Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни. Предмет
 Скачать 0.61 Mb.
|
|
7. Основними договорами були: договір Новгорода з Готським берегом та німецькими містами про мир, про посольські та торгові зносини та про суди, датований 1191-1192 р., проект договору Смоленська з Ригою та Готським берегом (відомий також під назвою “проект невідомого смоленського князя” та “угода Смоленська з Ригою та Готським берегом”), датований початком XIII ст., договір Смоленська з Ригою та Готським берегом 1229р. (також відомий під назвою “Смоленська торгівельна правда”), договір Новгорода с Готським берегом, Любеком та німецькими містами про мир та торгівлю 1262 р., договір князя Полоцького і Вітебського Герденя з Ригою та Готським берегом 1264 р., договір Полоцького Ізяслава з Ригою, Готським берегом та Любеком 1265 р. та договір Новгорода з Любеком та Готським берегом про торгівлю і суд 1269р. тощо (всього близько 20 договорів, що дійшли до нас в тому чи іншому вигляді). Зміст договорів присвячений регулюванню різних відносин у різних галузях права: кримінальному, цивільному, морському тощо. Певна увага приділена і фінансово-правовому регулюванню міжнародної торгівлі. (Особливості - Загальним для усіх договорів руських князівств з німецькими державами було сприяння розвитку міжнародної торгівлі; відстоювали рівність прав купців, але певні преференції надавалися іноземцям на території іншої держави; усі платежі (торгові мита) визначають лише у давньоруських грошових одиницях) Значення: Договори руських князівств з німецькими державами та містами були важливим засобом розвитку та посилення міжнародної торгівлі як на Русі, так і в регіоні Балтійського моря. Вони підтримували закладений у міжнародні відносини Візантією принцип свободи торгівлі, але відкидали обмеження щодо видів товарів, належних для купівлі та продажу. Договори пронизані принципом взаємного протекціонізму іноземного капіталу перед національним, що сприяло розширенню міжнародної торгівлі. Сильна та стабільна економіка Київської Русі дозволила встановити як основну для визначення усіх платежів саме давньоруську грошову одиницю. Нарешті, розвитку торгівлі сприяли невисокі за розмірами мита та незначна їх кількість. 8. Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І "сотворил мирное устроение" з Аскольдом 860 р. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Літопис зберіг чотири договори Русі з Візантією: Олега 907 і 911 рр.., Ігоря 944 р. і один короткий договір або тільки початок договору Святославова 971 р. Основний зміст договорів складають норми торговельного, міжнародного, приватного, кримінального, цивільного права. Актами нормотворчості були “статути” та “уроки” княгині Ольги. Реформаційний доробок Володимира Великого містить запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земленим”, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – “Правда Ярослава” (1016 р.). Руська правда – юридична пам’ятка 11 ст., джерело права Київської Русі, кодифікація норм звичаєвого права проведена Ярославом Мудрим. Внаслідок продовження його синами систематизації норм права (Правда Ярославичів 1072р.) видано коротку і розширену її редакцію та вибірку галузевих норм права для певних судів. Більше того, Просторова правда закінчується законами Володимира Мономаха (“Повчання дітям…” 1097р.). «Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. Це виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами. Із «церковних уставів» нормотворчого значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава» і «Устав князя Всеволода Новгородського». «Устав Володимира Святого» відноситься до Х ст., всі інші більш пізнішого часу: XI і XII ст. №9Церковны устави законодавчі акти доби Руської (Київської) держави, які встановлювали правові основи взаємовідносин держави і церкви, світської і церковної влади, правового статусу духовенства, юрисдикції руської церкви, доповнювали або змінювали існуюче звичаєве право у сферах державного управління або суду. Найдавніші з них — Устав князя Володимира Святославовича і Устав князя Ярослава Володимировича. Перший з'явився у науковому обігу в 1775 p., але «за віком» він старший навіть за Найдавнішу Правду, бо був написаний після хрещення Русі наприкінці X ст. Приблизно у 995—996 pp. князь Володимир видав грамоту, якою визнав право церкви на застосування норм церковного законодавства, виділив десятину церкві Богородиці і заклав основи церковної юрисдикції. Ще за життя Володимира разом із заснуванням єпископських кафедр грамоту було перероблено на ранній Устав, текст якого складався, доповнювався і розвивався протягом XI — XII ст. До нас дійшло понад 200 списків Уставу в семи редакціях. Документ фіксує факт хрещення Русі, віддзеркалює договірні відносини княжої і церковної влади, визначає місце церковної організації в Київській державі, віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих, торговельних, судових зборів і мита, врожаю та домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей від світського судочинства .