Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
 Скачать 0.61 Mb.
|
|
Просторова редакція Руської правди почала формуватися у другій половині ХІ ст. і остаточно склалася у ХІІ ст. Просторова редакція (121 стаття за Троїцьким списком) відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. Вона містить більшість перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому впорядковано ряд нових норм, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права феодально залежного населення. Але Устав був спрямований переважно на пом’якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут йдеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов’язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів. Просторова редакція складається з об’єднаних ніби за єдиним змістом груп статей. Вона містить норми кримінального і спадкового права, визначає юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів), подає своєрідний статут банкрутства та ін. Отже, за рівнем розвитку правових інститутів це вже достатньо розвинена пам’ятка права. Третю редакцію Руської правди — Скорочену (50 статей за ІV Троїцьким списком) — дослідники розглядають як переробку у ХV чи навіть у ХVIІ ст. одного зі списків Просторової редакції. Аналіз змісту норм Руської правди, наявність великої кількості Її списків переконують у практичній спрямованості цієї пам’ятки давньоруського права. Вона насамперед допомагала суддям справедливо вирішувати справи на основі чинного права, а сторонам — захищати свої права у суді. Існують різні погляди на походження і джерела Руської правди. Так, норманісти (Карамзін, Щепкін та ін.), тяжіючи до думки про низький рівень суспільно-економічного і правового розвитку Давньоруської держави, пов’язували її виникнення з впливом законодавства Швеції і Данії. Інші дослідники (Гетц та ін.) вважали джерелами Руської правди німецькі варварські правди. Ідеї впливу іноземного права на створення Руської правди дотримувався М. Максимейко, який вважав,що джерелом її Короткої редакції було законодавство Юстиніана. Переважна більшість вчених сходиться на тому, що основним джерелом Руської правди були норми руського звичаєвого права. Історичне значення: Руська правда справила неабиякий вплив на розвиток права західних і північно-східних слов’ян, помітно вплинула на становлення таких пам’яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 р. і певною мірою — Соборне уложення 1649 р. 67. Судебник Казимира 1468 року, його структура, зміст та історичне значення Ускладнення характеру державного життя вимагало забезпечити єдині права для всієї держави. Перша спроба встановити єдність правових норм на всій території, обмежити свавілля суддів, а також посилити правовий захист феодального майна та ввести жорсткі заходи покарання злочинців було зроблено в Судебнику 1468. Оригінал Судебника не зберігся до наших днів, є лише три його списки, датовані 70 – 80-ми роками XVI ст.. Вперше цей законодавчий документ був опублікований І. Даниловичем в 1826 р. в 1 -му томі « Актів, що відносяться до історії Західної Росії». Разом з назвою «Судебник » вживалися ще « лист» ( в самому тексті так), « статут» ( назвав Данилович ), «закон». Можливо, термін утвердився в історичній літературі під впливом того факту, що «Судебниками» називалися широко відомі документи законодавства Московської держави 1497 і 1550 рр. . Формуляр Судебника малодосліджений, оскільки оригінал його не зберігся, а реконструкція ускладнюється відсутністю аналогією з сучасними йому пам'ятниками права Великого князівства Литовського. Загальновизнаним вважається зроблене М. Ф. Владимирського-Буданова поділ Судебника на 25 артикулів. У його структурі виділяються три частини , які насамперед стосуються сфери кримінального права: 1) визначення відповідального за кримінальний дію (ст.7-8), 2) порядок звернення до суду (ст. 9 - 11); 3) визначення покарань за різні кримінальні дії. Серед них: крадіжка з доказами злочину і без, наїзди, земельні справи, приховування вкрадених речей, крадіжка людей і челяді, невиконання мостових повинностей і т. д. Судебник 1468 встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види покарань. Щодо прав української шляхти, то Лист продовжив справу Віленського привілею, який урівнював католицьку та православну шляхту, й надавав їм рівні права. Згідно з Листом кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. Члени родини, що знали про злочин родича, відповідали своїм майном за його дії. Діти до семи років не несли ніякої відповідальності, навіть, якщо знали про злочин. Судебник зрівнював представників усіх суспільних верств перед законом у кримінальних справах. Так пан ніс відповідальність на рівні з усіма, якщо злочин відбувся з його відома або він сам брав участь у ньому і все це було доведено. У ст. 2-8 йдеться про крадіжку і співучасть, у ст. 13-19 — про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих обставин. Ст. 9-10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11-12 — компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків як судді. У ст. 20-22 визначався порядок розгляду земельних суперечок землевласників-феодалів і їхня відповідальність за наїзди і поруби. Ст. 23-25 стосувалися відповідальності за інші, крім крадіжки, правопорушення. Судебник Казимира IV 1468 року в системі розвитку законодавства Великого князівства Литовського дозволяє простежити, як на основі місцевого звичаєвого права з урахуванням загальноєвропейських правових традицій і судово-адміністративної практики формувалися загальнодержавні законодавчі норми. За звичаєвим правом спільною метою покарання була компенсація потерпілому заподіяної шкоди та припинення злочинної діяльності . При цьому тяжкість цієї компенсації іноді покладалася не тільки на сім'ю, але і на село, місто. У Судебнику 1468 року вже присутня індивідуалізація покарання: злочинець повинен був нести відповідальність перед законом і ніякої викуп не звільняв його від покарання. Відзначено посилення покарання за порушення майнових прав, що відображало більш високий етап суспільного розвитку, для якого характерне посилення каральних функцій держави і зростання феодальної залежності селянства. Так , в 24 артикулі залежні селяни позбавлялися