Мікеланджело, про архітектурний доробок якого вже згадувалося, був, у першу чергу, скульптором, автором численних образів на біблійні й антично-міфологічні теми. Він стверджував, що знає одну тему: прекрасне людське тіло. Як і його античні попередники, майстер милується динамікою м'язів, грацією руху, прекрасними рисами обличчя. Уславлена його п'ятиметрова статуя Давида (рис. 4.1.8), встановлена на замовлення земляків-флорентійців, які воювали з самим папою римським, що в якості світського властителя, хотів підкорити рідне місто митця. Сам художник брав участь в обороні Флоренції. Перемога флорентійців у цьому змаганні знайшла вираз в образі біблійного героя, тендітного
4.1.8. Мікеланджело. Голова Давида (фрагмент статуї)
юнака, який здолав велетня Голіафа. Обличчя Давида пашить шляхетним гнівом, юнацькі кучері лежать короною навколо досконалого обличчя. Так біблійна тема починає слугувати виразу політичних ідей і втіленню особистого ідеалу митця.
Характерно, що папа Юлій II, який воював з флорентійцями, не лише прощає митця, а й наближає Його до себе, Завдяки йому, Мікеланджело прославився і як маляр, автор розписів Сикстинської капели (каплиці для повсякденних папських богослужінь) у Ватикані. Папа наполягав на цій роботі, незважаючи на відмови митця. Фрески Мікеланджело — це натхненний переказ Біблії мовою живопису, титанічне усвідомлення історії людського богошукання в численних, ускладнених, сповнених руху композиціях. «Тут, в Сикстинській капелі, Мікеланджело вперше висловив положення, яке мало значення для всього століття, а саме — що поза красою людських форм іншої краси не існує. Він принципово заперечує рослинно-лінійний орнамент площини, і замість очікуваних завитків ми бачимо тут людські тіла, всюди людські тіла, жодного куточка з простим орнаментом, на якому відпочило би око.
По-іншому розвивалося образотворче мистецтво на Півночі Європи, в країнах, де криза католицизму виявилася у русі Реформації. Італійські художні реформи майстрам Північної Європи тривалий час були просто невідомі. Північне Відродження сповнене містики, відчуття нетривкості земних форм, сильно зв'язане традиціями середньовічної готики та фольклору. Для творів нідерландських майстрів, наприклад властива атмосфера екзальтованого видіння; домінують
марення, образи пекла й земних спокус, що набувають диявольської зловісності (картини Ієроніма Босха). У найбільш відомого художника Північної Європи — Альбрехта Дюрера (Німеччина) готична традиція виявляється у напруженості, загостреності ліній та рухів, яскравості кольорів («Автопортрет» (рис. 4.1.9), «Мадонна з немовлям» та ін.). Трохи інший за манерою Ганс Гольбейн: він м'якший в моделюванні об'ємів, рухи його персонажів (численні портрети відомих людей епохи, зокрема Еразма Роттердамського і Тома-са Мора) більш природні й невимушені, але Гольбейн — натураліст, який безпристрасно відтворює те, що бачить (такий його «Мертвий Христос», в якому нема й натяку на майбутнє воскресіння).
Майстри Північного Відродження зробили й деякі важливі винаходи у мистецтві живопису. Наприклад, нідерландські художники започаткували портрет у «три чверті», що дає змогу глибше подати психологічну характеристику людини (до цього часу живопис знав лише профільні портрети або зображення анфас). Брати Ван Еики першими перейшли від темпери (фарби на воді) до олійних фарб, що вивільнило пошук художника, який відтепер міг багато разів переробляти невдале місце картини.
4.1.9. Альбрехт Дюрер. « Автопортрет»
З XV ст. живопис замовляють вже не тільки церква, король або феодал,' а й прості люди, аж дозаможних селян включно. Картина перестає бути невід'ємною частиною архітектури; вона відокремлюється рамою13 від стіни і створює замкнений художній світ.
Поруч з традиційним портретом або композицією на біблійну чи міфологічну тему наприкінці XVI ст. формуються досі невідомі жанри натюрморту й пейзажу; перший — зображення створених руками людини речей, які начебто живуть власним, прихованим життям; другий — образ нерукотворної природи, сповненої живого руху й змін. Митці вчаться передавати тонкі ефекти, яких ще не знало середньовічне малярство. Наприклад, Леонардо відкриває -повітряну перспективу — далекі речі завдяки шару повітря здаються блакитно-розпливчастими. Цей прийом швидко стає загальним надбанням.
