С. М. Стойко (Інститут екології Карпат нан україни)
 Скачать 45.61 Mb.
|
|
арктичних пустель мінімальна і не перевищує 5–10 т/га, а щорічна продуктивність (3–5 ц/га), що дорівнює менше 10% від загальної біомаси. 8.5. Öåíòðè ïîõîäæåííÿ êóëüòóðíèõ ðîñëèí òà ñâ³éñüêèõ òâàðèí Землеробська культура в деяких народів виникла понад 10 тис. років тому. За цей період людство залучило в агровиробничий про- цес понад 2 500 видів диких рослин, що становить 5% від кількості відомих науці видів. Ці рослини займають тепер значні площі по- сівів і насаджень на місці колишньої лісової, лучної та болотної рос- линності. Галузь біогеографії, що вивчає центри походження та поширення культурних рослин, їхню пристосованість до ґрунтово-кліматичних умов у різних регіонах суходолу, називають географією культурних рослин. За походженням і віком культурні рослини поділяють на три групи: давні, або археофіти, сегетальні, або ті, що ростуть у по- сівах сільськогосподарських культур, і молоді, або неофіти. Час і місце залучення давніх (археофітних) видів у культуру землеробства з’ясувати дуже важко, тому що їхні прародичі в природному стані не збереглися або невиявлені. Центри походження таких культурних рослин визначені за опосередкованими ознаками. До цієї групи на- лежать просо, сорго, горох, біб, фасоля та інші види. Сегетальні види рослин стали об’єктами землеробської культу- ри в тих регіонах, де культурні рослини не змогли належним чином адаптуватися до ґрунтово-кліматичних умов і давали низький врожай. Зокрема, внаслідок просування землеробства на північ озиме жито витіснило вимогливішу до природних умов пшеницю, а така культура, як рижій льоновий (Camelina alyssum), яка поширена в Західному Сибірі як олійна, в умовах Полісся супроводжує посіви льону. 8. Àðåàëè îðãàí³çì³â òà á³îöåíîç³â 291 Молоді (неофітні) види культурних рослин походять від предків, які досі поширені в дикому стані. З огляду на це з’ясувати центри походження їхнього окультурення значно легше. До таких видів на- лежать плодові (яблуня, груша, слива, вишня, аґрус, смородина, ма- лина, суниця), усі баштанні (кавун, диня) та овочеві (буряк, редька, ріпа, редиска, морква) та ін. Селекціонерам добре відомо, що для виведення нових висо- коврожайних і стійких до захворювання сортів культурних рослин найліпшим матеріалом є дикорослі види. Саме це стало поштовхом для ретельних досліджень центрів походження культурних рослин і свійських тварин. Вивчення географії культурних рослин започатку- вали ще древні вчені. Вони вважали, що протягом тисячоліть людина вирощує деякі рослини, і що ці рослини суттєво вирізняються від їхніх прародичів, втрачають деякі природні властивості. Зокрема, деякі рослини втрачають властивості до природного розсіювання, а свійські тварини – захисне забарвлення шкіри, властиве їхнім диким предкам. У новий і новітній часи географію культурних рослин розроб- ляли такі всесвітньо відомі дослідники, як О. Гумбольдт, Ч. Дарвін, А. Декандоль. А. Декандоль вперше 1880 року описав географічні області походження культурних рослин. Його описи стосуються ве- ликих регіонів, в тому числі й цілих континентів. Визначенням центрів походження культурних рослин і свійських тварин все дослідницьке життя займався видатний російський біогео- граф і генетик, академік М. Вавилов (1887–1943). Він запропонував новий метод, який назвав диференційованим. Сутність цього методу полягає в тому, що колекцію певної культурної рослини, зібраної в різних місцях вирощування, детально аналізують з морфологіч- ного, фізіологічного й генетичного поглядів, визначають область максимального зосередження різноманітності форм, ознак і різно- видів. Такий аналіз дає змогу визначити вірогідні місця залучення дикого виду в культуру. Разом із співробітниками М. Вавилов зібрав унікальну колекцію культурних рослин, яка налічує понад 250 тис. позицій. М. Вавилов вважав, що