Лекції Політична теорія держави. Політична теорія держави як наука і навчальна дисципліна 2 вересня 2020 р
 Скачать 86.5 Kb.
|
|
Основні, що характеризуються найбільш загальні напрями її діяльності на певному етапі розвитку. Вони мають комплексний характер, об'єктом їх є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямів державної діяльності (функції оборони країни, зайнятості, законності, охорони прав і свобод громадян) Додаткові, що є складовим елементом основних функцій, але самі собою не розкривають сутності держави. За сферами діяльності функції поділяються: Внутрішні, що здійснюються в межах даної держави і в яких виражається її внутрішня політика. До цих функцій відносяться: регулювання економічних відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, соціальний захист населення, використання природних ресурсів. Зовнішні, що забезпечують здійснення зовнішньої політики держави. Сюди відносяться: оборона країни, підтримання міжнародного миру, економічного співробітництва. З точки зору тривалості їх здійснення у часі функції держави поділяються на: Постійні, що здійснюються протягом всього часу існування держави (оборона країни, охорона правопорядку) Тимчасові функції, що здійснюються лише протягом певного часу існування держави. Отже, держава є складним суспільним явищем, основною організацією політичного життя, наділена монополією влади, основним організатором впорядкованого існування суспільства. Форми держави 9 вересня 2020 р. 8:31 Поняття форми держави та її структурні частини. Форма правління: поняття та різновиди: а) монархії, б) республіки Історично держава постійно змінювала свою форму. Ще в Стародавньому світі мислителі робили спробу характеристики держави. Так, Платон охарактеризовував такі форми влади як монархія, аристоратія та демократія та їхні деформовані прояви - антропія, олігархія та анархія. Арістотелем було описано 159 грецьких і варварських держав. Відповідно спроби мислителів до характеристики державно-правових явищ спонукали до виділення поняття, яке б давало загальне уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави про основні шляхи здійснення державної влади. Таким широким поняттям стала категорія "форма держави". Будь-яка форма - це організація предмета, явища. Однак слід розрізняти внутрішню та зовнішню форми. На відміну від зовнішньої форми, внутрішня органічно пов'язана зі своїм змістом. У силу цього вона безпосередньо виражає собою суть явища. Внутрішня форма - побудова або засіб взаємозв'язку елементів явища. В різні часи дослідники вкладали у поняття держави неоднаковий зміст. Арістотель поділяв форми держави в залежності від двох ознак: кількість тих, хто править; вінтересах кого/скількох здійснюється провління. На цій основі він визначав наступні конкретні форми держави, які розділяв на правильні ( правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здійснюється в інтересах тих, хто править). Привильними формами Арістотель вважав монархію, аристократію і політію; непривильними - тиранію, олігархію і демократію. У новий час питання про форму держави пов'язане насамперед з ім'ям французького просвітника Ш.-Л. Монтеск'є який під формою держави розумів лише те, що сучасна наука визначає як державний, політичний режим, а саме методи здійснення державної влади. Ж.-Ж. Руссо під формою держави розумів структурну організацію вищих державних органів. За таким підходом форма держави у сучасному розумінні трактується як форма правління. Разом з тим категорія Форма держави є однією із найважливіших із змістових понять державознавства. Вона покликана констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків що характеризують державу як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки державі в своїй сукупності розкривають найважливіші характеристики форм держави, й об'єднуються в наступні групи: Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії вищих органів державної влади і правління. Сукупність цих ознак називається формою державного правління. Ознаки, що характеризують сукупність способів організації державної влади з урахуванням внутрішнього поділу держави на частини (в межах її території) взаємодію державних органів й її частин мі собою. Ця сукупність ознак визначає форми державного устрою Ознаки, які розкривають сукупність засобів і методів здійснення державної влади, характеризують державно-правовий режим. Отже, форма держави - це складне поняття, що характеризує державу з точки зору в ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її складові елементи (форма правління, державний устрій, політичний режим) фіксуються у конституції, законах і підзаконних актах. Сьогодні розрізняють дві основні форми правління: монархія, яка поділяється на абсолютну і конституційну монархії, остання з яких поділяється на дуалістичну і парламентську; та республіка. Еспубліка поділяється на президентську, парламентську, та змішану ( яка в свою чергу поділяється на президентсько-парламентську і парламентсько президентську.) Монархія - форма правління, за якої верховна влада цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до царюючої династії. Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади усіх державно-владних повноважень. Природо влада монарха є спадковою і довічною. Разом з тим в історії відомі випадки, коли монарха обирали. Це у Польському королівстві і Німеччині до 1806 року. Монархії були найбільш розповсюдженою формою правління в Стародавньому світі. У ХІІІ - ХVII ст. у країнах набуває поширення станово-представницький різновид монархії. Тут поряд із досить впливовою владою короля існують зібрання представників провідних верств населення, станів. Вони виконували здебільшого дорадчу функцію при монархові, інколи ще й фінансову та законодавчу функцію. В науковій літературі виділяють необмежені та обмежені монархії. Нобмежені монархії - це монархії, вя ких влада монарха ніким і нічим необмежена; у такій країні відсутні будь-які державні органи, які б могли обмежити повноваження монархів. Необмежені монархії поділяються на деспотичні монархії, абсолютні монархії (характеризується відсутністю будь-яких представницьких органів, повним безправ'ям народу, зосередженням всієї повноти влади в руках монарха. Уряд призначається монархом і виконує його волю). У західній Європі абсолютизм виникає з XV - XVI ст. Різновиди обмеженої монархії: Дуалістична. Характеризується наявністю одночасно двох політичних установ: монархії і парламенту, які поділяють між собо державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридично і фактично незалежний у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним. Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду. Парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на корить короля, який володій правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може. Нині дуалістичні зберігаються в Йорданії, Кувейті, Марокко. Парламентська. Монарх обмежується представницьким органом, що закріплюється, як правило, в конституції, яка затверджується парламентом. Монарх не може її змінити. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Відповідно, як зазначають, "царює, а не править". На відміну від дуалістичної монархії, у парламентській монархії центральне місце в системі органів центральної влади посідає не монарх, а уряд, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує через парламентську більшість всю діяльність парламенту. (Великобританія, Швеція) Ще одним монархом, якого обирають, є Папа Римський. Він виконує функцію глави держави Ватикан в рамках монархії, яка отримала назву "церковної держави". Республіка - це форма державного правління,я ка ґрунтується на виборності органів влади, що обираються усім населенням на визначений термін. Республіканський лад проголошується й закріплюється в тексті основного закону. Юридичні властивості республіки: Обмежена влада глави держави, законодавчих і виконавчих державних органів конкретними термінами. Виборність глави держави та інших органів державної влади. Відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом. Представлення інтересів держави на міжнародній арені Загальнообов'яковість рішень законодавчої влади для всіх інших державних органів. Захист прав та інтересів громадян , взаємна відповідальність особи та держави. Мала місце республіканська форма правління у Спарті, Римі (аристократичний характер) Афінах (демократична республіка), Флоренції, Генуї, Венеції. На сучасному етапі республіка - найпоширеніша форма правління. Нині більш ніж 140 держав світу є республіками. Класичною президентською республікою вважають США. Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки. Класичному варіанту президентської республіки притаманно наявність двох центрів влади - президента і парламенті, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління носить назву дуалістичної республіки. Парламентська республіка характеризується принципом верховенства парламенту, перед яким уряд несе відповідальність за свою діяльність Центром здійснення влади є не президент і не парламент, а уряд, глава якого фактично стає першою особою у державі. Разом з тим, слід зазначити, що ідеальної форми державного правління не існує. Так, президентська тяжіє до авторитаризму. Парламентська може бути ефективною при розвиненій в країні системі політичних партій і представництва в парламенті не багатьох з них. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежить не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи Закон - основа державної організації суспільства 14 вересня 2020 р. 10:24 Державні закони: еволюція, становлення. Співвідношення закону, політики і права в державному будівництві. Ознаки та забезпечення державного закону. Конституція - основний закон держави. Закон - нормативно правовий акт, що приймається з ключових питань суспільно-державного життя і має вищу юридичну силу. Як самостійне джерело права закон виник ще в стародавні часи і прийшов на зміну правовому звичаю. Існує дві тенденції розвитку закону: європейська і східна. У межах кожної з них є свої різновиди верховенства закону. Якщо в Європі з давніх часів утвердилась світська концепція закону, але на Сході до появи там європейців, то поняття закону там