-крб-. Інші вчені небезпідставно стверджують, що в основі слова — поняття «край»> (і в поляків слово «край» означає «вітчизна», «країна»). У старих пам'ятках слово «Україна» вживалося якраз як синонім слова «країна».
Більш пізнє значення слова «окраїна» склалося уже в часи приєднання України до Росії, коли давня метрополія, «мати міст руських» Київ, виглядала стосовно Москви як «украйна». Тобто, власне слово «Україна» споконвічне означає рідний край, країна.
Слово ж Русь могло виникнути одним із двох шляхів. Можливо, це прізвисько скандинавів-варягів (норманів), що мали характерний «нордичний» вигляд (русяві і ясноокі), у варягів воно могло бути й запозичене. Наприклад, корінь рос у германців означає світлий, рудий. За історичними даними, викладеними у «Повісті временних літ», жителі України—Русі змушені були закликати варягів для влаштування свого внутрішньо- та зовнішньополітичного життя («Земля наша велика і багата, але порядку не маємо»).
• Дійсно, чимало князів Київської Русі та їхніх дружинників мають типово скандинавські імена (Ігор, Олег, Ольга, Рюрик, Фарлаф, Карл). Чимало обставин, зокрема, виняткове насильство як засіб вирішення політичних проблем у ту пору, дійсно могли змусити слов'ян шукати захисту й організаторської підтримки у норманів, що мали досвід керування у підкорених землях. І у цьому не потрібно вбачати якогось приниження слов'янства, тому що через подібні історичні обставини пройшли найбільш достойні народи світу'5.
З іншого боку, Рус (Рос) — не тільки іншомовне, але і споконвіку місцеве слово (напр., роса — означає світла, біла; під Києвом тече серед гранітних валунів завжди спінена, біла, як ранішня роса, ріка Рось і ін.). Слово «Русь» виникає як назва слов'янського племені полян, що жили в районі Києва. Це слово зберігається на українських землях до XX сторіччя. І сьогодні деякі закарпатські українці називають себе русинами, а латинська назва України — Руяіенія.
Та з XV ст. візантійська форма Рос поступово витісняє у писемних пам'ятках Московського князівства старе написання Русь. З перетворенням цієї держави в імперію за Петра І назва «Росія» стає офіційного і загальновживаною. Використання поняття «Русь» у невиправдано широкому значенні як об'єднання українців, росіян і білорусів (наприклад, «Свята Русь» у російських слов'янофілів XIX ст.) відбиває прагнення злити Україну та Росію воєдино як щось споконвічне цілісне. Це не відповідає реальній історії двох країн і їхніх культур.
Відправною точкою в цьому процесі становлення національно-державної самосвідомості древньої України—Русі було виникнення сильної держави Київської Русі, на яку зважали сусіди — Візантія та скандинавські країни, Польща й Чехія, Болгарія та Хазарія, країни арабського світу. Історія України— Русі та її культури має письмові свідчення про своє існування і розгорнуте історико-археологічне обгрунтування. До того ж дані лінгвістики незаперечне свідчать про утворення в Київській Русі особливої мови, відмінної від давньоболгарської (староцерковнослов'янської) — мови, принесеної з християнством.
Українська мова, за свідченням акад. А. Шахматова, зберігає найдавніші граматичні моделі, властиві індоєвропейським мовам, що свідчить про її глибоку давність. Ось чому абсолютно неправильні теорії, ніби українська мова виникла як «псування» російської мови польським впливом і т.п. Навпаки, саме російська мова формувалася в умовах сильного пізнішого впливу з боку фінно-угорських племен, що населяли нинішній центр Росії і східні області; тобто російська мова молодша порівняно з українською. Це не знімає, звичайно,
.
питання про польський або якийсь інший вплив на українську мову, але масштаби такого впливу не можна перебільшувати. Нехай свідчення про давню мову українців нечисленні і виявляються здебільшого у фактах «перекручування» церковнослов'янських текстів місцевими переписувачами. Скажемо так:
дві мови — українська і російська — формувалися паралельно з виникненням спершу України—Русі, а потім і самої Росії.
Не зайвим буде зазначити, що майбутня Росія формувалася саме за рахунок вихідців із Київської землі, що шукали собі місця під сонцем на Сході. Справа в тому, що у слов'ян діяв закон, за яким з батьками залишався молодший син, а старший ішов засновувати свій дім в іншому місці (юридичною мовою така установа звичаєвого права називається мінорат). На Заході ж панував інший принцип: саме старший син успадковував ім'я, маєток і титул батька (майо-раїп), а молодший залишав батькову оселю. В умовах щільного заселення Київської землі «старшим синам» у Київській Русі залишалося лише виходити на східні території.
