Я в прірві страшній Колиска; колише Мене хтось на дні. Тихіше, тихіше?
(Переклад Г.Качура)
Рембо культивує уривчастість інтонації, щоб показати безмежність світу, охопленого людською свідомістю. Він прагне поєднати «всі звуки, запахи та кольори — в однім»; поетові відкривається таємне життя природи;
відчуття
В блакитні вечори стежками йтиму я;
Колотиме стерня, траву почну топтати:
Відчує свіжість піль тоді нога моя, Я вітру голову дозволю овівати.
Отож мовчу собі, сповільнюю ходу. В душі безмежної любові лиш припливи;
Все далі й далі, мов бродяга той, піду, З Природою, немов із жінкою, щасливий. {Переклад Г.Кочура)
Футурист (від лат. futurum — майбутнє) Ф.Т. Марінетті, ворог традиції та академізму, оспівував війну та техніку, яка робить людину сильнішою від древніх титанів. У творі «Мотоцикл» машину змальовано як живу істоту, що їсть бензин, відчуває похіть, коли на нього сідає дівчина тощо. Поет висловлювався за пристосування творчості до руху сучасного життя і, врешті-решт, став оспівувати фашизм з його культом юності, жаги чуттєвого життя та влади.
Наслідує лепет малої дитини в прагненні знайти першооснови слова (так звана «дада» ) Т. Тцара, засновник дадаїзму.
Естетика сюрреалізму (надреалізму) має на меті показати «внутрішню правду» душі через хиткі переживання зовнішніх речей. Остаточно руйнує диктат логіки, відмовляється від розділових знаків і демонстративно називає одну зі своїх збірок «Алкоголі» Г. Аполлінер:
Старовина обридла нам безмежно
Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежа
У печінках сидять антична Греція і Рим
Автомобіль і той здається тут застарим
Тільки релігія в нас залишилась нова-новісінька
Проста як аеропортівський ангар як трамвайна вісімка
Тільки християнство в Європі не встигло ще оепопеїться
І папа Пій являє тип наймодернішого європейця
А тобі сором бо вікна цікаві 'їдять тебе поїдом
Зайти до церкви на вранішню сповідь
(Переклад М.Лукаша)
Поза течіями та групами виявилися три найбільші прозаїки XX ст. — Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст.
Кафка у романах «Процес» і «Замок» змалював світ безмежно ізольованої свідомості сучасної людини, яка. втратила зв'язки з оточенням, що постає в її уяві ворожим, зловісним, навіженим. В оповіданні «Перетворення» подано фантастичну
ситуацію обернення нещасного одинокого хлопця на величезну огидну комаху, якої соромляться родичі, ховаючи її від людей і доводячи своєю черствістю до загибелі.
Джойс — автор титанічного суперроману «улісс» (одне з імен гомерівського Одіссея), в якому будні й люди сучасного для автора Дубліна (столиця Ірландії) набувають міфологічної, таємної значущості; дрібне й паскудне стає неочікувано величним, описи сексуальних сцен насичуються раптом високою поезією; буття втрачає міщанські мірки, стає бурхливо-плинним, таким, що, як океан, не підлягає людським вимірам.
Пруст, з дитинства приречений астмою на життя у кімнаті, обшитій корком, побудував свою трилогію «У пошуках втраченого часу» на спогадах про минуле, яке вже не належить авторові. Малюючи наповнені гострим почуттям цінності буття картини колишнього щастя, невдач, надій та дрібних, але пінних випадків, автор підносить пам'ять, що не дає безслідно загинути людському «я».
Література екзистенціалізму, названа так через свою виразну філософську позицію, змальовує світ після Другої світової війни як безнадійно ворожу людині стихію, але закликає людину до гідності й боротьби.
А. Камю, автор філософського трактату «Міф про Сізіфа», бачить в людині приречену на безглузду боротьбу трагічну істоту. У романі «Чума» образ смертельної епідемії, яка зненацька накочується на людей і так само незрозуміле вщухає, стає символом самого життя. Героєм письменника є старий лікар, який виконує свій обов'язок до кінця, хоча й бачить безглуздість власних зусиль.