для виникнення центру походження культурних рослин необхідною умовою є не лише багатство дикорос- лої флори, придатної для вирощування, а й наявність високої земле- ×àñòèíà 2. Ðåã³îíàëüíà á³îãåîãðàô³ÿ 292 робської культури. Він виділив сім головних географічних центрів походження культурних рослин (рис. 8.32). Послідовники М. Вавилова (Ф. Бахтеєв, П. Жуковський, О. Куп- цов та інші) продовжили вивчення центрів походження культурних рослин. Виділені М. Вавиловим центри доповнено новими, які разом утворили єдину систему центрів походження культурних рослин з 12 регіонів (рис. 8.33). 1. Китайсько-Японський. Звідси походить понад 100 видів куль- турних рослин, зокрема, рис, соя, гречка, просо, ячмінь (багаторядний та голозерний), чумиза, овес (голозерний), квасоля, редька, яблуня, груша, абрикос, слива, хурма, можливо апельсин, цибуля, шовкови- ця, цукрова китайська тростина, чайне дерево, коротковолокнистий бавовник, женьшень тощо. 2. Індонезійсько-Індокитайський. Звідси походять деякі сорти рису, бананів, хлібного дерева, кокосової та цукрової пальм, цукрової тростини, окремі сорти лимона, бавовнику азійського, високорослих видів бамбука та ін. Рис. 8.32. Центри походження культурних рослин (М. Вавилов) 1 – Південноазійський тропічний; 2 – Східноазійський; 3 – Південнозахідноазійський; 4 – Середземноморський; 5 – Ефіопський; 6 – Центральноамериканський; 7 – Андійський 8. Àðåàëè îðãàí³çì³â òà á³îöåíîç³â 293 3. Австралійський. Флора цього центру дала людству 9 видів бавовнику, 21 вид тютюну, декілька видів рису, льон новозеландський, евкаліпти. Загалом ця флора центру бідна на їстівні плоди, тут ви- користовують інтродуковані види. 4. Індостанський. Півострів є батьківщиною кулястозерної пше- ниці, деяких сортів квасолі, баклажанів, огірків, джута, цукрової тростини, нуту, індійської коноплі, чорного перцю, кориці, манго, апельсинів, мандаринів, лимонів та ін. 5. Середньоазійський. З давніх часів тут вирощували абрикоси, грецький горіх, фісташку, мигдаль, гранат, інжир, персики, виноград, груші, дикі види яблуні, квасолю, чину, диню, пшеницю м’яку тощо. 6. Передньоазійський. Звідси походять пшениця одно- і двозерна, жито, ячмінь, синя люцерна, еспарцет, вика, гарбуз, алича, черешня, виноград та ін. 7. Середземноморський. Тут розпочали окультурення дикого ви- нограду, вівса, льону, маку, білої гірчиці, оливкового дерева, капусти, моркви, буряка, цибулі, часнику та інших видів. Рис. 8.33. Центри походження культурних рослин (П. Жуковський): 1 – Китайсько-Японський; 2 – Індонезійсько-Індокитайський; 3 – Австралійський; 4 – Ін- достанський; 5 – Середньоазійський; 6 – Передньоазійський; 7 – Середземноморський; 8 – Африканський (Ефіопський); 9 – Європейсько-Сибірський; 10 – Центральноамерикан- ський; 11 – Південноамериканський; 12 – Північноамериканський ×àñòèíà 2. Ðåã³îíàëüíà á³îãåîãðàô³ÿ 294 8. Африканський. Цей континент є батьківщиною всіх видів кавуна, а також рису, проса, деяких видів кави, оливкової і фініко- вої пальм, бавовнику, сорго, твердої й англійської (28-хромосомної) пшениць, цикорію, орхідей та ін. 9. Європейсько-Сибірський. З цим центром пов’язано виникнення культур цукрового буряка, конюшини, люцерни, європейської та сибір- ської яблуні, груші, черешні, ожини, суниці, смородини, аґрусу та ін. 10. Центральноамериканський. Древні народи сучасної Мексики та інших центральноамериканських країн активно займалися рослин- ництвом з головною харчовою культурою кукурудзою і декількома ви- дами квасолі, а також вирощували гарбузи, червоний перець, батату, соняшник, американську бавовну – упленд, динне дерево (папайю), плодову опунцію, махорку та ін. 11. Південноамериканський. Анди – батьківщина найдавніших видів картоплі та різних видів помідорів, арахісу, хінного дерева, ананасів, каучукового дерева – гевеї, суниці чилійської, довговолок- нистого “єгипетського” бавовнику, “турецького” тютюну