Література Ренесансу переживає значні зміни. Словесність Західної Європи, яка досі була риторично-діловою (богословські трактати, хроніки тощо), повертається до античної традиції художнього слова. Традиція Данте, який своєю творчістю поета вплинув на процес формування національної мови та нових духовних цінностей, бурхливо розвивається. Література Ренесансу уславлює земну людину, її кохання, тілесне буття, водночас вона дотримується традицій середньовічного спіритуалізму.
Спадкоємцем Данте й зачинателем літератури Ренесансу виступає Франческо Петрарка (XIV ст.), який прославився сонетами до донни Лаури. Петрарка — духовна особа, що переживає кохання чисто платонічно, зберігає спіритуальну висоту середньовічної традиції. Водночас перед нами — й алегорії античності, й сповідь земного серця, жага, що її відчуває кожна жива людина:
Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
Що зав'язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль опечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани.,
І вимовлене пошепки ім'я
Моєї донни — ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в'яне, —
Й ти, неподільна радосте моя!
(Пер. Л. Павличка)
Висока поезія в часи Ренесаясу мала своїх шанувальників, Прославлений був Торквато Тассо, автор поеми «Визволений Єрусалим» (XVI ст.), іцо успадкувала традиції героїчного епосу середньовіччя, Поет зображає зіткнення хрестоносців з мусульманським світом; їхня перемога оспівується як торжество християнства. Водночас він змальовує земне кохання Рінальдо та Арміди у перипетіях війни.
Проте поруч з лірикою та епоож, у надрам самого життя, зароджується романна проза: вона виникає з «новини» (новела), що її переповідають один одному сусіди, з чутки або й плітки. Такий відомий твір Джованні Боккаччо «Декамерон» (від числа 10); це низка коротких оповідань-новел, життєрадісних й часто малопристойних історій, іцо їх переказують одне одному десять юнаків і дівчат, які, зачинившись у моторошну годину чуми у віллі за містом, намагаються зберегти бадьорість духу й життєлюбство. Водночас ця книга — справжня енциклопедія життя Італії часів Ренесансу; людину тут змальовано без будь-якої ідеалізації.
Роман французького письменника Франсуа Рабле (рис. 4.1.10) «Гаргантюа і Пантагрюель» — це приклад літератури, яка спирається на фольклорно-народ" ні основи, використовуючи образи карнавальної культури. У романі змальовано добрих велетнів, що уособлюють ідеали французького фольклору: п'яниць, ненажер, любителів гарно пожити.
Водночас ренесансна проза представлена й зразками духовно-філософського пошуку. Такі «Есе» (нотатки) Мішеля Монтеня (XVI ст.), який скептично ставиться до схоластики й навіть віри як такої, віддаючи перевагу науці. Водночас він зберігає високі моральні критерії, оцінюючи явища життя. Жанр есе — вільний виклад думок — стає відтоді популярною формою західноєвропейської прози.
^ Лт
4.1.10. Ф. Рабле
4.1.11. В. Шекспір
Ренесансні література й мистецтво недовго ідеалізували людину як шляхетного господаря світу й власної долі. Реальне життя, суспільно-політичні колізії та зростаюча криза духовності швидко призвели до відчуття спустошення й трагедії.
Уже у XVI ст. виникає маньєризм — вияв розчарування в ідеалах гуманізму: людину нового типу зображають у всій реальній недосконалості та свавільності як щось ірраціональне, часом відразливе. Варто згадати, що в епоху великих географічних відкриттів людство постає неоднорідним, цінності інших народів не співпадають з цінностями, виробленими християнською цивілізацією. Інтерес до особистості тьмяніє; людство дедалі частіше в малярстві, літературі та науковій думні нагадує «мурашник», побачений немовби з пташиного польоту. Характерний вислів італійських митців цієї епохи: «Світ ворожий до прекрасної людини». Митецький стиль стає напруженим, нервовим; витончена манера майстра все частіше підкреслює грубість і ницість натури.
Ці нові риси ренесансної художньої свідомості яскраво виявилися в творчості Вілья-ма Шекспіра (рис. 4.1.11), творця емоційних сонеїпів, у яких тонко передано психологічні перипетії незвичного й забороненого кохання, гідного людини античності, яке в епоху Ренесансу було практично реабілітоване літературним етикетом. Серед широко відомих творів Шекспіра — трагедія «Гамлет», написана на сюжет, запозичений у Саксона Граматика.
