Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
 Скачать 0.61 Mb.
|
|
61.Поняття злочину в кримінальному праві XVII-XVIII ст. Під злочином розумілася дія (діяльність), яка спричинила збитки або шкоду окремим особам, церкві, державі. Це поняття мало демократичний, позастановий характер. Об'єктом злочинних дій вважалися суспільний і державний лад, органи влади, здоров'я, майно і честь людини. Закон захищав всіх від злочинних посягань однаково. Лише з поширенням російського законодавства у кінці XVIII ст. перевага в охороні віддавалася старшині та шляхті (дворянам). Суб'єктами злочину визнавали всі люди (вільні і невільні), які досягли 16 років.Злочини поділялися на: навмисні, ненавмисні, рецидивні, професійні, за співучастю (замовник, виконавець, підбурювач), за обставинами (сп'яніння, голоду, ревнощів, оборони). Класифікувалися злочини таким чином: - державні (зрада, фальшування, перехід до ворога, здача фортеці); - проти православної віри (чародійство, богохульство, віровідступництво, блюзнірство, відьмування); - посадові злочини (хабарництво - "лихоимство" та "мздоимство", казнокрадство, розтрати); - проти суду (лжесвідчення, лжеприсяга, підробка документів); - проти моралі (сутенерство, проституція, зґвалтування, викрадення дівчини); - військові злочини (дезертирство, самостріли, непокора наказам); - проти родини (багатожонство, аборт, дітовбивство, батьковбивство, кровозмішання, перелюбство); - проти особи (побої, вбивство, покалічення); - прости честі (приниження гідності, образа); - проти майна (грабіж, розбій, крадіжка, підпал). 64.Система покарань в кримінальному праві XVII-XVIII ст. Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його межі — не завжди. Вид і роз мір залежали від соціальної приналежності злочинця і потерпілого. Наприклад, грошовим штрафом каралися ті, котрі вбивали селян-втікачів. Допускалося застосування декількох видів покарання за один злочин. Закон передбачав велику кількість покарань. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара — проста (повішення, відсічення голови) і кваліфікована (четвертування, утеплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). До тілесних покарань відносили відрізання вуха, носа, руки, до болісних — биття палицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що злочинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмарків, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах. Конфіскація майна вважалася додатковим покаранням. До такого покарання належало і вигнання, тобто вислання злочинця за межі села або міста чи конкретної території на певний час або без права повернення. Подібним покаранням було також заслання до Сибіру. Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою залякування, це робилося здебільшого публічно. Зауважимо, що у випадках, коли законодавець вважав недостатнім призначення одного покарання, приєднував до нього інше, враховуючи при цьому склад злочину: чим простіше злочин за своїм складом, тим простіше покарання, і навпаки, чим складніше склад злочину, тим складніше і покарання [6, с.207]. 62.Види покарань Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу. В Правобережній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався виплатою штрафу, а також був зобов'язаний відшкодувати втрату сім'ї убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.Страта поділялася на просту й кваліфіковану. До простої страти відносилися: відсікання голови, повішення, розстріл, а в окремих випадках застосовувалося утеплення. Для посилення страждань приреченого до смерті та залякування населення застосовували кваліфіковані страти: четвертування (відсікання кінцівок); колесування (роздріблення кісток і покладання тіла злочинця на колесо); посадження на кіл (палю); підвішення за ребро гаком; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовували до матерів-дітовбивць.Поширеними були каліцтво та болісні покарання. До перших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. З болісних найтяжчим покаранням вважалося биття палицею, батогом та ін. З обмеженням гетьманського управління в Україні став поширюватися новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на зумовлений термін). Широко застосовувався і такий вид покарання, як заковування в колодки, кайдани або прикуваннядо стовпа, гармати, воза тощо. Переважали різні майнові покарання. Штрафи в урядових документах Гетьманщини називалися «вина». При цьому вони поділялися на «вину рядову», «панскую», «до шкатульї вой-сковой», «вину злодейскую» та ін. Матеріальна компенсація моральної шкоди називалася нав'язкою. Перелічені покарання могли бути як основними, так і додатковими. Від покарання звільнювали розумово відсталих осіб або тих, хто мав фізичні вади, осіб похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, хлопчиків до 16 років, дівчат до 13, старих людей. На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків відносно людей доброї слави. Наприклад, від покарання стратою на прохання полтавчан було звільнено відому народну піснярку Марусю Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого. 63.Мета покарання Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Покарання мали публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою дія інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика ролі у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої (за І. Грозовським) була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом і застосування смертної кари звузилося. 65. Судовий процес в українському праві др. пол. XVII – XVIII ст. ст. (друга половина XVII ст.) У другій половині XVII ст. домінує обвинувально-змагальний процес. За особливих обставин — в справах, пов'язаних з державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, — застосовувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився. Усі мешканці України вважалися правоздатними. Дієздатність наставала з досягненням певного віку. Недієздатними за чинним правом визнавалися малолітні діти, марнотрати, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків або опікунів. Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач, або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адміністрація або органи стали виконувати у справах особливої важливості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називалися «шлякування», «розшук», «інквізиція». Суд здебільшого був гласний, відкритий. Судочинство було усним. У процесуальних діях активну участь брали усі зацікавлені сторони, а також громадськість. Процес провадився переважно українською мовою, але допускалося використання польської, російської та латині. Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ведення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала часті відступи суддів від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести сотенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав затвердження вищим судом. У процесі дізнання і судового слідства з кримінальних справ для одержання достовірних показань обвинуваченого, а інколи й свідків застосовувалися тортури у вигляді так званої «спроби», «квестії», «муки». Судовий процес завершувала судова постанова— «декрет». Судді, проголошуючи суворі «декрети», не завжди розглядали їх як остаточні. Дуже часто на прохання сторін, їхніх родичів, беручи до уваги думку присутніх, суди змінювали «декрети» на м'якші. Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду. Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. — це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і поліції. Серед функцій суду, що ґрунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати примирливу. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним прощенням». Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд. (XVIII ст.) В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні — в межах слідчого процесу. На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні. До останньої чверті XVIII ст. все населення України вважалося правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправоздатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними: дітей, розтратників, психічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не виступав «асистентом». Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поширення терміни відповідно «позивач» та «відповідач». Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіреним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повірені», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів. Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження Д. Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову починалася так звана судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — адміністративно-судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням». Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше — в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — «погоня». Потерпілий мав право сам захопити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно. Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласного розгляду справ. Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова, але вона перебувала під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови на Лівобережній Україні значно посилилося, тому протоколи судових засідань почали складатися на цій мові. Ведення протоколів було обов'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочинство, суд відбувався суворо «за формою». Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння («завод свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст. Свідків приводили до суду сторони, їх мало бути не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків звичайних та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприсяганням. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу. Нерідко суд вдавався до застави — «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я, навіть позбавити її життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду. У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения процессов» — збірника процесуальних законів Росії. Судовий процес завершувала судова постанова — «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах — «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам'яті». Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише після набрання постановою чинності. Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати. Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчастіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення. Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу. Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Вироки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені. У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змагального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і здійснювалося на латині. 66. «Руська правда», її списки, структура, загальний зміст та історичне значення Руська правда (термін «правда» тут означає закон) – перший кодифікований юридичний збірник давньоруського права, Оригінал Руської правди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках, які містяться у літописах та юридичних збірниках XIII-XVII ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук, Троїцький — у Троїцько-Сергієвій лаврі), або за прізвищем осіб, які їх знаходили (Карамзінський, Татищевський та ін.). Списки Руської правди поділяють на три редакції – коротку, просторову та скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція Руської правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава (1–18 ст.), Правди Ярославичів (19–41 ст.), Покону вирного (ст. 42), Уроку мостикам (ст.43). Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10–30-ті роки ХI ст. (за деякими даними — близько 1016 р). Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. У Правді Ярослава подано найдавнішу норму ще з додержавного періоду про порядок здійснення кровної помсти (ст. 1). Предметом правового захисту є життя і тілесна недоторканність феодалів і князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємства. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів. Заголовок Правди Ярославичів свідчить про те, що вона розроблялася трьома синами Ярослава Мудрого з участю осіб з найближчого князівського оточення. За аналізом тексту можна вважати, що збірник був затверджений не раніше 1054 р. і не пізніше 1072 р. Зміни й доповнення Правди Ярославичів спрямовані на захист князівського маєтку і князівської земельної власності. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці. Покон вирний стосується розподілу надходжень від вир (сплати штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). Урок мостикам регулює оплату ремонту міських мостових. |