Переднє слово
 Скачать 8.25 Mb.
|
|
§ 1. Поняття звукової культури мовлення Звукова культура мовлення - складова загальної мовленнєвої культури людини. Становлення звукової культури мовлення відбувається в період раннього і дошкільного віку. Поняття «звукова культура мовлення» здебільшого використовується у професійному обігу дошкільної лінгводидактики. У навчальних посібниках для вищих навчальних закладів (О. Лещенко, О. Максаков, О. Соловйова, Є. Сухенко, М. Фомічова та ін.) звукова культура мовлення визначається як фонетично правилїьна і чиста вимова звуків рідної мови; орфоепічно правильна вимова слів і фраз за допомогою наголосу, інтонації, паузи і відповідного темпу, що відповідають нормам літературної вимови; чітка дикція, розвинений фонематичний слух, правильне мовленнєве дихання, вміння контролювати силу голосу; інтонаційна виразність мовлення. Отже, поняття «звукова культура мовлення» - вельми складне і багатоаспектне. Воно охоплює фонетичну правильність мовлення (сприймання і розрізнення фонем на слух, артикуляцію звуків; звуковимову) і загальні мовленнєві навички (дикцію, темп і ритм мовлення, тембр, силу голосу, наголос, дихання, орфоепічну правильність мовлення). Теоретичними засадами виховання звукової культури мовлення є вивчення мовознавства, зокрема «Фонетики» як наукової галузі лінгвістики про звуки мовлення і фонеми. Фонетика - розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови. Об'єктом фонетики є вчення про звуки, їх артикуляційну, акустичну і функціональну характеристики: звукова будова складів і слів; наголос, інтонація. Фонетика вивчає мовні одиниці, що є матеріальною основою мовлення. Самі по собі звуки не мають значення, але набувають його, якщо стають одиницями граматики і лексики, тобто фонетичні одиниці слугують засобом розрізнення лексичних та граматичних одиниць. Фонетика має практичне значення, зокрема, знання теоретичних засад фонетики потрібні для розроблення адекватної методики виховання звукової культури мовлення у дітей, оволодіння звуковимовою, законами сполучуваності і чергування звукових одиниць. Знання законів і правил фонетики допоможе вихователю правильно і водночас ефективно будувати роботу в дошкільному закладі з метою засвоєння дітьми звукової культури мовлення. Матеріальними знаками, що виражають основну комунікативну функцію мови, є звуки мовлення, які розглядаються в артикуляційно-акустичному та функціональному аспектах. Артикуляційно-акустичний аспект звуків мови є предметом вивчення у фонетиці, а функціональний - у фонології. Одиницею фонетики є звук, а одиницею фонології -фонема. Фонеми реалізуються у звуках мовлення. Звуки не є фонемами, оскільки фонема не може утримувати жодної фонологічна неістотної ознаки, що для звука мови є фактично неминучим. Конкретні звуки, які чуємо у мовленні - це лише «матеріальні символи фонеми» (М. Трубецькой). Звуки мовлення - це вимовно-слухові елементи, що відокремлюються у слові в процесі його послідовного членування як мінімальні одиниці (далі неподільні) і займають мінімальний відрізок часу. На основі аналізу мовленнєвого потоку можна переконатися, що людина вимовляє величезну кількість звуків, однак реально усвідомлюються лише ті одиниці, які слугують для побудови й розрізнення слів. За словами Л. Щерби, у живому мовленні вимовляється значно більша, ніж думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто слугувати меті людського спілкування. Ці звукові типи й мають на увазі, коли йдеться про окремі звуки мовлення. Назвемо їх «фонемами». Фонема виконує смисло-розрізнювальну функцію. Це мінімальна неподільна звукова одиниця мови, яка слугує для поєднання і розрізнення складових одиниць мови (морфем, слів); вносить диференціацію у значення слів і вирізняє слова подібні за звучанням. Отже, фонема - це найменша мовна одиниця, що потенційно пов'язана зі значенням. Фонема значною