Протокол від р. Планконспект проведення лекційного заняття
 Скачать 83.12 Kb.
|
|
Державна або адміністративна монополія – виключне право держави на певну діяльність (зовнішня торгівля, виготовлення грошей, експорт військової зброї, видобування рідкісноземельних металів та ін.), виробництво та реалізацію певних видів продуктів (товарів), морський промисел тощо. Держава залишає за собою монопольне право на виробництво, реалізацію певних товарів для досягнення найбільшого соціально-економічного ефекту від виробництва і реалізації цих товарів та забезпечення контролю за оборотом та виробництвом товарів, які мають стратегічне значення для держави. Монополія держави на виробництво і реалізацію деяких видів товарів масового споживання (тютюн, лікеро-горілчані вироби, сіль, спирт та ін.) охоплюється терміном «державна монополія». Вона може бути повною, якщо держава монополізує і виробництво, і реалізацію відповідних товарів або частковою, коли монополізовано лише виробництво або реалізацію. Державна монополія є у багатьох країнах світу: в Італії – на тютюн, спирт, сірники, пиво; в Японії – на сіль, тютюн, спирт, опій; у Німеччині – на вино. В Україні, відповідно до законодавства, державна монополія існує на діяльність, пов’язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, охороною важливих об’єктів державної власності, експлуатацією атомних електростанцій та ін. Приватна монополія– це виключне право юридичної чи фізичної особи на розпорядження та використання результатів своєї діяльності. Але не кожен результат діяльності підпадає під визначення приватної монополії. Приватною монополією можуть бути лише ті результати діяльності, на які згідно з законодавством особа має виключні права чи може їх набути. Прикладом такої монополії є результати творчої діяльності (інтелектуальна власність). Щоб стимулювати особу займатися творчою діяльністю у подальшому та для покриття витрат, держава гарантує їй право на виключне (монопольне) володіння та розпорядження протягом певного часу результатами її творчої (інтелектуальної) діяльності. Природна монополіярозглядається як сфера економіки, в якій конкуренція з об’єктивних причин (технологічні особливості виробництва, характер попиту та пропозиції) неможлива. Вона має стійкий, постійний характер, майже унеможливлює появу на ринку природних монополій нових суб’єктів. Завдяки монопольному становищу, якому не загрожує конкуренція у найближчій перспективі, такі суб’єкти природних монополій не схильні до збільшення обсягу своїх послуг, підвищення якості та продуктивності праці, запровадження інновацій. При цьому зростання попиту на послуги суб’єктів природних монополій спричиняє, як правило, зростання цін. Відповідно до ст. 1 Закону України від 24.04.2008 р. «Про природні монополії» «природна монополія – стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Отже, природна монополія, як сфера економіки, що ефективно функціонує за умови, якщо весь ринок охоплює лише один господарюючий суб’єкт. З економічної точки зору природна монополія існує, коли ефект масштабу настільки великий, що один суб’єкт може забезпечити весь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, ніж їх би мав ряд конкуруючих суб’єктів. Прикладом може бути знов-таки діяльність підприємств, що надають суспільству послуги з електропостачання, зв’язку тощо. У цьому разі ефект масштабу у виробництві та розподілі товару забезпечує отримання ефекту низьких витрат на виробництво одиниці продукції і виходячи з цього – низьку ціну. За цих умов конкуренція є нерентабельною. Якщо б ринок поділити між виробниками, ефекту масштабу не було б досягнуто. Витрати на виробництво одиниці продукції мали бути значними і відповідно товари мали б високу ціну, яка б забезпечувала покриття витрат на виробництво. Сьогодні в Україні, відповідно до ст. 5 цього Закону, суб’єкти природних монополій діють на таких ринках: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв’язку загального користування; централізованого водопостачання та водовідведення; централізованого постачання теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України. Перелік суб’єктів природних монополій складається та ведеться АМКУ відповідно до його повноважень. Позитивний прояв природних монополій полягає у їх здатності забезпечувати найнижчу собівартостість товарів, робіт та послуг для споживача. Можна також визначити як монополію, за якої суб’єкт господарювання тимчасово стає єдиним покупцем чи продавцем товару на окремому товарному ринку, але ненадовго. Його конкуренти можуть з’явитися на цьому ринку пізніше. Порівняно з природною, тимчасова монополія має нестійкий характер і не може істотно впливати на ринкові процеси. Прикладом тимчасової монополії може бути підприємство, яке вперше запропонувало споживачеві нову продукцію. Міжнародна монополія– це потужна компанія чи група компаній, які встановлюють панування в одній чи кількох сферах світового господарства з метою отримання максимальних прибутків. Міжнародні монополії набувають форми транснаціональних і багатонаціональних підприємств. Транснаціональні підприємства перебувають у власності та управлінні осіб з однієї країни, багатонаціональні – у власності та управлінні осіб з кількох країн. Їх характерна ознака – міжнародна розпорошеність акціонерного капіталу та багатонаціональний склад компанії. Зазначені підприємства складаються з материнської компанії, розташованої у країні походження капіталу, та дочірніх товариств, філіалів і відділень, розміщених у різних країнах. Як правило, вони є юридичними особами і діють на основі національного законодавства країн, їхнього знаходження. Крім визначених законодавством монополій державного призначення, на ринку товару, робіт і послуг можуть бути монополії внаслідок самостійних дій суб’єктів господарювання. Відповідно до ст. 1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції», монопольне становище – це домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Суб’єкт господарювання відповідно до цього Закону (ст. 12), займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: – на цьому ринку в нього немає жодного конкурента; – не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарюванням, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам. Вважається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з вищеназваних умов, за наявності яких суб’єкт господарювання визнається таким, що займає домінуюче становище на ринку. Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються наступні умови: – сукупна частка не більше ніж трьох суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку,перевищує 50 відсотків; – сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків. Проведення дослідження ринку, визначення меж товарного ринку, а також монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на цьому ринку та прийняття відповідних рішень (розпоряджень) належить до повноважень АМКУ (ст. 7 Закону) та його територіальні відділення. Процес встановлення наявності монопольного становища на ринку певного товару здійснюється у відповідності з Методикою визначення монопольного домінуючого становища суб’єктів господарювання на ринку; затвердженою розпорядженням АМКУ від 05.03.2002 р. № 49-р. Вся процедура визначення монопольного (домінуючого) становища відповідно до Методики передбачає ряд стадій, які дозволяють об’єктивно, з обліком кількісних і якісних показників, визначити наявність або відсутність домінування на ринку: – встановлення об’єктів аналізу щодо визначення монопольного (домінуючого) становища, а саме суб’єкта господарювання (групи суб’єктів господарювання), конкретного товару (продукції, роботи, послуги), який випускається, поставляється, продається, придбавається (споживається, використовується) цим (цими) суб’єктом (суб’єктами) господарювання; – складання переліку товарів (робіт, послуг), щодо яких має визначатися монопольне (домінуюче) становище суб’єкта господарювання і які мають ознаки одного товару, товарної групи; – складання переліку основних продавців (постачальників, виробників), покупців (споживачів) товарів (товарних груп); визначення товарних меж ринку; – визначення меж ринку; – встановлення проміжку часу, стосовно якого повинно визначатися становище суб’єктів господарювання на ринку – визначення часових меж ринку; – визначення обсягів товару, який обертається на ринку; – розрахунок часток суб’єктів господарювання на ринку; – складання переліку продавців (постачальників, виробників) покупців (споживачів) товару (товарної групи) – потенційних конкурентів, покупців, які можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку; – визначення бар’єрів вступу на ринок та виходу з ринку для суб’єктів господарювання, які продають (постачають, виробляють), придбавають (споживають, використовують) або можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку; – встановлення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта (суб’єктів) господарювання на ринку. Методика встановлює етапи визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання як на державному, так і на регіональних ринках. Їх кількість та послідовність проведення можуть змінюватися залежно від фактичних обставин, зокрема особливостей товару, структури ринку, обсягів наявної інформації щодо ринку тощо. Метою визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку є отримання необхідної інформації для прийняття рішень з питань розвитку і захисту економічної конкуренції, зокрема, демонополізації економіки, антимонопольного регулювання, контроль за узгодженими діями, концентрацією; контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції; захисту інтересів суб’єктів господарювання, груп суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень. Зауважимо, що саме по собі монопольне (домінуюче) становище того чи іншого суб’єкта господарювання на ринку не є правопорушенням. Легальне визначення поняття зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринкуза антимонопольним законодавством, зокрема, ст. 13 Закону України «Про захист економічноїконкуренції» за цим Законом – це дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище наринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема, обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемленняінтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які булиб неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Слід мати на увазі, що перелік дій (бездіяльності), які включають у дане порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, не є вичерпним. Закон дещо деталізує та розширює також наведений у ст. 29 ГК перелік правопорушень, а також повторює окремі склади. Так, у ч. 2 ст. 13 Закону передбачено, що зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку визнається: – встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; – застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причин; – обумовлення укладання договорів прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; – обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцями, продавцями; – часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації або придбання; – суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин; – створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання. Справи про зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єктів господарювання на ринку відповідно до ч. 6 ст. ГКУ та ст.