки регулюється факторами позитивного чи негативного підкріплення, забезпечується повторенням дій. Критерій моральності пов'язаний із системою підкріплення, із схваленням чи несхваленням вчинків людини. Моральні якості (хоробрість чи боягузтво, злочинність чи доброчинність) також повністю визначаються обставинами, стимулами підкріплення. Відповідно і моральне удосконалення, на їхню думку, полягає в умінні найкращим чином пристосуватися до навколишнього середовища. У сучасному суспільстві, вважають прихильники необіхевіоризму, процес виховання повинен спрямовуватися на те, щоб у стінах навчальних закладів створювалася атмосфера напруженої розумової діяльності, яка б могла управлятися за допомогою раціональних алгоритмів з широким використанням електронно-обчислювальної техніки. Необхідно всіляко стимулювати індивідуальну діяльність, суперництво у боротьбі за високі результати, виховувати якості ''індустріальної'' людини - діловитість, організованість, дисциплінованість, заповзятість.Діалектичний матеріалізм - філософське учіння про най- загальніші закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення. Він зародився у 40-х роках XIX століття, широкого поширення набув у XX столітті, особливо в країнах соціалізму. Найвідомішими його представниками були К.Маркс і Ф.Енгельс, які поширили матеріалізм на розуміння історії суспільства, обгрунтували роль суспільної практики у пізнанні, органічно поєднали матеріалізм і діалектику. Основні положення діалектичного матеріалізму: матерія первинна, а свідомість вторинна; свідомість виникає внаслідок розвитку матерії (мозку людини) і є його продуктом (принцип матеріалістичного монізму (гр. monos - один); явища об'єктивного світу і свідомості причинно обумовлені, оскільки взаємопов'язані і взаємозалежні (принцип детермінізму); всі предмети і явища знаходяться у стані руху, розвиваються і змінюються (принцип розвитку). Важливе місце у філософії діалектичного матеріалізму посідають закони діалектики: перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежностей, заперечення заперечень. Діалектико-матеріалістична педагогіка виходить з того, що особистість є об'єктом і суб'єктом суспільних відносин. її розвиток детермінований зовнішніми обставинами і природною організацією людини. Провідну роль у розвитку особистості відіграє виховання. Виховання є складним соціальним процесом, що має історичний і класовий характер. Особистість і діяльність людини знаходяться у єдності: особистість проявляється і формується в діяльності. станнім часом теоретики педагогіки все частіше звертаються до гуманістичних теорій. Гуманізм є філософським підґрунтям нової (неокласичної) методології педагогіки. Гуманізм — (лат. humanus — людський, людяний) — система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. В історичному аспекті гуманізм — прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Видатними представниками гуманізму були Леонардо да Вінчі, Т. Кампанелла, Дж. Бруно, Ф. Петрарка, Т. Мор, Ф. Рабле, Я.А. Коменський, М. Коперник. В Україні гуманістичними ідеями були пройняті суспільно-політичні погляди І. Вишенського, Г. Сковороди, Т. Шевченка. Гуманістичні цінності є фундаментальними. На засадах гуманізму будується демократична, гуманна педагогіка, педагогіка рівноправства, співпраці, співробітництва, партнерства, суб´єктно-суб´єктна педагогіка. |