І тобто надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатися у церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Знач на частина правових норм Уставу виходила з Біблійних заповідей, Еклоги — візантійського законодавчого зводу VIII ст., Закона Судного людем — південнослов’янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зводу законів IX ст., П'ятикнижжя Мойсея та деяких інших пам'яток світової культури. Устав князя Ярослава про церковні суди (до наукового обігу увійшло майже 60 списків його Короткої редакції, близько 20 списків Розширеної редакції і ще понад два десятки Рум'янцевської, Тарнавської, Устюзької та Західно-руської редакцій) — це другий етап письмового правового оформлення давньоруської церкви. Складений він великим князем і митрополитом Іларіоном між 1051 і 1054 pp. При цьому грецький номоканон по суті був відкинутий. Більше того, Устав у багатьох місцях суперечить візантійському церковному праву, віддає до компетенції церковної юрисдикції справи, які у Візантії належали до компетенції світських судів, і навпаки, запроваджує типово руську систему покарань, тобто Устав дуже схожий на Руську Правду і споріднений із правовою системою Київської Русі, яка складалася на той час. Проголошуючи незалежність церковного і княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володимира, Устав князя Ярослава містить систему правових норм, які регулюють порядок укладання шлюбу і шлюбні відносини, стосунки церковної влади із зовнішнім світом, відомчі взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, закріплює їх привілеї. Він спрямований проти язичницьких шлюбних звичаїв викрадання дівчини для укладання шлюбу, передбачає суворі грошові покарання за зґвалтування жінок, забороняє розірвання шлюбу без провини з боку однієї з сторін або самовільне припинення шлюбних відносин, встановлює санкції за народження позашлюбної дитини, за позашлюбні статеві стосунки взагалі, за статеві стосунки із кровними родичами, духовною ріднею, свояками, з іновірцями, за двоєженство, блуд з черницею, скотолозтво, побиття жінкою чоловіка, бійку між жінками, образу чужої жінки наклепом або побиттям, за непідкорення батьківській волі та ін. Окремі статті Уставу містили вказівки на злочинні дії ченців, попів та попівен (блуд, пияцтво, порушення меж своїх приходів при виконанні обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлученими від церкви, самовільний постриг). Відлучення від церкви і прокляття загрожувало тому, хто втручатиметься у справи церковних судів. Вважалося злочином і підлягало церковному осудові споживання кінського і ведмежого м'яса, а також м'яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиці. 10 Візантійський право на Русі Перше знайомство росіян з візантійським правом відноситься ще до часу, що передував прийняттю християнства: візантійськими елементами пройняті договори руських з греками X століття, що регулювали відносини російських і греків під час перебування перших в Царгороді. [18] Визнається безсумнівним, що на Русі з найперших часів існування християнства були відомі у слов'янському перекладі обидва Номоканона, що вживалися в візантійської церкви: Номоканон в 50 титулів і Номоканон в 14 титулів. Перший з цих Номоканонів був переведений на слов'янську мову ще до хрещення Русі, в епоху звернення до християнства болгар і моравів, і в російських списках незмінно утримував свою первісну болгарську редакцію. Номоканон ж у XIV титулів в його найдавнішої редакції був переведений на Русі, ймовірно, при Ярославі I. Одночасно з Номоканона в Росію були занесені і ін пам'ятники В. законодавства ( Еклога, під назвою "Главизно премудрих і вірних царів Леона і Костянтина", і Прохірон, під ім'ям "Градського закону"), які разом з Номоканона входили до складу стародавніх збірок, відомих під назвою Кормчої Книги (див. це сл.). При перших же християнських князів перейшов до нас і "Закон судний людем", складений приватною особою в Болгарії, ймовірно, до кінця IX століття. Це - переробка 17-го титулу Исаврийской еклоги, тобто статуту про злочини і покарання, пристосовуються візантійське кримінальне законодавство до побуту варварського народу, який брав християнство. Упорядник призводить візантійські членовредітельние та ін покарання, але замість них нерідко призначає публічне церковне покаяння (віддачу в пост). У пізніших рукописних збірках