Заселення Південної України. Положення степів і Дніпро з його порогами, плавнями та островами. Буг і Дністер. Флора, Фауна. Невигоди степового життя зімова холоднеча, літня спека і засухи сарана сусідство з татарами

• Название: Положення степів і Дніпро з його порогами, плавнями та островами. Буг і Дністер. Флора, Фауна. Невигоди степового життя зімова холоднеча, літня спека і засухи сарана сусідство з татарами
• Анкор: Заселення Південної України
• Дата: 10.09.2022
• Размер: 1.67 Mb.
• Имя файла: Bagaley_Zaselennya.docx
• Тип: Положення; #669964
• страница: 2 из 8

приморські турецькі та татарські міста та села. (Див. мал. 1-й). Виходить, що Дніпро, по якому вони випливали в море, зробив з них моряків. У такому суворому життю, повному ріжних злидків, не можна не бачити

18

безпосереднього впливу дикої степової природи. Запо­рожці жили безпосереднім, натуральним життям і при­рода була їм иноді рідною ненькою, а иподі мачухою. Зрозуміла річ, що не могли вони у своє братерство, прихильне виключно до військових справ, увести родини, бо по-перше вона навряд чи була можлива у тому бурхливому, повному неупинпої небезпеки життю, яким жили запорожці, по-друге вона б вносила розбрат у їхнє життя (головним робом, у ідею братерства), а потретє, нарешті, запорожському лицарству й трудно бу­ло б діставати собі жінок. Як бп там не було, Запорожжя у перші часи свого історичного істнування, не глядючи на невелику кількість братчивів, являло 8 себе таку війському силу, котру надзвичайно високо оцінювали су­сіди. Щоб переконатися в цьому, досить, наприклад, згадати про те, що у XVI столітті (в 1594 р.) австрій­ський цісарь Рудольф ІІ-й посилав до запорожців спе­ціального посланця Ер. .Іясоту, щоби спонукати їх через Валахію увійти в Туреччину; зі слів самих запорож­ців, вони у той час могли виставити 6.000 чоловік старих козаків, людей добірних, не рахуючи хуторян, котрі жили на кордоні. Московська держава також ці­нувала військову силу Запорожжя. Відомо, як вона по­важала кн. Вишнівецького, котрий заснував Запорожську Хортицьку Січ, і навіть запросила його до себе з його ватагою. Польща на собі визнала силу Запорожжя у XVII столітті. Крим також частенько тремтів перед грізними мешканцями дніпрянських островів, котрі ви­ставляли таких завзятих лицарів, як, наприклад, слав­ний Іван Сірко, котрий був грозою для татар; дуже характерні дані про його сухопутний напад на Крим подає літопис Величка. Нарешті й Туреччина бачила під стінами своїх приморських городів запорожські човни, котрі грабували, палили Кафу (теперішню Теодосію), Трапезунд, Сіноп та виручали християнських бранців. Оці морські напади й здобули їм славу відважних воя­ків. Крім цих багатьох сухопутних та морських напа­дів, запорожці вели постійну партізанську війну в сте­пах, у котрій вони переняли багато звичаїв у татар і у котрій з ними ніхто не міг зрівнятись. Степи, які були у них навколо і які вони почали потроху-від­войовувати у татар, навчили їх там воювати, пристосо­вуватись до них, переняти ті звичаї, котрі були виро­блені раніш дійсними синами пустині - кримцями та ногайцями. Ось надто характерний літописний уривок, котрий яскраво малює нам життя занорожських молод-

20

ців, які воювали в степу з татарами. У 1690 році з’явилося в степу багацько ватаг, котрі боролися з бу­сурманами. „Ездячи же на тѣх пустоіпироких степах,



Мах/ 2-й. Запорожська Січ. - Вибори старшина.

