Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
 Скачать 0.61 Mb.
|
|
52. Мали чинність джерела права польсько-литовського походження: князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути, зокрема Литовські статути та збірники магдебурзького права. їх законність підтверджували гетьманські універсали та інструкції судам. 53. Нормативні акти церковного права XVII – XVIII ст. Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня ] 1686 р. московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. І лише у XVIII ст., зі зміною загального становища церкви в державі та посиленням утручання самодержавства в діяльність судів Української православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 р. перше місце серед основних джерел права Української православної церкви посів російський Духовний регламент. Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги Святого Письма. Передмова до питань 54; 55. Речове право включало право власності, право володіння та права на чужі речі (сервітутне право). Основним джерелом цивільного права (в тому числі речового) був Кодекс 1743 року. 54. Поняття володіння в українському праві другої половини XVII – XVII ст. Цивільне право Гетьманщини в поняття володіння вкладало двояке значення: а) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; б) одне з повноважень власника. Володіння визначалося як фактичне панування особи над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї!!! Розрізнялося декілька видів володіння, і в основу поділу був покладений спосіб його набуття. За способом набуття володіння розрізняли
На основі аналізу цивільно-правових норм Кодексу 1743 року і судових справ, обгрунтовано підстави виникнення та припинення володіння. Вони були такими ж як і для права власності. 55. Поняття власності в українському праві другої половини XVII – XVIII ст. Право власності, за Кодексом, було основним речовим правом і розумілося як право володіти, використовувати, передавати, дарувати, відписувати, міняти й заставляти майно за власною волею та потребою! Інститут права власності, за Кодексом, для свого часу досягнув високого рівня, врегульовуючи відносини у питаннях володіння, користування, розпорядження особами, що належали до різних станів, майном, зокрема землею. В другій половині XVII-XVIII ст. були два головні різновиди власності на землю:
Всі способи набуття права власності цивільне право Гетьманщини за Кодексом поділяло на:
Підстави припинення права власності:
У Гетьманщині були наявні три форми власності: 1) загальнодержавна, або загальновійськова; 2) індивідуальна (приватна); 3) общинна (колективна, або спільна). Названі форми власності не суперечили одна одній, а навпаки, мирно співіснували. 56. Українське зобов’язальне право другої половини XVII – XVIII ст. Зобов'язальне право було найбільш розвиненим з усіх інституті цивільного права Гетьманщини (А. Яковлів, В. Кульчицький). Зобов'язання як правовий інститут у тогочасній Україні розумілись як право на майно особи, яка не виконала договору чи заподіяла якусь шкоду. Тому розрізняли зобов'язання, що випливали з договорів, і зобов'язання із заподіяння шкоди. Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Інакше кажучи, зобов'язання - це такі правові відносини, згідно з якими одна особа мала право вимагати від іншої особи вчинення певних дій або утримання від них!!! Сторона, що мала право вимагати, називалася кредитором або вірителем, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, - боржником. Зміст вимоги кредитора був його правом на певну поведінку боржника, яка проявлялася в позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди була дія, що мала певне юридичне значення і певні правові наслідки. "Права" передбачали правовий захист порушених зобов'язальних прав. Зобов’язання поділялися на:
Способи припинення зобов’язання:
Зобов'язання захищалася Гетьманською державою наступними правовими засобами: завдаток, застава, порука. Основною підставою виникнення зобов’язань були договори. Договором вважалася згода осіб під час здійснення будь-якої правової дії або утримання від її здійснення. Договір набирав юридичної сили за певних умов:
Зобов’язальне право Гетьманщини було ефективним засобом регулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин у першій половині XVIII ст. Передбачені у Кодексі договори забезпечували надійну правову основу для подальшого розвитку ділових відносин. Багато договорів були вдосконалені у наступні періоди розвитку цивільного права України і, пристосовані до нових умов, збереглися в сучасному цивільному праві. 57. Зміни у змісті договорів в українському праві др. Пол. 17-18 ст. Зборівська угода 1649 р. - укладена між Гетьманщиною та Річчю посполитою; - реєстрове козацтво 40 тис.; - під юрисдикцію козацької амністії входили Брацлавське Чернігівське та Київське воєводства; - перебування польських військ на цих територіях заборонялося; - Київському митрополитові обіцяно місце в сенаті; - підтверджувалися права козаків на власний суд; - угода була ратифікована польським сеймом; Білоцерківський договір 1651 р. - укладена Українською гетьманською державою та річчю посполитою; - реєстрове козацтво 20 тис.; - під юрисдикцію козацької амністії входить лише Київське воєводство; - перебування польських військ на цій території заборонялося; - гетьман підпорядкований польському королю; Раднотський договір 1656 р. - угода кладена між Б. Хмельницьким Швецією, Трансільванією, Бранденбургом; - мета угоди була військовий союз роти Речі Посполитої; - вперше на світовій арені визнавалася Українська гетьманська держава; Гадяцька угода 1658 р. - укладена між І. Виговським та Польщею; - про утворення федеративного союзу Польщі Литви та князівства Руського яке б охоплювало Чернігівське Брацлавське та Київське воєводства; - за угодою Руське князівство отримувало: *власна державна скарбниця; *власна грошова система; * судочинство з діловодством українською мовою; * 40-ка тисячна армія. - угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою який був у 1648 р.; - угода ратифікована польським сеймом; Шведсько-українська угода 1708 р. - таємно укладена І. Мазепою та Калом ХІІ ; Гетьманські статті Березневі статті 1654 р. - укладені між Б. Хмельницьким та Москвою; - складені у формі питань української сторони до царя; - більшість пунктів було затверджено; - основний зміст статей полягав у тому щоб зберегти права і привілеї Війська Запорозького , українських козаків, шляхти та міщан; - йшлася мова про 60-ти тисячний козацький реєстр; - гетьманові заборонялося вступати в контакт з урядами Туреччини та Польщі; - не були затверджені вищим органом Української гетьманської держави – Генеральною Радою; - Хмельницький аж до своєї смерті не тільки не скликував Генеральної Ради для ратифікування угоди ай не оголосив точного змісту статей; - статі не визначали політичного статусу Гетьманщини; Переяславські статті від 17 жовтня 1659 р. - укладені між Ю. Хмельницьким та царським урядом; - його підписання проходило під значним тиском збоку московської влади; - статі ґрунтувалися не на оригіналах статей Б. Хмельницького , а на сфабрикованих московською владою; - Повноваження гетьмана та Війська Запорозького звужувалися; - тепер обраний гетьман приймав символи влади від царя; - зовнішня політика проводилася за згодою московського царя; Московські статі 1665 р. - договір укладений між лівобережним гетьманом І. Брюховецьким та царським урядом; - посилювалася залежність від Москви; - вибори гетьмана дозволялися тільки у присутності уповноваженої Москвою особи; - Україна за винятком козацького стану передавалася під безпосередню владу московського царя. Цим пунктом вона фактично втрачала свою автономію; - українська церква підпорядковувалася Москві, а її глава мав бути росіянином за походженням; Глухівський договір 1669 р. - угода між лівобережним гетьманом Многогрішним та царським урядом; - права Війська Запорозького значно розширювалися; - зменшувалася кількість міс у яких перебували московські воєводи; - 30-ти тисячне реєстрове військо; - створення компанійського полку з 1000 козаків який мав спостерігати такий порядок який потрібний царю; Коломацькі статі 1687 р. - двосторонній договір між гетьманом України І. Мазепою і старшиною з одного боку та московськими царями Іваном Петром та царівною Софією з іншого; - надання дворянських титулів українській старшині; - денонсувати даний договір можна було тільки за згодою двох сторін; Конотопські статі 1672 р. - угода між лівобережним гетьманом І. Самойловичем та московським урядом; - договір складався з уточнених та доповнених Глухівських та 10 нових статей; - обмежена влада гетьмана; - заборона гетьману притягати до кримінальної відповідальності козацьких старшин без згоди старшинської ради; - обмеження гетьмана у праві дипломатичних зносин не тільки з іншими державами а й з правобережним гетьманом; - посилене втручання царя у внутрішні справи; Другий Переяславський договір 1674 р. - укладений між козацькою старшиною і царем; - цілковито базуються на Глухівських та Конотопських статтях; - кількість реєстрового козацтва 20 тис.; Решетилівські статі 1709 р. - проект конституції запропонований Скоропадським цареві; - зміцнене втручання у внутрішні справи; - обмеження в міжнародних відносинах; 58. Українське шлюбно-сімейне право 17-18ст. Шлюбно-сімейні відносини регулювались, головно, нормами церковного і звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі звичаєвого права – 16 р. для дівчини і 18 р. для юнака. За звичаєм заборонялось одруження мід родичами по прямій лінії аж до 8 коліна, а по боковій – до 4 коліна. Згоди на шлюб наречених не вимагалось, але на практиці вона враховувалась, а згода батьків на шлюб дітей була обов`язковою, інакше наречені позбавлялись батьківського благословення, а іноді і спадщини. Укладенню шлюбу передував усний чи письмовий договір між 2 сторонами. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи коштовні прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі, який мав повертатись у разі відмови нареченого від вступу у шлюб або розірвання шлюбу з його вини. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, хоча вони іноді відбувались значно пізніше після здійснення церковного шлюбного обряду, тому Синод встановив вимогу брати розписку, яка зобов`язувала наречених починати сімейне життя відразу після церковного обряду. Офіційне розірвання шлюбу було рідкісним явищем, однак у разі розлучення сторони у присутності свідків і священика складали розлучні листи, в яких обумовлювали спільні права і обов`язки; між селянами такі угоди укладались усно. Особливістю періоду Гетьманщини було те, що шлюбні відносини перебували більш під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером 1765 р. наказав самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі “здирства” за вінчання. 59. Зміни в спадковому праві України др. Пол. 17-18 ст. В Україні було відомо спадкування за законом і за заповітом (духівницею, тестаментом). На практиці переважало спадкування за законом – спадкове майно отримували і сини, і дочки померлого, причому частки і рухомого, і нерухомого майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину у встановлений строк, майно визнавалось виморочним і надходило до скарбниці, звідки розподілялось у шпиталі, монастирі, на потреби міста. При спадкуванні за заповітом вимагалось дотримання низки формальностей – духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем і його виконувачем або парафіяльним священиком. Внаслідок обмеження прав заповідача розпоряджатись власним майном заповіти мали засвідчуватись у судових органах. За Катерини ІІ внаслідок розподілу усього нерухомого майна на родове і набуте свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалась – його можна було заповідати лише спадкоємцям за законом. У міщан приватних містечок теж обмежувалось право спадкування за заповітом - 2/3 спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника міста. Також обмежувались спадкові права козаків і вільних селян. Позашлюбні діти бути позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповідане майно. 60.Поняття опіки та піклування в укр. праві др..пол.17-18 ст. Опіка встановлювалася над малолітніми, була похідною сімейно-шлюбного регулювання,а піклування було самостійним правовим інститутом (встановлювалося над божевільними, марнотратниками та майном відсутніх осіб). Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття) передусім мали право мати-вдова та бабця сиріт. Коли матері вже не було на світі або вона нездатна була здійснювати опіку, опікунські обов'язки переходили до старшого брата або до одного з дядьків із батькового роду. За відсутності таких родичів обов'язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з роду матері. Коли жодних родичів не було, опікуна призначала влада. Основні вимоги до опікунів: чесні особи, заможні та ощадливі господарі. Також опікуном або піклувальником могла бути церква. Піклувальників над божевільними, марнотратниками (до часу їх одужання або виправлення), а також відсутніми особами призначали та звільняли місцеві уряди Разом із призначенням опіки або піклування суд виносив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо відчуження майна підопічного. Передусім, опікун/піклувальник був зобов'язаний у присутності родичів, сусідів чи інших свідків скласти опис майна підопічного і записати його до урядових книг. Опікун мусив: віддати сиріт до школи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму поводженню в суспільстві; добре господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного не продавати й не заставляти без крайньої необхідності; виступати за підопічного в суді, захищаючи його від можливих цивільних позовів і скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повною звітністю. Опікуни та піклувальники несли цивільну відповідальність за всі невиправдані витрати і втрати чогось із підопічного майна. Вони також ніс і кримінальну відповідальність за допущені ним кримінальні діяння щодо підопічних. |