мірою абстрагована від конкретних звукових реалізацій, тобто вона не може слугувати безпосереднім засобом спілкування, проте сутність її полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні. Кожна фонема - абстрактне поняття фонетики, що існує у свідомості носіїв мови. Водночас фонетичний і фонологічний аспекти мовлення тісно пов'язані: фонологічний спирається на фонетичний, користується його поняттями. Фонетична характеристика - це один із засобів виявлення функціональних характеристик звукових одиниць. Основним джерелом звуків мовлення є хвильові механічні коливання голосових зв'язок, що перетворюються носовим і ротовим резонаторами у надглоткових порожнинах. За акустичними ознаками звуки поділяють на тони й шуми. Тони виникають під час періодичних коливань голосових зв'язок, а шуми - внаслідок неперіодичних коливань. Голосні - це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні - звуки, в основі яких лежить шум. З акустичного погляду звуки різняться за висотою, інтенсивністю і тривалістю. Висота звука визначається частотою коливання голосових зв'язок за одиницю часу. Чим менша кількість коливань, тим звук нижчий; чим більша кількість коливань, тим звук вищий. Інтенсивність звука залежить від амплітуди коливань голосових зв'язок: чим більша амплітуда, тим інтенсивніший, тобто голосніший, звук. Довгота звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється тисячними частками секунди. Артикуляція звуків - це сукупність рухів і правильне положення мовних органів, необхідних для утворення звука мови. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, в якій розрізняють периферичну і центральну частини мовленнєвого апарату. До органів артикуляції належать органи дихання, гортань і три надгортанні порожнини. Мовні органи і центральна нервова система при звукоутворенні діють взаємозалежно. Під час дихання струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань. Тут він натрапляє на перепону - тісно зімкнені голосові зв'язки, що являють собою два м'язи. Якщо з легенів іде повітряний струмінь, а голосові зв'язки звужені й напружені, то зв'язки коливаються. Внаслідок їх коливання утворюється музикальний звук - тон. Тон потрібний для вимови голосних і дзвінких приголосних. Якщо голосові зв'язки розімкнені, повітряний струмінь вільно проходить через гортань і не зачіпає їх. У такому положенні вимовляються глухі приголосні, оскільки повітряний струмінь не потрапляє в ротову порожнину. Носова порожнина відокремлюється від ротової твердим піднебінням. Носова і ротова порожнина - резонатори. Носовий резонатор посилює звуки певної частоти, вони резонують у певній порожнині. Тон, який виробляють голосові зв'язки, складається з коливань різної частоти. Об'єднуючись, вони утворюють музикальний звук - тон. Резонатор певної форми може посилювати один із складників і не посилювати інші. Щоб ротова порожнина посилювала то один, то інший складник тону, треба міняти форму резонатора, тобто рухати язик назад, вперед, піднімати вгору, опускати вниз. За допомогою язика можна міняти форму ротового резонатора. Органи мовлення залежно від їх участі в артикуляції звуків поділяють на дві групи: 1) активні (голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи, увула (язичок); 2) пасивні (зуби, альвеоли, тверде піднебіння, м'яке піднебіння). Пасивні мовні органи нерухомі, вони відіграють допоміжну роль у звукоутворенні. В українській мові виділяють дві групи звуків - голосні й приголосні. У фонетичній системі сучасної української літературної мови функ ціонують 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних). Щоб досконало оволодіти рідною мовою, потрібно знати класифікацію звуків, особливості їх вимови, артикуляцію кожного звука (артикуляцію звуків описано в посібниках з логопедії). Розгляньмо схему артикуляційного апарату (мал. 1). Якщо вихователь добре знає класифікацію звуків, специфіку артикуляції кожного з них, це дасть йому можливість своєчасно допомогти дитині виправити неправильну звуковимову, показати правильну артикуляцію. Фонетична правильність мовлення певною мірою залежить і від дикції.  