Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
 Скачать 0.61 Mb.
|
|
Передумови об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки — лицарів-хрестоносців. З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви — Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха — великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля. Українське питання Аристократія України на той час налічувала 20 князівських родів. Доступ до цієї верстви був суворо обмеженим. Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на чолі власних озброєних підрозділів. Осередком княжих родів була Волинь. Тут сиділи князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі та інші нащадки удільних князів. Другу ієрархічну сходинку за князями займали пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя. Їхні вотчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком. Нижчу сходинку у привілейованому стані займали представники військовиків, які перебували на службі у князів — дрібна та середня шляхта. Втягуючись у торгово-грошові відносини, шляхта здобула право безмитного провозу продукції власного господарства. Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавством XIV-XVI століть, їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості й окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій (лицарського кола), що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (вальний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі і промислах. У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з князями. Проте таке зрівняння істотно відрізнялось у Литві та Польщі. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв. У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких, Костянтин Острозький та його молодший син Василь залишалися символом самобутності Русі-України. На соціально-економічному розвитку України XV — першої половини XVII століття визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. Значно зросли ціни на худобу і збіжжя. Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З XV століття магнати і шляхта почали розширяти свої орні землі. Протягом XV-XVI століть економіка Галичини, Волині та Поділля поступово переорієнтувалась на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства. Відбувалась інтенсифікація сільського господарства за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства. Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю Європи. Одержувані кошти вкладалися в економіку Литви й Польщі, зростали польські міста, а Україна перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового господарства супроводжувалося скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства.[1] Значна частина українського селянства на півдні і південному сході продовжувала зберігати особисту свободу. Грабіжницькі напади з Криму татар з другої половини 90-х років XV сторіччя стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки в Каневі, Черкасах, Звенигородці, Вінниці, Брацлаві. Непевне внутрішнє становище Литви потребувало від її владних кіл суттєвих змін. (72)Ординація війська Запорозького 1638року,зміст,структура Ордина́ція 1638 (від лат. ordinatus — упорядкований, «Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої») — постанова сейму Королівства Польщі, видана у лютому (березні) 1638 року після придушення козацько-селянського повстання під керівництвом Павлюка та Скидана. Згідно з ординацією було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч осіб — 6 полків по тисячі козаків у кожному. До реєстру вносили тількі тих козаків, які не брали участі у повстанні. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були повернутися до свого попереднього стану. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і доручалося рішуче придушувати будь-яке «своєвільство козацьке». Резиденцією комісара було місто Трахтемирів (див. Трахтемирівський монастир). Посади полковників і осавулів також заміщали винятково з шляхтичів. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського староств. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Решта пунктів ординації спрямовувалася проти Запорозької Січі. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординацією передбачалося відбудувати Кодак і розмістити в ньому сильний гарнізон з 600 піхотинців і 100 найманих драгунів. Нереєстрове козацтво ординацію не визнало. 30 серпня 1638 року Микола Потоцький скликав у Києві «загальну раду» реєстрових козаків, у якій, однак крім старшини, мали право взяти участь по кілька чоловік від кожного з шести полків. На раді і була оголошена Ординація війська Запорозького реєстрового. 24 листопада 1638 року в урочищі Масловий Став відбулася «остаточна комісія з козаками», на якій в присутності М.Потоцького та інших панів була виголошена ухвала. В ній мовилося, зокрема, про те, що козаки «покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї». Комісаром реєстру призначався шляхтич П. Комаровський, військовими осавулами — Л. Бубновський та І. Караїмович. Серед сотників, яких обрали козаки, були і майбутні діячі національно-визвольної війни 1648–1654 років — Богдан Хмельницький та Федір Лютай. Таким чином, польсько-шляхетській владі вдалося придушити козацько-селянські повстання. Причини поразок полягали, насамперед, у переважанні сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці. Повстання мали стихійний, переважно неорганізований характер. Учасники їх були значно гірше озброєні. Жодне з них не поширювалося на всю Україну. Тактика повстанців носила, як правило, оборонний характер. Ці та інші недоліки були враховані ватажками великого повстання, що розпочалось після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638 – 1647 рр.). 