иногда звѣриным мясом кормилися, а иногда толокна да сухарей толченых в сутки раз вкушали, с великим от татар опасеніем, не имѣя ни дороги не слѣда и коням ржати не допущая, и без огня, будто звѣри, по тор­

зі

нах и комишах кормилися и пути свои, порознившися, теряли, но паки познавая оніѳ вдень но слонцу и кряжах земных и могилах, ночью же по звѣздах, вѣтрах и рѣчках, сходилися и, тако висмотрѣвши татар, нечаянно малим людом великія их купы розбивали и живых в Москву или Полшу (кому куда способнѣе) отвозили, получая за то милость монаршую*. 5)

Таке було військове значіння запорожського това­риства. Але вкупі з чисто військовою метою - самозахистку та наступу - Запорожжя мало й друге завдання - заселення пустуючого до того часу краю; у перший мент, можна сказати, цілком панувала перша мета, але потім усе більше та більше набірає значіння друга. Ми не будемо торкатися подробиць, а подбаємо лише про те, що нагадує головні менти у ціп справі. Теріторія Запорожжя з часом все більше та більше протя­галась по „дикому полю" татарського степу. На самому приківці свого історичного життя Січ (остання, Нова) мала в собі величезну теріторію в більшій, або меншій мірі заселену. Всі запорожські володіння, або вольности складалися в цей час із Січи (у власному розумінні цього слова), з паланок і нарешті зімовників. (Див. мал. ‘2. Запорожська Січ). „Запорожская Сѣча, по кн. Митецькому, есть небольшой полисадником огражден­ный город, заключающій в себѣ одну церковь, 33 так

называѳмых куреней и до 500 куренных козачьих, тор­гових и мастѳровых домов". 6) В курінях жили нежо­наті січовики. „Всѣ курени, зі слів Коржа, были выстро­ены в Сѣчи, в одном мѣстѣ, хотя и не так, как обык­

новенный куринь, или шалаш пастушій строится вросте,

но были рубленые и из рѣзного лѣса, ибо „Великий

Луг" на лѣс был достаточен; а при том столь обширны были палаты, что по 600 козаков и болѣе могли вмѣ­

щаться в каждом куринѣ, во время обѣда". 7) Це була, так би мовити, столиця війська, котру у 1775 році зруй­нував Текелій і котра була цілком своєрідною і уявляла собою чи то місто, чи то фортецию з курінями. Тут жили й старшини (виборні), котрі відали усіма запорожськими володіннями. Ці останні складалися (крім Січи) із паланок та зімовників. (Див. мал. 3). Запорожські землі займали сучасні Катеринославщину та Херсон­щину, виключаючи з цієї останньої Очаківську область, це б то місцевість, котра лежала між Бугом та Дні­стром (сучасні Одеський, Тіраспольськнй та Ананіївський довітя). Вони тяглися головним робом по Дні­прові; на правому боці Дніпра, зі слів кн. Митецького,

22

вони починалися біля гирла річки Самоткані, відтіля кор­дон тягся на захід до Буга, а закінчувалися, де впадає річ­ка Кам’янка, відкіля прикордонна лінія йшла на північний захід та, пересікаючи річки Інгулець та Інгул, доходила до Буга; на лівому боці Дніпра запорожські володіння обме­жувалися на півночі р. Самарою, на півдню - Кінськими Видами, а на сході - Калміусом. 8) Дальніші запорож­ські хутори посунулися трошки на північ і заняли також бероги р. Орелі. Запорожські землі займали усю Катеринославщипу з її 9 повітами (Катеринославським, Верхпєдніпровським, Новомосковським, Олександровським, Павлоградським, Бахмутським, Слов’яносербським, Ро­стовським, котрий оді йшов у 4889 році до Війська Дон­ського, та Маріупольським) і значну частину Херсонської губ. по р. Бугу (три її повіти - Херсонський, Олексан­дрійський та Єлисаветградський). Окрім того, до Запорож­жя належала частина Дніпрянського повіту Таврицької губ., униз од м. Олешок, і невеличкий шматочок Харькінської губ. - Ізюмського повіту. 9)

