Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет

• Название: Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
• Анкор: IUP_1-74.doc
• Дата: 16.05.2017
• Размер: 0.61 Mb.
• Имя файла: IUP_1-74.doc
• Тип: Документы; #7668
• страница: 4 из 12

Заклич тобто оголошення потерпілим на торговій площі про зникле майно (раба, худоби, одягу, зброї тощо).

Звідвін мав вказати на того, у кого придбав вкрадене. Звід ішов до тих пір, доки не виявляли людину, яка не могла вказати, у кого вона придбала річ. Ця особа і визнавалася злодієм з усіма можливими наслідками. Звід розпочинався у випадках: а) якщо річ було знайдено в кого-небудь до закличу; б) якщо річ знайдено до трьох днів після закличу; в) якщо річ було віднайдено не у своєму місті (громаді).

Гоніння сліду-При негайному виявленні крадіжки, коли злодій або вкрадена ним худоба залишили сліди, їх розшукував потерпілий по гарячих слідах. Процедура називалася "гоніння сліду". Коли сліди втрачали, слідство припинялося, а в разі їх зникнення в іншому населеному пункті, його жителі мусили вести розшук далі, виявити і видати злочинця. У протилежному випадку вони мали сплатити штраф (дику виру).

Результати закличу, зводу і гоніння сліду використовувалися в судах як докази і підстава для винесення вердикту.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним.

Зважуючи значення всіх доказів, наданих сторонами, суд виносив (усно) рішення-вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала заінтересована сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Ніяких указівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони "Руська правда" не містила.

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) - "заклич", "звід" і "гоніння сліду". У системі доказів значна роль відводилася свідкам, присязі та ордаліям.
22) Поняття звід та гоніння сліду

Дивитись питання 21, виділено чорним, курсивом, а також підкреслено поняття гоніння сліду та зводу!

23) Види доказів у судочинстві Київської Русі

На судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомоги судових доказів. У Київській Русі судовими доказами були: 1) власне визнання; 2) свідки ("видоки" і "послухи"), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга (складали сторони й свідки); 4) ордалії (суди Божі); 5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, свідки тощо).

Видок у "Руській правді" - учасник судової процедури - свідок протиправних дій (тілесних ушкоджень), який проводився потерпілою стороною до суду, або той, хто міг стати свідком у майнових позовах (про належність челяді). Послухи, які також зафіксовані у "Руській правді", свідчили не про факт злочину, а про добру репутацію ("добру славу") тої чи іншої сторони процесу. Від необґрунтованого звинувачення можна було "очиститися", виставивши сім свідків послухів, які підтвердили би їм добре ім'я підозрюваного. За спостереженнями деяких учених (М. Максимейко, Ф. Леонтович) вже у XII ст. послухи витрутили із правничого вжитку видоків.

У кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. У випадках звинувачень у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

Ордалій (суд божий) -випробування водою, залізом або "полем" тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - "поле". Переможець поєдинку вигравав процес.

У випадку, коли послухи й видоки з обох сторін давали однаково позитивні свідчення, отже, за відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомоги випробувань ордалій (судів божих) - водою, залізом або "полем" тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - "поле". Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривень випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і за характером ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

24) Система права Галицько-Волинського князівства

Система права Галичини та Волині ґрунтувалася на досить міцній джерельній базі. Джерелами права слугували: а) розвинена система правових звичаїв, які врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши в норми звичаєвого права. Насамперед, це кровна помста, ордалії, свідчення в суді, порядок успадкування майна тощо; б) норми статей "Руської правди", яка поширювалася в усіх трьох редакціях - короткій, просторовій та скороченій. її правова спрямованість (захист приватної власності) не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Великому князівстві Литовському; в) князівське законодавство, репрезентоване уставами, угодами та грамотами князів. Серед документів юридичного характеру можна виокремити: грамоту князя Івана Берладника (середина XII ст.), яка визначала правовий статус іноземних купців та регламентувала умови торгівлі з ними; Заповіт (рукописання) Володимира Васильковича (1287 р.) на успадкування Волині нащадками Данила Галицького; Уставну грамоту Мстислава Даниловича (1289 р.) про форми і розміри повинностей міщан; дві грамоти Андрія Юрійовича (1320 р.) про торговельні привілеї купцям; г) міжнародно-npaвовi акти - декілька угод князів з орденом хрестоносців (1308-1335 pp.); д) канонічне право церковних уставів Володимира та Ярослава, "Номоканон", "Кормча книга"; е) магдебурзьке правo у вигляді грамот князів на самоврядування містам Санок (1336 р.) та Львів (1356 р.) Хоча норми цього права діяли в Галичині не в повному обсязі і у зміненому вигляді.