та ін. 12. Північноамериканський. Звідси в культуру ввійшло багато видів дикого винограду та соняшника, люпину і слив, а також вели- коплідної журавлини і високорослої лохини. Найбільші площі сьогодні у світі займають три “головні хліби людства” – рис, пшениця й кукурудза, на дещо менших ростуть яч- мінь, жито, овес, просо, сорго. Великі площі займають крохмальні рослини (картопля в країнах з помірним кліматом), а в областях з жаркішим кліматом – батат, ямс, таро та ін. Центри приручення свійських тварин вивчено значно менше, ніж центри походження культурних рослин. Причиною цього є на- самперед те, що диких предків багатьох тварин людина винищила. Схему центрів приручення свійських тварин вперше розробила група фахівців під керівництвом М. Вавилова 1934 року, а опубліко- вано 1938 року (В. Алексєєв, 1984). З деякими змінами пропонуємо цю схему для вивчення центрів одомашнення свійських тварин. Ве- ликими крапками показані головні центри, малими – ймовірні межі периферії приручення коня та великої рогатої худоби (рис. 8.34). Дослідники припускають, що країни Близького Сходу й узбереж- жя Середземного моря були батьківщиною великої рогатої худоби, 8. Àðåàëè îðãàí³çì³â òà á³îöåíîç³â 295 кіз, овець, свиней, собак, ослів; степові райони Азії і Європи – коней; Аравія – верблюдів; Індія – бика гояла і курей; Південна і Півден- но-Східна Азія – буйвола і бика бантенга; Північна Азія – оленів; Африка – цесарок; Північна Америка – індиків; Південна Америка – лам. Нижче подана коротка характеристика центрів приручення свій- ських тварин. 1. Китайсько-Малайський. З цього центру походять: золота риб- ка, кілька видів шовкопряда, індійська бджола, кури, качки, китайські гуси, кілька видів свиней, ймовірно собака. 2. Індійський. Тут приручено індійську бджолу, курей, павичів, собак, індійського кота, зебу, азіатського буйвола, бика-гаяла. 3. Південно-західноазіатський. У цьому центрі приручено вели- ку рогату худобу, кіня східного типу, вівцю, козу, свиню, одногорбого верблюда-дромедара, голубів. 4. Середземноморський. З цього центру походять велика рогата худоба, кінь західного лісового типу, вівця, коза, свиня, качки, гуси нільські, кролик, кіт, антилопа-газель. Рис. 8.34. Центри одомашнення свійських тварин (М. Вавилов): 1 – Китайсько-Малайський; 2 – Індійський; 3 – Південно-Західноазій- ський; 4 – Середземноморський; 5 – Андійський; 6 – Тібето-Памірський; 7 – Східнотуркистанський; 8 – Східносуданський; 9 – Абісінський; 10 – Південномексиканський; 11 – Саяно-Алтайський ×àñòèíà 2. Ðåã³îíàëüíà á³îãåîãðàô³ÿ 296 5. Андійський. Тут приручено ламу, альпаку, мускусну качку, морську свинку. 6. Тібето-Памірський. В цьому центрі приручено яка. 7. Східнотуркестанський. Тут приручено двогорбого верблюда- бактріана. 8. Східносуданський центр є батьківщиною одногорбого верб- люда-дромедара. 9. Абісінський. Тут приручено нубійського осла, бджолу Адан- сона. 10. Південномексиканський центр – батьківщина індика. 11. У Саяно-Алтайському центрі приручені курдючна вівця та північний олень. Процес одомашнення диких тварин продовжується. Зокрема, у перехідному стані, на стадії від диких до свійських тварин перебувають плямисті олені, песці, соболі, норки, нутрії, олені-мара- ли, лосі та ін. У цьому випадку центри їхнього приручення переважно збігаються з ареалами сучасного поширення. Çàïèòàííÿ äëÿ êîíòðîëþ ³ ñàìîêîíòðîëþ 1. Що означає поняття “ареал”? 2. Назвіть головні типи ареалів. 3. Як поділяють ареали за величиною території? 4. Які чинники впливають на розселення організмів? 5. Які види вважають ендемічними і за якими ознаками їх поділяють? 6. Які види належать до реліктових? Що таке формаційні релікти? 7. Що розуміють під поняттям “біом”? 8. Які чинники впливають на формування біомів? 9. Що розуміють під поняттям “ідеальний континент”? 10. Що означає “реліктова”, “міграційна” та “неоендемічна” складові біоти? 