Мал. 1. Схема артикуляційного апарату Дикція - це членороздільна вимова звуків, ступінь виразності вимови звуків та їх сполучень, складів, слів за різних умов. За М. Фомичовою, дикція - це жвавість і диференційованість рухів органів артикуляційного апарату, які забезпечують чітку, виразну вимову кожного звука окремо, а також слів і фраз у цілому. Дикція забезпечує чіткість вимови, сприяє доступному та правильному сприйманню мовлення слухачами, тому має бути середньо-голосною, до статньо енергійною, не млявою. Отже, дикцію потрібно розвивати у дітей, адже від її сформованості залежить розуміння мовлення. Вихователю слід пам'ятати, що чітка дикція досягається автоматизованою координацією психофізіологічних мовленнєвих центрів з органами мовлення, які забезпечують утворення звуків. Вона відпрацьовується тільки шляхом розвитку моторики мовленнєво-рухового апарату, правильної артикуляції та вимови звуків. Орфоепічна правильність мовлення — це сукупність правил зразкової літературної вимови, унормованість національної мови, що забезпечує зберігання одноманітності її звукового оформлення. Літературна вимова - це зразкова, нормалізована вимова освічених людей, позбавлена будь-яких просторічних, діалектних, регіональних рис, що вказують на належність до вузько-обмеженої соціальної групи. У мовознавстві визначають два види орфоепічних помилок: фонетичні та фонологічні. Якщо певна фонема української літературної мови під впливом близькоспорідненої мови (наприклад, російської) має деякі відмінності як в артикуляції, так і її варіантах, ідеться про фонетичні помилки (Н. Тоцька). Фонологічні помилки виявляються у випадку заміни фонеми іншою. Оволодіння дошкільниками нормативним орфоепічним мовленням здійснюється за допомогою вироблення відповідних мовленнєвих навичок. Є такі групи навичок: фізичні, артикуляційні, інтонаційні, інтелектуальні (розуміння лексичних та граматичних категорій); навички оцінки та запам'ятовування (Л. Федоренко). У процесі розвитку мовлення важливу роль відіграють зовнішні (фізичні рухи органів мовлення) і внутрішні дії (інтелектуально-емоційні зусилля). Серед багатьох дій, які дитина виконує під час мовленнєвого спілкування, виокремлюються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо, наприклад: 1) вимова і слухання звукових одиниць (робота органів мовлення - фізичні рухи м'язів мовленнєвого апарату, напруження органів слуху); 2) розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю (робота фізіологічного апарату мислення); 3) оцінка виразності мовлення (робота фізіологічного апарату емоційно-вольової сфери); 4) запам'ятовування (робота пам'яті). До загальних мовленнєвих навичок належить мовленнєве дихання, що подає повітря до голосових зв'язок і всього мовленнєвого апарату. Правильне дихання забезпечує нормальне звукоутворення, створює умови для підтримання відповідної гучності мовлення, пауз, засобів інтонаційної виразності. Дихання - це ритмічне подання повітря, насиченого киснем. Під час видиху повітряний струмінь забезпечує роботу мовленнєвого апарату. Мовлення потребує достатньо сильного повітряного струменя, тому постановка дихання - одна з умов правильного мовлення. Мовленнєве дихання здійснюють дихальні посмуговані м'язи, які під час видиху забезпечують потрібні для артикуляції зміни швидкості руху повітря, а також гладкі м'язи трахеє - бронхіального дерева, що регулюють кількість повітря під час видиху. Спільна робота цих м'язів визначає зміни повітряного тиску в процесі творення мовленнєвих звуків і складів. Одночасна їх дія дає змогу здійснювати багатоступеневе регулювання аеродинамічних умов мовної фонації, оскільки