„Выше показанная по обѣим сторонам рѣки Днѣ­пра земля, которая большей частью состоит из пустой и дикой степи⁴⁴, - оповідає кн. Митецький: - „и которая в окружность простирается около 1.700 вер., раздѣлена на 5 так называемых паланок... Первая паланка на Ингульцѣ, 2-я у р. Буга, гдѣ Гард (рыболовня)_г 10) 3-я в Кодаках, 4-я при р. Самаръ, а 5-я у Калміуса*. Потім до цих п’ятьох приєдналося ще три: Прогноїнська (у Кінбурна), Орельська (по р. Орельці), Протовчанська (між гирлами р.р. Орельки та Самари). 11) З цих 8-ми паланок 4 північних, котрі були близько до заселеної місцевости (Кодацька, Орельська, Самар­ська та Протовчанська), мали села та хутори, „в коих жили козацкія команды, женатые козаки и поспольство*; останні, котрі були більш на південь, „ни сел, ни даже постоянных мѣстопребываній не имѣли, а учре­ждались ежегодно с весны на все лѣтнее и осеннее время, для рыболовства, звѣриной и соляной добычи,

а на зиму переходили к зимовникам нежѳнатых или

сѣчевых козаков для наблюденія за ними⁴⁴. 12) За-для

охорони цих промислів та ладу тут були полковники з командами. Певно, вони відповідали так званим ко­

зацьким уходам, або ухожаям, котрі уявляють з себе
спершу початкову

рму поселення на українських сте­
пах. Між иншим часто траплялося, що такі тимчасові

поселення запорожців робилися постійними; так було, наприклад, під час заснування слободи Миколаївки

23

(12 вер. від Таганрогу); у 1769 році, по весні, туди з’явилось 500 чоловік жонатих запорожців ловити рибу, але вже влітку значна частина їх побудувала собі тут куріні, мазанки, землянки та зімовники; у серпні по наказу коша, котрий хотів свою „землю превеликую, страну прѳболыпущую заселить своими подданными¹¹, з'явилась нова ватага козаків і в вересні заснувала З слободи (Миколаївську, Троїцьку та Покровську). 13) Найгустіше населення було у Самарській та Протовчанській паланці: у першій у XVIII ст. число зімовників (а значить, і семей) доходило до 1158, а у другій до 1100; далі йде Кодацька паланка, Інгульська та Бугогардовська (71 зімовник); окрім того, тут по річ­ках Інгульцю, Інгулу та Бугу і по балках були за­гони для худоби та овечих отар і риболовлі із землян­ками та курінями (34 землянки і 59 курінів). Найменш заселені були східні паланки Запорожжя, Калміуська та Прогноїнська. Число населення паланок залежало, каже Д. І. Еварницький, од вигод чи невигод місць для заселення, а також од того, чи близько чи далеко од них кочували татари; і тому східня окраїна Запорожжя, яка мала сусідами ногайських татар і межою якої була невеличка річка Конка, мала рідке населення, північна й західна частина Запорожжя були дуже далеко од та­тарських кочовищ, а південна була захищена р. Бугом і козацьким дозором. Самою багатою і найбезпечнійшою частиною визнавалася північна частина, багатая лі­сом, з двома гарними річками Ореллю та Самарою і ба­гатьма озерами (до 300 по одному лівому березі Орелі), захищена Дніпровськими плавнями. З паланки були на правому березі Дніпра, 5 на лівому. Бугогардовська па­ланка лежала між лівим берегом Буга і правим Інгульця з одного боку і Дніпром і Новосербією з другого у сучас­них блисаветградському та Олександрійському повіті Херсонської губ.; осередком її був Гард на р. Бугу; були тут і зімовники. Інгульська паланка простягалася вдовж лГвого берега Інгульця. Кодацька паланка знаходилася між Дніпром, Базавлуком, верховинами Інгульця з од­ного боку і р. Тясьмином, а далі Новосербією з дру­гого в сучасних повітах Катеринославськім та Верхнєдніпровськім; осередком її було місто Кодак; були села й зімовники. Самарська паланка роскинулася по обох берегах р. Самари угору од лівого берега Дніпра в су­часних повітах Новомосковському, Павлоградському і почасти Олексаидровському Катеринославської губ.; осередком її було місто Самарь (Новомосковськ). Орель-

24



Мал. 3-й. Запорожські землі.

