Фінанси. Що є предметом фінансової науки Субєкти і обєкти фінансових відносин на різних рівнях економічної системи. Наведіть приклади фінансових відносин і дайте відповідні пояснення
 Скачать 1.56 Mb.
|
|
Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів, зайнятих у створенні ВНП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробітна плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті й надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки. Пропорції первинного розподілу національного доходу між підприємцями і робітниками та службовцями регулюються: - ринковими відносинами; - у законодавчому порядку. Ринкові відносини сприяють установленню оптимальних пропорцій між заробітною платою і прибутком. З одного боку, кожний суб’єкт заінтересований у збільшенні своєї частки. Однак, з іншого, — є певні об’єктивні обмеження, які ведуть до того, що кожний суб’єкт заінтересований у доходах іншого. Так, для підприємців украй необхідним є високий рівень доходів населення, оскільки це сприяє розширенню обсягу продажу, а значить, і забезпеченню формування прибутку. Робітники і службовці заінтересовані в прибутку підприємства, тому що він створює передумови для розвитку виробництва, а відтак і зростання заробітної плати. При цьому переважну частку в національному доході у сучасних умовах займає саме заробітна плата, тоді як обсяги прибутку мінімізуються потребами виробничого розвитку. Законодавче регулювання полягає у встановленні мінімального рівня оплати праці й обмеженні максимального рівня рентабельності на основі застосування економічних інструментів, наприклад податку на надприбуток.
Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП. Причому вони є основним розподільним інструментом. Крім них, хоч і в значно обмежених рамках, насамперед у сфері перерозподілу, цю функцію можуть виконувати ціни. Крім того, розподіл і перерозподіл вартості ВВП може відбуватися в результаті кримінальних порушень — крадіжок, зловживань службовим становищем, розкрадання майна підприємств, уникнення від сплати податків та ін. Суб’єктами розподілу є держава, юридичні та фізичні особи. Механізм дії розподільної функції фінансів пов’язаний зі схемою розподілу ВВП. Він включає в себе кілька стадій: Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів, зайнятих у створенні ВВП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробітна плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті й надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки. Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають бюджет і фонди цільового призначення. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об’єднаннях. Перерозподіл включає два етапи: вилучення частини доходів у одних суб’єктів і формування централізованих фондів. На даному етапі формуються вторинні доходи суб’єктів, що створюють ці фонди; використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб’єктів. На цьому етапі можуть формуватись як первинні доходи — заробітна плата фізичних осіб, зайнятих у бюджетній сфері, які знову ж таки підлягають перерозподілу, так і вторинні доходи у вигляді різних виплат і надання безплатних послуг із централізованих фондів фізичним особам та асигнувань і виділення коштів юридичним особам. Вториннийрозподіл — це другий етап перерозподілу в частині формування первинних доходів із... осіб, які зайняті в бюджетній сфері, він властивий тим, хто не бере в первинному розподілі.
Фінансова система (ФС) – це сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих сфер і ланок фінансових відносин та фінансових установ за допомогою яких відбувається формування, розподіл та використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів. Характерні риси ФС:1)наявність особливих напрямів і методів формування, використання фондів грошових коштів;2)сфери фінансових відносин мають власну специфіку та самостійність;3)тісний зв'язок і взаємообумовленість між сферами та ланками ФС;4)злагодженість і законодавче забезпечення функціонування;5)структурованість системи. Внутрішня будова ФС-визначає сукупність сфер фінансових відносин, що відображають форми та методи розподілу та перерозподілу ВВП у процесі формування, розподілу, використання фондів грошових коштів. Внутрішня структура ФС: 1.Державні фінанси:1)державний та місцеві бюджети;2)державні цільові фонди;3)державний кредит;4)фінанси державних підприємств. 2. Фінанси суб’єктів господарювання (фінанси під-в), що функціонують на комерційних та некомерційних засадах.3. Фінанси домогосподарств (населення).4.Фінансовий ринок:1)ринок грошей;2)ринок кредитних ресурсів;3)ринок цінних паперів.5.Страхування(відособлена ланка ФС)-1)особисте страхування;2)майнове страхування;3)страхування відповідальності;4)страхування підприємницьких ризиків.6. Міжнародні фінанси:1)фінанси міжнародних організацій;2)фінанси міжнародних фінансових інституцій;3)міжнародний фінансовий ринок;4)валютний ринок. Базова та провідна сфера ФС - фінанси підприємств, оскільки, підприємства через мобілізацію достатніх фінансових ресурсів забезпечують виробництво ВВП у необхідних обсягах. А вироблений ВВП є об’єктом фінансових відносин, розподіл його є необхідною передумовою забезпечення безперервності виробництва. Маса сформованих у суспільстві доходів залежить від обсягу ВВП виробленого. Доходи можуть розподілятися і перерозподілятися між ланками і сферами ФС, але їх маса при цьому не змінюється.