11. Яким чином морфоструктурні елементи континентів впливають на фор- мування біомів? 12. Охарактеризуйте ареали, рослинність, тваринне населення та запаси біомаси біомів: а) вологих екваторіальних і тропічних лісів; б) тропічних листопадних лісів, рідколісь і чагарників; в) саван, степів, прерій і пампи; г) пустель; д) субтропічних твердолистяних лісів і чагарників; 8. Àðåàëè îðãàí³çì³â òà á³îöåíîç³â 297 е) лісів помірного поясу; є) тундри і арктичних пустель. 13. Що вивчає географія культурних рослин? 14. Для чого потрібно знати прародичів культурних рослин та свійських тварин? 15. Охарактеризуйте внесок М. Вавилова в дослідження центрів походження культурних рослин та свійських тварин. 16. Охарактеризуйте центри походження культурних рослин та одомашнен- ня свійських тварин. Ñïèñîê ë³òåðàòóðè Биогеография: Учебник. для студ. вузов / Г. М. Абдурахманов, Д. А. Криво- луцкий, Е. Г. Мяло, Г. Н. Огуреева. М., 2003. Вальтер. Г. Общая геоботаника. М., 1982. Воронов А. Г., Дроздов Н. Н., М’яло Е. Г. Биогеография мира: Учебник для студ. геогр. спец. ун-тов. М., 1985. Географія рослин з основами ботаніки: Навч. посіб. // За ред. С. Морозюк. К., 1991. Делеган І. В., Делеган І. І., Делеган І. І. Біологія лісових птахів і звірів. Львів, 2005. Жизнь животных: В 7 т. 2-е изд М., 1983–1989. Жизнь растений: В 6 т. М., 1976–1982. Киселев В. Н. Биогеография с основами экологии: Учеб. пособие. Мн., 1995. Лопатин И. К. Зоогеография. Мн., 1989. Пузанов І. І. Зоогеографія. Київ; Львів, 1949. Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Птахи фауни України: польовий визначник. К., 2002. Фукарек. Ф Растительный мир Земли. / Пер. с англ. М., 1982. Экологические очерки о природе и человеке. / Под. ред. Б. Гржимека. Со- кращ. пер. с нем. М., 1988. Władyslaw Szafer. Ogólna geografia roslin. Warszawa, 1964. 9. ÔËÎÐÈÑÒÈ×ÍÀ, ÔÀÓͲÑÒÈ×ÍÀ ÒÀ Á²ÎÒÈ×ÍÀ ÐÅòÎÍÀ˲ÑÒÈÊÀ Нагромадження даних про поширення рослин і тварин на Зем- ній кулі стало підставою для порівняння окремих територій за до- мінантними, ендемічними та реліктовими видами. Таке порівняння дало змогу спочатку розробити схеми окремо для флористичного й фауністичного районування, а згодом синтезувати їх у єдине біогео- графічне або біотичне районування (П. Второв, Н. Дроздов, 1978). В основі біогеографічного районування лежить регіонально-генетич- ний принцип, тобто спільність походження певних таксонів (видів, родів, родин тощо) організмів у межах території з однорідними або подібними екологічними умовами. Важливим показником оригінальності регіонів є наявність у складі біоти ендемічних видів, що разом з абіотичними особливос- тями (геокомпонентами) життєвого середовища є пріоритетними ознаками для їх виділення. Для всіх видів районування здебільшого використовують таку систему таксономічних одиниць: царство–область–провінція–округ – район. Ми подаємо аналіз флори, фауни й біоти на рівні царств і областей, а в окремих випадках і підобластей. Характеризуюємо царства та області за добре вивченими групами вищих рослин і хре- бетних тварин. Характеристику провінцій та підпровінцій подаємо лише стосовно біотичного районування території України, головно на підставі поширення фітоценозів. Для об’єктивної характеристики регіонів важливе значення ма- ють палеоботанічні та палеонтологічні дані, які разом з відомостями про сучасні біотопи та кліматичні умови дають ключ до вивчення генезису не лише біоти, а й географічних ландшафтів загалом. 