с>,ка паланка знаходилася між р. Ореллю та Самарою в східній частині Новомосковськом і західній Павло­градського пов.; осередком її було с. Козирщпна. Проиіовчансъка паланка по р.р. Иротовчі та Орелі в Новомосковському пов.; в ній було багацько сел; були і ху­тори. Калміуська паланка знаходилася між р.р. Вовчою, Іі’алміусом та Озовським морем в Олександровському, Бахмутському та Маріупольському повітах;там у 1779 ро­ці було збудовано м. Маріуполь; в ній було два села і 28 зімовників. 1Ірогноінсъка паланка лежала на лівому березі Дніпровського лимана, проти урочища Прогної, у Дніпровському повіті Таврицької губ.; осередком її був Прогноїнськ; тут стояв запорожський дозор. Тутешні озера запорожці вважали своїми власними і вивозили звідтіль багацько соли на Запорожжя, Україну й Польщу.

Нарешті, останньою типовою формою запорожських сел були зімовники (див. мал. 4), котрі містились, головним робом,по берегах Дніпра та річок, котрі в його вливаються, а також по островах, .прикоих, - оповідає кн. Митець­кий, - содержат рогатый скот, лошадей и овец; имѣют па­сѣки для распложенія пчел и ведут экономію по свойству и качеству земли; заводят сады, запасаются сѣном для прокормленія скота и засѣвают поля разным хлѣбом; упражняются ловлею в степях и лѣсах звѣрей, а в рѣках рыб, отчего довольно большую прибыль получают“. 16) „Зимовниками, - каже автор „Топогр. опису’, - называют тѣ строенія, при которых жители имѣют скот и проживают спим всегда, но при нѣкоторых и рыбную ловлю содержат и людей или хозяев в таких зимовниках бывает мало, однако, случается, что человѣка 3 или 4 согласясь построить вмѣстѣ и заведут скот, а рѣдко чтоб один хозяин был. В работное время, да и в зиму приходят к ним и по многому числу для работы, и на прокорм пришедши, проживают не­дѣлю или болѣе и пойдет в другой зимовник. Избы выстроены из лѣсу, а иныя стѣны плетены и обмазаны глиной, а заборы при дворах все из плетней* Таких зімовників з початку 70 років було по Інгулі - 17, по Інгульці - 11, по Аргамаклі - И, по Дніпру - 14, по Бугу - 7, на Куцому та Сухому Сланці по 1; тут було й 5 загонів за-для худоби та значна кількість заводів за-для риби; коло них на зі му будували землянки, а влітку куріні з очерету; і ось біля гирлів та біля ли­ману землянок було 17, курінів - 15, пр Бугу земля­ні «к було 11, курінів - 39, по Інгулі - 2 та 4, по Ін­гульці - 4 та 1; такі ж землянки та куріні було збудо-