об'єктом регулювання є кількість повітря і сила його тиску. Дихання може бути також не мовленнєвим. Воно відбувається ритмічно: вдих, видих, пауза. При цьому вдих дорівнює за тривалістю видиху, голосова щілина відкрита. Під час мовленнєвого дихання вдих короткий, а видих - довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи напіввідкриті. Мовленнєве дихання, у свою чергу, поділяють на: верхньогрудне (під час вдиху грудна клітка піднімається вгору за допомогою піднятого плечового поясу, при цьому розширюється тільки верхня частина легенів); діафрагмально (грудна клітка розширюється донизу, плечі не піднімаються, опускається діафрагма); діафрагмально-нижньо-реберне, або змішане (опускається лише діафрагма, ребра відходять у боки, плечі не піднімаються). Змішаний тип мовленнєвого дихання вважається найкращим. Мовленнєве дихання - це вміння відтворювати короткий вдих і довгий ротовий видих, що забезпечує тривалу й звучну вимову звуків мовлення, а також плавність і злиття вимови. У дошкільників дихальні м'язи ще досить слабкі, легені малі за об'ємом, тому мовленнєве дихання у них неглибоке, верхньогрудне, вдих переривчастий, шумний, з різким підняттям плечей. Вони вдихають перед кожним словом, навіть посередині слова, «ковтають» закінчення слів, невиразно читають вірші. Створюється враження, що дитина захлинається. Вихователь зобов'язаний навчити дитину правильного мовленнєвого дихання відповідно до її віку. Так, видих у молодшій групі повинен дорівнювати часу, протягом якого дитина вимовляє фразу у два-три слова, в середній – два - чотири, у старшій - чотири-п'ять слів. Тривалість паузи має відповідати рахуванню вихователя про себе «один, два» або словам «досить - ще раз», «відпочинь, ще раз», після чого дитині пропонують знову зробити вдих. Мовленнєве дихання потрібно виховувати в дошкільному віці, стежити, щоб діти дихали спокійно, не піднімали плечей, не перевтомлювалися. Не можна пропонувати дитині вдихати сильніше, інакше вона переходить на верхньогрудне дихання, піднімає плечі. Під час дихання дитина повинна прийняти правильне положення: грудна клітка розгорнута, плечі відведені назад, розслаблені, голова дещо піднята. Бажано, щоб дитина поєднувала початок видиху з початком мовлення. У творенні звуків важливу роль відіграє голос. Голос - це сукупність різноманітних за висотою, силою, тембром звуків, які вимовляє людина. Голос є результатом складної психофізіологічної діяльності мовця. У процесі мовлення голосу властиві такі риси - звучність, сила, висота, темп, тембр, інтонація. Сила голосу - це властивість голосу вимовляти звуки голосно, середньо, тихо, пошепки. Силою голосу забезпечуються такі засоби виразності: словесний і фразовий наголоси, можливість виділення деяких моментів фрази сильнішим голосом, чітка артикуляція звуків. Основна умова звучності голосу - глибоке дихання і здорові голосові зв'язки. Висота голосу залежить як від будови голосових зв'язок, їхньої товщини і довжини, так і від ступеня емоційного мовлення. Тембр голосу - це якісне забарвлення його (дзвінкий, глухий). Крім основного тону ми чуємо ще додаткові тони - обертони, що залежать від будови гортані, ротового та носового резонаторів мовця. Вони створюють індивідуальний тембр та чистоту звучання голосу людини. Методисти Л. Горбушина, А. Ніколаїчева крім зазначених вище ознак голосу виділяють ще гнучкість та польотність голосу. Здатність голосу легко переходити від високих звуків до середніх або низьких має назву гнучкість голосу. Польотність - це здатність голосу «летіти у далечінь», виділятися на тлі інших звуків. Важливим чинником звукової культури мовлення є тембр. Тембр мовлення досягається шляхом зміни висоти тону, сили голосу в процесі вимови фрази або тексту. Вихователю слід пам'ятати, що у дітей дошкільного віку досить специфічні властивості голосу. Гортань у них значно коротша, ніж у