9. Ôëîðèñòè÷íà, ôàóí³ñòè÷íà òà á³îòè÷íà ðåã³îíàë³ñòèêà 299 9.1. Äåÿê³ çàãàëüí³ çàêîíîì³ðíîñò³ á³îòè÷íî¿ ðåã³îíàë³ñòèêè Усі види рослин, що населяють певну територію (регіон, країну тощо), незалежно від умов їх зростання та участі в тих чи інших рос- линних угрупованнях, становлять флорупевної території. До складу флори зазвичай не зачисляють культурні рослини. Проте якщо занесе- ний свого часу людиною свідомо чи несвідомо вид здичавів або про- ник у природні угруповання, то його розглядають як складову флори. Фауна – це сукупність усіх видів тварин певної території, яка тісно пов’язана з флорою. Іноді термін “фауна” застосовують для ха- рактеристики складу тварин того чи іншого часу, наприклад, юрська, міоценова чи сучасна фауна. Фауна того чи іншого регіону форму- ється в процесі історичного розвитку різних груп тварин (фауністич- них комплексів) та окремих видів, що проникли на цю територію з інших регіонів у різний історичний час. У будь-якому регіоні є види флори – автохтони(грец. autochtin – туземний, корінний житель). Це види, які виникли на території, яку займає певна флора, та існують тут від часу становлення цієї флори, та види алохтони (грец. allos – чужий, інший і chton – земля), які, виникнувши за межами певної флори, проникли на її територію внаслідок розселення. Співвідно- шення між автохтонними й алохтонними таксонами врізних флорах і фаунах різне. Аналізуючи алохтонні елементи флори, з’ясовують не лише їхні ареали, а й питання про те, звідки і яким чином вони потрапили на територію, флора якої вивчається. Наведені закономір- ності стосовно флори великою мірою характерні й для фауни, а отже, і для біоти загалом. Сукупність флори й фауни на певній території формують її біоту. Флора характеризується певними ознаками, що дає змогу не лише вивчати її, а й зіставляти їх переліки у процесі порівняльного дослідження. Важливими ознаками будь-якої флори є систематичний склад, ендемізм, історизм, зв’язок з іншими флорами тощо. Флора будь-якої території пов’язана з флорами інших територій і водночас є частиною єдиної флори Землі. Зв’язки окремих флор дуже різно- манітні; отже, процес становлення флори певної території (флоро- генез) – це надзвичайно складне явище. Види, що становлять флору певної території, вирізняються генезисом, віком, рясністю тощо. ×àñòèíà 2. Ðåã³îíàëüíà á³îãåîãðàô³ÿ 300 Вивчення видового складу флори дає уявлення про загальну кількість видів, їх розподіл між таксонами вищого рангу (родами, родинами і т. д.). Перелік видів, що формують флору певного регіону, є його багатством. Різним флорам властиві різні співвідношення між дерев’янистими і трав’янистими рослинами, між одно-, дво- й багато- річниками. Екологічна природа флори яскраво виявляється і у спів- відношеннях життєвих форм. Кожній флорі властиві певні кількісні співвідношення видів, що належать до різних систематичних груп. Порівняння флори і фауни певної території із суміжними дає змогу через окремі види (роди, родини) налагоджувати зв’язки з відповідними біотами (реліктова, ендемічна, міграційна). Наявність ендеміків у складі біоти свідчить про її самобутність; чим вищий так- сономічний ранг ендеміка і більша його систематична ізольованість, тим біоту вважають самобутнішою Шляхи історичного становлення біоти визначають на підставі вивчення елементів флори, в які об’єднуються види (роди, родини), близькі за поширенням і походженням. Види, що належать до складу флори і фауни і мають подібні ареали, розглядають як географічний елемент біоти. Види, які мають спільне географічне походження, розглядають як генетичний елемент біоти. Уявлення про генетичні елементи біоти будуть достовірними за умови, якщо у процесі їх дослідження беруть до уваги не лише поширення таксонів у межах досліджуваної території, а йзагальне тло їхніх ареалів. Визначення географічних елементів біоти має важливе значення не тільки для розкриття просторових зв’язків таксонів, а й є необхід- ною умовою для розкриття генезису біоти. Характер географічного поширення рослин зумовлюється як умовами середовища, так і істо- ричним періодом виникнення та розселення видів. Проте накладання ареалів один на одного, зокрема рослин, певної флори, може мати вторинний характер і бути відповіддю (реакцією) екологічно близьких видів на ідентичні умови природного довкілля. |