зустрічається поширена редакція "Закону судного", під ім'ям "Судебника царя Константина" (тобто Великого). Укладач її викреслив віддачу в пост за церковним законом, зберігши лише покарання членовредітельние. Ця робота має характер не законодавчого статуту, розрахованого на практичне застосування, а келійно-умоглядного вправи, яке зроблено якимось духовним обличчям, може бути, вже на Русі, а не у південних слов'ян. [19] Відсутність тлумачень і тяжко слов'янського перекладу давали себе почувати в церковній практиці, внаслідок чого київський митрополит Кирило II звернувся до Болгарії за новими книгами і, отримавши звідти сербську Кормчу св. Сави, представив її Володимирському Собор 1274 р. Через сербську Кормчу до нас перейшли: "Закон Моїсеєв" (вибірка з Виходу, Левіта, Числ і Второзаконня), деякі церковні новели Олексія Комнена і повний переклад Прохірона [20]. У 1649 р. приступлено було до офіційного видання Кормчої книги. Практичним джерелом нашого церковного права є ще один пам'ятник візантійського походження - Номоканон, який з 1639 р. Друкується при великому Требнику. Вперше ця збірка надрукований був у Києві в 1620 р., під назвою: "Номоканон або законне правило", Памви Беринди, який видання своє зробив з рукописи, принесеної в Київ з Афона. Це - покаянний статут, складений з праці Матвія Властаря. СР А. Павлов, "Номоканон при великому Требнику" (Одеса, 1872), і М. Горчаков, "До історії епітимійних Номоканонів православної церкви" [21]. Крім того, у древній Русі були відомі й інші юридичні збірники візантійського походження. Цікава за своїм змістом і історичним значенням компіляція, що відноситься до кінця XII або початку XIII століття і носить в рукописах назву "Книги законні, ними ж годиться кожну справу ісправляті всім православним князем". До складу її входять: 1) "Закони земледельним від Оустініанових книг" - землеробський статут (νόμος γεωργικος), 2) "Закон про казнех", 3) "Закон про поділ шлюбом", тобто про причини розлучення і 4) "Глави про послусех "; три останні відділу запозичені з Прохірона і Еклоги. Перекладач не тільки перекладати на російську мову окремі візантійські терміни, які мали технічне значення, але і робить у тексті іноземних законів деякі зміни, скорочення та доповнення до видах пристосування їх до рос. побуті і поняттям. Прямих свідчень про практичне застосування землеробського статуту (решта частини компіляції були відомі з Кормчої) ми не маємо, але дуже ймовірно, що він застосовувався в духовних судах, особливо по відношенню до селян, що сиділи на землях духовенства. Перше повне видання "Книг законних" було зроблено в 1768 р. С. Башиловим (див.); потім в 1805 р. перша частина цієї збірки надрукована була Максимовичем в його "маркері російських законів" (т. II, М.), де вона поміщена у вигляді продовження відомого церковного статуту, приписуваного великому князю Ярославу I, і над обома пам'ятками поставлено одне загальне заголовок: " Статут великого князя Ярослава Володимировича про церковні суди і про земських справах ". Заголовок це було джерелом непорозумінь для російських науковців. Лише в новітній час А. С. Павлов остаточно довів, що уявний статут Ярослава про земських справах є не що інше, як перша частина "Книг законних", він же в соч. "Книги законні" [22] видав повний слов'янський текст цієї компіляції і підшукав до нього найбільш відповідний грецький оригінал. Інший юридичний збірник, за своїм характером і змістом дуже близький до "Книгам законним", з'явився у нас в кінці XIII або на початку XIV ст. під назвою "мірила праведного"; цей збірник складений був з готового слов'янського матеріалу, запозиченого з Кормчої, і повинен був служити як моральним повчанням, так і юридичним керівництвом для суддів. Ср статтю Н . Калачова в його "Архіві історико-юридичних відомостей, що відносяться до Росії" [23]. Одночасно з друкуванням Кормчої патріарх Никон доручив одному з учених південно-західної Русі, Єпіфаній Славинецький, новий переклад пам'яток візантійського права. Переклад, зроблений Єпіфаній, залишився в рукописи, яка покладена була в "патріаршої скарбниці" для зручності охочих читати і списувати її. Головним чином рецепції права візантійського вплинули у нас на розвиток права цивільного: під візантійськими впливами складалися юридичні формулювання понять про спадщину, духівниці і т. д. Цих впливів, однак, не треба занадто перебільшувати, бо ті норми права, що не мали для себе грунту в житті народному, не відповідали народному правовому почуттю, очевидно, просто відкидалися народом і не входили в життя. 