Принц данський Гамлет після смерті батька зустрічає привид небіжчика у замку і з жахом дізнається, що батька було вбито дружиною, рідною матір'ю принца, спільно з її коханцем, який отримав корону разом з удовою. Гамлет мусить помститися негідникам, але волю його паралізовано: руки опускаються при думці про негідність світу й людини. Він удає безумця, пародіюючи світ, який його оточує. Принц стає втіленням рефлексії — розриву між свідомістю й волею, бо не хоче жити в світі зла, аморалізму й підлих інтриг. Приречений Гамлег гине на дуелі, підступно поранений отруєною зброєю, У малярстві маньєризм отримав назву караваджизму, за ім'ям живописця Мікеланджело Караваджо (XVI ст.), незалежного митця, який ніколи не працював на королів і ніколи не мав учнів, проводив життя у пошуку насолод і загинув на дуелі.
4.1.12. «Глобус» —театр Шекспіра
Його картини — справжня епоха в живописі Європи. Караваджо став писати безпосередньо з натури, не прикрашуючи своїх персонажів і ницості буденного життя, не приховуючи існуючої в світі жорстокості. Проте пафос його малярства — це гімн юності, мистецтву, красі людського тіла («Лютніст», «Вакх», «Поцілунок Юди» та ін. твори).
В епоху Ренесансу, на відміну від суворого середньовіччя, стиль життя вимагав свят, розкішних бенкетів і різноманітних видовищ, які охоче сприймали і сеньйори, і народні маси. Це сприяло розвиткові театру.
Спочатку західноєвропейський театр мало відрізнявся від балагану. Наприклад, театр «Глобус» у Лондоні (рис. 4.1.12), де працював Шекспір, не мав ані декорацій, ані бутафорії — все замінювали таблички з написами «Ліс», «Замок» тощо. З часом формується справжній театр — у сучасному значенні цього слова. Відбулася реформа театрального приміщення в Італії, де сформувалися основи сучасної сцени з її законами, виник синтез мистецтв — союз письменника, композитора й художника з актором.
Наприкінці епохи Ренесансу виникає новий тип театрального приміщення, що спирається на принципи, сформовані ще у трактаті давньоримського архітектора Вітрувія, але формує сценічний простір зовсім по-новому. Віддавна спектаклі відбувалися просто у даорі, тому не потребували декорацій, роль яких виконував фасад будівлі. На початку XVI ст. виникає перспективна декорація (ілюзорно намальовані будинки, пейзажі тощо) та спеціально сконструйована сцена.
Багаті й різноманітні жанри ренесансної драматурги: трагедія, що відверто імітувала античні зразки; «вчена комедія», що базувалася на враженнях від життя й античних зразках водночас; комедія інтриги, в якій основна увага зосереджувалася на всілякій життєвій плутанині; пастораль (ідилічна картина щастя на лоні природи, стилізована знову ж таки під античність), мелодрама (сильні почуття — з активним музичним супроводом).
У XVI ст. функціонував дидактичний жанр мораліте. Тут зазвичай фігурували алегоричні постаті, як, наприклад, у французькому мораліте «Засудження бенкетів» (1507), де дійовими особами є «дами» Ненажерливість, Ласощі та Убрання і «кавалери» П’ю-за-ваше-здоров'я та П'ю-навзаєм; цю веселу компанію невблаганно долали Параліч, Апоплексія і таке інше.
Серед простолюду була популярна комедія «дель арте», вона полягала в імпровізації акторів, що грали у масках, які конденсували в собі певний тип людської вдачі: простак Панталоне, легковажна й принадлива Коломбіна, невдаха П'єро. У XV ст. на основі язичницької традиції виникає народний фарс — різновид комедії у вигляді невеличких п'єс анекдотичного характеру, які викривали зажерливість можновладців, продажність суду, розпусту ченців тощо.
Але справжній переворот у мистецтві стався з виникненням опери, яка з XVI ст. сприймається як самостійний світський жанр, легка музика, що внутрішньо протиставляється суворо-урочистій церковній месі, хоча оперний спів з його повним використанням природних можливостей людського голосу народився саме на ґрунті традицій церковного співу. Літературний сюжет і драматична гра набули внаслідок поєднання зі співом підкресленої умовності, хоча саме завдяки емоційному співу замість декламації опера стає найбільш хвилюючим і масово-популярним у ті часи видом спектаклю,
Опера виникла в Італії (Флоренція), де спочатку сформувався гурток молодих митців, що мріяли про відродження музики античності, а потім було створено і оперну музику як таку. Все було побудовано на виявленні можливостей людського голосу (тенор, баритон, сопрано); текст співався згідно з ускладненою, поліфонічною мелодією (опера «Дафна» Я. Пері).
З IX по XVI ст. у музиці Західної Європи — в першу чергу Італії — стверджується поліфонія (багатоголосся), яке витісняє • традиційний спів в унісон (а сареііа).