Ж.-П. Сартр, автор творів «Нудота», «Мухи», «Брудні речі», «Диявол та Господь Бог» та ін., змальовує людське існування як постійне вільне обрання тої чи іншої позиції — незалежно від тиску суспільства. Сартр шокує читачів своїм спокійним відчаєм, повною відсутністю віри у доброту світу й пов'язує свій ідеал лише з самою людиною, яка утверджує серед хаосу власну волю. Характерна роль Саргра як одного з ініціаторів студентських анархічних бунтів у Франції кінця 1980 років.
Алітература («література навиворіт»), або ж антироман — відображення розпачу західного інтелігента перед реальністю, яка не підкоряється людині.
У творах А. Роб-Грійє, М. Бютора, Н. Саррот буття постає у вигляді ребуса;
будь-яка позиція людини — фальшива; минуле й прийдешнє — фікція; писати слід лише про непевні рухи душі. І взагалі, треба відмовитися навіть від форми книги: антироман, за Роб-Грійє, мусить являти шухлядку з окремими, незшити-ми листками, які читач витягає довільно; про сюжетну побудову, яка відтворює авторське розуміння життя, принципово навіть не йдеться.
Наприкінці XX ст. виникає постмодернізм, який будується вже переважно на пародії, цитаті, іронічному переосмисленні класики (роман «Троянди» У. Еко; «Сто років самотності» Г. Маркеса; «Хазарські хроніки» М. Павича та ін.). Тут реальність та історія розпливаються в суб'єктивно-примхливих мареннях, світ набуває характеру фантасмагорії.
4.4.4. Театр «Гранд-Опера» у Парижі
Архітектура XIX ст, чимало критикована за еклектизм — безпринципне поєднання різноманітних стилів. У другій половині століття'елементи готики, класицизму, бароко, рококо, так званого «мавританського» (східного) стилю вільно поєднуються в межах одної будови (рис. 4.4.4).
Водночас саме XIX ст. започатковує принципово нові рішення, які провіщають архітектурний стиль XX ст. Під керівництвом інженера НІ, Ейфеля у Парижі збудовано Ейфелеву башту (1889 р.), найвищу споруду в світі — висота її сягає 320 м. Вона являє собою інженерно-технічну конструкцію, позбавлену характерних для попередніх епох декоративних прикрас.
Однак архітектура XX ст. не одразу визнала красу чистої інженерної конструкції. Характерним явищем на межі XIX—XX ст. стає стиль модерн (рис. 4.4.5), який прагне з'єднати вишуканість і декоративність з граничною простотою форм і ліній. Цей стиль шокуюче оперував кривими лініями, загадковістю простору, вільною інтерпретацією елементів класичних стилів. Характерно, що різновид архітектурного модерну у Німеччині називався югендстиль — «стиль молодих». Архітектурні форми та декор модерністських будівель були незвичними, у них часто застосовувалися зовсім нові прийоми художнього оформлення. Наприклад, бельгієць В. Орт першим застосовує в декорі пружну лінію, що звивається — лінія «удару бичем*. Вона отримала назву «лінія Орта».
Видатним представником стилю модерн був А. Гауді. Відомим є його проект фантастичного житлового комплексу в Барселоні «Каса Міла»: хвилеподібний фасад, витягнуті вертикально балкони, утворені кутими ґратами, декоративна скульптура. Всесвітньо відомий зразок стилю модерн —- «Храм Св. Сімейства»
у Барселоні (рис. 4.4.6), створений Гауді. Ця споруда химерно переспівує мотиви готики та бароко, підносячись у небо стрімкими вертикалями. У парку «Гуель> у Барселоні використано у мозаїчних прикрасах фрагменти черепиці й навіть уламки ножів — це створює неочікувано напружений образ, який неможливо забути.
