Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
 Скачать 0.61 Mb.
|
|
32. Поняття сервітуту та його види в литовсько-руському праві. Сервітутне право. Врегульованим було сервітутне право – право користуватися чужими речами. Сервітути поділялися на: 1 речові. 2 особисті. Особисті встановлювалися на користь конкретної особи, належали тільки їй, не могли переходити в спадщину і відчужуватися іншим особам. Особисті сервітути відрізнялися об'єктом, суб'єктом і строками, встановлювалися конкретно особі довічно або на час існування юридичної особи. Прикладом особистого сервітуту є користування вдовою майном померлого чоловіка, речового (реального) – лісові, водні, берегові і т.д. володіння. До них належало право користуватися:
Заборонялося:
Сервітутне право — право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм. Сервіту́ти (з латинської — servitus, повинність, зобов'язання) звичаєве чи законом встановлене право користуватися (частково або спільно) чужою власністю. 33. Поняття родинного права в литовсько-руську добу. Складовими родинного права традиційно були шлюб, опіка та спадщина. Законність шлюбу полягала у вінчанні. Шлюбний вік жінок коливався від 13 до 15 років, чоловіків від 16 до 18 років. Умовами визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність; згода батьків; наявність посагу (майна) у дружини та віна (майна для нареченої) у чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка, батьки не відповідали за покарання дітей. Розлучення давав церковний суд у випадках тяжкої хвороби, тривалої відсутності, постриження в ченці, подружньої зради, безплідності. Дітьми-сиротами мала опікуватися мати, добрі люди з громади або церква. Це вирішував суд. При успадкуванні батькового майна сини мали перевагу перед доньками, а материнське добро успадковували всі в рівних долях. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування. За неправомірні дії щодо батьків діти несли цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність. 35. Спадкування за законом (звичаєм) та заповітом у литовсько-руському правію Спадкове право було досить регламентованим. Супроти доби »Руської Правди« зазнали модифікації такі норми спадкового права: тепер заповідач вільний обрати собі за спадкоємця особу й з поза кола законних спадкоємців, коли йдеться про рухоме майно й нерухомість, самим заповідачем набуту. Але він зв’язаний колом законних спадкоємців, коли предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. До числа осіб, позбавлених права скласти заповіт, об’єктивне право залічувало неповнолітніх дітей, ченців, черниць, не виділених від батька синів, — коли йшлося про майно батьків, полонених і невільників, челядь двірську, людей божевільних «виволанців» і збезчещених. Волю свою заповідач міг міняти кілька разів, проте від нього вимагалося доброї пам’яті й розуму. Отримати спадок за заповітом могла й стороння особа. Заповідач міг зректися своїх дітей, якщо діти перед ним завинили. Щоб мати право отримати спадщину за заповітом, вимагалася наявність правоздатності; тому не мав права на спадкування невільник, полонений, невільна дворова челядь, не здобувши наперед волі, отже й правоздатності. Слуги й »непохожі« селяни могли укладати заповіт лише на одну третину свого рухомого майна кому їм хотілося. Решту ж майна (дві третини) діставали в спадок діти для несення служби з землі, на якій сиділи. Якщо дітей не було, ці дві третини рухомого майна залишалась на користь землевласника. »Похожим« селянам дозволялося розпоряджатися всім складом власного рухомого майна. Дочки при синах діставали в спадок за законом тільки четвертину маєтку по батькові. З цієї четвертини за дочками видавався посаг. При спадкуванні сини проти дочок пріоритету не зберігали. 36. Права та обов’язки опікунів в литовсько-руському праві. Опікунське право було нерозривно пов'язане з сімейним і цивільним правом. Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за статутом 1566 р - до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася. Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно з заповітом батьків або за рішенням суду. Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний Він мав виконувати всі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, аніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Суд призначав опікуном уродженця ВКЛ, який мав доглянутий власний маєток і особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, крім випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті. Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебували у нього під опікою. Справи за позовами до неповнолітнього про відчуження майна припинялися до настання повноліття. 