ст. 3 і 7 Закону про АМКУ розглядає АМКУ та його територіальні органи. При розгляді цієї категорії справ обов’язковим є дослідження загальнодержавного (регіонального) ринку з доказом наявності монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ньому. Це дослідження повинне здійснюватися незалежно від того, чи був раніше включений суб’єкт господарювання в Перелік суб’єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, і чи визначалося його монопольне становище при розгляді іншої справи в минулому. Оскільки ринкова частка, структура ринку, інші кількісні і якісні параметри ринку й становище на ньому суб’єкта господарювання, його конкурентів (їх відсутність) можуть змінюватися протягом часу. Кваліфікація, відповідно до ст. 29 ГКУ та ст. 13 Закону, також можлива тільки щодо тих проміжків часу, коли суб’єкт господарювання займав монопольне (домінуюче) становище на ринку. У противному випадку рішення органів АМКУ може бути скасовано господарським судом. 4. Відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства Одними з основних функцій антимонопольних органів є контрольна та розслідувально-юрисдикційна, які полягають у здійсненні контролю за станом товарних ринків, виявленням монополістів, а також порушень антимонопольно-конкурентного законодавства з метою відновлення стану ринків, майнового становища потерпілих від цього осіб та застосування господарських санкцій до правопорушників. Залежно від характеру порушень антимонопольно-конкурентного законодавства розрізняють такі їх види: недобросовісну конкуренцію; антиконкурентні дії (монополістичні зловживання); порушення щодо антимонопольних органів. Поняття та види недобросовісної конкуренції як одного з видів порушень детально розглянуті нами в попередній темі цього розділу. Антиконкурентні дії чи монополістичні зловживання(розділи II–V Закону «Про захист економічної конкуренції» поділяютьсяна такі основні групи: – антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання; – зловживання монопольним становищем на ринку; – антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; – обмежувальна і дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання, об’єднань; – концентрація без отримання відповідного дозволу АМКУ в разі обов’язковості такої згоди. Антиконкурентними узгодженими діями визнається укладення суб’єктами господарювання в будь-якій формі угод, прийняття об’єднаннями в будь-якій формі рішень, створення нового суб’єкта господарювання з метою координації його конкурентної поведінки з інтересами засновника (засновників) на ринку певного товару або будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність), що призвела чи може призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Виявами антиконкурентних узгоджених дійможе бути: – встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; – обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; – розподіл ринків або джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців чи споживачів чи за іншими ознаками; – спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; – усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців; – застосовування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становища в конкуренції; – укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або, згідно з торговими й іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності, не стосуються предмета цих угод; – суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин. Учинення антиконкурентних узгоджених дій вважається правопорушенням і тягне за собою відповідальність, згідно із законом, окрім передбачених законом випадків і за умови дотримання встановлених типових вимог до узгоджених дій. Такими випадками є: – добровільне повідомлення про факт порушення антимонопольних органів особою, що вчинила антиконкурентні узгоджені дії, раніше за інших учасників цих дій і за умови, якщо заявник не був ініціатором або керівником таких дій і надав усі докази або інформацію стосовно вчиненого порушення, якими володів або міг безперешкодно отримати; – узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців; – узгоджені дії стосовно постачання та використання товарів (використання поставлених товарів; придбання в інших суб’єктів господарювання або продаж іншим суб’єктам господарювання чи споживачам товарів; придбання товарів, які за природою або, згідно з торговими та іншими чесними звичаями, у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди; формування цін або інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб’єктам господарювання чи споживачам), якщо такі дії не спричиняють суттєвого обмеження конкуренції на всьому або в значній частині ринку, його монополізації, обмеження доступу на ринок інших суб’єктів господарювання чи економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів; – узгоджені дії стосовно прав інтелектуальної власності (угод про передання прав інтелектуальної власності або про використання об’єкта права інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження – стосовно строку, території дії, виду діяльності, сфери використання, мінімального обсягу виробництва – не виходять за межі законних прав суб’єкта права інтелектуальної власності); – узгоджені дії, які хоча й, за загальним правилом, забороняються (ст. 6 згаданого Закону), однак в установленому порядку можуть бути дозволені антимонопольними органами чи Кабінетом Міністрів України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють розв’язанню суспільно важливих, визначених законом проблем (щодо вдосконалення виробництва, придбання або реалізації товару; техніко-технологічного, економічного розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розроблення та застосування уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва) і за умови, що ці дії суттєво не обмежують конкуренцію на всьому чи в значній частині ринку або позитивний ефект від таких дій для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. |