Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
 Скачать 0.61 Mb.
|
|
Питання № 13 У дохристиянському періоді заповідальні відносини Київської Русі регулювалися виключно звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам в цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм Візантійського (тобто східно-римського ) права, зокрема і ті положення, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за законом. Договір Русі з Візантією 911 року говорить про «обряженіє» - спадкування за заповітом: «Якщо хтось помре, не розпорядившись своїм майном, а своїх в Греції у нього не буде, то нехай повертається майно його на Русь найближчим молодшим родичам. Якщо ж зробить заповіт, то візьме заповідане той,... на кого написаний заповіт»Цей порядок наслідування був поширеним серед дружинників, які були на службі у Візантії. Спадкові відносини регулювалися Руською Правдою приблизно так, як і в інші феодальних країнах Європи. Спадкування допускалося за заповітом (рядом) та за законом (в тому випадку, коли не було складено заповіт). У разі спадкування за законом спадкоємцями першої черги були сини померлого. Спадкове майно надходило нерозділеним і ділилося самими спадкоємцями. За старовинним загальнослов’янським звичаєм батьківський двір завжди без поділу передавався молодшому синові . Дочки померлого, за наявності у них братів, до спадкування не долучалися. Незаміжні доньки, виходячи заміж, отримували від свої братів лише посаг. Оскільки порядок спадкування в Київській Русі носив становий характер, дочки феодалів (за відсутності братів) визнавалися спадкоємцями , а дочки смердів спадкувати не могли. Спадкове майно кріпосного за відсутності синів (выморочное наследство – відумерлий спадок) надходило до володіння князя. В цьому випадку князь зобов’язувався надати дочкам померлого посаг. За спадкування за законом другий з подружжя не визнавався спадкоємцем. Дружина у випадку смерті чоловіка отримувала виділ, тобто майно, набуте нею до шлюбу. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та другим з подружжя. Позашлюбні діти та діти рабинь не могли бути спадкоємцями за батьком. Діти, які мали вітчима, спадкували лише за рідним батьком. Руська Правда містила норми спадкового права стосовно лише рухомого майна (будинок, худоба, товар, раби). Земля була колективною власністю громади. Форма заповіту була усною, але, можливо, в деяких випадках, існувало і письмове його оформлення. Окрім чоловіка, господаря, спадкодавцем могла бути і дружина. Це природно, оскільки в древньому руському праві існувало поняття окремої власності подружжя. Дружина не тільки могла мати окреме майно, а й розпоряджатися ним, але в законі більше уваги приділяється все таки заповітові чоловіка Законодавець не обмежував свободу заповіту матері. У випадку жорстокого поводження з нею синів, вона могла позбавити ї спадку. Якщо всі сини були з нею «лихі», вона могла заповісти майно дочці, навіть, заміжній. Судові справи стосовно спадку за уставами Володимира і Ярослава належали духовному суду і згадувалися лише в розширеній редакції Руської Правди. За уставом Володимира Мономаха в Руську Правду було включено збірник «узаконенй» про спадок, що складався з статей, які визначали порядок спадкування дітьми після батьків за відсутності заповіту. Ці статті встановили, що за смердом можуть спадкувати лише сини, а за боярином – і сини, і дочки. Питання № 14 Розвинутість зобов’язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов’язані передусім зобов’язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов’язаний сплатити господарю вартість цього коня. У Руській Правді згадується також про зобов’язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов’язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов’язань (продаж у холопи). Договори («ряди» - купівля-продаж, найм, позика, поклажа) укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді. Про існування одного з найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламентувався і в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челядина, а також порядок установлення добросовісного придбання речі. Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку договір обов’язково укладався перед послухами. Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови боржника) кредитору достатньо було скласти присягу. Боржник був зобов’язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присипом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу. Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір’ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора. Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі». Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчастіше наймання призводило до феодальної залежності. Договір поклажі заключався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувались простою присягою. Вона ґрунтувалась на взаємній довірі сторін. Питання №15 Право Київської Русі детально регламентувало банкрутство, яке поділяли на три види: 1) банкрутство "без вини" (стихійне лихо, аварія судна, пожежа, бандитський напад). Тут давали відстрочку на повернення боргу; 2) винне банкрутство, коли купець "проп'є або програє" чужий товар. У такому разі справу віддавали на розсуд кредиторів: винного або продавали в холопи, або надавали відстрочку (ст. 54 Просторової редакції); 3) злісне банкрутство, за якого неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту свої громадян, брав позику у чужоземця чи гостя з іншого міста і не повертав її. При цьому боржника продавали разом із майном. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами. Питання №16 Що стосується усиновлення, то в джерелах, які належать до цього періоду, про це не згадується. Проте усиновлення було поширене серед європейських народів, і дослідники вважають, що це явище мало місце і в Київській Русі. Мало місце так зване «приймачество. Зазвичай люди похилого віку приймали в родину сироту, коли їм ставало важко справлятися з господарством і коли в них не було спадкоємців. Прийнятий у родину повинен був поважати своїх нових батьків, допомагати їм у господарстві. І, нарешті, опікунство. За джерелами права, які дійшли до наших часів , ми бачимо, що цей інститут у Київській Русі був досить розвинений. Про це, зокрема, свідчать такі риси руського опікунського права, як винагорода опікуну за його діяльність, його звіт про виконання ним його обов’язків і строга відповідальність. В «Руській Правді» вперше з’яви- лося поняття «опіка». Так, у ст. 99 йдеться про те, що після смерті батька опікуном малих дітей стає хтось з найближчих родичів або вітчим, якщо мати виходить заміж вдруге. Опікуну передається в тимчасове користування рухоме й нерухоме майно неповнолітніх, обов’язково в присутності свідків. Опікун має право продовжувати торгівлю й брати собі прибуток від неї, але після закінчення терміну опіки зобов’язаний повернути кошти сироті. 17.Розуміння поняття “злочину” є важливим з погляду адекватного сприйняття розвитку кримінального права у період існування Київської держави – Русі. Адже через визначення поняття злочину ми можемо дослідити об’єкти, на які було спрямовано посягання, вивчити їхнє значення для функціонування княжої держави. Спочатку поняття “злочин” трактувалося як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину дещо змінилося й уже в “Руській Правді” під злочином розуміється не тільки образа, а й будь-яке порушення закону. Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Саме вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути виселені з громади, продані у холопство “Руська Правда” містить норми, які стосуються суб’єктивної сторони злочинного діяння. Про навмисно здійснені злочини говорить, наприклад, ст. 12 Староруської Правди, накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні.Проте, що “Руська Правда” виділяє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 34 Староруської Правди, яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна. Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко проглядався суб’єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банкрутство. “Руська Правда” передбачала покарання за здійснення образливого вчинку (не словом, а фізичною дією). Так, за удар не вийнятим із піхв мечем передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану (ст. 24. Др. Пр.). Такі самі стягнення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотним боком меча або зазіхне на символ чоловічої гідності – бороду та вуса.В Руській Правді злочин називають "образою", під якою розуміють будь-яке нанесення кому-небудь матеріальної, фізичної та моральної шкоди, тобто злочинним вважалося нанесення збитку конкретній людині, його особі, майну шляхом дії. Об’єктами злочину в джерелах права Київській Русі виступали: влада князя, особа феодала, майно, сімейні відносини, церковні канони. Об’єктивна сторона складу злочину цього періоду представлена дією. Злочини, вчинені шляхом бездіяльності ще передбачені не були. Суб’єктами злочину Староруської державі могли бути тільки вільні люди. Холопи та челядь були власністю господаря, який ніс матеріальну відповідальність за наслідки їх неправомірних дій. Проте те, що господар ніс відповідальність за свого холопа, не виключало вживання до холопа заходів фізичної дії. Його можна було калічити, вбивати 18.Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Нанесення потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як "образа" (злочин). Суб'єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. З Розширеної редакції Руської Правди: "якщо хто уб'є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен". Стосовно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то таких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб'єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково ("у пиру"), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.). Коли ж убивство зумисне ("стал на розбой"), "то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление" (ст. 5 Розш. ред.). Досить просто розв'язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну. Злочини поділялися на такі види: • проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на сторону ворога); • проти церкви та християнської моралі (віровідступництво, церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чародійство тощо); • проти особи (убивство, тілесні пошкодження, побиття); • майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо); • проти сім'ї й моральності (розпуста, багатоженство, співжиття з черницею, кума з кумою, зґвалтування, сексуальні збочення тощо). 19/20.Система покарань Руської Правди ще досить проста, а самі покарання порівняно м'які. Вищою мірою покарання, як уже зазначалося, був потік і розграбування. Сутність цього заходу не зовсім ясна. В усякому разі, в різний час і в різних місцях потік і розграбування розумівся по-різному. Іноді це означало вбивство засудженого і пряме розтягування його майна, іноді - вигнання і конфіскацію майна, іноді - продаж у холопи. Наступною за тяжкості мірою покарання була віра, призначатися тільки за вбивство. Якщо за злочинця розплачувалася його шнура, то це називалося дикої вірой. До другої половини XI ст. як покарання за вбивство застосовувалася кровна помста, скасована в Руській Правді синами Ярослава Мудрого. За основну масу злочинів покаранням була так звана продаж - кримінальний штраф. Її розміри були різні в залежності від злочину. Вири та продажу, що йшли на користь князя, супроводжувалися відшкодуванням шкоди потерпілому або його сім'ї. Вирі супроводжувало головництво, розмір якого нам невідомо, продажу - урок. Зазлочину, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались специфічні церковні покарання - епітимію. Так, візантійський закон передбачав, наприклад, за блуд з сестрою 15 років «постітіся та плакату»; легкої епітімії вважалися 500 поклонів на день. Епітімії часто поєднувалася з державною карою. На думку С. В. Юшкова, церква застосовувала крім епітімії членовредітельние покарання і тюремне ув'язнення. Давньоруське право ще не знало досить чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, хоча, звичайно, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки у кримінальних справах. В усякому разі і у кримінальних, і по цивільних справах застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони рівноправні і самі є двигуном усіх процесуальних дій. Навіть обидві сторони в процесі називалися позивачами. Руська Правда знає дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи-гоніння сліду і склепіння. Гоніння сліду - це відшукання злочинця за його слідами. Закон передбачає спеціальні форми і порядок проведення цього процесуальної дії. Якщо слід привів до будинку конкретної людини, вважається, що він і є злочинець. Якщо слід привів просто в село, відповідальність несе верв (громада). Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припиняється. 21) Основні риси судочинства Київської русі У Руській Правді закріплені основні форми кримінального процесуального права. Її норми містять особливі форми досудового процесу, коли встановлюються досудові відносини між потерпілим( позивачем) і вірогідним відповідачем. Заінтересована особа (потерпілий) повинна була сама порушувати справу в громадському суді або ж звертатися по захист до князівського уповноваженого. Звинувачення мало бути персональним, тобто направленим проти відомої особи. Більшість дослідників наголошують на пануванні у судочинстві Київської Русі звинувачувально-змагального процесу. Він характеризується активною участю заінтересованих у вирішенні конфлікту осіб. Суд, власне, виконував роль посередника в"судовому процесі ("тяжі"). У звинувачувально-змагальному процесі сторони - позивач і відповідач - апріорі користувалися майже однаковими судовими (процесуальними) правами. Попри те, особливу роль у процесі відігравав саме позивач: за його заявою розпочиналося судочинство. Судовий процес відбувався усно. "Руська правда", що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначила три стадії (етапи) судового процесу: "заклич", "звід" та "гоніння сліду". Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і Його родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу. |