34. Умови укладення та підстави розірвання шлюбу в литовсько-руському праві. Укладання шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Сватання й оглядини як підготовча дія не мали ніяких правових наслідків. Правові наслідки наставали тільки після заручин. Сторона, яка відмовилась одружитися після укладання угоди про шлюб (заручин), зобов'язана була виплатити обумовлену угодою недотримку як відшкодування витрат із підготовки до шлюбу. Заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім'ї було кілька дівчат, то обов'язково слід було раніше видати заміж старшу, а потім наступну по ній за віком. Після сватання і заручин представники нареченої та нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання досить докладно розглянуті в Литовських статутах. Головною частиною такого договору були майнові відносини. У ньому визначалися посаг нареченої та вено (віно), що записувалося нареченим своїй майбутній дружині в порядку забезпечення її посагу. Для визнання шлюбу укладеним (його громадянського утвердження) необхідно було виконати визначені обряди (зіграти весілля). Церквою та державою вводилася вимога церковного вінчання, але в литовсько-руський період вінчання у церкві ще не було обов'язковим. Шлюб могли брати особи, які досягли визначеного віку (статут 1566 р. шлюбний вік для дівчини встановив із 15, а для юнаків - із 18 років), не перебували в іншому шлюбі та в близькій спорідненості між собою. Перешкодою для взяття шлюбу могло бути різне віросповідання. Так, жінкам-християнкам заборонялось одружуватися з мусульманами та іудеями. Заборонялося також одружуватись особам, які раніше вже перебували у трьох шлюбах. Укладення шлюбу повинно було відбуватися за згоди молодих і за згоди їхніх батьків або інших близьких родичів. У випадку смерті батьків і незгоди рідних видати дівчину заміж вона могла одержати дозвіл на шлюб від посадових осіб. Особиста згода на шлюб нареченого й нареченої мали значення лише в тому випадку, коли вони були матеріально забезпечені та перебували у зрілому віці. Найчастіше ця згода була тільки формальністю. Для законного розірвання шлюбу досить було чоловікам заявити перед світським або духовним судом чи посадовою особою місцевої адміністрації про те, що вони розривають свій шлюб, і вільні вступити у новий шлюб. Міщани запис про розірвання шлюбу робили в міському магістраті. Оформлення розлучення серед селян могло здійснюватися церквою, посадовими особами місцевої адміністрації або самим феодалом. Дозвіл на розірвання шлюбу повинен був надаватися тільки за наявності вагомих причин: а) нездатність чоловіка до подружнього життя; б) наявність певного ступеню кровної спорідненості; в) учинення тяжкого злочину одним із подружжя; г) перелюбство дружини; д) тяжка хвороба тощо. Шлюб припинявся також у випадках оголошення особи вигнанцем, відходу одного з подружжя у монастир. У цих випадках той, хто залишився, мав право одружитися вдруге. 37. Поняття злочину в литовсько-руському праві Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (від другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою, проти державної влади - "ображення маєстату господарського". Протиправний суспільно небезпечний характер діянь відтінявся термінами: "виступ із права", "злодійство", "провина". Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини. Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли визначеного законом віку. За Судебником 1468 р., не підлягали покаранню за крадіжку Діти до семи років. За Статутом 1566 р. кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за статутом 1588 р - після 16 років. 38.Категорії та види злочинів в литовсько-руському праві За Литовськими статутами поділялися залежно від об'єктів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. У першому випадку злочинні дії можна переділити на такі основні групи: 1) державні ("ображення маєстату господарського"); 2) проти порядку управління і правосуддя; 3) військові; 4) проти релігії й церкви; 5) проти моралі; 6) проти життя, здоров'я й честі людей; 7) майнові; 8) злочини слуг і феодально-залежних людей проти феодалів. Самостійним видом злочину вважалося переховування засуджених. .За способом порушення справ у суді всі делікти можна переділити на три види: 1) Злочини, справи за якими порушувалися представниками державної влади, незалежно від волі потерпілого. У порядку державного звинувачення порушувалися справи передовсім за злочинами державними, проти порядку управління й правосуддя. 2) Злочини у справах приватного звинувачення становили найбільшу групу. Сюди відносили майже всі справи за злочинами проти особи, майновими і значну кількість справ за іншими злочинами. За злочинами приватного звинувачення, навіть найбільш небезпечними, допускалося примирення звинувачувача зі злочинцем, присудження штрафів на користь потерпілого, одержання потерпілим (звинувачувачем) визначеної винагороди від злочинця. Усе це значною мірою наближало кримінальні справи до цивільних. 3) Злочини у справах змішаного звинувачення, за якими звинувачами могли виступати як посадові особи державного апарату, так і окремі громадяни, були найбільш нечисленною категорією судових справ змішаного звинувачення. До них належали частина справ за злочинами державними і проти порядку управління, а також справи про вбивство дружини чоловіком або навпаки, вбивство дітьми батьків чи батьками дітей. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа “маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необережності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, пограбування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім’ї й моралі були насильницький шлюб, зґвалтування, подружня зрада, побиття батьків 39.