Фінансова система – це сукупність взаємопов’язаних між собою сфер та ланок фінансових відносин, що відображають особливості мобілізації та використання фінансових ресурсів для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства. Найбільш загальною ознакою структуризації фінансів є рівень економічної системи. За цією ознакою виділяють: 1.на мікрорівні – Базовою сферою фінансової системи є фінанси підприємств і організацій та домогосподарств; які представлені сукупністю економічних відносин, до якої належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту — основного джерела фінансових ресурсів. Дана сфера поділяється на фінанси комерційних підприємств та неприбуткових організацій. 2.на макрорівні – державні фінанси; охоплюють: державний та місцеві бюджети; державні фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси підприємств і організацій державної форми власності. У сфері державних фінансів грошові потоки відображають відносини перерозподілу ВВП. Переважно це зовнішні відносини. Провідне місце у державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються в Україні у зведеному бюджеті держави. 3.на рівні світового господарства – міжнародні фінанси. являє собою своєрідну надбудову, забезпечуючу сферу, через яку координується діяльність фінансової системи і здійснюється рух фінансових ресурсів. Фінансовий ринок включає: - ринок грошей, - ринок кредитних ресурсів (позикового капіталу), - ринок цінних паперів , - ринок фінансових послуг Узагальнюючими сферами між цими рівнями є фін ринок та страхування. Страхування є особливою сферою фінансової системи завдяки якій формуються фонди фінресурсів, основним призначенням яких є покриття втрат суб’єктів фінансових відносин, що виникли з непередбачених причин. Страхування поділяють на:- майнове, - особисте, - комерційне, - відповідальне. Завданням даної сфери фінансових відносин є попередження страхового випадку та мінімізації можливого страхового збитку. За організаційною структурою до складу фінансової системи України входять наступні групи фінансових органів та інституцій: 1 група –контролює виконання бюджету держави (Мінфін, Держказначейство, Контрольно-ревізійне управління, Рахункова палата); 2 група –виконуює контрольно-регулюючі функції в окремих сферах фінансів (Аудиторська палата, НБУ, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна); 3 група – інституції, що функціонують на фінансовому ринку (комерційні банки, фінансово-кредитні установи, фондові біржі, страхові компанії, пенсійні фонди, ін. ін-т.); 4 група – органи управління цільовими фондами (соціальне страхування, Укрлізинг тощо). Рахункова Палата України – основним завданням якої є здійснення контролю за виконанням дохідної і видаткової частин Держбюджету, використання бюджетних коштів, у сфері державного кредиту. Центральне місце в управлінні фінансами в Україні посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни.