права відходу від феодала. Історичне значення: Судебник Казимира IV не був ще загальнодержавним кодексом , він тільки доповнював норми загальноземських привілеїв. Це був перший крок до кодифікації та систематизації феодального права, завершений виданням трьох статутів Великого князівства Литовського - 1529, 1566 і 1588 рр. 68. «Устава на волоки» 1557 року, причини прийняття, загальний зміст та значення. У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з «Панами-Радою» була видана «Устава на волоки» — закон про проведення «волочної поміри», в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових податків. Згідно з «Уставою на волоки» всі землі того чи іншого господарського двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало трипільній системі землеробства. Частина волок відводилася під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї. З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяглових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця. Отже, волока становила ту одиницю, з якої селяни мусили виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни семи тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинні дні на тиждень. Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка через незначний час досягла чотирьох—п'яти днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які можна було замінити грошовим податком. Розмір чиншу залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані й дуже погані землі. Селяни «на осаді» вносили в господарську скарбницю тільки грошову ренту у розмірі приблизно 30 грошей на рік з волоки; крім того, вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Водночас «Устава на волоки» підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову. Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до земельних наділів, тобто великокнязівської і королівської власності, і повністю позбавила їх власних земель і права придбання їх. Відтак селяни перетворилися у кріпаків і були зобов'язані відбувати панщину, яка ставала головним способом експлуатації і дедалі жорстокішою. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування — десятників, отаманів, старців — на представників великокнязівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а іноді і більше селянських волок. Основним обов'язком війта було відправити селян на панщину і контролювати її виконання. А якщо якийсь селянин «не выйдет на работу, — наголошувала «Устава на волоки», — то за первый день прогула заплатит грош, а за второй день — барана, а если и третий раз прогуляет или через пьянство не выйдет, то кнутом на скамье наказать, а дни пропущенные отработать». Фільваркова система спочатку запроваджувалася на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то, починаючи з останньої чверті XVI ст., фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі. Унаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася. Неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки й одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що користувалися кутками у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві. Найшвидшими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України. Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збільшенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років. Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича низкою умов, які зводили це право нанівець. (69)Статут ВКЛ 1529 року,його структура зміст,значення Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав. Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття. Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії[1]. Протягом 16 ст. було видано три Л. С.: 1-й або Старий Л. С. 29 вересня 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за «мужика тяглого». Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення «Руської Правди» та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, а також з «Саксонського Зерцала». Зміст: Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий — про «земську оборону», себто про організацію військової служби. Третій — про шляхетські вольності. Четвертий — про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж «вини» — великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою. Загалом слід зазначити, що статут перш за все являв собою збірку феодальних законів,які були привабливими тогочасним феодалам. 70)Жалувальна грамота короля Казимира 1457 року,зміст,значення. Перш за все,основне положення грамоти бере початок зі слів про те, що держава захищатиме всіх її громадян,їх привілеї,власність тощо.Це перш за все позначалося на політиці держави. В грамоті вміщено низку розділів які регулювали тогочасне спадкове право. Так там пояснюється випадки,в яких вдова може отримати це право тощо. Для тогочасного суспільства це було дуже важливим аспектом,оскільки питання спадку завжди залишалося актуальним для врегулювання,тим паче з документів відомо, що вдови на той час складали досить велику кількість населення. Наступним в грамоті подано низку норм, які регулюють і пояснюють кримінальне право тих часів. Хто несе покарання, як буде висуватися обвинувачення, не за наклепом, а за рішенням суду і певних інстанцій. Також в грамоті пояснювалися права, які мали люди, які отримали вотчину,наділ, що вони могли продати їх, обміняти тощо. Для тогочасного суспільства це ще більше збагатило норми тогочасного права, яке потребувало певних розяснень і збагачення новими елементами. Але найголовнішим питанням в грамоті було питання захисту земельних наділів панів, їх власності. Але також проголошувалися наміри зменшити володіння цих же панів. Процитую: 13. Також обіцяємо, що землеволодінь панства нашого не зменшимо, оберігатимемо їх у тих межах, що і предки наші мали. 14. Обіцяємо, що в межах земель держави нашої землеволодіння зберігатимемо за їх віковічними власниками, не даватимемо у володіння чужоземцям. На засвідчення цього листа прикладається печатка наша. Отже перш за все хотів би зазначити,що ця грамота збагатила тогочасне право,а саме врегулювала окремі випадки щодо спадкування,покарання,власності. (71)Люблінська унія 1569 року, зміст, значення. Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. |