Основна мета покарань в литовсько-руському праві У статуті Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: "кара", "страта" тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р., залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави. У призначенні покарань особливо наочно виявлявся характер феодального кримінального права як права-привілею. Так, якщо шляхтич зумисно завдав рани або заподіяв каліцтво іншому шляхтичеві, то він міг бути присуджений до таких само ушкоджень і каліцтв за принципом "око за око, зуб за зуб". Якщо ж шляхтич учинив побої або каліцтво простій людині, то присуджувалася лише виплата штрафу (нав'язка). Якщо проста людина поранила чи побила шляхтича, то каралася відсіканням руки, а у випадку завдання каліцтва підлягала страті. Слуга, який поранив пана, підлягав страті, а той, що підняв руку на пана, карався відсіканням руки. Питання про покарання осіб, винних у вбивстві шляхтича або простої людини, залежно від класової та станової належності як потерпілого, так і злочинця вирішувалося неоднаково. Якщо шляхтича вбили декілька шляхтичів, і всіх їх було визнано винними, то смертній карі підлягав лише один, на вибір звинувачувача, а інші притягалися до тюремного ув'язнення і виплати головщини. У разі вбивства шляхтича простими людьми страті підлягали всі, хоч би скільки їх було, і тільки у випадку вбивства шляхтича у бійці кількість простих людей, що підлягали смертній карі, обмежувалася трьома особами. 40.Приватна та публічна форма покарань в литовсько-руському праві Кримінальне право доби Литовських статутів знало різні види покарань. Найбільш поширеними були майнові покарання, що застосовувалися як основні чи додаткові. Майнові покарання полягали у визначенні грошових сум у кратному відношенні до завданого злочином збитку (найчастіше - в подвійному розмірі) або у вигляді конфіскації майна злочинця. Конфіскація також була самостійним видом покарання і застосовувалася до тієї шляхти, що ухилялася від виконання військової повинності. Конфіскацією маєтку каралися нез'явлення до місця збору війська, самовільне залишення військового табору, втеча з поля бою. Смертна кара могла бути простою і кваліфікованою. Простою стратою вважалося повішення. Як кваліфіковані (мученицькі) види смертної кари застосовувалися: четвертування, спалення, посадження на кіл, утоплення. Тілесні покарання прийнято поділяти на калічувальні та болісні. У разі застосування калічницьких покарань засудженому завдавалося непоправне ушкодження тіла: відрубувалися рука, вухо, ніс або інший орган. Такі покарання мали служити залякуванням для інших, а також назавжди накладали своєрідне тавро на засудженого, попереджаючи всіх про його колишню злочинну діяльність. До болісних покарань належали побиття батогом або різками. Воно могло відбуватися біля ганебного стовпа. Кількість ударів законом і судом не визначалася. Тілесні покарання застосовувалися в основному до простих людей. Шляхтич, який побував у руках ката, втрачав своє шляхетство. Тюремне ув'язнення передусім застосовувалось як тимчасове затримання злочинця до суду. Але від XVI ст. воно вже існувало як основне або додаткове покарання. За Литовськими статутами, тюремне ув'язнення застосовувалося на термін не більше одного року і шести тижнів. Вигнання та оголошення поза законом застосовувалося переважно щодо злочинців-феодалів, якщо вони звинувачувались у злочині, за якого передбачалася смертна кара. Оголошення особи вигнаною (виволання) здійснювалося через акт, що видавався державною канцелярією. Якщо вигнаний упродовж одного року і шести тижнів не був у суді, то визнавався "вічним виволанцем", а його дружина вважалася вдовою, діти - сиротами, маєток переходив спадкоємцям. Усім людям під страхом смертної кари заборонялося переховувати його чи навіть спілкуватися з ним. Убивство виволанця не каралося. У випадку затримання виволанець підлягав негайній страті. Додатковим покаранням для шляхти було позбавлення честі. Прості люди не підлягали цьому покаранню, оскільки вважалося, що вони честю не володіють. Позбавлення честі означало втрату шляхетської гідності. Позбавлялися честі особи, які ухилялися від виконання військової повинності, виволанці (вигнанці), злочинці, засуджені до страти, але помилувані, а також інші злочинці, що побували в руках ката. Покаяння як вид покарання полягало в зобов'язанні засудженого привселюдно в церкві або костьолі, стоячи на піднятому місці, чотири рази на рік оголошувати людям про свій злочин. Відзначаючи жорстокість покарань феодального права на українських землях того часу, вчені (В. Пічета, Й. Юхо) звертають увагу на те, що порівняно з правом інших європейських держав того часу воно було більш гуманним. Ідеї гуманізму позначились у неприйнятті смертної кари щодо вагітних жінок, дітей і підлітків до 16 років, установленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, відсутності таврування злочинців, більш високій відповідальності за злочини проти жінок, порівняно невеликих термінах тюремного ув'язнення. |