Главная страница
Навигация по странице:

  • 45. Характеристика розвитку права на українських землях у складі польського королівства та коронних землях Речі Посполитої з другої половини 15 – до середини 17 ст.

  • 46. Поняття козацького звичаєвого права.

  • 47. Види звичаєвого права гетьманської доби.

  • 48. Гетьммансько-королівські та гетьмансько-царські договори, причини прийняття, зміст та значення. Зборівська угода

  • Слободищенський (або Чуднівський) трактат

  • 1654 року (Березневі статті).

  • Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет


    Скачать 0.61 Mb.
    НазваниеПредмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
    АнкорIUP_1-74.doc
    Дата16.05.2017
    Размер0.61 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаIUP_1-74.doc
    ТипДокументы
    #7668
    страница7 из 12
    1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

    44.

    Процес мав позовний звинувачувально-змагальний характер, лише в тяжких кримінальних справах застосовувалася скрутинія – близька до інквізиційного розслідування з допитами на муках. Позивач означався як "істець", "сторона поводова", "сторона боляча", a відповідач як "позваний", "сторона отпорна". Процесуальну здатність мали всі люди, окрім малолітніх та невільників. Сторони могли мати представництво на процесі, на будь-якій стадії слухання справу можна було припинити.

    Типові європейськоцентричні тенденції становлення української правової свідомості та культури як таких не можна не побачити у активному формуванні європейськоструктурованих еволюційних особливих форм українського карного судочинства, а саме, форм скрутинія, які була близькі до західноєвропейського інквізиційного процесу, але в значно м'якішо­му та гуманнішому вигляді. За дорученням суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці вчинення. Свідки допитува­лись, як правило, за відсутності звинувачених, а протоколи зізнань були згодом на "розправі" єдиним доказом. Давати свідчення під час скрутинії були зобов'язані всі, кого покликали скрутатори і в цьому була засаднича різниця між ними і звичайними свідками, що їх кликала до суду приватна сторона, і які не мали обов'язку зізнаватися. Скрутинію допускали суди центральні та місцеві від однієї чи обох процесуальних сторін, якщо їхні докази виявилися сумнівними. Зазвичай скрутинію застосовували у справах, що загрожували найважчими карами і то передусім тоді, коли злочинця піймано на "гарячому вчинку", коли справа йшла під розгляд центральних судів, як суду першої або другої інстанції. Скрутинію проводили судді в присутності возних та, як прави­ло, у присутності трьох "шляхетських" свідків. Центральні суди делегували двох своїх суддів, а великий князь - двох-трьох урядовців того повіту, в якому скрутинію проводили, отже процедуру скрутіння можемо вважати примусовою законодавчо структурованою процедурою тоталітаризованої ідеологічної трансформації української суспільної правосвідомості у державно-правову та доказом домінанти останньої у загальній звичаєвій українській правовій свідомості та культурі. Скрутатори заслуховували свід­ків без присутності сторони звинувачення, свідчення записували, опе­чатували та зберігали до "розправи", на яку сторони повинні були з'яви­тися з викликом скрутаторів. При оголошенні вироку свідчення скрутинії могли бути головним доказом. Еволюцію української правової свідомості та культури за Доби Гетьманщини  презентумо у прогресивній трансформації процесуального права, яке мало чим відрізнялося від попереднього часу, однак зазнало значних змін унаслідок зміни су­доустрою у XVIII ст. під впливом формалістичного російського процесу,  отже набуттям, більшою мірою, штучних форм правовою свідомістю та культурою.

    45. Характеристика розвитку права на українських землях у складі польського королівства та коронних землях Речі Посполитої з другої половини 15 – до середини 17 ст.

    На українських землях, що входили до складу Польщі, а потім Речі Посполитої, діючими джерелами права були:

    звичаєве право;

    магдебурзьке або німецьке право

    Вислицький статут 1347 року.

    “Руська Правда”

    Вартський статут 1420-1423 років

    різноманітні королівські закони, загальні й особисті привілеї, законодавство сеймиків, а з утворенням вального сейму — його власні акти;

    судова практика, тобто рішення вищих королівських судів і місцеві з’їзди феодалів створювали обов’язковий судовий прецедент для вирішення аналогічних справ.

    До середини XV ст. на українськиї землях, приєднаних до Польщі, продовжували діяти норми кримінального права “Руської правди”. З другої половини століття польське кримінальне право стало на українських територіях домінуючим. За римською правовою традицією злочини поділялися на публічні і приватні. До публічних належали:

    - образа королівського маєстату — злочини проти особи короля;

    - злочини проти держави.