Цивільно-npавові норми зазначених джерел передбачали інститут права власності та зобов'язальних дій. Придбане шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити "як буде воля". Згадані також застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей. Родинне право, як і раніше, передбачало шлюб, опіку та успадкування.

Норми карного права збереглися головним чином незмінними з часів єдиної Київської Русі. Щоправда з'явилися й новели, зокрема такий вид злочину, як змова проти князя та його влади. Почали застосовувати поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Причому не лише до суспільних низів, але і до відомих, багатих і знатних бояр.

Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Впроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків та послухів), надання доказів, божі суди (ордалії). Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі з часів Київської Русі не сталося.
25.
Звичаєве Право – це сукупність правових норм, що основуються на родовій (народній-національній) свідомості, Родовій Вірі і родовій моралі, які регулюють і захищають національний Звичаєвий Лад і державний устрій та регулюють всі інші взаємовідносини в суспільстві. Звичаєве Право складається з головних норм (правових принципів) та підпорядкованих їм звичаєвих законів. У Звичаєвому Праві не було конституції, її функцію виконували головні норми.

Головні Норми Звичаєвого Права – це головні правові принципи і норми Звичаєвого Ладу, або по іншому Родового ладу. Український народ – єдиний великий народ на євразійському просторі, що зберігав Родовий Лад в часи феодалізму і мав свою Родову Державу – козацьке Запоріжжя!

Норми Звичаєвого Права визначають суспільний лад, державний устрій та головні взаємовідносини в суспільстві.

Право первісно з’являється із Звичаю, тобто із волі народу, а не із волі державної влади. У Звичаєвому Праві влада просто немає права давати, писати і змінювати право!

Звичаєве Право дійсно є Українським і існувало в нашому Краї в своїй завершеній ідеологічно-правовій формі вже як мінімум 
10 тисячоліть тому, за часів виникнення розвиненого Родового Ладу в якому власне і виникає ДЕРЖАВА, як сила, що захищає територію і підтримує справедливий порядок.

26.

Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст

Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру.

а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому — право печатати листи червоним воском.

б) Привілеї у стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та жидам.

З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський — 1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради. Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з- під загальнозобов'язуючого права. Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право.
27.

Насамперед треба відзначити договори-угоди між Литовсько-Руською державою та Польщею, що встановлювали різні форми союзу й сполуки між цими державами; вони впливали на зміну держ. становища Литовсько-Руської держави. Це: Кревський акт 1385 p., що встановив персональну унію; Виленська умова 1401 p., що встановила лише союз взаємної охорони й безпеки; Городельська умова 1413 p., що знову повертала персональну унію; Люблинська унія1569 p., що встановила реальну унію між Польщею та Литвою й найбільше сприяла поширенню поль. впливів і поль. права. На підставі Люблинського акту більшість укр. земель, що були в складі Литовсько-Руської держави, була інкорпорована Польщею, із збереженням однак сили Литовського Статуту та офіційної »руської мови«.

З договорів міжнародного характеру треба згадати про договори торговельні й господарські, які містили в собі деякі норми публічного права.
28.

Земські уставні грамоти є найважливішими пам’ятками законодавства достатутової доби. На відміну від привілеїв, що заводили новину, уставні грамоти /635/ бережуть стародавнє право. Вони видавалися для всього населення окремих земель на потвердження давніх прав цілої землі, встановлення її відношення до держави й до загального закону. До нас дійшло вісім таких грамот для укр. земель: з 1456 р. — для Галицької землі, з 1516 р. — для Дорогичинської землі, з 1424 р. — Луцькій землі, дві грамоти Волинській землі з 1501 та 1509 pp., дві грамоти Київській землі з 1507 та 1529 pp., одна грамота для Вільського повіту на Підляшші. В цих грамотах є багато правного матеріялу з обсягу цивільного, карного й процесового права ще з першої доби, а також правила для домініяльних, панських судів.
29. Поняття речового права литовсько-руської доби.