25

вано й за-для кордонних запорожських, військових ко­манд (наприклад, біля Гарда, на Олектандровському шанці та иншнх місцях), і ловили вони рибу не по­одинці, а по де-кільку чоловік і звались вони односумами; звичайно під час того, як ловили рибу, сюди приходило по 15, 20 чоловік чужих людей, котрі зали­шалися тут до зіми; де-які, між иншим, лишалися й на зіму, хоч без роботи. 17) З цього всього видно, що зімовники уявляли з себе своєрідні хутори, котрі улаш­товували, головним робом, за-для скотарства, почасти за-для рибальства, бджільництва, хліборобства та инших промислів, в залежності! від місцевости та самого господаря. Де-які з зімовнпків мали велике господарство. В одному зімовникові, по опису 1769 р., було три хати (одна з кімнатами), дві коморі з льохом і стайнею (рублені), паркан з дошок, поблизу млин на два кола. Було там 1200 овець, 127 коней (з них 12 шт. вер­хових), рогатої худоби - 120 волів, 120 биків, 54 ко­рови; другої екотипи не лічили. 18) У хазяїв зімовників було по 3 - 6 козаків і при них ще по 16 МОЛО­ДИКІВ; узімку приходило до них більш народу, ніж улітку. Козаки, що проживали в зімовниках, називалися гніздюками, гречкосіями, баболюбами і являли з себе так зване поспільство, це б то немов підданих січо­вик козаків; це були немов сільські господарі Запорожжя, котрі постачали у Січ худобу та усякий харч. 19) Значна частина зімовників обернулася з часом (після зруйну­вання Січи) в села та посілий; але де-які з них обер­нулися в села ще за часів самостійного істнування За­порожжя. Цікавий приклад того, як обернувся зімовник у село, являє собою слобода Миколаївка-Рудьова (Павлоградського повіту, на Катеринославщині). У пер­шій половині XVIII ст. тут жив зімовником старшина Рудь, котрий „ходил отсюда на Старо-Крымскій шлях со своими хлопцами - малюками, нападая там на турок, татар и ногайцев, возвращавшихся из Малороссіи с яси­ром - со взятыми в плѣн христіанами; отбивая зло­счастный ясырь и освобожденных христіан приводил на свой замовник; здѣсь покоил, питал и довольствовал их; с невеликим ватажком своих хлопцев - малюков Рудь не раз ходил для той же цѣли на знамени­тый Муравскій шлях и всегда возвращался на свой зимовник со множеством освобожденных плѣнников. В сентябрѣ 1739 года на зимовникѣ войскового стар­шины Рудя освобожденнаго ясыру было 426 чел. обоего пола“ Кош подарував Рудеві землю під його яімов-

26

ппком і гой тут заснував цілу слободу Миколаївку, „населил ее народом семейным и осѣдлый, сам прагла* сил в свою слободу из-под Конотопа Черниговской губ. своих родных и знакомых, и дозволил своим хлопцам вызвать также к себѣ своях кровних и близких"; у 1752 р. тут уже рахувалось 315 душ чоловіків і 196 душ жінок, а у 1754 р. збудована й церква. 20)

Ось у яких умовах відбувалося заселення Пів­денної Украіни запорожцями: ще за часів другої по­ловини XVIII ст. їм доводилося вести уперту боротьбу з татарами та одночасно дбати про влаштування сел. Як видко з наведеного прикладу, значний контінґент за-для нових слобод постачала Гетьманщина, де лишалися рідйі та знайомі тих людей, що раніш пішли на Запорожжя; приводом до виселення відтіля .мешканців з'являвся наказ, котрий обмежував право вільного переходу. 21) Розсолода про осілих запорожців - гяіздюків оповідає так: „Земля у їх була вольна, обтова; так, де хто об­бере собі місце, де кому охота припаде, там і сіда, де хто живе, там і владіє: ти живеш тут, так тут і владій, а ти живеш там, так там і владій. І Боже мій, і батечку мій, - один од другого оре на двадцять вер­стов! Так і жили запорожці. Оце викопа собі землянку, заведе яку-небудь худобину та й кочує. Тілько такий зветься не лицарем і не товаришем, а сиднем або гніздюком. Так таки й звуться: сидиі та й сидні, гніздюки та й гніздюки. Вони були жонаті, діток мали собі, а жили так собі по п’ять, по десять чоловік, розводили худобу, занімались полюванням: той підстереже козу, той убьє кабана, та нанесуть махану того, що ціла біда. До них приходють уже де-які із Січи та й хар­чуються. Гніздюки й пасіки розводили і мед готували. Худоба - ото саме їх і багацтво, а з Січи вони вже паю ніякого не брали. Січовики - то вже особа стаття. Вови жили так, що їх і не вгадаєш: сьогодня тут, у Січі, а завтра Бог знає де по степах, по балках та по вибалках; зберуться у ватаги та й чимчикують, куди треба. Ці вже на війні розживались. Розбивали ріжні городи, лядські та турецькі, і забірали там, що тілько можна було забрати". 22)