Риси модернізму утримує й органічна архітектура 20—30-х рр. Панував у ній принцип індивідуальності. неповторності споруди. Представники цього напряму прагнули використовувати природні матеріали, орієнтувалися на зв'язок архітектури з навколишнім середовищем. Засновником цього стилю був американський архітектор Ф.Л. Райт, який вважав, що будинок
це організм, що вільно виростає посеред ландшафту. Його фантазія створила відомий будинок Кауфмана, знаний більше як Будинок над водограєм: дім з терасами-консолями, по яких стікає потік води. Прихильниками цього напряму були також фінн Е. Брюкман, австрієць А. Лоз.
У XX ст. модерн з Його пристрастю до декоративно-прикрашальних елементів, витісняється конструктивізмом, який використовує лише чисто функціональні елементи. Західні міста наповнюються будинками прямих ліній, які жорстко орієнтовані лише на зручність та комфорт. В цьому й полягала «нова естетика». Видатний архітектор цього напрямку — Ле Кор-бюзьє. Він сформував п'ять основних принципів архітектури XX ст.: будинок на стовпах, сад на пласкому даху, вільне планування інтер'єру, горизонтально витягнуті вікна, вільне компонування фасаду- За його проектами збудовано чимало споруд у різних куточках земної кулі: відомі житловий будинок у Марселі, ансамбль «Чандигарх» (Індія), каплиця в Роншані та ін. Функціоналізм здійснив величезений вплив на сучасну архітектуру. Саме звідси прийшли будинки галерейного та коридорного типів, двоповерхові квартири та квартири з вбудованим устаткуванням, які споруджені за економічно-раціональним принципом планування інтер'єру (за рахунок пересувних ширм, звукоізоляції тощо).
4.4.5. Світильник (стиль модерн)
Водночас у 20—30-х рр. XX в. складаються дві протилежних теорії будівництва — урбаністична та дезурбангстична. Мрією урбаністів було створення міст-гігантів, сформованих хмарочосами. Найвідомішим прихильником цієї теорії був згаданий Ле Корбюзьє. На початку 20-х рр. він працює над діорамою «Сучасне місто на 3 млн мешканців» та проектом реконструкції центру Парижа — «План Вуазен», який являв собою комбінацію хмародерів (висота яких сягала 200 метрів) в поєднанні зі складною мережею транспортних шляхів. Це була спроба розробити проект міста майбутнього.
Фундаторами урбаністичного напряму були Т. Гарньє (проект «Промислове місто») та М. Кьянтоне (проект «Місто майбутнього») з численними однотипними багатоповерховими спорудами зі сталі та бетону.
На противагу цьому дезурбаністи спиралися на теорію Е. Хоугарда. Він висунув альтернативну ідею будівництва невеличких (від ЗО до 60 тис. мешканців) вільно спланованих міст-садів з парком у центрі та індивідуалізованими
житловими будинками. Ці міста мали утворювати кільце навколо мегаполісу або стати містами-супутниками, які розвантажили б велике місто. Прикладом конкретного втілення принципів дезурбанізації може слугувати комплекс «Ла Мюетт» у Дрансі під Парижем (архітектори Е. Бодуен та М. Лодса ), міста-сади біля Парижа (архітектор Терньє) та Лондона (архітектор Кельвін). Це чудові зразки гармонійного поєднання архітектури та природи.
Деякі ідеї дезурбанічних проектів знайшли своє втілення в містах сьогодення — наприклад, ідея роз'єднання пішохідних і транспортних потоків37.
З часом рішення архітекторів ставали дедалі шокуючими. Наприклад, культурний центр ім. Ж. Помпіду у Парижі (середина XX ст.; архітектори Пьяно та Роджерс) побудовано так, що усі комунікації (труби, ліфти, дроти тощо) винесено на зовнішні стіни і розфарбовано в яскраві кольори, що утворює химерну та яскраву декоративну оздобу будинку, який всередині абсолютно вільний від технічного навантаження.