Наприклад, Ярослав Мудрий заснував на землях, де раніше кочували фінно-угорські мисливські племена, місто Ярославль як. далеку колонію Києва. Київський князь Юрій Довгорукий заснував на березі мордовської річки Москва місто, якому судилося стати столицею Роси.
5.1.5. Суспільно-громадська структура і правова сгістема найдавнішого сло6*янства. Зазвичай стародавні слов'яни селилися на межі лісу та степу, до того ж — на березі ріки, що сполучала поселення.
Кожен рід селився окремо. За свідченням грецького історика Прокопія, пасовище, косовиці, ліс — усе було зосереджене біля двору хазяїна. Так і нині живуть гуцули, в горах. А в поліщуків зберігся інший релікт: у межах однієї будівлі розміщено було один за одним в ряд і житло людей, і комори і хліви для худоби. Подальше збільшення родини приводило до обростання старого дворища подвір'ями синів і онуків. Іноді вони будувалися радіальне, колами, як у трипільців.
Простір був чималий — у ті часи припадало до 1 км2 на людину. Але поступово утворювалися великі міста. Для оборони від ворога зводили огородження — «город» (пор. сучасне українське город), або місто, в недоступному місці, серед лісу і болота. У центрі такого міста стояв дитинець (замок князя), оточений острогом, куди стікалися жителі навколишніх сіл у часи ворожих навал. Міст вже в давні часи було багато: скандинави (варяги) називали Стародавню Русь «Гардарикою», країною міст.
Навколо центрів, що користувалися увагою купців (гостей), стали виникати ремісничі райони — слободи (від свобода), які спочатку мислилися як незалежні від основного міста,
Наприклад, у сьогоднішньому Житомирі околиці звуться, як з давніх-давен, за назвами слобід, що в давнину оточували місто: Скоморохи (район лицедіїв), Смоковка (район ковалів; давн.-руськ. «смок» означало «дим» або «змій») тощо.
Ремісники становили більшість населення міста. На території давнього Києва, наприклад, знаходять серпи, шкіряне взуття, прикраси, скляні кубки, зроблені їх руками.
«Місто жило в цілому значно заможніше. Робота ремісників оцінювалася в декілька разів вище, ніж злиденна праця селян, що істотно позначалося навіть на фізичному розвитку людей. Діти в містах росли довше, мали кращі фізичні показники, адже пізніше залучалися до праці. Через це, як свідчать розкопки, городяни були значно вищими на зріст, мали більш тонкий кістяк і статуру, ніж етнічно тотожні з ними селяни, виснажені важкою землеробською працею. Хоча й за умов міста слов'яни не втрачали можливості вести натуральне господарство. На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста часом мали широкі вулиці і площі, в них лишалося багато вільного простору під вигони, сади і пашу. Тому городяни тримали велику й дрібну худобу, одомашнених птахів, маючи під господарство й присадибні ділянки, оскільки будівлі завжди зводилися осібне, на достатній відстані одна від одної. В умовах, коли основним будівельним матеріалом було дерево, це було пов'язано ще й з запобіжними заходами пожежної безпеки»7.
У межах древнього роду всі були рівними, хоча, очевидно, вирішувала врешті-решт назрілі проблеми влада батька — «патріарха». З розростанням роду виникали старшини, які координували життя і працю угруповання, що поступово перетворювалося на плем'я.
Слов'янських племен відомо чимало: поляни, древляни, в'ятичі, радомичі, •кривичі. Одні, за свідченням Нестора-літописця, буди більш цивілізовані (поляни), інші — менш. За Нестором, древляни, наприклад, дозволяли собі лихословити при старших родичах, брали наречену силоміць тощо, тоді, як поляни цінували добре виховання й поважали особистість;
У селищі, де жили кілька родів або плем'я, спочатку правили старшини. Однак громадське життя було, очевидно, невлаштованим до появи князів, які виступають, по суті, спочатку як племінні вожді.
Інститут князів формувався серед самого слов'янства — неправильно було б думати, що роль князя принесли до слов'ян варяги. Іноземні (варязькі) князі епохи становлення Київської держави швидко ослов'янилися, і лише родові імена нагадували про їхнє неслов'янське походження (щоправда, варяги на Русі трималися як окрема спільнота до часів Володимира Хрестителя).