дорослих, голосові зв'язки теж тонші й коротші, а легені менші за об'ємом, тому голос у дітей може бути тихим, слабким, іноді крикливим, зустрічаються й басисті, глухі, сиплі голоси, мовлення монотонне, оскільки відсутня модуляція голосу. Дошкільники переважно різко, уривчасто вимовляють тверді приголосні, наголошені голосні звуки, якщо вони стоять на початку слова («тверда атака звука»). Діти ще не вміють злито вимовляти голосні, тому подекуди відсутня плавність мовлення. Отже, голос дитини потрібно берегти, не дозволяти їй кричати (викликає перенапруження голосових зв'язок), голосно розмовляти у холодну погоду, надзвичайно голосно читати вірші на святкових ранках. У дітей потрібно розвивати голос: виробляти вміння говорити тихо і голосно, розмовляти низьким і більш високим голосом, а також середньої сили, не напружуватись, уміти модулювати його, тобто підвищувати й знижувати. Це водночас сприятиме і виразності дитячого мовлення. Темп мовлення - це швидкість вимови елементів мовлення: звуків складів, слів; швидкість протікання мовного потоку в часі, її прискорення чи уповільнення, що зумовлює ступінь її артикуляційної напруженості та слухової виразності. Вихователю слід пам'ятати, що в дітей дошкільного віку у стані незначного збудження чи підвищеної емоційності спостерігається схильність до швидкого темпу мовлення. У тих сім'ях, де у батьків уже виробився швидкий темп мовлення, діти також привчаються до нього. Педагог не повинен допускати швидкого темпу мовлення, особливо у дітей молодшого дошкільного віку, що дуже шкідливо для їхнього здоров'я. У дітей цього віку ще досить слабкі м'язи, недостатньо розвинена моторика мовленнєво-рухового апарату, відсутня чітка координованість артикуляційних рухів. Бажано не допускати швидкого темпу мовлення, оскільки усе це призводить до затримки розвитку вікових особливостей мовлення, його нечіткості. Ритм мовлення - це рівномірне чергування складів, їх тривалості у часі. Порушення ритму спостерігається при заїкуванні. Наступною складовою звукової культури мовлення є фонематичний слух. За словами М. Жинкіна, мова, що адресована слуху, це перший і останній мовний критерій. Те, чого не чуємо, не розрізняємо і не сприймаємо на слух, випадає з ознаки звука як носія мовленнєвих значень. Фонематичний слух, який чітко сприймає звукову будову слова і протиставляє одні фонеми іншим, забезпечується скроневими відділами лівої півкулі головного мозку. Ця зона дає можливість виділити з мовленнєвого потоку смисло-розрізнювальну фонематичні звукові ознаки і є основним мозковим механізмом фонематичного слуху. Вона є головним компонентом системи забезпечення звукової організації мовленнєвого акту. У разі ушкодження цієї частини кори людина втрачає здатність сприймати і розрізняти звуки мови, подібні фонеми (О. Лурія). У науковій літературі вживається термін «фонематичний слух» і «фонематичне сприйняття (сприймання)». Під фонематичним слухом учені розуміють здатність чути та виділяти кожний окремий звук серед інших звуків слова, вміння аналізувати звукову форму слова за допомогою їх внутрішнього промовляння, сприймання членороздільної вимови, здатність розрізнювати й відтворювати усі звуки рідної мови співвідносно з фонетичною системою мови. Фонематичний слух є головним компонентом мовленнєвого слуху, який учені теж визначають як психолінгвістичну здатність людини в процесі сприйняття мовлення вловлювати і водночас сприймати у внутрішньому мовленні усі фонологічні засоби мови, артикулюючи та інтонуючи мову, яку ми чуємо. Розвиток мовленнєвого слуху передбачає розвиток у дітей здатності точно визначати думки й почуття того, хто говорить, з усіма їх відтінками за допомогою таких елементів мови, як наголос (складовий і логічний), пауза різної тривалості й характеру та різноманітних видів мов леннєвої інтонації. Компонентами мовленнєвого слуху є фізичний слух (здатність