Речові права - це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.

У Литовських статутах були зафіксовані такі речові права: право власності; володіння (держання, посідання); застава; емфітевзис; сервітути.

Емфіте́взис — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Центральне місце серед норм цивільного права посідали норми, які регулювали речове право. Об’єктами речового права були маєтки з залежними людьми, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісництва, будівлі тощо. За Статутом 1588 року були відомі такі права на річ: право власності (держання, володіння), заклад (застава) і сервітутне право. Досить детальній регламентації підлягав інститут приватної власності.

Передбачалась недоторканність права власності. У сучасній правовій доктрині правом власності вважається передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна та на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом .Подібним був підхід до поняття права власності і в статуті 1588 року, однак він надавав шляхті необмежене право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися усім належним майном. Так, в артикулі 5, розділу 3 “Про вольності шляхетські і про примноження Великого князівства Литовського” зафіксовано: “уставуємо і на віки те зберігати і держати обіцяємо, що, … бояр, шляхту і їхні маєтки, ґрунти і всяку маєтність і інші свободи і вольності і права в них відбирати … і жодному іншому давати і записувати і ніяким способом віддаляти не маємо”.

Відповідно до статуту суб’єктами права власності могли виступати держава, церква, громада, рід, сім я та фізична особа . До об’єктів права власності належали маєтки, землі, замки, ліси, пущі, невільні люди, будівлі, доми, ріки, озера, села, знаряддя виробництва тощо . До способів набуття права власності відповідно до статуту належали: цивільно-правові договори, пожалування князя, давність користування. За критерієм способу набуття права власності найменше обмежувалося розпорядження майном, яке власник набув на підставі договору купівлі-продажу. Найбільше обмежувалося право розпорядження вислуженими маєтками – данинами (земельними жалуваннями князя магнатам або шляхті на умовах служби) .
30. Види зобов’язань в литовсько-руському праві.

Зобов’язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму, тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення. Для цього ж використовувалися застава нерухомого майна, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Широку сферу зобов'язальних відносин регулювали норми звичаєвого права.

На забезпечення виконання зобов'язань застосовувались різні засоби:

• скріплювали присягою;

• використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу;

• у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.
31. Види договорів в литовсько-руському праві.

Усі договори укладалися у письмовій формі, іноді ще вимагалася реєстрація їх у суді або укладання у присутності свідків. Види договорів: спочатку за умов натурального господарства найпоширенішими були договір міни, договір дарування; з розвитком обміну і грошових відносин з'явився договір купівлі-продажу - спершу рухомого, а згодом і нерухомого майна, договір найму, позики тощо; Литовські Статути дозволяли шляхті віддавати, продавати, дарувати, міняти, записувати на церкву, передавати за борги і віддавати у заставу її маєтки.

Акти купівлі-продажу із символічних, властивих періоду КР, переходять у формальні, за вимогами Литовського статуту. Разом із договором купівлі-продажу діяв і широко застосовувався найстаріший договір обміну.

Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності - 5 або 10 рр., умови припинення зобов'язань; До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди мали укладатись у присутності свідків і з виконанням певних символічних дій і обрядів - контрагенти перебивали руки, часто виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Вимагалось дотримання письмової форми договору для договорів позики на суму понад 10 коп грошей, а якщо такий договір не був оформлений письмово, то за III Статутом 1588 р. боржник міг повернути кредиторові, який присягав по факт і суму боргу, лише 10 коп грошей.

При продажу чи даруванні батьківських, материнських, вислужених, куплених чи іншим способом придбаних маєтків продавець чи дарувальник мав скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, а також запросити 3-4 свідків шляхетського походження із їхніми печатками, після чого занести цей запис до книги замкового суду, звідки він переносився до земських книг під час сесії земського суду. Аналогічний запис проводився, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі, а також при грошовій позиці.