Ефективне функціонування кожної із складових фінансової системи можливе за умов чіткого законочавчого урегулювання їх взаємодії. Разом з тим рух грошових коштів повинен бути скоординованим через управління фінансовими потоками, що забезпечується фінансовим апаратом. Саме фін апарат складає основу інфраструктури. Фін апарат – це сукупність фін установ, на які покладено управління фінансовою системою держави. Функції в управлінні фінансами держави розподіляються таким чином: 1)ВРУ – ухвалює закони,основні напрями бюджетної політики, затверджує держ. Бюджет, здійснює його контроль, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики 2)Президент – створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші органи та служби, підписує закони ухвалені ВРУ, має право вето 3)КМУ – забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, організовує розроблення проекту закону про держ бюджет, надає звіт про його виконання 4)органи місц самовряд – самостійно розробляють заиверджують і виконують відповідні місцеві бюджети, визначають напрями їх використання. В цій системі органів центральне місце займає Мінфін, на яке покладено завдання загального керування всією фін системою (розробл фін політики, орг бюдж процесу, регулюв фін діяльності субєкт госп, орг функц ринку цінних паперів, мобіліз коштів через держ кредитну систему та управління держ боргом, орг фін відносин на міжнар рівні, здійснення фін контролю). До складу МінФін входять ДержКонтрольноРевізСлужба(ревізії фінансової діяльності, достовірності обліку, правильності витрачання коштів бюджету, контролюють повноту оприбуткування) та ДержКазначейство(управління коштами Держ бюджету, ведення обліку виконання Б, контроль за позабюджетними фондами). ДержПодатАдм – реалізація податкової політики (розроблення податкових проектів, контроль за правильністю обчислення податків за зборів та їх своєчасністю, наклад штрафних санкцій та стягнень). РахПалатаВРУ виступає в ролі експертного органу ВРУ, даючи заключення і рекомендації з питань фін діяльності органів управління. НБУ – регулювання грошового обігу й орг ефективного функціонування кред системи, надає широкий спектр касових послуг уряду. МіжбанкВалютнаБіржа – проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. ДержКоміс з ЦіннихПаперів та Фонд ринку – орг функ-ня риинку цінних паперів(реєстрація та випуск), видає ліцензії, контроль за суб’єктами ринку. Фондова біржа – орг вторинного ринку ЦП (проводить операції з цінними паперами + є індикатором ділової активності). ФінПосередники – є ланкоє сполучення емітентів та інвесторів(випуск та розміщення ЦП). Пенсійний фонд – акумуляція та розміщення коштів для пенс забезпечення ( виконує нарахування пенсій, проведення виплат)
Фінансовий ринок є важливою складовою фінансової та економічної систем. З одного боку, це елемент насамперед фінансової системи, який займає в ній особливе місце. По-перше, він являє собою своєрідну надбудову, через яку координується діяльність усієї фінансової системи. По-друге, це сполучна сфера, через яку здійснюється рух фінансових ресурсів. Тобто, якщо фінанси суб’єктів господарювання виконують роль двигуна, а державні фінанси — функції системи керування, то фінансовий ринок можна порівняти з трансмісією. З іншого боку, фінансовий ринок поряд з ринками праці, товарів та послуг, засобів виробництва і технологій, духовних благ є надзвичайно важливою складовою ринкової економіки, її визначальним елементом, без якого не може працювати весь механізм. Усе починається з фінансового забезпечення діяльності суб’єктів господарювання. Сутність відносин у сфері фінансового ринку полягає в купівлі-продажу фінансових ресурсів. Їх ціною є плата за користування ресурсами, насамперед у вигляді процента. Фінансовий ринок поділяється на дві ланки: ринок грошей і ринок капіталів. Ринок грошей — це сфера, де можна їх купити. Його функціонування забезпечується насамперед кредитною системою — сукупністю кредитних установ, які здійснюють концентрацію тимчасово вільних грошових коштів та їх надання в кредит. Кредитна система складається з двох частин: банківської системи і небанківських кредитних установ (кредитні спілки, ломбарди, каси взаємодопомоги та ін.) Ринок капіталів — це сфера торгівлі не тільки грошима, а й правом власності. Інструментом ринку капіталів є спеціальні цінні папери — акції. Крім того, до ринку капіталів належать середньо- та довгострокові кредитні зобов’язання. Акції та інші цінні папери, що не дають права власності, у тому числі ті, що випускаються державою, формуютьринок цінних паперів. За його допомогою здійснюється швидкий і ефективний перерозподіл ресурсів між окремими суб’єктами господарювання, галузями, регіонами і країнами. За своєю суттю фінансовий ринок - це механізм перерозподілу фінансових ресурсів між окремими суб’єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, між учасниками бюджетного процесу, деякими міжнародними фінансовими інститутами.