сприймати мовлення в різних діапазонах гучності), звуко-висотний слух у поєднанні з відчуттям тону (здатність відчувати і сприймати в мові її мелодику і тон), відчуття ритму в поєднанні з відчуттям темпу (здатність відчувати і сприймати в мові потрібний відповідно до ситуації темп і ритм), фонематичний слух (здатність розрізнювати і сприймати усі звуки мови, співвідносячи їх з фонетичною системою рідної мови). Щодо фонематичного сприйняття, то існують також різні його визначення. Фонематичне сприйняття - це виокремлення звуків мови та встановлення звукової структури слова як одиниці. У процесі формування фонематичного сприймання відбувається перебудова первісного мовленнєвого слуху, оволодіння ним та використання з метою розв'язання нових завдань. Фонематичне сприйняття - це здатність сприймати на слух і точно диференціювати усі звуки мови (фонеми), особливо подібні за звучанням. Недостатній розвиток фонематичного сприйняття гальмує процес звуковідтворення у дітей, звуки формуються із затримкою і часто спотворені, навіть ті, що вимовляються дітьми правильно. Фонематичне сприйняття - це здатність визначати звуки в слові, їх послідовність і кількість. Виховання звукової культури мовлення залежить також від інтонаційної виразності. Є звукові одиниці, які відіграють смисло-розрізнювальну роль і реалізуються на ще більшому відрізку мовленнєвого потоку (протягом цілого вислову), а саме: рух голосового тону за висотою, який поєднується з певною зміною інтенсивності, темпом вимови окремих складових мовленнєвих потоків звукових одиниць. Сукупність цих засобів у широкому розумінні називається інтонацією (у вузькому розумінні інтонацією називають рух голосового тону, що відіграє провідну, але не виняткову роль). Отже, інтонація - це сукупність фонетичних засобів (компонентів): наголосу, мелодики, пауз, темпу і тембру. Всі ці засоби пов'язані між собою, але їх співвідношення може змінюватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлювання. Мовленнєва інтонація визначає емоційно-вольові стосунки людей у процесі спілкування, розрізнює комунікативні типи та види речень, має стилістичне значення, є однією з ознак правильної літературної вимови, має певні акустичні особливості: час і зміну в часі, частоту коливань основного тону та інтенсивності; передає завершеність висловлюваної думки, сприймається як комунікативне спрямування запитання, вигук, розповідь; має фізіологічні та психологічні закономірності. Крім того, інтонація є обов'язковим структурним елементом речення. Отже, інтонація - «серце і розум» розмовного мовлення. За допомогою інтонації ми можемо передати сум, радість, співчуття, незадоволення, подив, гнів, завершена чи незавершена думка. Інтонація навіть грубим словам може надати відтінку ласкавості, і навпаки, ласкавим, лагідним фразам - грубості. Відомий англійський драматург Б. Шоу писав, що є п'ятдесят способів сказати «так» і п'ятсот - «ні», і тільки один спосіб їх написати. До засобів інтонаційної виразності належать мелодійність мовлення (ніжність, співучість, м'якість), темп, ритм, тембр (веселий, сумний, три вожний), фразовий і логічний наголос (паузи між мовленнєвими відрізками, підвищення або зниження голосу залежно від змісту вислову). Уже в молодшій групі дітей потрібно вчити користуватися засобами інтонаційної виразності, правильно передавати свої почуття і переживання у мовленні. Передумови виховання звукової культури мовлення у дітей такі: розвиток на різних етапах дитинства слухового й мовленнєво-рухового аналізаторів; розвиток фонематичного слуху; гігієна нервової системи, охорона органів слуху, мовлення, носоглотки; правильне мовлення оточуючих; змістовність життя дітей у дошкільному навчальному закладі; наявність дидактичного матеріалу, активна мовленнєва практика дітей; спільна робота дошкільного закладу і сім'ї у вихованні звукової культури мовлення. |