73) Прагнення до створення суверенної держави визначило позицію Богдана Хмельницького в пошуку союзників. Гетьман розумів, що вирватися зусиллями власними з-під польського панування не вдасться. Для більшості європейських держав Б. Хмельницький був лише «бунтівником», тому він вимушений був знайти надійну державу, яка б надала певної військової підтримки. Найбільш реальною кандидатурою була православна Московська держава: російський народ був етнічно близький українцям, мав таку ж релігію, схожі мову та культуру, Московська держава зайняла вичікувальну позицію. Але бажання розширити територію та сферу свого впливу в Східній Європі, залучити українські козацькі озброєні формування для охорони Московської держави від нападів татар сприяли тому, що цар погодився прийняти Військо Запорозьке «під свою руку». 1 жовтня 1653р. на Земському соборі в Москві було вирішено прийняти Україну до складу Росії. Юридично договір був оформлений під час російсько-українських переговорів у січні—березні 1654р. у Переяславі. 8 січня 1654р. на Раді козацьких старшин були узгоджені принципові положення майбутньої угоди: антипольський військовий союз України та Росії, верховенство царя московського над козацькою державою, збереження основних прав та вольностей Війська Запорозького, усний акт присяги. У березні 1654р. були підписані «Березневі статті», «Статті Богдана Хмельницького», які юридично оформили українсько-московський союз. Основні засади договору: 1) Україна входила до складу Московської держави на правах широкої автономії; 2) Україна (Гетьманщина) займала територію Київського, Брацлавського, Чернігівського воєводств, частини Уманського воєводства, за формою правління - республіканська 3) Росія підтверджувала права та привілеї володіння Війська Запорозького та української шляхти; 4) встановлений 60-тис реєстр; 5) уведення платні старшині; 6) збереження місцевої адміністрації, що збирала податки для царської скарбниці; 7) підтвердження прав Війська Запорозького вибирати гетьмана; 8) змога гетьмана вести переговори з іншими державами, але тільки не з Польщею, Туреччиною, Кримом; 9) царські воєводи не втручалися до внутрішніх справ України. В статтях передбачалося ( доповнення ) : Стаття 1 право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни; Стаття 2 розміри платні від царського уряду козацькій старшині; Стаття 3 пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування"; Стаття 4 розміри витрат казни на козацьку артилерію; Стаття 5 право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі; Стаття 6 затвердження маєтків київського митрополита; Стаття 7 надіслання російських військ під Смоленськ; Стаття 8 надіслання російських військ на польський кордон; Стаття 9 розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у Статті другій, та рядовим козакам; Стаття 10 наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького; Стаття 11 забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодак і у Запорізькій Січі. Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик. Підписання українсько-російського договору мало велике значення: відбулося юридичне оформлення відділення від Речі Посполитої Української держави; у Б. Хмельницького з’явилася можливість у союзі з Москвою перемогти Польщу і завершити об’єднання українських земель. За умовами договору Україні заборонялися самостійні відносини з Туреччиною і Польщею, були запроваджені податки до царської скарбниці. Україна одержала державність; почався розвиток культури. Таким чином, спочатку склалися сприятливі умови для розвитку країни. Однак це тривало недовго, поступово Росія стала відходити від раніше прийнятих зобов’язань. Був порушений договір про допомогу Україні в боротьбі з Польщею; без участі української сторони Росія уклала з Річчю Посполитою спочатку Андрусівське перемир’я, а потім Вічний мир. Правобережна Україна, за винятком Києва і його околиць, перейшла до Польщі. Централізовану царську Росію не влаштовувало незалежне державне утворення, до того ж республіканського типу, яким була Україна. Згодом Україна стала однією з провінцій Російської імперії. Українсько-російський договір 1654 р. неоднозначно оцінюється істориками і політиками, однак безсумнівно те, що він уплинув на подальшу історію і долю України і Росії. У січні 2004 р. в Україні на підставі Указу Президента урочисто відзначалося 350-річчя Переяславської ради. Висновок. Українсько-російський договір показав успіх дипломатичної політики Б. Хмельницького. Москва теж отримала вигоду від договору: посилила свою могутність за рахунок армії Б. Хмельницького (однієї з кращих у тогочасній Європі), змогла повернути частину своєї території (смоленські землі). В історії України договір дістав неоднозначну оцінку. Положення договору не були послідовно реалізовані на практиці. 74) Року 1728 Данило Апостол першим пунктом нового договору з російським урядом поставив збереження «стародавніх прав», щоб український народ судився «по своїм правам у своїх судах через вибраних народом суддів». Цей пункт був затверджений у т. зв. «Решительных пунктах». Незважаючи на невдачу з пунктами, Данило Апостол продовжував роботу з усунення недоліків управління, які викликали втручання російського уряду у справи України. Одним з таких кроків була підготовка та оприлюднення 13 липня 1730 «Інструкцію судам» згідно з якою переведено реформу судів: у Генеральному Суді засідало 6 членів — 3 українців і 3 росіян; президентом суду був гетьман. . Вона встановлювала чітку систему судочинства, визначала склад полкових, сотенних і сільських судів і головне - зобов'язувала відповідні установи оформляти перехід нерухомого майна документально, щоб уникнути суду. Суди на підставі Магдебурзького права відділено від козацьких полкових і сотенних судів. В проекті нового договору Данило Апостол висловив побажання, щоб дозволено було надрукувати «Малоросійські права», але російський уряд замість того наказав знову перекласти українські закони на російську мову і укласти один загальний «Кодекс малоросійського права». Цей пункт підтвердила цариця Анна в 1734 році і поширила завдання комісії: крім перекладу, щоб внесла поправки та скорочення діючих норм законів та проекти нових законів. |