Фінанси являють собою розподільні й перерозподільні відносини. Існують два методи розподілу доходів: сальдовий і нормативний. Сальдовий метод передбачає виділення підсумкового (сальдового) елемента в розподілі доходу. Як правило, саме цей сальдовий елемент несе в собі основне стимулююче навантаження. Прибуток підприємств є різницею між валовими доходами і валовими витратами. Якраз це стимулює зростання доходів і зниження витрат. Проміжні елементи розподілу за сальдовим методом визначаються на основі окремих розрахунків. Ці розрахунки можуть мати нормативний характер, але нормативи встановлюються не до об'єкта розподілу (виручки, доходу, прибутку), а до інших показників. Нормативний метод розподілу полягає в тому, що всі елементи розподілу визначаються за нормативами, які встановлюються стосовно об'єкта розподілу. Нормативним є розподіл прибутку при його оподаткуванні. Ставка податку на прибуток поділяє його на дві частини: перша вноситься до бюджету держави, друга становить чистий прибуток, яким підприємство розпоряджається самостійно. При сальдовому методі головне — виділення підсумкового елемента. У ньому повинні бути закладені стимулюючі функції, і вони мають реалізуватися на практиці. Якщо цього немає, то така модифікація сальдового методу не відповідає завданням фінансового регулювання. При нормативному методі розподілу дуже важливо установити оптимальне співвідношення між нормативним регламентуванням та самостійністю юридичних і фізичних осіб у витрачанні коштів. Метод фінансового регулювання визначає характер дії фінансового механізму. Кожний метод може мати безліч модифікацій залежно від того, які елементи розподільних відносин він охоплює. Кожному з елементів відповідає певне цільове призначення у вигляді закріплених за ним функцій. Таким чином, у складі фінансового механізму створюється набір фінансових інструментів, з допомогою яких здійснюється вплив на різні сторони суспільного розвитку.
Фінансове забезпечення відтворювального процесу — це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання і державою. В умовах економічної і фінансової самостійності суб'єкти господарювання формують джерела розширеного відтворення за рахунок власних фінансових ресурсів, залучених на акціонерній основі або на пайових засадах грошових коштів інших підприємств, використання банківських кредитів, бюджетних асигнувань та ін. Додатковими джерелами фінансового забезпечення можуть бути кошти, мобілізовані на ринку ціннихпаперів, іноземні інвестиції. Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах: • самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів; • кредитування — це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості й забезпеченості; • бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах. Асигнування з бюджету (державне фінансування) може мати вигляд дотацій, субсидій, субвенцій.
Фінансове регулювання укладається в регламентації розподільних процесів на макроекономічному й мікроекономічному рівнях. Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів у бюджети та державні цільові фонди для задоволення державних потреб. Фінансове регулювання припускає два методи розподілу: • сальдовий, коли розподіл здійснюється за елементами, серед яких один є результативним — сальдовим, а інші визначаються на підставі самостійних розрахунків; • податковий - коли вся сума прибутку розподіляється за встановленими законом ставками і термінами. Фінансове стимулювання - це сукупність фінансових відносин, за допомогою яких можна впливати на матеріальні інтереси суб'єктів господарювання. Фінансові стимули передбачають застосування як матеріального заохочення, так і економічних санкцій. До стимулів належать: бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку народного господарства (в тому числі дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки), фінансування підготовки і перепідготовки кадрів, спеціальні фінансові пільги (пільги щодо податків та можливість проведення прискореної амортизації).
Фінанси - сукупність економ. відносин з приводу формування, розподілу та використання ФФР в процесі розподілу та перерозподілу ВВП. Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні кількісно і якісно впливати на суспільне виробництво. Кількісний вплив характеризується обсягом і пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів. Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через форми організації фінансових відносин (у який спосіб формуються фінансові ресурси, в яких формах і на яких умовах відбувається їх рух і використання). Саме через якісний вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного виробництва. Таке перетворення можливе, коли порядок формування прибутків, умови і принципи формування фондів, напрями їх використання, вдається тісно пов'язати з економічними інтересами суб'єктів господарювання.
Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні кількісно і якісно впливати на суспільне виробництво. Кількісний вплив характеризується обсягом і пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів. Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через форми організації фінансових відносин. Саме через якісний вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного виробництва. Можна виділити три головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку: 1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення; 2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів; 3) фінансове стимулювання. Фінансове забезпечення відтворювального процесу — це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання і державою. Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах: - бюджетне фінансування; - кредитування; - самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. - оренда (лізинг); - інвестування. Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів у бюджети та державні цільові фонди для задоволення державних потреб. Є багато прикладів державного регулювання економіки через систему оподаткування. Конкретними формами здійснення розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносять податки, обов'язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів у бюджетних установах, орендна плата, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, штрафи, пеня, премії та ін. Особливістю фінансових важелів є те, що вони ґрунтуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.