Відомо, що переважно виокремлювалися кращі люди, обдаровані певним талантом, які збагатилися після війни або «старшинства». Вони утворили аристократію — болярство (боярство) — від слова «болій», тобто більший. Бояри стали підніматися над чорними людьми.
У свою чергу, серед них були «великі» й «менші» бояри: перші, слід гадати, й були верствою, що породила князівство. Навіть у часи Київської Русі великі бояри складали деяку конкуренцію князям як володарі своїх волостей. Проте і великі бояри були вірні князеві, як західноєвропейські васали сюзеренові (принаймні, мали зберігати вірність). Менші ж бояри служили князеві як чиновники та воїни-дружинники,
Князі успадковували владу легітимне, бояринові не можна було «покняжитися». Рано сформувався герб київських князів — тризуб (можливо, стилізоване зображення сокола). У галицькій землі гербом був лев.
Чорні люди — це стан соціальних низів у давньослов'янському суспільстві. Так називалися спільно міщани, та селяни. Останні мали також назву смерди — найвірогідніше від іранського слова, що означало «землероб». Смерди були вільними, на відміну від напіввільних ізгоїв (або сябріб}.
Траплялися й продані за борги, тимчасові раби — закупи, але рабства як такого не було. Однак полонені холопи були неповноправними членами суспільства фактично на положенні домашньої худоби.
Суд і право спочатку були усними, і в кожній місцевості діяло своє законодавство. Існувало окреме право для «русі» (варягів) і для «слов'ян». Був, врешті, божий суд — якщо людина не могла довести свою правоту через, скажімо, відсутність свідків, вона брала до рук розпечене залізо; коли не обпікалася — визнавалася її правота.
5-1.7. Зображення основних слов'янських богів {Збручансьюш ідол.)
5.1.6. Бош стародавніх слов'ян. Про релігію давніх слов'ян відомо мало:
найдавніші міфи не були тут записані (як у германців або кельтів, чиї ченці-місіонери зберегли язичницькі перекази). Тому джерелами уявлень, про слов'янських богів і демонів є, в першу чергу, власний слов'янський фольклор, а також народна творчість і міфи споріднених народів індоєвропейської групи8.
Близькість слов'ян до землі визначила й своєрідність релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожна билинка, струмок, дерево уявлялися живими. Слов'яни шанували ріки, які серед вікових лісів несли животворну воду й правили за шляхи сполучення: недарма в народній творчості ріки розмовляють людською мозою. Та й будь-яка вода — дощова, снігова, озерна — була святою. Поклонялося слов'янство також горам і каменям, особливо ж тим «лисим» горам, на вершинах яких чомусь не було рослинності.
Слов'янські боги уособлювали ці сили природи (рис. 5.1.7). Сонце відоме нам сьогодні під різними іменами (Даждьбог, тобто бог, що подає благо; Сва-рог — від слова «свар» — жара і т.д.). Стрибог — ім'я бога вітрів. Перун, запозичений у прибалтійських народів, був богом грози й блискавки. Велес (від
слова «волосся»), його одвічний супротивник, зв'язаний з землею, був богом скотарства. Мокош мислилася як богиня водяної стихії. Природа була наповнена демонічними істотами, що уособлюють родючість і вочевидь нагадують божків інших індоєвропейських народів (наприклад, мавки, польові та лісові, — аналоги грецьких дріад або німецького «демона житнього поля»; русалки — сестри античних німф; лісовик — побратим грецького Пана; домовик нагадує лар римлян). Таких прикладів чимало. Однак у слов'янських джерелах усе це збереглося у вкрай ослабленому вигляді. Наприклад, давній космогонічний символ індоєвропейців — «світове яйце» (золоте — у індусів, срібне — у греків й ін.) виступає у слов'янському фольклорі в неясному образі золотого яєчка, що фігурує в дитячій казочці про Курочку-Рябу.
Крім поклоніння богам, у слов'ян існував культ предків. Вважали, що охороняє своїх родичів засновник роду — Чур (дід). «Чур — мене!» — вираз, що дійшов до наших днів, означав звертання до найстаршого: «Діду, захисти мене». Знову ж таки, ця фраза перейшла перевалено в дитячий фольклор (укр. дитяча гра «цура»). У дорослому слововживанні — це лише вигук, що ніби вже й не має змісту, як незрозуміла багатьом і етимологія слова «цуратися»; воно виникло вже як прагнення відгородитися від світу мертвих, пізніше — взагалі від чого-небудь небезпечного.