Класик цієї манери Джовакні Палестріна (XVI ст.) стає видатним представником багатої та натхненної поліфонії, яка передавала складне почуття релігійного екстазу, боріння в душі віри та сумнівів, чисто людських почуттів. Палестріна — автор не лише сотні мес, величезної кількості псалмів, але й світських мадригалів, присвячених темам кохання (див. далі).
З часом з інструментально-вокального багатоголосся виділяється сольна мелодія, покликана передавати провідну тему музичного твору. Водночас формується одноголосе виконання — речитатив, тобто поєднання співу та декламації.
Стали з'являтися урочисті, повільні за ритмікою, але мажорні танцювальні мелодії, які звучали на святах у замках та палацах. Водночас набули поширення камерні мадригали (віршовий текст, покладений на ноти), які виражали почуття
закоханих. Мадригали виконувалися кількома співаками; для акомпанементу використовувалися лютня, флейта, скрипка, віолончель, в північних країнах Європи — волинка.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Що означає термін «Ренесанс» і як він пов'язується з терміном «гуманізм»?
2. У чому полягала релігійна криза епохи Ренесансу?
3. Що викликало зміни свідомості в епоху Ренесансу? Опишіть найважливіші наукові відкриття цього періоду.
4. Які соціально-політичні новації вкорінюються в житті людей, починаючи з епохи Ренесансу?
5. Чим. пояснюється небувалий злет мистецтва цієї пори? Стисло опишіть стан системи мистецтв у добу Ренесансу.
6. Назвіть найвидатніших митців цієї епохи й коротко охарактеризуйте Їхній художній доробок.
4.2. ЕПОХА РЕФОРМАЦІЇ ТА КОНТРРЕФОРМАЦІЇ
4.2. і. Релігійна ситуація в Західній Європі у XVI—XVII ст. Невдоволення положенням у Церкві зріло, у першу чергу, на півночі, в англо-германських землях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму, що нав'язував їм свої канони. Тепер вже постало питання про збереження традиційних християнських чеснот, що Їх на очах втрачала ренесансна Італія
метрополія Церкви та культури, Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти, однак призвела до нового великого церковного розколу.
Розпочалося все в XVI ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство та кальвінізм, які рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Заповіт та видавати Біблію народною мовою, торгівлю індульгенціями тощо.
Після того, як протест Лютера проти папських репресій було відхилено Констанцьким собором, цю хвилю почали називати протестантизмом. Згодом з'являються баптисти,менноніти, квакери та численні інші протестантські угрупування. Вони відхиляють чимало таїнств, заперечують іконошануван-ня, церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Святому Письму. У Англії король Генріх VIII, бажаючи одружитися у восьмий раз, не дістав на це схвалення папської Курії й сам себе оголосив главою англійської церкви, долучивши до цього заборону посилати до Риму церковну подать. Так виникло англіканство, що зберігає чимало зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративне від нього незалежне.
Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява конфесій, кожна з яких вимагає, як правило,
визнати лише її єдиною «істинною церквою», і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідува-' ти, пояснювати Біблію, вважаючи себе священиком без будь-якого церковного посвячення.
Основні положення Реформації полягали у таких двох тезах:
джерелом віри є лише Святе Письмо — богословську спадщину Отців церкви і постанови Вселенських Соборів відхилено або зведено до ролі матеріалу для дискусій;
спасіння людини залежить лише від віри, а не від виконання ритуалів чи добрих справ (виправдання вірою).
Протестанти відмовляються від усього, що виробила Церква за півтора тисячоліття у сфері літургійної культури. Вони відхиляють літургію як сакральний акт, ряд таїнств, в тому числі й священства- Храм замінено молитовним зібранням за типом синагоги; тут лише читають і коментують Біблію, співають молитви. Відмінено кадіння, свічки, одяг для богослужіння, ікони. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, на думку церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церковного життя.
Чимало європейських інтелектуалів включилися у критику церковної догматики та порядків. Джон Вікліф, Еразм Роттердамський, Вільям Оккам виступають проти постулатів церковної ідеологи, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, Еразмова «Похвала глупоті», що містить ущипливу картину відсталого, брутального й самовпевненого схоластичного світу). Біблію намагаються прочитати по-новому, мовами оригіналу (тобто давньоєврейською та грецькою), а не латиною. Німецькі ентузіасти церковної реформи відновили вивчення греі^ької мови; Йоганн Рейхлін" виступив також на захист старовинних єврейських книдеок, обстоюючи повагу до культурних цінностей.
Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у протестантських діячів настільки сильним, |
Скачать 34.73 Mb.