Фінанси впливають на виробництво, розподіл, обмін та споживання і саме тому мають об'єктивний характер та належать до базисних категорій. За допомогою фінансів здійснюється розподіл та перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту. Тобто за допомогою фінансів відбувається виокремлення у складі виручки від реалізації коштів для відшкодування матеріальних витрат, фонду оплати праці, амортизаційних відрахувань тощо. Через податки та обов'язкові збори у розпорядження держави вилучається частина доходів суб'єктів господарювання і населення. Фінансові відносини завжди пов'язані з формуванням та використанням фінансових ресурсів, тобто грошових коштів, які утворюються в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту. Фонди фінансових ресурсів створюються на підприємствах, у галузевих органах управління, а також на загальнодержавному рівні і використовуються за цільовим призначенням (фонд виплати дивідендів, фонд матеріального заохочення, резервний фонд, державні цільові фонди).
Державний контроль за цінами мас велике значення. Це зумовлено такими причинами: у монопольних галузях господарства через відсутність конкуренції немає вільного ціноутворення. Держава регулює ціни на їхні послуги в інтересах споживачів; у деяких галузях в окремі періоди може різко скоротитися пропозиція товарів і послуг або значно зрости попит. Існує ще державна підтримка цін в аграрному секторі. Основна мета державного втручання у ціни на сільськогосподарську продукцію полягає в збереженні паритету цін. Державна політика ціноутворення здійснюється також у зовнішній торгівлі, зокрема держава впливає на рівень цін, які пов'язані з митами, тобто акцизним податком на імпортні товари. Вони впроваджуються з метою одержання доходів до державного бюджету або для захисту національної економіки. Фіскальні мита, як правило, застосовуються до товарів, які не виробляються всередині країни (наприклад, в Україні це кава, банани). Протекційні мита встановлюються для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Фінанси, як ніяка інша економічна категорія дає змогу регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, стимулювати чи стримувати економіку, задовольняти потреби держави та суспільства. Разом з цим фінанси є гнучким інструментом регулювання внутрішніх цін на товари та послуги. Це регулювання здійснюється за допомогою фінансових важелів, які застосовуються державними органами. Держава може стримувати розвиток певних галузей через понаднормове податкове навантаження, або накладати штрафи, пені за перевищення певних норм. У той самий час інші галузі можуть дотуватися або субсидуватися, держава може інвестувати кошти у пріорітетні напрямки виробництва. Що торкаєтся фінансової сфери, то держава регулює вартість грошей через грошову масу та норму процента, що непрямо впливає на рівень цін в країні.
Основними витратами рабовласницьких і феодальних держав були витрати на ведення війн, утримання монаршого двору, державного апарату, будівництво суспільних споруд (храмів, каналів, доріг, водопроводів). Основними доходами були надходження від державного майна (доменів) і регалій (монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю певними товарами), військова здобич, данина з покорених народів, натуральні і грошові збори, мито, позики. Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували. Основою фінансової системи Риму була експлуатація колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали в кілька разів більше норми.