Слов'янські вірування зазнали деструкції внаслідок прийняття християнства, що переосмислило язичницьких богів і їхніх служителів як демонів і волхвів (чаклунів). Наприклад, В. Пропп чітко довів у своїх дослідженнях чарівної казки, що баба-яга (відьма) — образ дохристиянської жриці, яка відає істину і керує посвятою в дорослі (яга — нагадує санскритське «йог», тобто мудрець). Бабки-знахарки, іцо живуть в українських селах і сьогодні, — безпосередні спадкоємиці отих давніх язичницьких жриць. Втім, жерців, як таких, у слов'ян тривалий час не було: волхвувати (чарувати) і їсти жертву (жертовну їжу богам і демонам), тобто бути жерцем — міг кожний. Капиіца були дерев'яними і не збереглися.
Богослужіння теж було нехитрим, а часом і страхітливим. Один арабський історик описав, як вшановував своїх богів слов'янський купець; забив жердини та розвісив на них м'ясо; приблудні собаки з'їли це м'ясо, чим пожертва і закінчилася, У давнину траплялися ритуальні людино- та дітовбивства як жертви богам. Убивали дружин на могилах чоловіків, як це було заведено також у скіфів і германців.
Давні слов'яни, як і інші індоєвропейці, спалювали небіжчиків на похоронному багатті, останки ховали в курганах — круглих або подовжених земляних насипах. Були відведені дні, коли поминали мертвих, а для того, щоб піддобри-ти їх, на могилу приносили їжу.
Духовна культура праукраїнства в цей найдавніший період лише формувалася серед численних і не завжди органічних впливів, достовірних фактів про неї ми маємо недостатньо, тому змальовувати цей період як чітко окреслену систему духовних цінностей немає належних підстав. Але, безперечно, фундамент українського світовідчуття складався саме в ці далекі й драматичні часи.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Відколи на території нинішньої України спостерігаються початки цивілізації іпа культури? Які є підстави вважати здобутки цих найдавніших культур спадщиною українського народу?
2. Які народи проживали на території найдавнішої 'України'? Перелічіть спірні проблеми вивчення трипільської, черняхівської та інших культур.
3. Якими джерелами користуються вчені для реконструкції картини, культурного життя, найдавнішого слов'янства7
4. Що вам відомо про умови життя та боротьби з природою найдавнішого слов'янства? Чи свідчить це про відсталість регіону?
5. Що ви знаєте про суспільно-правовий устрій праслов'янської спільноти?
6. Які дані про релігію найдавнішого слов'янства ми маємо у науковому обігу? Як споріднені боги слов'янства та боги інших індоєвропейських народів?
7. Наведіть загальні відомості про фольклорно-мистецький доробок давнього слов'янства.
5.2. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
5.2.1. Становлення Київської Русі. Київська Русь — давньоукраїнська держава з центром у Києві — утворюється у IX—Х ст. Існує легенда, що місто Київ закладали три брати — Кий, Щек і Хорив — на високому березі Дніпра. На честь старшого брата місто назвали Києвом. Нащадки Кия були. першими князями Київської держави.
Протягом багатьох століть східні слов'яни вели боротьбу з кочівниками, об'єднуючись в союзи. Київська Русь стала остаточним великим об'єднанням такого роду, колискою майбутньої України.
Київська Русь розвивалася бурхливо, прагнучи до розширення своїх кордонів, але ці кордони часто були хиткі й ненадійні. Держава була впливовою, але не мала ні твердого міжнародного статусу, ні сильної влади.
Князі окремих племен підкорялися владі київського князя, однак своволя феодалів не згасала. Наприклад, останній язичницький князь Києва, войовничий Святослав, залишив трьом синам велику, але хитку в політичному відношенні державу, що згодом стала руйнуватися міжусобицями.
Однак Київська Русь успішно воювала і з кочовими народами Причорномор'я (печеніги, половці), і з могутньою Візантією. Історикам відомі угоди, що укладалися між Візантією та київськими князями: візантійці прагнули захистити свою країну від набігів войовничих русичів. Небезпеку русичі представляли чималу. Князь Олег, наприклад, на знак перемоги над греками прибив свій щит на ворота Царграда (так на Русі називали Константинополь).
5.2.2. |
Скачать 34.73 Mb.