    - злочини проти релігії. Як і у Великому князівстві Литовському, суворому покаранню підлягали особи, які перейшли до нехристиянської віри. Злочином проти релігії вважалося чаклунство;

    - злочини проти громадського порядку та спокою.

    - злочини проти особи..

    - образа честі.

    - майнові злочини.
    Система покарань.

    Серед покарань у польському праві виділялися:

    - смертна кара, яка в свою чергу поділялася на звичайну (відрубування голови, повішення, втоплення, розстріл) та кваліфіковану (спалення на вогнищі,четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування);

    “покарання на шкірі: відрізання вуха, клеймування;

    позбавлення честі і опала

    покарання біля ганебного стовпа;

    позбавлення волі;

    конфіскація майна;

    приватні грошові покарання (штрафи).
    Панівний шляхетський стан користувався повною дієздатністю, в той час як залежне населення перебувало на безправному становищі.

    За Вислицьким статутом повнолітніми вважалися дівчата, котрі досягли 12-літнього віку. Однак повна дієздатність, на думку вчених, наступала з 24 років.

    Право власності.
    Правом земельної власності в Польщі користувалися:

    король (надавав землі в довічне або тимчасове володіння), католицька церква та магнати-латифундисти, які на українські землі стали проникати у другій пол. XVI ст. Починаючи з цього часу, земельна власність стала охоронятися в законодавчому порядку. У разі здійснення насильницької конфіскації земельних володінь польське законодавство дозволяло звертатися до суду впродовж місяця.

    За західним зразком у Речі Посполитій починають з’являтися майорати. Це певний комплекс маєтків, які вилучалися із загальної юрисдикції, а правові відносини в них врегульовувалися окремими статутами. Як правило, в майоратах вводився особливий порядок успадкування, який виключав розподіл майна між спадкоємцями та забороняв право успадкування земельної власності жінкам. Пі­сля смерті батька майорат неподільно отримував старший син.

    Зобов’язальне право.

    Для польського цивільного права були характерні наступні види договорів:

    купівлі-продажу. Покупцю рухомого майна дозволялося не сплачувати необхідну суму одразу. Впродовж певного часу він міг повертати борг частинами або залишатися боржником у розмірі невиплаченої суми;

    договір позики. Незважаючи на заборону католицької церкви, відсоток з кредиту нерідко перевищував офіційно допустимі межі. У зв’язку з цим у Польщі застосовувалася вексельна система, за якою боржник видавав на ім’я кредитора боргову розписку;

    договір підряду. Великого значення набув у міському праві. У разі виявлення недоліків під час виконання підряду ремісник, який виконував роботу, повинен був повернути завдаток і сплатити відповідний штраф.

    Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судових книгах.

    Найбільш вживаними способами забезпечення виконання зобов’язань на українських землях, що перебували під польською владою, були застава та по-ручництво. Відмінна риса застави нерухомого майна полягала в тому, що термін викупу застави становив 15 років. У разі ухвалення відповідного рішення судом, він міг бути продовжений до ЗО років. Лише після невикупу застави і в цей строк заставодержатель набував право власності на заставлене нерухоме майно.

    Спадкове право.

    У польському земельному праві перевага надавалася успадкуванню за законом. Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках. На поч. XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено заповідати. Дозволялося успадковувати шляхом заповіту гроші та рухомі речі.

    Сімейне. Укладення шлюбу регламентувалося нормами католицького права, причому оформлення шлюбних відносин відбувалося на підставі обряду вінчання. Умовами, необхідними для вступу до шлюбу, визнавалося досягнення необхідного шлюбного віку та згода батьків. Підставою для припинення шлюбу у відповідності з церковними канонами була лише смерть одного із подружжя. Як виняток, допускалося розлучення, однак, це не давало можливості сторонам для укладання нового шлюбу. Розлучення могло бути постійним або тимчасовим і здійснюватися у справах католиків лише духовним судом. У православних такі категорії справ могли розглядатися і світськими судами.

    Домінуюче становище в українських родинах, які проживали на території Польщі, належало чоловіку. Нерівноправне становище дружини полягало в тому, що вона мала права самовільно розпоряджатися лише рухомим майном, яке придбала на власні кошти.

    Жінка, що вступала до шлюбу, отримувала від батьків чи братів придане. Якщо придане надавалося у формі нерухомості, то дозвіл на передачу надавала королівська влада.
    46. Поняття козацького звичаєвого права.
    Як у виборі військової старшини й розподілі земель, так і в судах, покараннях і стратах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Писаних законів від них годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорізьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті, запорізькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод.