4.4.6. А. Гауді. Храм Св, Сімейства
У середині 50-х рр. народжується поняття хай-тек (високоякісна технологія), яке знаходить своє втілення і в архітектурі. Одна з перших споруд в цій техніці — театр у Сіднеї (архітектор Й. утзон, 1973 р.). Він нагадує композицію з величезних хвилеподібних мушель. Майже водночас з сіднейським театром Е. Саарінен створює в США величезне сферичне накриття над стадіоном Єльського університету — ця грандіозна конструкція тримається на сталевих тросах.
Наприкінці 70-х рр. як протест проти безликої «технічної» архітектури виникають «антитехнічні», «природні» форми. Японець Кисьо Курокава запропонував будинок у вигляді дерева, де всередині стовбура проходили всі комунікації, а квартири, що прилягали до стовбура, нагадували короткі вузлуваті гілки.
Водночас з цими пошуками велика група архітекторів намагалася гармонійно поєднувати «хай-тек» з елементами класичної архітектури. Прикладом такого сполучення може бути «Культурний центр ім. Лінкольна» в Нью-Йорку. Площа перед ним оперезана традиційною мармуровою аркадою. Запроваджуються багатокольорові керамічні панно; нові матеріали — анодований алюміній, нержавіюча сталь та ін.). Цей новий напрям — сполучення конструктивних елементів XX ст. з традиційними формами минулих епох — отримав назву постмодернізму.
Цікавим явищем в архітектурі було «земляне мистецтво», що сформувалося у 60—70-ті рр. XX ст. До нього належать будови, які органічно виникали
з природного середовища, зазвичай з матеріалу, який воно постачало (ґрунт:, каміння, дерево та ін.). Прихильники цього напряму вважали свої будівлі наслідуванням «давніх загадок» — археологічних розкопок стародавніх руїн — і протиставляли їх музейному мистецтву. Більшість цих споруд були досить великими і зводилися на віддалених вільних просторах. Через свою нетривкість вони не вціліли й відомі нам лише за світлинами та кресленнями. Провідними представниками такого мистецтва були Р, Смітсон та М. Хейзер, які розпочали у 1972 р. спорудження Комплексу І у Неваді (не завершено). Це високий пірамідальний пагорб з утрамбованої землі, що підтримується за допомогою конструкцій зі сталі та бетону. Р. Смітсон був також автором Спірального Джетті (штат Юта, 1970), що являв собою кам'яну дамбу у вигляді спіралі.
Американська архітектура, шо висунула ідею будинку-хмарочоса, викликала хвилю наслідування в Європі другої половини XX ст. Висотні будинки зводять у формі паралелепіпеда,, циліндра, трапеції, бджолиних сот тощо, вони вражають польотом архітектурної фантазії. Тепер західне місто являє собою завдяки поєднанню традиційного старого міста з новою архітектурою сучасних районів багату й різноманітну панораму.
Сучасні архітектори бачать перед собою не окремий будинок, а архітектурний ансамбль міста загалом. Існує цікава ідея міст нового типу: паралельних — новий Париж поруч з Парижем, новий Рим поруч з Римом і т.д. (французький проект); надводних (японський проект); розташованих на мостах (американський проект). ,
Живопис та скульптура модернізму свідчать про незвичайно інтенсивний процес дедалі більшого звільнення митця від будь-якої школи й впливу традицій.
По-перше, протягом XX століття на зміну реалістичному мистецтву прийшла низка модерністських напрямів, кожен із яких є наче ступенем подальшого розкріпачення митецького «я».
Імпресіонізм (від фр. ітрге55Іоіг — враження) перетворив поняття натури на поняття «враження від натури». З винаходом фотографії мистецтво вже не має на меті копіювати натуру. Головним стає «моє бачення» натури, авторські переживання. Яскравість палітри, визначена майже науковим підходом до законів оптики й теорії кольору, естетизація буденного стали ознакою імпресіоністичного живопису. Це тонкопроникливі за настроєм пейзажі британця А. Сіслея. Це вишукані полотна французів О. Ренуара, що оспівував жіноче тіло, та Е. Дега, закоханого у світ балету («Блакитні балерини»). Найвидатніший скульптор імпресіонізму — француз О. Роден, підносив у своїх творах дух й тіло людини («Мислитель», «Вічна весна»),
До пост-імпресіоністів, що загострили прийоми, деформації натури, належить француз П. Гоген, аатор «Таїтянських пасторалей», в яких створено поетичний міф про щасливе життя простих полінезійців, та голландець В. Ван Гог, закоханий у сонце, що міниться барвами («Соняшники»),
Нових шляхів підкреслення об'ємності предмета на площині полотна шукав П. Сезанн, що полюбляв чуттєвий блиск речей.