було відсутнім або мало інший вигляд. Однією із перших пам'яток писаного законодавства вважається звіт законів вавилонського царя Хаммурапі. Кодекс законів Хаммурапі містив 282 статті, які охоплювали найрізноманітніші сфери життя населення країни. Рвони регулювали і регламентували суспільне життя, будівництво, лихварські, торгівельні операції тощо. Одну з найдавніших збірок законів приписують афінському державному діячеві і законондавцеві Драконту. Складений ним у 621 р. до н. е. кодекс був записом звичаєвого права, що існувало на той час. Здійснена Драконтом кодифікація законів була безпосередньо пов'язана з упровадженням нормативного судочинства в Афінах. До цього тут суд творили евпатриди (аристократія) і робили це відповідно до звичаїв і переказів, які передавалися усно. Відповідно, це надавало можливість довільного тлумачення правил і навіть заміну їх, коли це стосувалося судочинців. Сам факт укладання Драконтом кодексу законів свідчить про прагнення покласти край самоуправству впливових сімей Аттики і домагатися їх підпорядкування єдиним, обов'язковим для всіх законам. Закони Драконта врегульовували до найменших дрібниць життя громадян, починаючи від моменту народження і аж до самої смерті. Прийняття законів сприяло викоріненню таких звичаїв як кровна помста, наруга над тілами загиблих тощо. Закони Драконта відіграли важливу роль у розвитку Афінської рабовласницької держави. Вони були першим у Греції записом прав і знаменували собою руйнування родових відносин. Закони Драконта були надзвичайно суворими і стали основою для виразу "драконівські закони". Значною пам'яткою законодавчої творчості людства є закони 12 таблиць, які були опубліковані в Римі у 451-450 р. до н. е. Спонукало до цього розширення впливу плебеїв на вирішення державних справ. Відповідно вони зажадали чітких, зрозумілих для усіх законів. В результаті, на основі грецького законодавства (насамперед, законів Солона), були прийняті виборною комісією з десяти законодавців (децемвірів) відповідні закони і опубліковані на 12 бронзових таблицях. В законах були зафіксовані норми і відносини, запозичені ще з родового ладу, такі як "тальйо" (помста, відплата, яка дорівнює заподіяній шкоді), "патронат" (заступництво, покровительство, яке фактично встановлювало залежність незаможних або неповнокровних громадян від патрона) "клієнтелла" (залежність людей від патрона, який надає їм своє заступництво). Разом з тим у таблицях були відображені і ранньокласові інституції, такі як приватна власність, в т. ч. на землю, лихварство, нерівноправність плебеїв, котрим, зокрема, заборонялось укладати шлюб з патриціями. Закони 12 таблиць ставили під контроль усіх римлян "судову діяльність консулів". Велике значення для розвитку юстиції у Європі мав кодекс візантійського імператора Юстиніана. В ньому вперше була визнана юридично теорія "природного права", згідно з якою від природи усі люди є вільними і рабство, засноване на підпорядкуванні чужому пануванню суперечить людському єству. Таку саму роль встановлення і дотримання порядку в суспільстві виконували закони, видані київським князем Ярославом Мудрим. Цей перший звід законі ранньофеодальної Русі мав назву "Руської Правди". Сьогодні відомо 106 списків Руської Правди, які поділяються на 3 редакції: коротку, розширену та скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин київської держави. Руська правда узаконювала ранньофеодальну економічну і політичну систему, визначала відносини між різними верствами та категоріями Київської русі і показувала досить розвинену систему цивільно-правових норм. Природу закону важко зрозуміти без з'ясування його органічного зв'язку з політикою і владою. Закон виступає могутнім засобом здійснення політики. Співвідношення політики і закону є важливою характеристикою останнього. Розкриття її сутності дає змогу показати реальне життя закону, його використання в інтересах різних суспільних сил. При цьому, знаходяться фактори. Які насичують закон реальним змістом, стає очевидною соціальна направленість, яку визначає взаємодія з політикою і владою. Закон - активний інструмент політичного і державного впливу на суспільні процес, тому закони та їх прийняття завжди були предметом гострої політичної боротьби, яка безпосередньо пов'язана із змаганнями за владою, адже закони, як і влада, можуть бути засобом упередженого задоволення, захисту чиїхось корпоративних інтересів. Така можливість існує через те, що: закони формуються людьми свідомо, а це припускає певну навмисну двозначність їх змісту тлумачення; завжди існує можливість тлумачити закон, інтерпретувати його як такий, що відповідає праву, нагальним потребам буття, навіть якщо це не зовсім так; політичне значення закону певною мірою зумовлене ще й тим, що він будучи результатом свідомого формування водночас може виконувати і правотворчу функцію, має певний правотворчий процес. Як зазначає німецький Юрист. Й. Єглінг в праці "Боротьба та цілі в праві", що прави є осмисленим результатом….. (часть текста отсутствует) Створюючи закон законодавець взасадничує свою політику як мистецтво можливого за відповідних