У Стародавньому Римі функціонування держави було пов'язано переважно із завнішніми функціями. Основним надходженням були військова здобич та данина, що встановлявалась для підкорених народів (переважно було у натур формі). Характерною особливістю формування доходів було те, що в умовах натурального господарства основу доходів держави складали натуральні надходження, а саме: натуральні повинності, надходження від держмайна, натуральні податки. Поряд з натуральними надходженнями почали зароджуватись грошове господарство, грошові відносини і податки. У зв’язку з тим, що почали зароджуватися грошові відносини, частина натуральних надходжень доповнювались грошовими. Першим грошовим податком був податок на купівлю і продаж рабів. Державні доходи і видатки визначались специфікою форми влади. Власником землі, лісів, водоймів, копалин була держава. У Стародавньому Римі вперше були введені примусові платежі на користь держави у формі поземельного та подушного податку. Для визначення обсягів поземельного податку верховним власником (державою) присвоювалась рента і проводився перепис земельних ділянок. В той час з’явився земельний кадастр (документ з описом земельної ділянки). Крім поземельного і подушного податку справлялись і інші прямі податки: промисловий, податок зі спадщини, тощо. У з’язку з розвиткомком товарного господарства і появою грошей були створені економічні передумови для введення непрямих податків: універсальний акциз, специфічні акцизи на окремі види товарів. В Античних полісах існували певні особливості у формуванні доходів і витрат, що визначалися особливостями античної власності. Саме в а.п. існувала общинна власність і приватна власність. Член общини як вільний громадянин являвся власником земельної ділянки. Вільні громадяни – члени общини – підтримували державу. Виконуючи військову повинність, яка була для них почесним обов’язком. Прямі податки з вільних громадян в а.п. не справлялись. Відповідно до норм римського права кожний вільний громадянин повинен був приходити на допомогу державі всім своїм майном при настанні надзвичайних обставин. При таких обставинах, податки, які носили поворотній характер, являлись примусовими позиками В Римській імперії також використовувалась позикова форма формування доходів держави у вигляді примусових позик (трибут), як правило, ці позики поверталися. Держ видатки у Стародавньому світі визначались функціями держави. Значна частина видатків – військові видатки, крім того були видатки на будування доріг, будівництво фортець, оборонних споруд, іригаційних с-м(забезпечення землеробства). Велось будівництво портів, гаваней, маяків, храмів, театрів, стадіонів, цирків.
Типовим явищем щодо феодальної формації було ототожнення доходів та видатків голови держави із державними доходами та видатками. В період раннього феодалізму фінансові відносини зникли повсемісно. В подальшому по мірі розвитку товарно-грошових відносин все більш значення мали грошові податки. У звязку з постійними війнами зростали й державні грошові видатки. Найбільш розвинуті форми фінансових відносин при феодалізмі існували в містах центрах ремесел, мануфактур та торгівлі. Все більш широкого розповсюдження одержують державні фінанси в часи абсолютних монархій, особливо у звязку з величезним зростанням видатків на утримання королівського двору, розвитком (незначним) практики державного субсидіювання промисловості, обумовленої головним чином потребами армії та двору. Однак в епоху феодалізму фінанси були невпорядковані. Вони не були цілісною системою грошових відносин, що регламентуються державою, які виникають у звязку з формуванням та використанням загальнодержавного грошового фонду. Податки були дуже невизначеними. Стягнення непрямих податків в формі “відкупів” приймало характер пограбування. Сама система збору податкових платежів приймала різні форми, починаючи з покладання обов’язків збирачів рент на самих селян з солідарною відповідальністю за сплату та закінчувався наданням відкупів окремим містам. Звідси стає зрозумілим потреба буржуазії, що народжується, побудувати податкову систему, при якої платник залежав би не від збирача податків, а від закону. Істотним джерелом доходів в цей період був й продаж посад. Органи влади й суду аж до ХІХ в. утримувались за рахунок різних поборів з населення. Операції по державному кредиту, якими монархи широко користувалися, у банкірів, купців, лихварів також мали невпорядкований характер та здійснювались безконтрольно. Таким чином, фінанси в феодальному суспільстві розвивалися стрімко, підвищувалася роль загальнодержавних і місцевих податків. Формування феодальних монархій у ХV ст. створило необхідні передумови для уніфікації грошових систем в рамках окремих держав, що сприятливо вплинуло на розвиток грошово-кредитних відносин у Західній Європі..
Класичні феодальні відносини сформувались в державах Західної Європи. Сутність феодальних відносин полягала в тому, що старший власник землі – сеньйор – наділяв свого васала майном на умовах несення ним військової служби, виконання грошових повинностей, участі в суді. У феодальних державах існувала досить жорстка система оподаткування. Державні доходи феод держав в період ранньофеодальних монархій складалися з натуральних повинностей, з доменів і регалій, з податків у грошових формі, а також із судового мита. Основою державних доходів у період феодалізму були домени – майно (земля, ліси, водойми та інше майно, яке одноосібно належало королю). |