4.4.7. В. Кандинський «Композиція»
Чи не найбільш сильним авангардистським39 напрямом в образотворчому мистецтві Заходу XX ст. був кубізм, дещо аналогічний футуризму у літературі. Він поставив за мету виявляти приховану геометрію речей, зводячи складні форми та поверхні до простих фігур:
куба, паралелепіпеда, кулі тощо. У картинах П. Пікассо постає подоба своєрідного рентгену світу, в якій непросто вгадати знайомі речі. Згодом майстер перейде до ще
більш радикального напряму руй- нації натури — абстракціонізму
Проте абстракціонізм народився не у Франції, де працював Пікассо, а у росії, де нігілістично-революційна свідомість інтенсивно провокувала руйнацію будь-яких традицій. Але визнання такі майстри, як К. Малевич, автор «Чорного квадрата», та, особливо, В. Кандикський, знайшли передусім на Заході, Кандинський відкрив течію супрематизму, оперуючи на полотні кольором і лініями як такими, абсолютно позбавленими зв'язку з натурою (рис. 4.4.7).
Сюрреалізм пішов іншим шляхом. Грунтуючись на теоріях 3. Фройда, митці цієї течи почали розкладати видимі форми речей і заново комбінувати їх уламки, створюючи атмосферу сну або марення. Найвидатніший майстер — іспанець С. Далі, який створив своєрідний сюрреалістичний літопис XX ст. з його політичними катастрофами, агресивною жорстокістю й атомного загрозою («Передчуття громадянської війни», «Атомна Леда» тощо).
^Експресіонізм (від слова «експресія» — виразність) відтворив передчуття катастрофи та руйнації, атмосферу між двома світовими війнами («Крик» Е. Мунка, в якому світовідчуття людини, пройнятої жахом існування, розірвані на вібруючі, мов хвилі, контури та кольори).
Характерним зразком авангардистського образотворчого мистецтва XX ст, є, наприклад, скульптури Сезара (справжнє ім'я — Чезаре Бальдаккіні). Він експериментував з нетрадиційним матеріалом — дротом, частинами машин і механізмів, болтами, обрізками труб тощо, комбінуючи їх у подоби людських фігур і тварин (скульптури «Персонаж»; «Оголена помпеянка, що сидить», «Риба» та ін.). Елементи натури були для нього часом трампліном для власних фантазій:
скульптура «Комаха-слон» є дивовижною комбінацією голови й тулуба слона з лапками комахи.
У другій половині 50-х рр. в образотворчому мистецтві Америки народжується поп-арт. Він являє собою поєднання цілком реальних побутових речей на полотні. Творцями його були Р. Раушенберг та Дж. Джонс. У 60-ті рр. на венеційській виставці були продемонстровані картини, складені з частин автомобілів, лопат, брудних штанів, манекенів тощо.
Не менш цікавим і близьким за духом до поп-арту є оп-арт. Тут все побудовано на ефектах кольору та світла, які через оптичні пристрої проектуються на геометричні конструкції. Цей напрям сягає свого розквіту в другій половин^ 60-х рр. в Америці. Деякі ідеї оп-арту запозичила сучасна реклама.
З 60-х рр. у мистецтві Заходу поширюється принцип мультимедіа ІДе комбінування різних за природою та матеріалом фрагментів: кіно, музичних світлових, живописних ефектів тощо. Перший зразок такого шоу — «Вибух пластику неминучий» Е. Уорхола.
Музично-театральне мистецтво епохи модернізму — яскрава й багата спадщина. Це |
Скачать 34.73 Mb.