11 Право власності і володіння в київській русі Хоча тогочасна юридична техніка не була достатньо розвиненою, проте в цивільному праві чітко розрізнялися поняття «право власності» й «права володіння». Якщо, наприклад, у «Правді Ярослава» ідеться лише про право атасності на рухоме майно (одяг, зброю, тварин), то в «Правді Ярославичів» міститься згадка про право власності й право володіння ґ на землю: установлено кару за порчу межі й «перетесав» — знака, засіченого на дереві. Відповідно до ст. 72 «Руської правди», за зазначені дії стягувався штраф на суму 12 гривен. Форми земельної власності й володіння в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярські й монастирські вотчини та земля громади. Суб’єктами права власності були князі, князівські й земські бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, смерди, за¬купи тощо. Об’єктами права власності були земля, худоба, одяг, зброя, знаряддя праці тощо. Право власності князя на землю набувалося шляхом освоєння не- освоєних земель і захоплення громадських. Право боярської та монастирської власності на землю набувалося на основі дарування з боку князя, а власність громади на землю базувалася на природному праві. Існувала різниця між поняттями «земельна власність» і «земельне володіння». Деякі права на землю виникали з права власності на вулики (борті). Земля, на якій стояли вулики, мала назву «бортна», а межі називалися «бортні». Права власності поширювалися на дім і двір, а також на всі речі: збіжжя, тварин, одяг, зброю, прикраси тощо. Власникові гарантувався судовий захист, він мав право вимагати повернення втраченої речі в будь-який час. Це так зване віндікаційне право. Згідно з нормами звичаєвого права та «Руської правди», а також відповідно до судових рішень, способами набуття права власності на землю були: володіння, давність володіння, успадкування та даруван¬ня . Право приватної власності на землю вже в першій половині XI ст. було значним . Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Про це є згадка вже в угоді 911 р. Русі з Візантією. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов'язково діставався молодшому за принципом мінорату), а за їх відсутності - брати. Лише боярська власність могла дістатися донькам (право - привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, - ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни: мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов'язань власність можна було купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо. 12 Сімейно-шлюбне право в К.Р Сімейно-шлюбне право було одним з інститутів цивільного права Київської Русі. Згідно з його нормами, шлюбу передувало сватання, коли досягалась угода між сторонами про одруження. Зазвичай сватів до дівчини засилав наречений, але до прийняття християнства могла й дівчина засилати сватів до нареченого. Традиція обрання дівчиною со¬бі нареченого тривала в Україні ще й у XVIII ст. . Після сватання, коли було досягнуто згоди про весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини, чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу чи віно. Такі домовленості мали назву ряд і могли бути укладені як в усній, так і письмовій формі. На ряді відбу¬валися заручини — висловлення згоди нареченими взяти шлюб. На за¬ручинах їли різні страви, у тому числі й розрізали сир. Відмова нареченого від одруження вважалася образою честі й гідності дівчини, а тому передбачалися певні санкції. Згідно із ст. 35 Статутом Ярослава Мудрого, колишній наречений повинен був відшкодувати матеріальні збитки в повному обсязі, яких зазнала рідня нареченої, а також моральні збитки: «Про девку, сыр краявши, за сором си 3 гривни, а что потеряно, тое заплатити...* Відповідно до норм давньоукраїнського звичаєвого права, шлюбний договір набував чинності, каш наречена подавала рушники або хустки. В іншому випадку це було порушенням звичаєвої правової норми . Отже, згідно з нормами давньоукраїнського права, заручини — це вид договору, порушення якого вело до відшкодування як моральних, так і матеріальних збитків. За Статутом Ярослава Мудрого (ст. 29) було закріплено право дівчини самостійно проявляти свою волю шодо взяття шлюбу: «Аіце девка не вьсхощеть замуж, то отец и мати силою дадять. А что девка учинить над собою, отец и мати митрополиту в вине». Шлюбний вік для дівчини становив 16-18 років, а для хлопця — 18 років. Після прийняття християнства церква намагалася насаджувати свої канони. Зокрема, згідно із ст. 19 Статуту Ярослава Мудрого, заборонявся шлюб християнки з представником іншого віросповідання або язичником: «Аще жидовин или бессермени будеть с руською, на иноязычницех митрополиту 50 гривен, а руською поняти в дом церковный». Згідно із ст. 5 Статуту Ярослава Мудрого, якщо дівчина або вдова народить дитину, то її віддавали до монастиря: «Аше же девка блядеть или дитяти добудеть