    Козацьке звичаєве право - сукупність норм поведінки, вироблена у процесі виникнення козацтва та перетворення його на велику суспільну групу (XVI—XVIII ст.). Козацьке звичаєве право представляє собою систему звичаєвих норм, переважна більшість яких сформувалась на Запорозькій Січі, на основі якої базувалась структура й діяльність військово-адміністративних і судових органів, регулювались питання земельних, майнових, особистих відносин. Особливого поширення набуло в побуті запорожців, а також козацьких общин на Лівобережжі, Правобережжі, Слобожанщині, пізніше у південних районах. Основна ідея козацького звичаєва права — соціальна рівність усіх членів суспільства. Для козаків ним передбачалися "вольності", які мали "предки и отци их". За умов монархічної форми правління козацьке звичаєве право на території України поступово звелося нанівець. Окремі його норми зафіксовані у "Правах, за якими судиться малоросійський народ", "Екстракті малоросійських прав" (1767) та інших збірках нормативних актів.

    Характерними рисами звичаєвого права були: корпоративність, переважання публічного права, усна форма вираження, відсутність поділу на галузі, консерватизм, обрядовість, досить суворі (переважно тілесні) покарання, широке застосування смертної кари тощо.
    47. Види звичаєвого права гетьманської доби.

    Норми звичаєвого права Запорозької Січі поділялося на публічне і приватне.

    Публічне право козаків - це певний військовий статут, що регулював найважливіші суспільні відносини запорозької громади, а саме: військово-адміністративний устрій (порядок виборів, функціонування органів влади та управління), військові справи, порядок володіння й користування землею, угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, встановлював відповідальність за злочини і тощо.

    Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право власності на особисте рухоме і нерухоме майно, різноманітні угоди, відповідальність за спричинення шкоди тощо.

    Варто згадати про наявність в Україні церковного звичаєвого права. Під ним розуміли сукупність правил поведінки, які не були законодавчого затвердження, але люди неодмінно дотримувалися їх у житті, «побоюючись кари і гніву господнього».

    У звичаєвому праві запорожців не існувало різниці між кримінальним і цивільним правопорушенням. Під поняттям злочину ними розумілася шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі всьому запорізькому товариству.
    48. Гетьммансько-королівські та гетьмансько-царські договори, причини прийняття, зміст та значення.

    Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За її умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб. Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні християни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, які не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а питання про Берестейську унію мав розв’язати вальний сейм. Католики не мали права проживати в українських містах;
    Білоцерківський договір 1651 року, укладений Україною з Річчю Посполитою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисдикція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на територію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися польським військам. Не вписані до реєстру козаки мали повернутися у підданство шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана скасовувалася;
    Гадяцька угода 1658 року, укладена І.Виговським з Польщею про утворення нового державного федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Руського, до якого входили Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згідно з умовами договору, Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своєрідним національним зборам — народній раді. Виконавча — гетьманові, найвища судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська церковна унія. Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства;

    Слободищенський (або Чуднівський) трактат — договір, укладений гетьманом Юрієм Хмельницьким з Польщею в Слободищі, коло м. Чуднова 17 (27). 10. 1660. Слободищенський трактат скасовував невигідні для України, продиктовані Москвою Переяславські статті 1659, розривав союз із московським царем і відновлював державний зв'язок України з Річчю Посполитою. На підставі Слободищенського трактату Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов'язана воювати разом з польським військом проти Москви й не нападати на Кримські володіння. Наслідком цього трактату була капітуляція московського війська.
    Гетьманські статті (Конституції) ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався “Проситель-ні статті”. У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. “Просительні статті”, царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву “Березневі статті” Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на російську, що зберігається у справах Посольського приказу.Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд зберіг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанства. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарбниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського староства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, залишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утри­мання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозділу у фортеці Кодак.Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, гетьману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто з тими країнами, які конфліктували з московським царем.
    Після смерті Б.Хмельницького новообрані українські гетьмани укладали договори із московськими царями, спираючись на Березневі статті. З кожним новим договором автономні права українців звужувалися, аж доки не були скасовані зовсім.

    Перея́славські статті́ (рос. Переяславские статьи) — козацько-московська міждержавна угода, укладена 17 жовтня 1659 року в Переяславі. Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і суттєво звужували автономію козацької України у складі Московської держави. Підписані гетьманом Юрієм Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким. Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрого царський уряд вважав зрадником. Обранням Юрія Хмельницького гетьманом і підписанням Переяславських статей закінчилася Україно-російська війна (1658—1659) років.

    Московські статті 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21) жовтня 1665 року, за іншими даними, 12(22) жовтня між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства.
    1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


    написать администратору сайта