соціально-історичних умов. Це може призводити до закріплення в суспільній практиці запропонованих ним норм і цінностей. Проте, ця властивість закону бути певною мірою джерелом права, здатна породити ілюзію, нібито все життя ґрунтується на юридичних законах, пробудити абсолютистські претензії законодавця. Прикладом може служити Радянський Союз, коли права людини сприймалися як похідні державного закону, норми, директивно видані владою держави. Перші 5 років після Жовтневої революції 1917 року Росія взагалі була державою революційної законності, коли за джерело законодавчих настанов правили ідеали революційної доцільності. Разом з тим, поняття право і закон те тотожні. Ще Т. Гоббс вважав, що право - це свобода щось робити або не робити, а закон - це припис. Наказ робити або навпаки не робити щось. Підґрунтя права, зазначав Г. Гроцій, не в корисливих чи звичайному утилітаризмі. Право базується на цінуванні людьми спокійного і керованого розумом спілкування із собі подібними. Прагнення до цього є внутрішньо властивим кожній людині. Ось чому люди потребуються мати підкорятися певним однаковим для всіх суспільним нормам, вимогам, які опосередковують і впорядковують їхнє спілкування і взаємодію. Відповідно, право складається, формується спонтанно у плині самого життя. Закони ж формуються людьми відповідно й цілеспрямовано (що не може не відбивати корисливих інтересів законодавця). По суті, дане співвідношення можна відобразити формулою "право створюється суспільством, а закон - державою" Закони мають бути знаряддям здійснення права. За допомогою законів людей примушують, застосовуючи силу, до дотримання певного порядку і справедливості. Проте, дієвість та ефективність такого знаряддя залежить від того, наскільки адекватним, тобто відповідним праву є закон. Ось чому у політиці розрізняють закони правові і неправові, авторитарні. Практика, відповідно до якої за основу покладено, що прийняття "доброго законі чи постанови" приведе саме по собі до виникнення реального права, веде до знецінення закону, його девальвації, недієвості, поширення правового нігілізму серед громадян. Як стверджує Рокар, "коли надто бажають перетворити закон на вираження волі більшості, забувають, що він повинен бути вираженням всезагальної волі. До того ж, нерозрізнення права і закону, переважання закону над правом стало однією із причин поширеному в українському суспільстві конфлікту мі жінками державної влади, підґрунтям політичного волюнтаризму. У політ. Лексиконі означає соціальну практику, якій властиві суб'єктивізм та сваволя учасників політичної взаємодії, нехтування об'єктивними законами суспільного розвитку і потребами людей з прагненням підпорядкувати політику довільним бажанням тих, хто її здійснює, певним догмам, заданим ідеологічним настановам. Волюнтаризм є наслідком цілковитої переконаності політичних діячів у тому, що розв'язання нагальних завдань соціального розвитку можливе виключно шляхом законотворчості. Характеристика закону як засобу вираження політики та висвітлення ролі законодавчого закріплення влади та її інститутів дозволяє звернутися до питання сутності державних законів та проблеми державного забезпечення закону. С. Рябов зазначав, що державний закон - це видані найвищим законодавчим органом державної влади правила, норми, які є: а) обов'язковими для виконання, на відміну від моральних норм або правил етикету, порушення вимог закону повинно неодмінно тягнути за собою покарання; б) обов'язковим для всіх. Будь-які вилучення з закону вражають його нормативне, імперативне значення; в) рівним, тобто, однаково застосовуваним. Іншими словами, закон, це встановлена державою авторитетно, тобто обов'язкова для всіх норма, дотримання якої держава має права добиватися силою. Обов'язковість і однаковість вимог закону для всіх потребують, щоб він мав чітке і фіксоване формування, тобто був писаним. Це суттєво відрізняє закон від регулюючих норм у додержавному суспільстві, коли ще не існували інституції, які б виконували законодавчу функцію, але люди усе були підпорядковані певним нормам та правилам. Громадське життя тут регулюється традиціями, обрядами тощо. Правовий закон, подібно до закону природи, є усталеним зв'язком між подіями та вчинками людей та їх наслідками. Такий закон існує, коли слідом за певною дією невідворотно настає відповідний, чітко визначений наслідок. Разом з тим, на відміну від законів природи, правові закони можуть бути порушені людьми, а порушники - уникнути покарання. Причиною цього буває як злочинна зневага до інтересів і потреб громадян, так і невідповідність проголошеного закону реально існуючим інтересам і потребам громади. Разом з тим закон повинен бути перш за все забезпечений державою. Необхідно підкреслити комплексну природу системи державного забезпечення закону, системи, яка включає в себе різні способи та види забезпечення. Державне забезпечення застосовується, діє на всіх етапах руху закону, починаючи з виникнення, підготовки і прийняття та закінчуючи контролем і реалізацією положень закону. Відповідно, в державному забезпеченні закону можна виділити наступні риси: |