у отца, у матери или вдовою, обличивше, поняти ю в дом церковный*. Ті з батьків, хто вчасно не одружував своїх дочок, мали сплачувати штраф: «Аще девка засядеть великих бояр, — зазначалося в ст. 7, — митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр гривна золота, а нарочитих людии —12 гривен, а простои чади рубль*. Церква вважала шлюб божественним таїнством, а законною його формою — церковне вінчання. Проте церковний шлюб у народі вважався недійсним без весілля. Згідно з нормами давньоукраїнського звичаєвого права, молодим не дозволялося жити разом, якщо не відбулося весілля. У російській історико-правовій науці домінує погляд, що в Київській Русі дружина перебувала в залежності від чоловіка, а тогочасна сім’я відносилася до так званого «деспотичного типу»1. Зазначені відносини і тип сім’ї були характерні тільки для північно-східної (Московської) частини колишньої території Київської Русі. Стосовно взаємин між чоловіком і дружиною в Середньому Подніпров’ї в період Київської Русі, то вони базувалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму та справедливості. Так, наприклад, після смерті батька, главою сім’ї ставала мати. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю, і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства. У давньоукраїнській сім’ї головну роль у вихованні дітей відігравала мати, що мало величезний вплив на формування їхньої поведінки, моралі, ідеалів, а в родині панували свобода й рівноправність. Незважаючи на прийняття християнства, у давньоукраїнському сімейно-шлюбному праві домінували норми не церковного, а звичаєвого права. За церковними канонами єдиною причиною припинення шлюбу була смерть одного з подружжя, а виключною підставою для його розірвання — перелюбство. Проте Статут Ярослава Мудрого містив декілька причин для розірвання шлюбу: якщо дружина приховує важливу інформацію від чоловіка; у випадку подружньої зради; замах одного з подружжя на життя іншого; коли дружина організує крадіжку майна чоловіка тощо (ст. 53). Шлюб також можна було розірвати за обопільною згодою подружжя. Тобто шлюб уважався угодою, яка вільно укладається й може бути розірвана. Разом із тим у Статуті Ярослава Мудрого був відчутний і вплив норм церковного права. Зокрема, згідно із ст. 10 Статуту, якщо дружина залишила свого чоловіка, то її мали постригти в черниці. З літописних свідчень відомо, що шлюб можна було розірвати й без по стриження в монахині: у 1117 р. Ярослав Святославич «умыслил с женою своею... без всякой причины от нея развестись» . Отже, у давньоукраїнському суспільстві періоду Київської Русі домі¬нували погляди, що шлюб може бути вільно укладений та розірваний з певних причіш. Норми, які регулювали подружні відносини, були такими. що виникали в результаті компромісу між нормами звкчасвого й церковного права. Держава санкціонувала ті норми, які закріпляли духовну свободу, рівноправність подружжя та гуманізм у їхніх стосунках. Згідно з нормами давньоукраїнського права, жінка була дієздатною. Вона могла укладати різноманітні договори: купівлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування тощо. В її власності перебував посаг і віно. Розмір посагу визначався батьками нареченої, а за їхньої відсутності - братами або, якщо вони малолітні, опікунами. У ст. 34 Статуту Ярослава Мудрого посаг іменується як «сватебное и с говорное*. Він складався з білизни, постелі, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі. Якщо дочка отримувала посаг, то після смерті батьків, якщо в неї були брати й сестри, вона не могла претендувати на спадщину. Згідно з нормами звичаєвого права, цілісність посагу гарантувалася так званим віном — матеріальним забезпеченням чоловіком дружини на випадок його смерті. Розмір віна не був чітко визначеним, він фіксувався в угоді про шлюб. Майно «віно» не можна було відчужувати без згоди дружини. Відповідно до ст. 103 «Просторової правди», жінка (мати) мала право самостійно визначати спадкоємця її майна. Коли ж вона не встигала зробити заповіт («без языка ли умреть»), то майно переходило до того з дітей, з ким вона жила («то у кого будеть на дворе была ю кормил, то тому взяти»). Після смерті батька майно могли успадковувати як дружина, так і дочки. Якщо майно успадковувала дружина, то діти не могли вимагати поділу майна. Відповідно до ст. 106 «Просторової правди», мати могла залишати майно будь-кому з дітей. Якщо дружина помирала раніше від чоловіка, то він мав право лише користуватися її майном. Отже, жінка могла бути як спадкодавцем, так і спадкоємцем. Вона могла також успадковувати як батьківське, так і материнське майно. Можна стверджувати, що в окремих випадках жінка користувалася ширшими правами, ніж чоловік. |