Розсолода ж описує нам бурдюги та зімовники: „Коло Січи, по степах, скрізь кущами стояли бур­дюги, се б то по нашому землянки Ц, чоловік на п'ять, ’) Татарське слово «бурдюк», іцо означає: впвэрнута ціл­ком шкціа звірина, просмолена, котра уживається як посуд для ННДП,

27

на десять, а иноді й. більш. У такому бурдюзі і мій батько жили. Бурдюги робилися просто. Викопа запо­рожець ямку, поставить в ямку ліску, нагорне округ неї землі, обставить кураєм, обліпить кізяком, обмаже глиною, виведе мечеть, щоб хліб пекти, зробить кабицю, щоб страву варити, та й живе собі, як наче пан якай у хоромі. А щоб бачити, що воно діється у степу, зро­бить собі у бурдюзі маненьке, кругленьке, наче тарі­лочка, віконечко, вставить у нього шкло, скверненьке таке, зелене,^ рябе з камінцями, з кругленькою ряминою із чотирьох трісочок, та й дивиться через нього із бурдюга. Як і в куріні, так і в бурдюзі, димаря не полагалось; у бурдюзі й груби не було, а була мечеть, схожа на піч, тілько низенька, зроблена з дикого ка­меня. Як запалиш було цю мечеть, то з неї полум’я так і пашить, а каміння як розгоряться, так як огонь зробляться. З такою мечеттю холода нічого було бо­ятись... Де в яких бурдюгах і вбранство було: по сті­нах висіло оружжя, на покуті стояли розмальовані під золотом образа, по-під стінами прироблені були лавки, ослінчики, щоб було де сісти: а котрий бурдюг, то ще й килимами висланий. Такі бурдюги скрізь роскидані були по запорожських паланках проміж зімовників. Вони відкриті були для всякого й ніколи не замикались, бо там так було, що чужого ніхто нічого не зачепить. Як їде або йде куди-небудь господарь бурдюга, то так і зоставляє його, а на стіл ще й страву кладе. Хто хоч, той і заходь. Оце чвала там де-небудь який чоло­в’яга по степу і захотілось йому їсти. Баче - стоїть бурдюг; зараз завернув до нього, найшов там казан, пшоно, сало або рибу, викресав огню, розвів багаття, зварив собі обід, сів і з’їв, напився води, ліг і спочи­ває після обіда. Запрета ні в чім не було. Як прийде господарь, то він ще й рад гостеві, він його привітає, наче батька, бо тілько йому й родини на широкому степу, що захожий чоловік. А як захожий не вспіс по­бачиться з господарем: бурдюга, то, наївшись і відпо­чивши, робить маленький хрестик із дерева, ставить його серед бурдюга, та йде собі з Богом, куди треба. Це щоб знав господарь, що був захожий чоловік. От як воно було у запорожців. Не дуже красовиті були їх оселі, а за те дуже привітні. Тепер увійдеш у хату, так вона красить кутками, а не красить пирогами, а тоді вона красила не кутками, а пирогами. Окрім бурдюгів та курінів, були у запорожців ще й зімовники; це вже таке, наче постоялий двір: хата, а коло неї кру­

28

гом повітки. Ди зімовника було як дійде хто, то перше всього кричить: „пугу-пугу!* \ йому одвічають: „козак